Зближення з західними країнами 3 страница

Чисельність італійської армії обмежувалася до 250 тис. солдатів і офіцерів, італійських військово-повітряного і військово-морського флотів — по 25 тис. офіцерів і рядових. Чисельність армії Румунії, включаючи зенітну артилерію, встановлювалась у 125 тис. осіб, чисельність особового складу військово-повітряних сил Румунії — у 8 тис. осіб і військово-морських сил — у 5 тис. осіб. Сухопутну армію Угорщини було обмежено до 65 тис., особовий склад її військово-повітряного флоту —до 5 тис. осіб. Армія Болгарії, включаючи зенітну артилерію, мала становити до 56 800 осіб, особовий склад її військово-повітряного флоту — до 5200 осіб і військово-морського флоту — 3 500 осіб. Сухопутну армію Фінляндії було обмежено до 34 400 осіб. Крім того, Італії дозволялося мати два лінкори. Військові статті угоди зобов'язували Італію передати урядам СРСР, США, Англії й Франції 163 військових кораблі. Тоннаж військово-морського флоту Румунії обмежувався до 15 тис. т, Болгарії — до 7200 т, Фінляндії — до 10 тис. т.

Постанови мирних угод з Італією, Румунією, Болгарією та Угорщиною про окупаційні війська у цих країнах зобов'язували держави-переможниці вивести свої війська не пізніше як через 90 днів із дня набрання чинності мирними угодами. До того ж усе майно переможених країн, яке перебувало в розпорядженні окупаційних збройних сил і за яке не було надано компенсацію протягом цих же 90 днів, підлягало поверненню цим країнам. Радянському Союзові дозволялося утримувати збройні сили в Угорщині й Румунії для забезпечення комунікацій з Австрією, де розташовувалися окупаційні війська. Постанови мирних угод з питань репарацій передбачали часткове відшкодування переможеними країнами тих збитків, яких вони завдали своєю агресією країнам-переможницям. Тут ураховувалося, що такі колишні ворожі країни, як Італія, Румунія, Болгарія та Угорщина, не лише розірвали союз з гітлерівською Німеччиною на заключному етапі ІІ С.В., а й проголосили Німеччині війну і реально воювали проти неї.

Репарації на користь СРСР, за умовами мирних угод, були встановлені: з Італії — й сумі 100 млн дол. і її із виплатою протягом семирічного терміну за рахунок поставок італійського заводського й інструментального обладнання, інших виробів італійської промисловості, а також за рахунок італійських активів у Румунії, Болгарії й Угорщині; з Румунії —у сумі 300 млн дол. з виплатою у восьмирічний термін, починаючи з 12 вересня 1944 р., за рахунок товарних поставок; з Угорщини — у сумі 200 млн дол. з виплатою протягом восьми років, починаючи з 20 січня 1945 р., за рахунок товарних поставок; з Фінляндії — у сумі 300 млн дол. з виплатою протягом восьми років, починаючи з 19 вересня 1944 р., за рахунок поставок. Угорщина зобов'язувалася сплатити Югославії та Чехословаччині репарації на суму 100 млн дол. Репараційні зобов'язання Італії щодо Югославії були встановлені в сумі 125 млн дол., щодо Греції — 100 млн дол., щодо Ефіопії — 25 мли дол. та іцодо Албанії — в сумі 5 млн дол. Сума репарацій з Болгарії на користь Греції становила 45 млн дол. і на користь Югославії — 30 млн дол.. Репараційні претензії до переможених країн інших держав-переможниць (у тому числі США, Англії й Франції) мали задовольнятися, по-перше, за рахунок повного вилучення активів колишніх ворожих держав, які перебували до дня набрання чинності мирними угодами на території країн-персможпиць; по-друге, за рахунок компенсації переможеними країнами 2/3 збитків, завданих під час війни громадянам кпереможниць, які перебували на території колишніх ворожих держав і мали там свої капіталовкладення.

Билет №9

1. Формування антигітлерівської коаліції.

В червні 1941 р. керівники США й Англії публічно заявили про готовність підтримати Радянський Союз.

12 липня в Москві була підписана «Угода між урядами СРСР і Великобританії про спільні дії у війні проти Німеччини». Сторони зобов'язалися надавати одна одній допомогу та підтримку у війні проти Німеччини, не вести з нею переговорів і не укладати сепаратного мирного договору. Ця угода поклала початок утворенню антигітлерівської коаліції.

В липні 1941 СРСР підписує угоди з емігрантськими урядами Польщі, Чехословаччини, Югославії. В липні-серпні радянський уряд відновив дипломатичні відносини з емігрантськими урядами Греції, Норвегії та Бельгії. 26 вересня Радянський Союз визнав уряд де Голля.

29 липня – 1 серпня 1941 відбулася місія Гопкінса в Москву, де він підтвердив радянському уряду обіцянку президента Ф. Рузвельта негайно надати СРСР допомогу без застережень. Пізніше Г. Гопкінс очолив керівництво американською програмою ленд-лізу.

14 серпня Ф. Рузвельт і У. Черчілль підписали на військовій базі Арджентія (на острові Ньюфаундленд) декларацію «Атлантична хартія», де були проголошені право всіх народів вибирати форму правління, прагнення до економічного співробітництва між усіма країнами, свобода особистості, свобода думки й віросповідання, свобода від злиднів й свобода від страху (тобто захист від війни). Рузвельт і Черчілль одночасно запропонували скликати в Москві нараду для обговорення питань про воєнне постачання Радянського Союзу.

29 вересня — 1 жовтня в Москві відбулася конференція представників СРСР, США й Великобританії. Сторони підписали протокол про поставки США й Англії до СРСР з 1 жовтня до 30 червня 1942 р. щомісяця: 400 літаків, 500 танків, 2 тис. т алюмінію, 1 тис. т броньових листів для танків та ін. У свою чергу, СРСР зобов'язався поставляти Англії і США необхідну стратегічну сировину.

30 жовтня Рузвельт повідомив Москву про рішення уряду США надати СРСР безпроцентну позику в розмірі 1 млрд. дол. з виплатою її через 5 років після війни. 7 листопада США поширили положення закону про ленд-ліз на Радянський Союз.

7 грудня 1941 року – вступ США у війну (Перл Харбор).

У грудні 1941 – січні 1942 р. відбулася Вашингтонська конференція США й Англії. Рузвельт і Черчілль разом із міністрами й військовими керівниками домовилися про те, що Німеччина для їхніх країн є ворогом номер один. За пропозицією Рузвельта країни — учасниці антигітлерівської коаліції стали називатися не «союзні держави», а «Об'єднані нації». Саме ці 26 Об'єднаних націй 1 січня 1942 р. підписали у Вашингтоні Декларацію про співробітництво й цілковиту перемогу у війні проти учасників Тристороннього пакту та їхніх спільників. Об'єднані нації зобов'язалися «не укладати сепаратного перемир'я або миру з ворогами».

26 травня 1942 р. в Лондоні був підписаний англо-радянський «Договір про союз у війні проти гітлерівської Німеччини та її спільників у Європі й про співробітництво та взаємну допомогу після війни», який замінив англо-радянську угоду від 12 липня 1941 р.

Молотов прибув до Вашингтона 29 травня 1942 р. і мав переговори з Рузвельтом, Хеллом та Гопкінсом. Рузвельт повідомив, що другий фронт буде відкрито в 1942 р. і що американський та англійський штаби працюють у цьому напрямі. 11 червня 1942 р. сторони підписали американо-радянську угоду про принципи, «застосовувані до взаємної допомоги у веденні війни проти агресорів».

Договір СРСР з Англією й угода зі США оформили правову основу союзу трьох держав, завершили утворення антигітлерівської коаліції Об'єднаних націй.

2. Радянсько-американські самміти у другій половині 80-их – початку 90-их рр..

Билет №10

1. СНД та Україна.

8 грудня 1991 р. у Мінську лідери Росії, України та Білорусії заявили про припинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Після алма-атинської зустрічі (21 грудня) до складу СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалтики).

Угоду про створення СНД було ратифіковано Верховною Радою України вже 12 грудня 1991 р. Застереження:

- п. 2 "Україна заперечує перетворення СНДна державне утворення із своїми органами влади та управління".

- п. 3 "Україна заперечує надання співдружності незалежних держав статусу суб'єкта міжнародного права".

Статут СНД прийнято 22 січня 1993р. і до цього часу не підписано Президентом України і не ратифіковано Верховною Радою. Для України були неприйнятливими ряд статей, в тому числі ст. 30, у якій йдеться про «Головне командування Об'єднаних збройних сил», а також ст. 31, у якій констатується, що рада командувачів Прикордонними військами є органом Ради глав держав з питань охорони зовнішніх кордонів держав-членів.

Військова:

1. з метою поширення російського впливу в пострадянському просторі 20 березня 1992 р. без участі України було підписано угоду про створення Об'єднаних збройних сил СНД.

2. 15 травня 1992 р. відбулося формальне укладення Договору про колективну безпеку за участю Росії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану (у лютому 1999 р. Узбекистан заявив про припинення свого членства в Договорі), Таджикистану та Киргизстану. Незабаром, у грудні 1993 р. до Ташкентського договору приєдналася Білорусь, а пізніше стало питання про залучення до об'єднання Молдови та Грузії. Україна не є членом ОДКБ.

3. Для України перевагами є можливість військово-технічного співробітництва за внутрішніми цінами держав-учасниць та можливість брати участь у спільних дослідженнях.

Політична:

1 Україна не підписала статут

2 Конфлікт з РФ, яка прагне до реінтеграції та неоімперіалізмі.

3 Положення про прапор і емблему Співдружності. Україна проти

4 Міжпарламентська асамблея СНД (МПА) 27 березня 1992р. Україна бере участь у роботі МПА у ролі спостерігача.

Економічна:

1. Договір про створення Економічного Союзу (24 вересня 1993). Трохи пізніше — у квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Україна.. Статус асоційованого члена в Економічному союзі був вигідний для України, оскільки давав право брати участь у нарадах і не зобов'язував підписувати документи, які суперечили законам та національним інтересам України.

2. 21 жовтня 1994р. створено Міждержавний економічний комітет (МЕК), до президії якого увійшли віце-прем'єри держав-учасниць СНД. Україна як асоційований член СНД і Економічного союзу також брала участь у роботі МЕК.

3. Зона свободной торговли СНГ (ЗСТ) — соглашение государств СНГ 2011 году Договор о ЗСТ СНГ вступил в силу 20 сентября 2012 года в отношениях между Беларусью, Россией и Украиной — первыми тремя странами, выполнившими его ратификацию.

Изначально договор о зоне свободной торговли в 2011 году подписали Армения, Белоруссия, Казахстан, Киргизия, Молдавия, Россия, Таджикистан и Украина. При этом две страны — Киргизия и Таджикистан — до сих пор документ не ратифицировали. Оставшиеся государства СНГ — Азербайджан, Туркмения и Узбекистан — документ не одобрили, но оставили для себя возможность сделать это в будущем.

Зона свободной торговли нужна для того, чтобы увеличивать товарооборот за счет снижения торговых пошлин. Впрочем, само наличие ЗСТ еще не означает снятия всех торговых барьеров. Например, Россия продолжает взимать экспортные пошлины с газа и нефти, поставляемого в соседние страны.

2. Еволюція зовнішньої політики США в постбіполярний період.

Друга пол 80-их – «прорив», «нова розрядка». Головні завдання для США після розпаду СРСР: 1. скорочення озброєнь; 2. непоширення ЯЗ; 3. попередження виникнення конфліктів.

Після «ХВ» дискусія в США щодо їхнього місця. «Рекоменація для військового планування» 1992 р. - елементи політики США після «ХВ»: використання статусу гегемона для зміцнення нового світового порядку; попередити зростання центрів сили в регіонах, де інтереси США (ЦСЄ, Європа, Східна Азія, ЮВА, пострадянський простір); попередити становлення нового гегемона як опонента США, що приведе до змін в екон. і політ. порядку; необхідність контролювати процеси на пострад. просторі, щоб попередити дестабілізацію, але не бути арбітром; водночас РФ не є обов’язково опонентом; стратегія включення західних пострадянських республік до європейських політ. і безпекових структур.

Таким чином 1992 р. формується наступний підхід: недопущення відновлення великої РФ; політика в СНД і Прибалтиці має бути спрямована на посилення незалежності; протидія становленню військово-політичного союзу на пострадянській території, а також між РФ і КНР. Помічник президента з нацбезпеки Ентоні Лейк в 1993 р. концепцію «розширення демократії».

Концепції гегемонії США: «жорстка» гегемонія, ліберально-реалістична, ліберально-консервативна, що реалізовувалася Клінтоном. Адміністрація Клінтона: «стратегія залучення і розширення», що розроблялася активно з 1993 р., що знайшло офіційне закріплення в «Стратегії національної безпеки включення і розширення» 1994 р.: 1. розповсюдження демократії і ринкової економіки; 2. зміцнення суспільств з ринковою економікою; 3. зміцнення нових демократій, де можливо; 4. боротьба з агресією; лібералізація; 5. сприяти демократії і ринку, де їм існує загроза. Таким чином до 1996 р. формується т.з. «доктрина Клінтона» на основі прагматизму та ідеалізму та акцент на економічні фактори і «демократичне лідерство»; акцент на ідеологію (поширення ам. Цінностей та стандартів). 1997 р. «Стратегія національної безпеки в новому столітті»: 1. проголошено глобальні інтереси; 2. утримання переваги в усіх сферах; 3. створення умов для вибору між індивідуальним чи колективним виконанням завдань; 4. єдиний світовий лідер, що може вирішувати проблеми МБ. 5. переведення РФ з пріоритетної держави і статус однієї з нових незалежних держав (ННД); 6. формування 4 завдань щодо ННД: 1. зниження ядерної загрози; 2. ядерне нерозповсюдження; 3. допомога в розвитку демократії і ринкової економіки, включення в євр. систему безпеки; 4. врегулювання конфліктів і зміцнення незалежності.

За Клінтона активна критика діяльності ООН (особливо врегулювання конфліктів); акцент на силу щодо врегулювання конфліктів (Югославія); створення трансатлантичного суспільства; акцент на розширення НАТО як основа безпеки в Європі. Вперше ідея розширення НАТО озвучена у вересні 1993 р., 10 січня 1994 р. офіційно Клінтон оголошує Партнерство заради миру (ПЗМ).

На межі століть спостерігається зближення підходів республіканців і демократів: США – світовий лідер, який відповідає за світовий розвиток; унікальність амер. цінностей та інститутів, розповсюдження яких є важливим; необхідність закріплення статусу надержави в усіх сферах (існує теза, США були гегемоном тільки під час війни в Перській затоці 1991 р.).

Республіканці акцент на питання безпеки та військові, демократи – економічні («Новий курс глобального розвитку»).

На початку президентства Буша акцент на силу і жорстке домінування США, необхідності активної участі США в МВ.

Завдання перед республіканцями в цей час: 1. продовжити максимально в часі домінування США; 2. мінімізація загроз; 3. управління новими викликами; 4. основними є питання безпеки (будь-яка сфера). Поєднання ліберально-консервативної (Клінтон) і «жорсткої гегемонії».

Після 11 вересня три підходи: 1. неоізоляціоністи (знизити залежність від міжнародної спільноти, самостійність дій); 2. ліберали-інтернаціоналісти (використання міжн. інститутів для боротьби з тероризмом); 3. «жорсткі гегемоністи» (самостійно розібратися з ворогом на БС і закріпити своє домінування). Вибрали змішаний підхід: розширення спів роб. з новими державами (РФ, Індія); розширено територіальну присутність (Узбек., Таджикистан, Киргистан); будівництво демократії (Афганістан, Ірак); продовження боротьби проти ворогів (Іран); збережено жорстку позицію щодо питань безпеки.

Поширення свободи – головна перешкода тероризм, а не комунізм. 2002 р. формування «осі зла» (Ірак, Іран, КНДР). Доктрина Буша: 1. можливість односторонніх превентивних ударів (по терористам, «вісі зла») в обхід статуту ООН; 2. зміна ролі ЗМЗ, зростання готовності ризикувати (терористи, «вісь зла»), що робить стримування часів «ХВ» неефективним. 3. мета терористів – мирне населення. 4. співробітництво з РФ, КНР, Індією, передбачається їхнє включення до майбутніх коаліцій; позитивно оцінено партнерство з РФ. 5. «офіційно» вітається підйом КНР.

2002 р. нова Стратегія національної безпеки. Та «Доповідь про становище нації».

Друга інагураційна промова Буша: боротьба з тероризмом – «4 світова» (з комунізмом була третя).

2003 р. концепція «Модернізації розширеного Близького Сходу і управління» (ЮВА, Пів. Аф., Сер. Схід, БС), офіційно з 2004 р.: 1. відсутність в регіоні політичної свободи, соціально-економічних умов і перспектив є сприятливим для розвитку тероризму; 2. таким чином потрібно змінити спосіб життя, режим. Прийнята на саміті G8 (іракська війна, політика стосовно Ірану). Для ЗП США зараз актуальним є проблема Іраку, Афганістану, Ірану, ПРО в Європі, значення ООН, розширення НАТО і відносини з РФ, союзницькі відносини з Пакистаном.

Б. Обама переміг на виборах під гаслом змін, зокрема, й у зовнішній політиці. Одним із головних завдань його адміністрації стало створення нової атмосфери у відносинах США з рештою країн світу. Зовнішньополітична концепція Б. Обами передбачає активне використання „м’якої сили”, дипломатії й компромісу та вказує на закінчення політики неоконсерватизму, що базувалася на експорті демократії та веденні безкомпромісної боротьби проти опонентів США у світі. Якщо політика його попередника була заснована на протистоянні, то Б. Обама робить акцент на пошуку спільного та посиленні взаєморозуміння. Таким чином, дії нової американської адміністрації спрямовані на своєрідне „перезавантаження” відносин Сполучених Штатів із багатьма країнами, зокрема, і з мусульманським світом.

4 червня 2009 р. Б. Обама звернувся з промовою до всіх мусульман світу з трибуни Каїрського університету, в якій закликав відкрити нову сторінку у відносинах США з ісламським світом, спільно боротися з екстремізмом, підвищити економічне і наукове співробітництво. Обрання Каїру для програмної промови стало не випадковим, оскільки саме Єгипет разом із Саудівською Аравією входять до групи держав „поміркованого арабського центру” і відіграють виключно важливу роль у питаннях арабсько-ізраїльського мирного врегулювання та іранської ядерної програми.

У виступі в Каїрському університеті Б. Обама закликав до „нового діалогу” у відносинах між Сполученими Штатами та ісламом, підкресливши, що частиною його відповідальності як президента США буде боротьба з негативними стереотипами щодо цієї релігії. Тим самим глава американської адміністрації підтвердив, що його підхід до взаємин з мусульманськими країнами кардинально відрізнятиметься від підходу адміністрації Дж. Буша-молодшого, яка прагнула розповсюдити західні цінності в арабському світі. 44-й президент США визнав, що американці не здатні й не повинні нав’язувати свої цінності державам, в яких абсолютно відмінна історія і культура.

Б. Обама висловив упевненість у тому, що в його країни і мусульманського світу досить багато спільного, щоб ефективно співпрацювати. Відкинувши концепцію „зіткнення цивілізацій”, яка розглядає Захід й ісламський світ як протилежні полюси, він зробив акцент на історичних зв’язках та спільних цінностях Сходу і Заходу, таких, як принципи правосуддя і прогресу. „Каїрська промова” містила в собі також і нове бачення практичних кроків, спрямованих на загальну стабілізацію в регіоні. Головними пріоритетами зовнішньої політики США на найближчу перспективу було визнано відновлення палестинсько-ізраїльських мирних переговорів та розгортання повномасштабної кампанії в Афганістані. Б. Обама окремо підкреслив, що США не планують зберігати військову присутність в Афганістані та Іраку, а також виступають за мирне врегулювання близькосхідного конфлікту разом із проголошенням незалежної палестинської держави.

У промові пролунали декілька тез, що ознаменували певні зміни у традиційних підходах США до близькосхідної проблематики. Однією з них стало визнання нелегітимності процесу розширення ізраїльських поселень, що продовжується зараз на палестинських територіях. Підтвердивши свою прихильність збереженню „особливих відносин” з Ізраїлем, Б. Обама в той же час відзначив, що сучасна ситуація навколо палестинсько-ізраїльського протистояння не відповідає інтересам ані Вашингтона, ані Тель-Авіва. Не менш резонансною стала заява Б. Обами про визнання права Ірану розвивати мирну атомну енергетику за умови дотримання Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а також про намір нормалізувати американсько-іранські відносини без попередніх умов та на основі взаємної поваги.

Билет №11

3. Корейська війна.

З 1910 по 1945 р. Корея була японською колонією. З поразкою Японії у війні Корея була звільнена. По міжсоюзницьких угодах, капітуляцію японських військ на північ від 38 паралелі приймали радянські збройні сили, на південь - американські.

Каїрська конференція1943 - положення про право Кореї на самовизначення і незалежність (пропоз Чан Кайші)

Після звільнення від японського коло­ніального гноблення Корею було розділено по 38-й паралелі внаслідок окупації північної частини військами СРСР, а південної — війсь­ками США. Військові адміністрації СРСР та США розпочали формування в своїх зонах від­повідальності органів місцевої влади. У травні 1948р. вибори на Півдні - сформований уряд, який претендував на наступництво Тимчасо­вого уряду Кореї в імміграції, тобто на пред­ставництво всього корейського народу. Його очолив Лі Син Ман. 15 серпня 1948р. - утворення РК. У серпні 1948р. північно-корейськими політичними організаціями на терито­рії всієї Кореї були проведені вибори до Вер­ховних народних зборів, а у вересні проголошено утворення КНДР. Її лідер – Кім Ір Сен – сформував уряд, який заявив, що виступає єдиним законним представником корейського народу. Таким чином, у 1948р. на Корейському півострові де-факто оформилися дві держави: КНДР та РК, які були зорієнтовані відповідно на СРСР та США. Претензії урядів обох держав на законне представ­ництво всього корейського народу, жорстка ідеологічна конфронтація між ними призвели до військового протистояння, яке невдовзі переросло у міжкорейську війну.

Незважаючи на вивід з Корейського півострова в 1948-1949 р. радянських й американських військ, напруженість у відносинах між двома корейськими державами зростала. 1950 р. Сталін дав згоду на наполегливі звернення Кім Ір Сена про проведення наступальної воєнної операції проти Південної Кореї.

25 червня 1950р. відбулися бої в районі 38-ої паралелі, в результаті яких північно-корейська армія розгромила війська РК, роз­горнула наступ на Сеул, за 3 дні оволоділа ним. 25 червня 1950р. засіданні Ради Безпеки ООН, що проходило за відсутності представника СРСР, була прий­нята резолюція, яка звинувачувала КНДР в агресії і зобов'язувала її відвести свої війська за 38-у паралель (представник СРСР був відсутній на знак протесту проти присутності в ООН та РБ представника Республіки Китай, а не Китайської Народної Республіки, яку на той час ще не визнавали західні держави).

27 червня 1950р. Президент США Г. Трумен віддав наказ збройним силам США вступити у воєнні дії на Корейському півострові на боці РК. Того ж дня РБ ООН прийняла резо­люцію, яка закликала членів ООН надати допомогу РК. 1 липня 1950р. в Південну Корею почали прибувати війська США і 15 інших країн. Командувач - генерал Д. Макартур.

1 жовтня 1950р. війська ООН і РК перейшли 38-у паралель і на кінець жовтня, фактично розгромивши армію КНДР, підійшли до кордонів Китаю.

З 25 жовтня 1950р. у бойові дії на боці КНДР вступили китайські добровольчі з'єднання, 25 листопада 1950р. вони разом з рештками армії КНДР перейшли в контрнаступ і протя­гом місяця звільнили всю територію на північ від 38-ої паралелі, а 4 січня 1951р. знову заволоділи Сеулом. Перегрупувавшись, війська ООН у свою чергу перейшли в контрнаступ і 14 березня 1951р. звільнили Сеул та вийшли на 38-у паралель. Фронт стабілізувався.

СРСР та США - пошук шляхів уре­гулювання конфлікту. Переговори про перемир'я розпо­чалися в липні 1951р. і продовжувалися 2 роки. 27 липня 1953р. була підписана угода про перемир'я між коман­дуванням військ ООН, з однієї сторони, і пред­ставниками КНДР і китайських народних доб­ровольців — з іншої. Лі Син Ман відмовився підписати угоду про перемир'я, наполягаючи на продовженні війни «до переможного кінця».

Корейська війна засвідчила неможливість вирішення корей­ської проблеми силовими методами і продемон­струвала об'єктивну небезпеку в ядерну епоху переростання будь-якого конфлікту в зіткнення між ядерними державами. 53 – амер – південнокор договір про взаємну оборону. 61 – Пн Кор з КНР та СРСР.

4. Режим чорноморських проток. Етапи створення та сучасність.

Севрський МИРНИЙ ДОГОВІР 1920 під­писаний 10.08.1920 у Севрі (поблизу Парижа) між Великою Британією, Італією, Францією, Японією як головними союзними державами, а також союзними з ними Бельгією, Вірменією, Грецією, Польщею, Португалією, Румунією, Ко­ролівством сербів, хорватів і словенців, Хіджа-зом та Чехословаччиною з одного боку, і Туреч­чиною — з іншого, за результатами Першої світо­вої війни. Зона чорноморських проток, що номінально залишалася в складі тур. території, підлягала повній нейтралізації і переходила під контроль спец, міжнар. комісії. Сирія, Ліван, Палестина і Месопотамія передавались під мандатне управління.

Під час підписання договору в країні вже панував хаос, і після встановлення режиму Ататюрка його уряд не визнав Севрский мирний договір, що, проте, діяв. Вони вимагали перегляду.

Лозаннська конференція 1922-23 — міжнар. конференція, що проходила 20.11.1922-24.07.1923 (з перервою 4.02-22.04.1923) у Ло­занні (Швейцарія) за участю Великої Британії, Франції, Італії, Японії, Греції, Румунії, Коро­лівства сербів, хорватів і словенців, а також Туреччини; розглядала питання остаточного мирного врегулювання з Туреччиною після Першої світової війни та встановлення режиму чорноморських проток. Делегацію РСФРР, до складу якої входили представники УСРР та Грузинської СРР, запросили лише для обго­ворення питання про режим чорноморських проток, як і делегацію Болгарії; США були представлені спостерігачами. Велику увагу на конференції було приділено питанню під­готовки нового мирного дог-ру між країнами Антанти та Туреччиною, котрий мав замінити підписаний султанським урядом Севрський мирний договір 1920, що викликало піднесення в країні нац. руху та створення уряду на чолі з генералом М. Кемалем (Ататюрком). Він розпочав успішні бойові дії проти грец. військ, які за підтримки брит. та франц. частин нама­галися з окупованої ними території Анатолії повести наступ на Анкару. Після визволення Анатолії від грец. військ у вересні 1922 і підпи­сання Туреччиною Муданійського перемир'я 1922 розпочалася підготовка до Л. к., на якій Туреч­чина могла розраховувати на укладення більш справедливого мирного дог-ру. Три комісії (економічна, юридична та політична), що були створені конференцією, вирішували питання європ. кордонів Туреччини та бл.-схід. проб­леми. Важливе місце у роботі конференції зайняло питання про встановлення режиму чор­номорських проток, стосовно якого були запро­поновані три проекти конвенції — британський, радянський і турецький. Внаслідок розбіж­ностей, що виникли під час їх обговорення, конференція була перервана. Після відновлення її роботи 24.07.1923 були підписані Заключний акт, Лозаннський мирний договір 1923 та кон­венція про режим проток, яку СРСР не ратифі­кував. ). На конференції була схвалена Кон­венція про режим чорноморських проток, основою якої став брит. проект. Вона перед­бачала демілітаризацію Босфору й Дарданелл, вільний прохід у мирний час через ці протоки не лише торг., але й військ, суден усіх д-ав із певними обмеженнями для останніх за тон­нажністю та кількістю. У воєнний час право вільного проходу отримували торг, судна та військ, кораблі нейтральних д-ав. За дотриман­ням конвенції мала спостерігати створена під егідою Ліги Націй у Стамбулі міжнар. комісія проток у складі Великої Британії, Італії, Фран­ції, Японії, Болгарії, Греції, Румунії, СРСР, Королівства сербів, хорватів та словенців і Ту­реччини. За США залишалося право надіслати до комісії свого представника після їх приєд­нання ДО КОНВеНЦІЇ. Конвенція була переглянута на Монтрьо Конференції 1936.

Монтрьо конференція 1936 — міжнар. зустріч, що відбулась 22.06-21.07.1936 в Монтрьо (Швейцарія) за участю представників Великої Британії, СРСР, Франції, Японії, Австралії, Болгарії, Греції, Румунії, Туреччини та Югосла­вії. Виробила нову конвенцію про режим Чор­номорських проток, що замінила Лозаннську конвенцію 1923 (див. Лозаннська конференція 1922-23). Навесні 1936 Туреччина виступила з пропозицією до всіх держав-учасниць Лозаннсь­кої конференції 1922-23 провести переговори для врегулювання питання про режим проток, на яку погодились усі зацікавлені держави, окрім Італії. Одразу після відкриття М. к. Велика Британія зажадала забезпечення необ­меженого доступу військ, кораблів усіх д-ав до Чорного моря через протоки; Туреччина пого­дилась на цю пропозицію. СРСР виступив із застереженнями щодо вільного доступу військ, кораблів нечорноморських д-ав у протоки, ви­магаючи визначити для них кількісні та якісні обмеження. Після того, як брит. делегація зняла свої пропозиції, було досягнуто принципової згоди, що стала основою нової конвенції. її було підписано 20.07.1936. Конвенція вста­новлювала режим проток, що відповідав меті забезпечення свободи судноплавства міжна­родного торговельного за одночасного гаранту­вання безпеки в Чорному морі для Туреччини та інших причорноморських д-ав. За торг, суд­нами всіх країн зберігалась свобода проходу протоками як у мирний, так і воєнний час. Військ, кораблі нечорноморських д-ав при проході протоками в мирний час обмежувались класом (легкі надводні кораблі, малі бойові та допоміжні кораблі) та заг. тоннажем на час проходу (15 тис. т), а щодо входу до Чорного моря — ще й сумарним тоннажем усіх військ. кораблів, що там перебували на той момент (ЗО тис. т для всіх нечорноморських д-ав, із від­повідним підвищенням ліміту до максимуму в 45 тис. т у разі збільшення сумарного тоннажу чорноморського флоту найпотужнішої військ. -мор. причорноморської д-ви на 10 тис. т та три­тижневим терміном перебування в акваторії Чор­ного моря. Чорноморські д-ви отримували право на проведення будь-яких військ, надводних та підводних кораблів, незалежно від класу та тоннажу. Встановлювався порядок оповіщення Туреччини про прохід військ, кораблів. У воєн­ний час, якщо Туреччина залишалася нейтраль­ною стороною, протоки мали бути закритими для всіх воюючих д-ав. У разі, якщо воюючою сторо­ною була сама Туреччина або в разі виникнення безпосередньої загрози втягнення Туреччини у війну, режим проток для військ, кораблів встановлювався тур. урядом. Міжнар. комісію проток, створену Лозаннською конвенцією 1923, було скасовано. Суверенітет Туреччини над зоною проток відновлювався в повному обсязі, вона отримала право ремілітаризувати зону проток. Конвенцію було укладено терміном на 20 років з автоматичною пролонгацією в разі відсутності денонсації за 2 роки до закінчення терміну її дії. Конвенція набула чинності 9.11.1936 і залишається міжнар.-прав, основою режиму чорноморських проток донині.

Дата добавления: 2015-05-26