Підсумки 2 страница

• Створити Центральний орган, який відповідатиме за попередження конфліктів.

• До його складу буде входити Генеральний секретар та п'ять представників країн-учасниць.

Головою є міністр закордонних справ країни, яка головує на звичайній сесії Ради Ліги.

Співпраця Центрального органу з Інформаційним банком, Системою раннього спостереження і Фондом миру ЛАД.

Ці інститути беруть на себе зобов'язання швидкого втручання в стосунки між країнами-членами, якщо вони можуть призвести до конфлікту. Наступний крок — пошук мирних шляхів врегулювання конфлікту. У випадку, коли розв'язання конфлікту власними силами є неможливим, цей орган може співпрацювати з ООН.

• Виконуючи свої функції, Центральний орган зобов'язаний дотримуватися Статуту ЛАД, Угоди про колективну безпеку, Статуту ООН і принципів міжнародного права.

2.1.3.1.3. Адміністративні аспекти діяльності ЛАД

Адміністративна діяльність Ліги базується на розвитку інституту Генерального секретаріату. Слід сказати, що його структурна та інституційна діяльність пов'язана з внесенням поправок до Статуту ЛАД. Створення адміністративного апарату було одним з важливих пунктів для розгляду на порядку денному арабських самітів. Наприклад, саміт у Рабаті 1974 року створив чотиристоронній комітет з дослідження шляхів розвитку Ліги. Результати його діяльності мали бути представлені на "Восьмому арабському саміті".

На саміті в Тунісі 1979 року розглядалася пропозиція реструктуризувати Лігу з метою ефективнішого виконання нею своїх завдань і функцій. А "в заключному комюніке саміту 1989 року в Дар Ал-Баді наголошувалося на життєвій необхідності розвитку структурної та адміністративної організації ЛАД" [13]. Саміт в Омані 2001 року зобов'язав Генерального секретаря Амре Мусу "вжити всіх необхідних заходів для ефективнішої роботи Секретаріату". Також було запропоновано створити відповідні структури, необхідні для реформування фінансового й адміністративного стану Генерального секретаріату Ліги. Але на ньому не прозвучало й слона про розвиток самого Секретаріату як органу ЛАД, у якому саме Генеральний секретар повинен бути інструментом активізації його діяльності.

Важливим є те, щоб основні кроки в напрямку розвитку ЛАД були зроблені за участі його Генерального секретаріату.

2.1.3.2. Участь ЛАД у вирішенні міжнародних конфліктів та її результати

Після підписання статуту 22 березня 1945 року й офіційного створення ЛАД відразу розпочала свою діяльність.

Найбільшою була проблема воєнної присутності Великої Британії в Сирії та Лівані. "Це питання вирішилось на користь двох останніх країн і стало безперечним успіхом ЛАД, оскільки англійські війська вийшли з регіону ЗО червня, а французькі — 31 серпня" [7, с 400].

ЛАД піклувалась долею Тріполітанії. У січні 1946 року Генеральний секретар Ліги єгиптянин Абдула Рахман Аззам заявив що "арабські держави протистоятимуть будь-якому поділу Лівії на окремі зони і встановленню над ними опіки, а також протидіятимуть будь-яким спробам віддати Лівію італійцям" [7, с 400].

Але не завжди політика ЛАД була успішною. Однією з важливих причин невдач її дипломатії стало непорозуміння між самими державами-членами. Наприклад, після війни в Палестині та створення держави Ізраїль, ЛАД опинилась на межі розвалу. До жовтня 1949 року не відбулося жодного її засідання. В інтерв'ю, даному в 1950 році, король Йорданії Абдуллах заявив: "Якщо Ліга бажає виключити нас, я радо сприйму цю ухвалу. Ліга не повинна бути інструментом в руках інших держав, які намагаються використовувати її за власним бажанням. Я назавжди вийду з Ліги і повернусь обличчям до інших держав, сильніших за неї..." [7, с 463].

З метою консолідації політики країн-учасниць і ефективнішої діяльності ЛАД у жовтні 1949 року постановила укласти оборонний пакт між арабськими державами, а вже 11 квітня 1950 року ухвалила його текст. Стаття II була справжнім договором про допомогу. Договірні сторони "зобов'язуються відразу прийти на допомогу тій державі або державам, які стануть жертвами агресії, і негайно, індивідуально чи колективно, вжити всіх заходів і ви користати всі засоби, навіть із застосуванням воєнної сили, або відбити агресію". В статті III передбачалось скликання нарад у разі загрози для будь-якої з учасниць пакту. У статті V ішлося про утворення Постійного військового комітету і Ради з питань оборони, до якої мали ввійти міністри закордонних справ і національної оборони всіх країн-членів. Передбачалася співпраця в царині економіки та переозброєння. Цей пакт підписали шість арабських країн. Йорданія відмовилася, Ємен та Ірак — відмовчувалися.

У цьому випадку не було єдності. Одностайність виявилася лише в тому, що "їхня опозиція політиці Франції в Північній Африці, особливо у Тунісі і Марокко. ЛАД підтримувала партії, які боролися за національне визволення в цих двох країнах та в Алжирі" [7, с 468]. У Каїрі був заснований "Комітет боротьби за визволення Північної Африки", який очолював Абд-аль-Керім

На одному з засідань Ліги, в квітні 1950 року, була ухвалена резолюція, яка закликала арабські країни підтримати вимоги народів Алжиру, Тунісу і Марокко до Іспанії та Франції. В серпні 1950 року арабські країни вирішили передати марокканську проблему на розгляд ООН, яка була відхилена 13 грудня 1951 року. Туніська проблема також не була внесена до порядку денного.

Зазнавши поразки з вирішення цього питання, ЛАД намагалася реабілітувати себе у вирішенні інших питань регіону. Так, у січні 1964 року в Каїрі арабська конференція на високому рівні ухвалила постанову про створення "Армії визволення Палестини". В Єрусалимі 28 травня 1964 року зібрався "Національний палестинський конгрес". Під час наступного зібрання арабів на високому рівні в Александрії в члени ЛАД було прийнято ОВП.

У 1973 році арабський світ набув більшої єдності, було помітне зближення між монархістськими державами і республіками, між поміркованими і революційними (Лівія, Алжир, Південний Ємен). Єгипетський президент Анвар Садат дотримувався поміркованих поглядів, викликаючи опір студентства.

На початку вересня начебто відбулося "велике замирення арабів навколо Єгипту. Садат прийняв монархів Саудівської Аравії, Кувейту, Катару, президента Асада з Сирії та Каддафі з Лівії і короля Хусейна, який амністував 745 палестинців і зміг відновити розірвані дипломатичні відносини" [7, с 670].

Наступна велика криза в політиці ЛАД виникла в результаті громадянської війни в Лівані 1975 року. Чим більше розгортався цей конфлікт, тим більшим ставав розкол між товаришами по зброї різних арабських країн. "Ми зараз у глухому куті, — писав 16 березня 1976 року у белградській газеті "Вечірні новини" єгипетський громадський діяч М. Хейкал. — Арабського союзу більше нема. Він розпався. Замість нього ми маємо єгипетсько-сирійське протистояння. Два союзники на війні сильно розійшлися в питанні умов миру..." [1, с ЗО].

16—18 жовтня в Ер-Ріяді відбулося зібрання керівників Саудівської Аравії, Сирії, Лівану, Єгипту, Кувейту і ОВП, на якій обговорювалися методи стабілізації ситуації в Лівані. Підтверджувалась вірність Лівану Каїрській згоді 1969 року і резолюції глав арабських держав, де ОВП визнавалась єдиним законним представником палестинського народу.

Все ж таки громадянську війну в Лівані вдалося пригасити, чому посприяли зусилля арабських держав. Вони послали свої військові сили в складі "міжарабських сил" для підтримки миру в цій країні. Але успіхи Ліги переплітались з невдачами, і наступним ударом по її репутації стала криза 1978 року, спричинена підписанням Кемп-Девідського мирного договору між Єгиптом та Ізраїлем за участю США. Цей договір рішуче не сприйняли фактично всі арабські країни. "Ще в грудні 1977 року на нараді в Тріполі Сирія, Ліван, Алжир, НДРЄ і ОВП оголосили про створення Фронту стійкості і протидії для боротьби проти закулісних угод імперіалізму з сіонізмом проти арабської реакції" [1, с 71]. На нараді керівників ряду арабських країн у червні 1978 року в Дамаску заявлено про незаконність Кемп-Девідського договору. "Поїздка генерального секретаря США С. Венса в Йорданію, Саудівську Аравію і в Сирію з метою заручитися підтримкою єгипетсько-ізраїльської угоди зазнала невдачі. Домовленості в Кемп-Девіді осудливо сприйняли навіть ті арабські країни, що зазвичай виступали на стороні Вашингтона" [11, с 4]. У листопаді 1978 року в Багдаді відбулася Нарада глав арабських держав, де арабські країни вирішили розірвати всі зв'язки з Єгиптом і призупинити його членство в ЛАД, при умові якщо Єгипет підпише сепаратний мирний договір з Ізраїлем, що й сталося 26 березня 1979 року у Вашингтоні.

Підписання Кемп-Девідського мирного договору змінило багато. Найбільша країна арабського світу залишилась в ізоляції. Арабські країни одноголосно сприйняли лінію Садата як зрадницьку. За рішенням конференції міністрів іноземних справ, у Каїрі закрили штаб-квартиру ЛАД. Протестуючи проти цього, "єгипетська влада намагалася перешкодити вивозу її архівів. Вона за пила власність і фонди ЛАД" [1, с 75]. Таким чином договір ще більше розпалював близькосхідний конфлікт, послаблюючи сили арабів. Виведення Єгипту з фронту боротьби проти ізраїльської агресії призвело до розколу арабського світу.

Ізоляція Єгипту в арабському світі завдала йому політичних, економічних та моральних збитків, що негативно вплинуло на міжарабські відносини.

До негативних наслідків слід віднести і посилення відцентрових тенденцій в арабській субрегіональній системі. Створилося декілька приблизно рівноцінних у військово-економічному плані держав: Саудівська Аравія, Ірак, Сирія, Лівія, Алжир, Марокко. Між ними розгорнулася боротьба за лідерство, при цьому кожна з сторін активно використовувала палестинську проблему, намагаючись виступити ініціатором її врегулювання. Таким чином, Кемп-Девідський процес певною мірою активізував миротворчий пошук на Близькому Сході.

XIII нарада глав держав та урядів арабських країн у Касабланці в серпні 1985 року ухвалила ідею скликання Міжнародної конференції щодо питання Близького Сходу за участю всіх зацікавлених сторін. У 1987 році ідею проведення такої конференції підтримав Єгипет.

У 1989 році членство Єгипту в Лізі було відновлено, а через два роки її штаб-квартира знову була повернена в Каїр. Чергові протиріччя виникли під час війни в Перській затоці (1990—1991), коли зіткнулись інтереси антиіракської коаліції (Саудівської Аравії, Єгипту, Сирії та Марокко) і нейтральних арабських країн (Йорданії, Лівії).

У травні 1990 року в Багдаді за ініціативою ОВП відбулася нарада глав держав та урядів арабських країн. Сирія та Ліван відмовилася взяти в ній участь, а Марокко, Оман та Алжир були представлені не першими особами.

Таким чином, у 80-ті роки XX ст. висвітились нові тенденції в розвитку арабських країн. Остаточно сформувався блок поміркованих арабських держав, активізувалися інтеграційні процеси, виникли нові субрегіональні організації (створення у 1981 році Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, у лютому 1989 року — Ради арабського співробітництва та Союзу Арабського Магрибу).

На сучасному етапі розвитку міжнародних відносин Палестинська проблема не втрачає своєї актуальності. У вересні 2001 року в Каїрі ЛАД розпочала чергову сесію. Виступаючи на відкритті Ліги, президент Єгипту Хосні Мубарак закликав арабів підтримати палестинців, а духовний лідер Ірану аятола Хаменеї виступив з закликом знищити державу Ізраїль.

27 березня 2001 року в Амані відкрився черговий саміт ЛАД куди прибув навіть лідер лівійської революції Каддафі. Він при їхав тому, що члени Ліги вирішили вимагати остаточного зняття санкцій з Лівії. Але, дійшовши згоди щодо лівійського питання араби різко розійшлися в думках щодо іракської проблеми. 11 країн на чолі з Саудівською Аравією запропонували формулювання "зняття санкцій з іракського народу", підкресливши неприйняття режиму Саддама. А Ірак та його союзники намагались сформулювати "зняття Санкцій з Іраку". Все це впливало на вирішення головної проблеми — палестинської. Сенсацією цього саміту стало зближення молодого президента Сирії Башара Асада з Ясиром Арафатом. У кінці саміту ЛАД пообіцяла палестинцям піврічний кредит по 40 млн дол. щомісячно (1 млрд дол. обіцяних попереднього року так і не дійшли до свого адресата).

З 27 по 28 березня 2002 року в Бейруті проходив саміт ЛАД. Його результатом стала "Арабська мирна ініціатива". Ще перед самітом голова ЛАД Амре Муса заявив, що Ліга вважає план "мир в обмін на землю", запропонований принцем Саудівської Аравії Абдуллою, єдиним можливим вирішенням конфлікту між Ізраїлем і палестинцями. Основними пунктами "Арабської мирної ініціативи" є:

— вихід ізраїльських військ з території, зайнятої Ізраїлем з 1967 року, включаючи звільнення Голанських висот;

— справедливе вирішення питання палестинських біженців;

— визнання права палестинського народу на створення суверенної і незалежної держави Палестини і визнання Східного Єрусалиму її столицею;

— прохання голови саміту створити спеціальний комітет у складі представників країн-членів і Генерального секретаря для підтримки і впровадження в дію цього документа.

У жовтні 2002 року Ліга арабських держав отримала офіційний меморандум від Лівії, в якому вона заявила про припинення свого членства в організації. Лівійський представник попросив Генерального секретаря ЛАД Амре Мусу розпочати офіційну процедуру відповідно до статуту організації. Лідер Лівії Муаммар Кадаффі неодноразово висловлював своє невдоволення діяльністю ЛАП а також прагнення встановити тісніші зв'язки з арабськими країнами, розташованими на африканському континенті поза Лігою.

З березня 2003 року Ліга арабських держав, завершивши свій саміт, У заключному комюніке закликала Ірак до співпраці і виступила проти іноземного втручання у справи арабської "нації". Проте, далі справа не рушилася. Телевізійні трансляції саміту нагадували змагання серед арабських лідерів на звання найбільшого націоналіста. Лідерство досить довго утримував лівійський полковник Муаммар Каддафі, який звинувачував арабські країни у співпраці зі США. Саудівську Аравію він звинуватив у тому, що країна "уклала угоду із дияволом", коли запросила американські війська у 1990 році обороняти свої кордони.

Коронний ж принц Абдулла та фактичний правитель Саудівської Аравії наголосив, що його королівство є оборонцем ісламу, а самого лівійського лідера звинуватив у здобутті влади за допомогою американців. Щоб уникнути війни, Об'єднані Арабські Емірати вирішили запропонувати, щоб іракський лідер Саддам Хусейн відійшов від керівництва країни та виїхав за кордон. І хоча іракський міністр закордонних справ звинуватив представника Арабських Еміратів у виконанні ворожої волі, цю ідею також було відкинуто. Проблема лише у тому, що арабські лідери, які не мають широкої підтримки у себе вдома, побоювалися відкрито підтримувати ідею вигнання Саддама. Тим більше, що американський державний секретар Колін Пауелл звернувся до арабських країн напередодні саміту із проханням ухвалити цю пропозицію.

Саміт лідерів арабських країн засвідчив те, що авторитарні правителі регіону занепокоєні наслідками можливого зовнішнього втручання, насамперед для політичного ладу їхніх країн. Один з йорданських чиновників, присутніх на саміті, сказав: "Будь-який арабський лідер зараз говорить про державне будівництво,

але насправді їх непокоїть питання, як втриматися на власних ногах протягом іракської кризи".

24 березня 2003 року в Каїрі відбулася чергова зустріч міністрів закордонних справ країн-членів ЛАД. Ще ніколи ці країни не були такими далекими від єдиної думки, яку треба було сформулювати щодо війни в Іраку. Більшість арабських країн мають тісні економічні зв'язки з США і, зрозуміло, підтримують політику цієї країни, інші ж — займають нейтральну позицію, і лише Сирія негативно сприйняла дії Сполучених Штатів в регіоні та вимагала конкретних дій з боку ЛАД.

З часу падіння режиму Саддама Хусейна весною 2003 року Ліг арабських держав обмежувалася лише заявами щодо ситуації в Іраку і не мала можливості реально впливати на політичні події в країні та процес її відбудови. Щоб якось змінити ситуацію 21 лютого 2004 року прийнято рішення про відкриття представництва ЛАД у Багдаді. Генеральний секретар організації Амре Муса офіційно дав згоду надіслати в Ірак особистого посланця. Але про такий намір керівництва ЛАД довідалася раніше. У секретній доповіді, частина якої була отримана редакцією Саудівської газети "Аль-Яум", зазначалося, що ще в грудні 2003 року в Ірку перебувала з візитом делегація ЛАД на чолі з помічником Генерального секретаря Ліги Ахмедом Бен Халі. Наслідком візиту стало прийняте рішення про відкриття постійного представництва ЛАД в Іраку.

3—4 березня 2004 року відбулася 121-а сесія Ради ЛАД, на відкритті якої Генеральний секретар Амре Муса зауважив, що вона є підготовкою до шістнадцятого саміту Ліги, запланованого в Тунісі в кінці березня. Саміт мав розглянути найважливіші питання міжнародного та регіонального характеру, мала бути представлена доповідь з пропозиціями щодо реформації структури ЛАД.

На сесії країни висловили підтримку Іраку, який був і залишається членом організації. Ще одним питанням для розгляду були методи досягнення стабільності на Близькому Сході. Така стабільність, на думку Муси, неможлива без вирішення палестинського та іракського питань, питання безпеки та роззброєння-Головне — проблема звільнення регіону від зброї масового знищення, адже ще 26 січня поточного року Ліга звернулася до між народної громадськості з проханням вимоги від Ізраїлю надати доступ Міжнародному агентству з атомної енергетики перевірити свої ядерні об'єкти. В опублікованому комюніке Спостережний комітет за ядерною діяльністю Ізраїлю, який діє в рамках ЛАД звернувся до громадськості з проханням впливу на Ізраїль в питанні приєднання до Договору про непоширення ядерної зброї (адже Ізраїль офіційно не підтвердив і не заперечив інформації про наявність в країні ядерної зброї, хоча США розглядають її як ядерну).

30 березня 2004 року мав відбутися вже вищезгаданий саміт ЛАД у Тунісі, але був несподівано відмінений і перенесений на невизначений термін. Як заявив Генеральний секретар, позиції країн-членів Ліги значно відрізняються, а шляхи вирішення деяких питань регіону є навіть протилежними. Таким чином, ще не почавшись, саміт завершився і буде проведений тоді, коли позиції держав-членів хоча б з більшості питань будуть співпадати.

17 квітня 2004 року Ліга арабських держав різко засудила США за їхню позицію щодо ізраїльсько-палестинського конфлікту. В заяві Ліги, опублікованій після надзвичайного засідання, мова йшла про те, що США таким чином підтримують агресивні дії Ізраїлю щодо палестинців. Нагадаємо, що президент США Джордж Буш напередодні заявив, що під контролем Ізраїлю може залишитися частина Західного берега Йордану і що палестинським біженцям не слід сподіватися на повернення тієї нерухомості, яка зараз на території Ізраїлю.

Історія показала, що в скрутних ситуаціях і при вирішенні справді важливих питань регіону Ліга стикається з непорозумінням своїх членів. Суттєві розбіжності в позиціях і поглядах політиків країн-членів ЛАД негативно впливають на діяльність та авторитет організації, викликаючи сумніви в доцільності її існування.

Билет № 13

1. Еволюція українсько-американських відносин.

І Етап: 1990-1994рр. – «нуклеризація» двосторонніх українсько-американських відносин (залежність стану відносин від підписання Україною ДНЯЗ та виведення Чорнобильської АЕС з експлуатації). США відверто блокували економічні та політичні контакти з Україною до ратифікацію нею 1) Договору про СНО-1, 2)Лісабонського протоколу та 3) ДНЯЗу. Надання Україні значної фінансової допомоги в рамках закону про допомогу зарубіжним країнам для роззброєння (Україна посідала третє місце за їх обсягами)

ІІ Етап: 1994≈2000рр. – інтенсифікація двосторонніх відносин (ДВ), збільшення економічної допомоги з американської сторони, розширення співробітництва з МВФ, МФК, ЄБРР після ратифікації Договору по СНО-1, констатація про вихід на рівень стратегічного партнерства, утворення УАМК «Кучма-Гор», посилення діалогу з НАТО, зокрема, приєднання України до ПМЗ, розширення документально-правової бази (на початок 2000 р. існувало понад 70 спільних документів), демократична складова, економічні реформи, права людиниі проблеми з корупцією (замість ядерної) стала на перше місце у визначенні рівня ДВ.

ІІІ Етап: 2000-2004рр. – погіршення ДВ у зв’язку з «касетним скандалом», вбивством журналіста Ґонґадзе, "кольчужним" скан­далом» (президента Кучму звинувачували у продажу радарних установок «Кольчуга» іракському лідеру Саддаму Хусейну.), подальшими проблемами з свободами, недостатнім рівнем демократії та масштабною корупцією в державному апараті; припинення дії комісії Кучма-Гор.

IV Етап: 2004-2008- різке покращення ДВ: прихід до влади в Україні В. Ющенка з прозахідним вектором у ЗП, визнання України країною з ринковою економікою, скасування поправки Джексона-Венніка, Хартія Україна-США про стратегічне партнерство, збільшення фінансової допомоги (зокрема, через механізми МВФ), підтримка при вступі в СОТ та НАТО.

V Етап:2009-по сьогодні – зменшення інтенсивності політичного діалогу між США та Україною у зв’язку з приходом до влади В. Януковича, зменшення підтримки в євроатлантичних прагненнях через позаблоковість України, небажання погіршувати ДВ з РФ через Україну.

Хронологія українсько-американських відносин:

25 грудня 1991 – США визнали незалежність України

3 січня 1992 – встановлення дипломатичних відносин

Травень 1992 – візит Кравчука в США. Центральне питання: проблема вивозу з української території ядерної зброї. Посилення політичного тиску на Україну

14 січня 1993 – Тристороння заява (Клінтон, Єльцин, Кравчук)щодо вивезення з території України ядерної зброї колишнього СРСР. Україна взяла на себе зобов’язання здійснити ядерне роззброєння шляхом вивезення ядерних боєприпасів на територію Росії, а США і Росія – надати Україні гарантії її національній безпеки, поважати незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, утримуватися від здійснення економічного тиску, забезпечити технічну та фінансову допомогу в демонтажі ядерної зброї та компенсацію у вартості ядерних компонентів боєзарядів.

Вересень 1993 – схвалення конгресом США фінансової допомоги в розмірі 330 млн. доларів в рамках закону про допомогу зарубіжним країнам (переважно для роззброєння).

Листопад 1994 – візит Кучми в США. Підписання цілої низки важливих документів: Хартія про партнерство, дружбу й співробітництво, Угода про співпрацю в галузі космосу, 14 двосторонніх угод про економічне та політичне співробітництво

5-6 грудня 1994 – Будапештський саміт ОБСЄ, на якому Україна отримала гарантії національної безпеки від США, Великої Британії, Росії, а також Франції та Китаю.

Травень 1995 – Візит в Україну Клінтона. Запевнення в підтримці європейських прагненнях України, обіцянка надавати практичну допомогу в реалізації демократичних та ринкових реформ

Грудень 1995 – Меморандум про порозуміння між Укр. та країнами «Великої сімки» щодо закриття ЧАЕС

Лютий 1996 - візит Кучми в США. Констатація, що американсько-українські відносини вийшли на рівень стратегічного партнерства

Вересень 1996 – утворення українсько-американської міждержавної комісії (УАМК) «Кучма-Гор»

14 травня 1997 – Україна приєналася до «фаланговоо документу» - Договір про ЗЗСЄ

Березень 2005 – спільна заява обох президентів «Порядок денний століття для українсько-американського стратегічного партнерства»

18 листопада 2005 р. - Сенат США одноголосно відмінив поправку Джексона-Веніка відносно України

17 лютого 2006- США визнали Україну країною з ринковою економікою

Березень-квітень 2008 – План дій Україна-США на 2008-2009рр.

20-22 липня 2009 - Віце-президент США Джозеф Байден відвідав Україну з робочим візитом. У ході переговорів досягнуто домовленості про створення Українсько-Американської Комісії зі стратегічного партнерства.

Квітень 2010 – візит Януковича до США. Заява про передачу 90 кг високозбагаченого урану

Липень 2010 – візит Хіларі Клінтон до Києва

2. Еволюція російсько-американських відносин.

После распада СССР Российская Федерация объявила себя государством-продолжателемСоветского Союза, благодаря чему Россия унаследовала постоянное место в Совете Безопасности ООН. Американские консультанты активно участвовали в разработке экономических реформ, знаменовавших собой переход России от плановой к рыночной экономике. В переходный период США оказывали России гуманитарную помощь (операция «Provide Hope»). Отношения России и США улучшились, но ненадолго.
Распад Советского Союза, экономический и социально-политический кризис в России, резкое падение её международного престижа и военно-политического потенциала привели к тому, что США стали фактически единственным мировым лидером. В России рассчитывали, что с роспускомОрганизации Варшавского договора НАТО рано или поздно также будет распущено, тем более что руководство США давало гарантии того, что блок не будет расширяться на восток. Однако в 1999 г. в НАТО были принятыЧехия, Польша и Венгрия, а в 2004 г. — Эстония, Латвия, Литва,Румыния, Словакия, Словения и Болгария. Этот факт, а также операции США и их союзников против Югославии, Афганистана и Ирака вызвали в России замешательство по поводу выстраивания отношений с США. С одной стороны, послетеррористического акта 11 сентября 2001 в США Россия присоединилась к антитеррористической коалиции, возглавляемой США, рассчитывая на то, что под понятие «терроризма» удастся подвести и действия чеченских сепаратистов, а значит, получить хотя бы молчаливую поддержку Запада; с другой, уже 13 июня 2002 года США денонсировали договор по ПРО от 1972 года, мотивируя это необходимостью защиты от «стран-изгоев».

В 2003 году Россия совместно с Францией и Германией фактически возглавили «лагерь несогласных» с действиями США в отношении Ирака. В конце 2004 года в российско-американских отношениях наступило небывалое «похолодание», связанное с событиями на Украине («Оранжевая революция»).

К основным проблемным вопросам между Россией и США относятся помощь России Ирану в осуществленииядерной программы, энергобезопасность, ситуация вГрузии, Украине и Палестине, а также развёртываемая Соединенными Штатами в Европе система противоракетной обороны. Под предлогом развития демократии США финансируют некоторые российские неправительственные организации и политические партии.^[15]

Комиссия Медведева—Обамы - Российско-американская двусторонняя Президентская комиссия (англ. U.S.–Russia Bilateral Presidential Commission), была провозглашена 6 июля 2009 года президентом Российской Федерации Дмитрием Медведевым и президентом США Бараком Обамой во время визита президента Обамы в Москву. Она призвана содействовать улучшению связи и сотрудничества между правительствами России и США. Президенты объявили, что работу комиссии будут координировать государственный секретарь США Хиллари Клинтон и министр иностранных дел России Сергей Лавров.

4 мая 2006 года вице-президент США Ричард Чейни, находясь в Вильнюсе, произнёс речь, которую многие теперь называют «Вильнюсской» по примеру «Фултонской» речи Черчилля. По его словам, США не устраивает «использование Россией своих минеральных ресурсов в качестве внешнеполитического оружия давления, нарушение в России прав человека и деструктивные действия России на международной арене». Отказ России от прекращения сотрудничества с Ираном, Сирией, КНДР, Белоруссией и другими государствами, «вызывающими тревогу» у США, приводит к постоянным российско-американским конфликтам вСовете Безопасности ООН.

В начале 2007 года между США и Россией с новой силой разгорелся конфликт по поводу намерения США разместить в Польше и Чехии элементы своей системы ПРО. По словам руководства США, этот шаг направлен на защиту Европы от северокорейских и иранских ракет. Российское руководство категорически отвергает такое объяснение. 8 февраля 2007 министр обороны США Роберт Гейтс заявил, что «Соединённым Штатам Америки следовало бы быть готовыми к возможному вооружённому конфликту с Россией». В свою очередь, на Мюнхенской конференции по безопасности 10 февраля 2007 Владимир Путин с жёсткой критикой обрушился на внешнюю политику США. ГлавнокомандующийРВСН генерал Соловцов также заявил, что в случае, если элементы ПРО США все-таки будут размещены в Восточной Европе, Россия может денонсировать Договор о ликвидации ракет средней и меньшей дальности^[16].

14 июля 2007 года президент России Владимир Путин подписал Указ «О приостановлении Российской Федерацией действия Договора об обычных вооружениях в Европе и связанных с ним международных договоров». Наблюдатели полагают, что это решение стало первым шагом российского руководства в сторону коренного изменения военно-политической обстановки на европейском континенте, складывающейся с начала 1990-х годов не в пользу России.

Дата добавления: 2015-05-26