Українська революція ( 1917 – 1918рр.): початок Української революції, проголошення автономії України, ІІ та ІІІ Універсал

Білет № 5

Перша світова війна призвела до загострення со­ціальних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. В Україні активізувався націо­нально-визвольний рух проти самодержавства, який ставив собі за мету завоювання політичних прав. 27 лютого 1917 р. перемога Лютневої революції в Пет­рограді призвела до падіння самодержавства, незаба­ром цар Микола II зрікся престолу. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. В Україні самодержав­ний режим також було ліквідовано, а замість старих органів влади утворено губернські, міські й повітові правління. У містах і селах було утворено паралель­ні органи влади — Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Національні політичні сили були роздроблені, тому необхідно було створи­ти український керівний центр. Так в Україні виник альтернативний центр влади — Українська Цент­ральна Рада (УЦР). Вона була створена 3—4 березня

1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал- демократів. УЦР стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила націо­нально-демократичну революцію в Україні. Керів­ником УЦР став Михайло Грушевський — відомий український історик і політик. Видатними діячами УЦР стали також Д. Антонович, С. Веселовський, Д. Дорошенко, В. Коваль, Ф. Крижанівський.

Партійний склад УЦР був різноманітний, її чле­нами стали представники ТУП, який згодом було перейменовано у Союз українських автономістів-федералістів, Української соціал-демократичної робітничої партії, Української партії соціалістів-революціонерів, Української народної партії. Крім партій до складу УЦР увійшли представники гро­мадських організацій.

Основні напрямки політичної програми УЦР

• Боротьба за національно-територіальну автоно­мію у складі дев’яти українських губерній та етнічних земель.

• Підготовка до виборів в Установчі збори з ме­тою розв’язання питання про автономію Украї­ни в складі Російської республіки.

• Співпраця з Тимчасовим урядом.

• Надання національним меншинам рівних полі­тичних прав.

Однак в УЦР не було єдиної думки щодо май­бутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне прого­лошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.

Створення УЦР стало видатною подією в на­ціонально-демократичній революції 1917—1920 рр. УЦР виступила організатором і лідером національ­но-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення, діячі УЦР почали привселюдно й від­крито говорити про інтереси нації від її імені.

Маніфестаційна комісія Центральної Ради на чолі з Дмитром Антоновичем організовувала вели­чаві маніфестації. Так, 29 березня 1917 р. на «Святі революції», яке проводила київська міська влада на підтримку Тимчасового уряду і нового демок­ратичного ладу в Росії, уперше вулицями міста пройшла українська депутація з національними блакитно-жовтими прапорами під супровід ук­раїнських маршів.

1 квітня УЦР провела свою маніфестацію, що стала першою українською маніфестацією в но­вітній історії України. У поході брали участь по­над 100 тис. осіб, у тому числі 30 тис. озброєного війська. Маніфестація проходила під гаслами: «Вільна Україна — вільній Росії», «Автономію — Україні!», «Хай живе Федеративна республіка!». Центральна Рада випустила перший інформацій­ний листок — «Вісті з Центральної Ради».

На народному вічі на Софіївському майдані було прийнято резолюцію про підтримку Тимча­сового уряду, необхідність вимагати від нього декларації про автономію України, домагатися скликання Установчих зборів та Українського на­ціонального конгресу.

19—21 квітня 1917 р. в Києві в приміщенні Ку­пецького зібрання проходила робота Всеукраїнсь­кого національного конгресу, у якому брали участь понад 900 делегатів від політичних партій і різних політичних організацій — селянських, військових, робітничих, економічних, культурних. Головою з’їзду було обрано М. Грушевського. Серед них були представники не тільки Наддніпрянської України, а й Кубані, Галичини та всіх воєнних організацій, близько 600 гостей від українських установ Києва.

Конгрес ще раз підтвердив вимогу надан­ня Україні національно-територіальної автономії і перебудови Російської держави на федеративну де­мократичну республіку. 21 квітня відбулися вибори нового складу Центральної Ради. Таємним голосу­ванням головою Центральної Ради знову було обрано М. Грушевського. Тоді ж було обрано його заступни­ків — В. Винниченка й С. Єфремова, виконавчий ор­ган — Комітет, або Малу Раду. УЦР перетворилася на представницький (з елементами парламентариз­му) орган українського народу (рис. 4).

Важливою подією цього етапу Української революції була робота в Києві 18 травня 1917 р. І Українського військового з’їзду, у якому брали участь 700 делегатів. Вони підтримали вимоги Центральної Ради щодо автономії України, об­рали Військовий генеральний комітет із 18 осіб на чолі із Симоном Петлюрою, а також зажадали повернення козацьких клейнодів з музеїв Пет­рограда та Москви, відкриття українських війсь­кових шкіл, підготовки українських військових статутів та підручників. У травні 1917 р. близько 2 тис. солдатів самочинно створили Український полк імені Б. Хмельницького. Із сільських жителів кількох губерній було сформовано підрозділи Віль­ного козацтва. У жовтні 1917 р. у них налічувалося 60 тис. козаків. Почесним отаманом Вільного ко­зацтва було обрано командира 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського. Він хотів надати в розпорядження Центральної Ради свій українізований полк із 40 тис. бійців, але М. Гру- шевський і В. Винниченко заперечували необхід­ність мати регулярну армію.

Відчувши широку підтримку громадськості, зокрема з боку військових, Центральна Рада роз­почала упорядкування відносин з Тимчасовим уря­дом. Протягом травня-червня 1917 р. у Петрограді проходили переговори між делегацією Центральної Ради, Тимчасовим урядом і Петроградською Радою робітничих і солдатських депутатів. Українська де­легація подала Декларацію Української Централь­ної Ради з вимогами автономії для України.

Остаточному рішенню Тимчасового уряду з ук­раїнського питання передував візит О. Керенсько- го до Києва та його зустріч з М. Грушевським, але успіху цей візит не мав. На початку червня 1917 р. Тимчасовий уряд визначився з відповіддю. Вимо­ги Центральної Ради було відхилено. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу. У цій ситуації було вирішено вдатися до само­стійного декларування автономії в Універсалі — документі-зверненні до українського народу. За часи діяльності Центральної Ради нею було видано чотири Універсали (табл.).

25—26 жовтня (7—8 листопада) 1917 р. у Пет­рограді більшовики, здійснивши державний переворот, захопили владу й утворили новий уряд — Раду народних комісарів на чолі з Володи­миром Леніним. Більшовицький переворот різко змінив ситуацію в Росії і Україні. Центральна Рада засудила переворот, не визнала владу більшовиків і зайняла щодо неї ворожу позицію. У схваленій 27 жовтня резолюції Центральна Рада наголошу­вала, що влада має належати всій революційній демократії, а не більшовикам, які становлять ли­ше її частину.

За нових обставин, коли юридично припинив існування всеросійський уряд, Центральна Рада і Генеральний Секретаріат активізували свою діяль­ність щодо державотворення в Україні. 31 жовтня Центральна Рада прийняла рішення про поширен­ня її повноважень на територію Харківщини, Кате- ринославщини, Херсонщини, материкової Таврії, частину Курської і Воронезької губерній. 7 листопада Центральна Рада прийняла III Універсал, проголо­сивши утворення Української Народної Республіки (УНР) як автономії у складі Російської республіки, яка повинна стати «федерацією рівних народів».

2. Релігійне життя на Україні в 30-ті рр..: політика влади щодо церкви, ліквідація УАПЦ, закриття і знищення храмів, «Культурна революція» та її підсумки. (конспект)

Назва, дата прийняття	Основні положення	Наслідки
І Універсал, 23 (10) червня 1917 р.	• Проголошення національно-те­риторіальної автономії України у складі Російської федерації • Вищим органом влади в Україні проголошувалася Центральна ра­да • Україна брала на себе право скли­кати Всеукраїнські Установчі збо­ри для прийняття законів • Сподівання, що Всеросійські Установчі збори ухвалять рішен­ня про надання Україні автоно­мії, що національні меншини підтримають боротьбу за автоно­мію	• Утворення 15 (28) червня 1917 р. українського уряду — Генерального Секретаріату, який очолив В. Винниченко. Уряд складався з восьми гене­ральних секретарств і генерального писаря. Ге­неральним писарем став П. Христюк, секретарем військових справ — С. Петлюра, секретарем міжна­ціональних справ — С. Єфремов, секретарем внут­рішніх справ — В. Винниченко; інші секретарства очолили X. Барановський, Б. Мартос, В. Садовсь- кий, М. Стасюк, І. Стешенко (за партійною принале­жністю уряд був переважно соціал-демократичним) • Звіт делегації Тимчасового уряду після повернення з переговорів у Києві про готовність визнати автоно­мію України спровокував гострі суперечки між чле­нами уряду, чим поглибив політичну кризу в Росії
ІІ Універсал, 16 (3) липня 1917 р.	• Проголошення Центральної Ради й Генерального Секретаріату кра­йовими органами влади в Україні • Запрошення увійти до складу Центральної влади представників неукраїнських народностей • Обіцянка не відривати України від Росії • Визнання, що автономію України мають встановити Всеросійські Установчі збори	• Уведення до складу Центральної Ради 30 % пред­ставників національних меншин (до Генерального Секретаріату — п’ять осіб) перетворило Центральну Раду з національного на територіальний демократи­чний представницький орган • Поглиблення кризи Тимчасового уряду, оскільки деякі його представники все одно вважали занадто значною поступкою Україні визнання за нею права на автономію • Надходження в Україну 17 (4) серпня 1917 р. «Тим­часової інструкції для Генерального Секретаріату Тимчасового уряду в Україні», у якій, в обхід дося­гнутих домовленостей, значно обмежувалися права України: Генеральний Секретаріат проголошувався органом Тимчасового уряду, повноваження Генера­льного Секретаріату поширювалися лише на п’ять із дев’яти українських губерній, кількість членів Генерального секретаріату зменшувалася до дев’яти осіб
ІІІ Універсал, 20 (7) листопада 1917 р.	• Проголошення утворення на тере­нах України Української народної республіки (УНР) у складі Росій­ської федеративної республіки • Скасування поміщицького земле­володіння і передача земель селя­нам без викупу • Установлення 8-годинного робо­чого дня та державного контролю над виробництвом • Забезпечення народу прав і сво­бод: слова зборів, страйків, рівно­правності мов • Скликання 9 січня 1918 р. Україн­ських Установчих зборів • Амністія засуджених за політичні виступи • Скасування смертної кари	• Утрата Центральною Радою сприятливого історич­ного моменту для проголошення й виборення повної незалежності України • Загострення протистояння між Центральною Радою та Раднаркомом Росії: 4 грудня 1917 р. Раднарком надіслав Центральній Раді ультиматум, у якому більшовицький уряд заявив, що визнає УНР та її право відокремитись від Росії, але не вважає Центральну Раду повноважним представником українського народу, звинуватив Центральну Раду в дезорганізації фронту, роззброєнні більшовицьких частин в Україні, змові проти проголошеної ра­дянської влади й вимагав припинити протидію ра­дянським силам, фактично Україні була нав’язана громадянська війна
IV Універсал, 22 (9) січня 1918 р. (проголошено в ніч на 12 (25) січня)	• Проголошення УНР незалежною державою	• Початок наступу більшовицьких військ на Київ, окупація частини українських територій більшови­ками, червоний терор

Дата добавления: 2015-05-26