Білет № 8

1. Директорія УНР: внутрішня та зовнішня політика. Утворення Директорії. Боротьба за відновлення УНР. Трудовий конгрес. Політичний курс Директорії. Аграрна реформа Директорії. Зовнішня політика Директорії.

Директорія, що стала надзвичайним органом влади в Україні, була створена в ніч з 13 на 14 лис­топада 1918 р. блоком партій із соціалістичною орієнтацією — Українським Національним союзом. Директорія складалася з п’яти осіб: А. Андрієвський, В. Винниченко, А. Макаренко, С. Петлюра, Ф. Швець. Пізніше її склад змінювався.

Після повалення влади гетьмана П. Скоро­падського Директорія набула диктаторських функцій. У внутрішній політиці уряд Директорії проголосив:

• поновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради;

• проведення аграрної реформи, ліквідацію при­ватної власності на землю;

• запровадження державного контролю над ви­робництвом і розподілом продукції;

• поновлення 8-годинного робочого дня;

• право на діяльність профспілок і проведення страйків;

• поновлення чинності закону УНР про націо­нально-персональну автономію.

В УНР почалося формування органів влади і було створено новий уряд — Раду Міністрів. Пере­дбачалося, що влада на місцях перейде до трудових Рад селян, робітників та інтелігенції.

22 січня 1919 р. у Києві відбулося засідання Трудового Конгресу — законодавчого органу вла­ди в УНР. Однак ніяких життєво важливих рішень прийнято не було, і Конгрес припинив свою роботу.

У зовнішній політиці уряд Директорії орієнту­вався на країни Антанти (Великобританія, Фран­ція). Але Антанта відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію на півдні Украї­ни. Представники Антанти вимагали реорганізу­вати Директорію, вивести з її складу С. Петлюру, а натомість обіцяли надати допомогу в боротьбі з більшовиками.

У 1919—1920 рр. УНР опинилася в «трикут­нику смерті»: на півночі — війська більшовиків; на півдні — війська Антанти й генерала Денікі- на, який виступав за єдину й неподільну Росію і нехтував українським національним питанням; на заході — польська армія.

Директорія не змогла захистити УНР, тому що не мала боєздатної армії. Солдати, які були вихідцями із селян, після повалення гетьманського режиму або розійшлися по домівках, або, легко піддаючись агі­тації більшовиків, переходили на їхній бік. В армії набула поширення отаманщина (отамани відмовля­лися виконувати накази й діяли самочинно).

У рядах керівників Директорії не було єдності в поглядах на перспективу національно-державної розбудови. Голова уряду В. Чехівський виступав за введення радянської системи влади, але без більшо­вицьких диктаторських методів. Його супротивники відстоювали парламентську систему. Пошук комп­ромісів вів до нескінченного з’ясування стосунків між партіями й окремими політичними діячами.

Змагання за владу між різними політичними партіями послабило авторитет Директорії серед на­селення. Затягувалося проведення аграрної реформи, яка до того ж мала популістський характер. Така си­туація призвела до масових селянських виступів на чолі з отаманами Зеленим, Григор’євим, Махном.

Психологічним аспектом поразки Директорії була відсутність у селян загальнонаціональних ін­тересів. Селяни виявили інертність у справі захис­ту власної держави. Директорія не змогла зупинити хвилю єврейських погромів у містах Правобереж­ної та Південної України.

Після провалу переговорів між делегаціями Директорії і Раднаркому радянської Росії більшо­вицькі війська почали другу війну проти УНР. Ди­ректорія залишила Київ, її керівництво опинилося в міжнародній ізоляції, оскільки країни Антанти не підтримували ідею незалежної УНР, а Польща порушила умови Варшавського договору 1920 р.

Опинившись на перехресті політичних перс­пектив, лідери Директорії не змогли їх реалізувати і запропонувати програму реформ, що влаштувала б основну частину населення. Директорія не вра­хувала помилок Центральної Ради. Несприятлива зовнішньополітична обстановка також відіграла свою роль у поразці Директорії.

Дата добавления: 2015-05-26