Окресліть вихідні філософсько – світоглядні ідеї І. Франка. 1 страница

Структурна схема дельта-модулятора.

Дельта-модуляція.

При дельта-модуляції безперервний сигнал квантуется за часом і за рівнем, у результаті чого безперервний сигнал U(t) заміняється східчастої (кусочно-постійною функцією U*(t) (рис. 17.1) Таким чином, при обраному збільшенні передаються відомості тільки про його знак і для цього досить передавати один двійковий символ у кожен момент відліку..

Рисунок 17.1

Як видно з рис. 17.1, у дельта-модуляції при розглянутій апроксимації сигналу на ділянках різкої зміни крутості сигналу Тпер. східчаста напруга U*(t) з однаковим кроком збільшення не «устигає стежити» за зміною сигналу U(t). На цих ділянках виникають специфічному, властиві способу ДМ перекручування переданих сигналів - «перевантаження по крутості».

Для зменшення шумів перевантаження при ДМ можна збільшити крок квантування, але при цьому зростає помилка квантування, або при тім же кроці квантування збільшити тактову частоту, що приведе до збільшення швидкості цифрового потоку.

Спрощена структурна схема дельта-модулятора зображена на рис. 18.1.

Рисунок 18.1

У схему входить ФНЧ, що обмежує спектр частот вхідного сигналу, диференціальний (різницевий) підсилювач ДУ, що підсилює різницю двох вступників на його входи сигналів

U(t) — U*(t), генератор тактової частоти ГТЧ, імпульси з якого надходять на граничний пристрій ПУ. На виході ПУ виникають імпульси позитивної полярності, якщо на виході ДУ U(t) — U*(t) >0, і імпульси негативної полярності, якщо

U(t) — U*(t) <0.

У ланцюг зворотного зв'язку включається інтегратор Инт (рис. 18.2,а). Якщо тривалість керуючих імпульсів багато менше тактового періоду й схема інтегратора містить запам'ятовувальний елемент із нескінченною пам'яттю, формується апроксимуюча напруга із прямокутною формою сходів (рис. 18.2,б).

Рисунок 18.2

Імпульси позитивної полярності через діод VD1 і Кл1 надходять на конденсатор і поступово заряджають його, так що напруга на конденсаторі має вигляд позитивно наростаючих сходів. Якщо приходять негативні імпульси через діод VD₂ і Кл2, напруга на конденсаторі східчасто зменшується.

Кодер працює в такий спосіб (рис. 18.3). У тактовий момент 1 напруга сигналу U1(t)>0, тому що тактовий імпульс ще не з'являвся на вході інтегратора й, отже, U*(t)=0. На виході ПУ з'являється позитивний імпульс, що на

Рисунок 18.3

виході інтегратора дає східчасту напругу, постійне до наступного тактового моменту. У тактовий момент 2 напруга U2(t)>U2*(t), на виході ПУ знову з'являється позитивний імпульс, що на виході інтегратора дає східчасту напругу, що зберігається до наступного тактового імпульсу. Зростання східчастої напруги буде відбуватися доти, поки U(t)>U*(t). У тактовий момент 3 напруга вхідного сигналу U(t) <.U*(t). Отже, різниця на виході ДУ стає негативної й ПУ дає негативний імпульс. У результаті на виході інтегратора з'являється негативний стрибок напруги. У тактовий момент 4

U (t)>U*(t) і, отже, на виході інтегратора знову виникає позитивний стрибок напруги. Таким чином, на виході інтегратора формується апроксимуюча східчаста напруга U*(t), а на виході ПУ формується дельта-код, якому можна посилати в лінію передачі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Скалин Ю.В., Бернштейн А.Г., Финкевич А.Д. Цифрові системи

передачі. М., Радіо й зв'язок, 1988.

2. Цифровий зв'язок. Довідник під ред. В. К. Стеклова.

Київ: Технiка, 1992.

3. Аболиц И.А. Многоканальная зв'язок., М.: Зв'язок 1971

4. Левина Л. С., Плоткин М. А. Цифрові системи передачі инфор-

мации. М.: Радіо й зв'язок, 1982.

Іван Франко (1856-1916)-унікальна постать у вітчизняній культурі. Видатний поет, письменник, громадський діяч, публіцист, він був ще й талановитим вченим, доктором філософії. Певну увагу І.Франко приділив ознайомленню із ідеями марксизму; своє бачення цього феномену І.Франко виклав у статтях “ Що таке поступ? ”, “ Що таке соціалізм”, “ До історії соціалістичного руху” та багатьох інших. На думку мислителя, матеріалістичне розуміння історії абсолютизує процес виробництва, залишаючи поза увагою великий масив духовних явищ, без осмислення яких неможливо зрозуміти механізми розвитку суспільства. І.Франко висловився вкрай скептично про марксистський світогляд взагалі. На його думку, він зводиться до кількох непереконливих догм. І.Франко ще на початку комуністичного руху зумів розгледіти в ньому симптоми можливих соціальних потрясінь. Мислитель геніально прозрівав тоталітарну сутність комуністичного руху: на його думку, “програма державного соціалізму”, при всіх можливих її варіантах, “аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій”. На відміну від марксизму, І.Франко ставив у центр своїх міркувань людину і бачив в ній колосальну розмаїтість можливих проявів. У своїх творах він подавав людину як таку, що перебуває на шляху пошуків свого призначення – на шляху трагічному, сповненому великих проривів і страшних падінь. У мислителя не було сумнівів щодо того, що саме народ, людський загал творить історію і вирішує свою долю. Замість марксистського поняття “робочого класу” І.Франко використовував поняття “роботний люд”, включаючи у нього представників всіх тих суспільних верств, які чесною працею створюють суспільне благо.

Дайте докладне визначення логічному закону тотожності, наведіть приклади його використання.

Закон тотожностіможна сформулювати так: будь яка-думка протягом певного міркування, умовиводу, опису та інших інтелектуальних актів повинна зберігати незмінними форму і зміст. Цей закон вимагає визначеності мислення, забороняє розпливчастість, хаотичність виразу думок, сприяючи тим самим дотриманню точності і ясності. Якщо, наприклад, вживаючи поняття „логіка” у тексті, кожен раз розуміти під цим щось різне (назва галузі знань або послідовність мислення або стиль викладу думок), читач так і не зможе з’ясувати в достатній мірі, що ж таке „логіка”. Закон тотожності має практичне значення в усіх випадках, коли йдеться про коректність дискусії, результативність обговорення важливих питань, правильний виклад думок в тексті. Перше ніж починати обговорення будь-якого питання, слід окреслити його точний, конкретний і відносно стабільний зміст, а згодом під час обговорення намагатися дотримуватися цих позицій.

Розкрийте зміст гедоністичної функції мистецтва, наведіть відповідні приклади. Чи виконує цю функцію авангардне мистецтво?

Функція гедонізму (або гедоністична функція: здатність мистецтва приносити насолоду). Ця функція є одним із проявів емоційно-чуттєвої природи художньо-мистецької діяльності: завдяки такому формуванню матеріалу, коли на перший план виходять виразність, завершеність, злагодженість, порядок, гармонія та ін., сприймаючи твори мистецтва, людина переживає у здійсненому вигляді те, що є її заповітними мріями або неявними бажаннями. Досить часто при цьому спрацьовує ефекти впізнавання певних ситуацій життя, настроїв, прагнень; відбувається людська само ідентифікація, виведення у виразні форми чогось неясного та непевного. Саме моменти сприйняття мистецьких творів, пов'язані із спогляданням того, що відповідає ідеалам, бажанням, прагненням, підсвідомим людським бажанням та смакам, відіграють вирішальну роль у виконанні мистецтвом гедоністичної функції. Аванґардизм – термін на означення так званих «лівих течій» у мистецтві, більш радикальних, ніж модернізм. Для авангардизму характерне безапеляційне заперечення традиції, афішування епатажу. Поява авангардизму пов'язується з виникненням в образотворчому мистецтві початку ХХ ст. фовізму і кубізму, для яких були характерні протиставлення усталеним традиціям і стереотипам творчрсті, спрямованість на радикальне перетворення людської свідомості, естетичну революцію.

Подайте основні історичні віхи виникнення та утвердження ісламу.

Батьківщина ісламу – північно-західна частина Аравійського півострова - провінція Хіджаз зі священними містами Мекка та Медина. Аравія була здавна населена різними семітськими племенами, предками теперішніх арабів. Частина їх жила осідло в оазисах і містах, займаючись землеробством, ремеслами і торгівлею, частина кочувала в степах і пустелях, розводячи худобу. Аравія була економічно і культурно зв'язана із сусідніми країнами - Месопотамією, Сирією, Палестиною, Єгиптом, Ефіопією. Торговельні шляхи між цими країнами проходили через Аравію. Один з важливих торгових вузлів знаходився у місті Мекка (біля узбережжя Червоного моря), яке перетворилося у великий торговий і політичний центр Аравії. Родово-племінна знать племені курейшитів, що населяло цей регіон, мала з торгівлі величезні вигоди. Мекка перетворюється також у релігійний центр всіх арабів. Історично склалося так, що кожне плем'я мало своїх богів, але поступово вірування племен, сильніших у політичному і економічному відношенні, почали витісняти вірування слабших родів і племен. Найвпливовішим було плем'я курейшитів, йому належало древнє святилище Кааба (з арабської мови - куб.), що знаходилося в Мецці і було побудоване задовго до появи ісламу. У IV столітті в Аравії почався занепад караванної торгівлі, тому що торговельні дороги перемістилися на схід у Сасанидский Іран. Це порушило економічну рівновагу, що складалася століттями. Кочівники, що втратили прибутки від караванної торгівлі, стали схилятися до осілого способу життя, переходити до землеробства. Збільшилася потреба у землі, що вело до зростання сутичок між племенами. Починається розпад родово-племінного ладу та формування класового суспільства. Визрівала необхідність в об'єднанні роздріблених племен. Це з необхідністю відбилося на релігійних поглядах: виник рух за злиття племінних культів, за вшанування єдиного верховного бога Аллаха. Серед арабів виник релігійний рух ханіфів, що шанували єдиного бога. За таких умов і розгорнулася проповідницька діяльність Мухаммеда (Магомета), який став засновником мусульманства. Звідси ще одна його назва -магометанство. Розповідають, що коли Мухаммед перебував у печері Хіра, під Меккою, йому з'явився архангел Джебраїл з наказом нести людям істинне слово - слово Аллаха. Ця подія відбулася в 610 р., коли Мухаммеду було приблизно 40 років, і відтоді він почав проповідувати нове релігійне вчення: закликав відмовитися від поклоніння ідолам і звернутися до Аллаха, єдиного Бога. Мухаммед оголосив, що інших богів просто не існує. У світі усе відбувається з волі одного Аллаха. Мухаммед проповідував також братство віруючих, необхідність допомагати бідним, прості норми моралі. Однак аристократична верхівка племені курейшитів не прийняла його вчення.. Тому Мухаммед був змушений у 622 р. переселитися з Мекки в Медину. Формально ця подія вважається початком існування мусульманської спільноти, бо саме в Медині Мухаммед на основі існуючої громади своїх прихильників створює новий тип общини. Вона базувалась не на кровній спорідненості, а на релігійній вірі: ті, що вірили в Аллаха, ставали членами общини, жили не за родовими заповідями, а за моральними нормами, що їх проповідував Мухаммед. Ця община також збудувала першу мечеть. Відтоді бере свій початок мусульманське літочислення. Іслам користується місячним календарем, який має 354 днів і ділиться на 12 місяців. Кожний третій рік є високосний (355 днів). Непарні місяці мусульманського календаря мають 30 днів, парні 29.

Нове вчення знайшло відгук у мединських низів. А войовничі виступи нового пророка проти мекканців залучили на сторону Мухаммеда і частину мединської знаті, бо між Мединою і Меккою протягом багатьох років велася запекла боротьба за сфери економічного та культового впливу. У 630 р. Мухаммед із своїми численними прибічниками повернувся в Мекку. Це повернення відбулося мирним шляхом тому, що, за переказами, Мухаммед пообіцяв не мститися нікому, якщо мешканці Мекки не будуть чинити опір і відчинять браму міста. За тими ж переказами, цю обіцянку Мухаммед виконав. Каабу було проголошено головним мусульманським святилищем, а всіх ідолів викинули із храму. Це було прихильно сприйнято населенням Мекки, яка тепер перетворювалася в центр ісламу.

Об’єднання арабів під зеленим прапором ісламу завершили перші наступники Мухаммеда - праведні халіфи, які вважалися спадкоємцями, заступниками Мухаммеда, а пізніше і представниками Аллаха на землі. Вони зосередили у своїх руках усю повноту світської і духовної влади. Іслам швидко поширився по всій території Аравії і перетворився в панівну релігію арабської держави. Внаслідок завойовницьких походів незабаром він також поширився і на сусідні землі.

Окресліть роль П. Юркевича в розвитку української філософії ХІХ ст.

Памфил Юркевич справив особливий вплив на своїх сучасників, викладав філософію в Київській духовній академії, а з 1863 р. у Московському університеті, де очолив кафедру філософії. За життя філософа було надруковано 12 його праць, серед яких: «Ідея», «З наук про людський дух», «Матеріалізм і завдання філософії». За оцінкою багатьох дослідників, П.Юркевич являв собою одне із найбільш помітних явищ на філософському горизонті Росії того часу.

Філософські ідеї і погляди П. Юркевича:

1. вважав філософські ідеї Платона та Канта найбільш продуктивними в історії філософії; 2. високо оцінював і філософію Гегеля, не приймаючи його діалектики; 3. критикував як однобічні крайні філософські позиції – матеріалізм та ідеалізм: ідеалізм - за нехтування реальністю, матеріалізм – за приниження значення духовного; 4. поза відношенням до духовного неможливою постає людська моральність; 5. розробив вчення про серце, яке розглядав трояко: як центр людської тілесної організації, як центр духовної діяльності людини, як осередок морального життя людини.

У певному сенсі П. Юркевич продовжував лінію «кордоцентризму», започатковану працями Г. Сковороди. Теоретичний спадок П. Юркевича часто визначають як “філософію серця”.

Чому закон суперечності називають законом несуперечності? Яку роль він відіграє у міркуванні? Наведіть відповідні приклади.

Той факт, що у законі суперечності міститься вимога заборони суперечності, спричиняє те, що його іноді називають законом несуперечності або виключеної суперечності. Отже даний закон виражає надзвичайно важливу рису правильного мислення – його несуперечливість. Він забороняє суперечність, вважає її грубою логічною помилкою і спрямовує на недопущення подібних помилок. В логіці прийнято говорити, що суперечність є носієм необхідної хиби. Тому люди, що мислять суперечливо, незалежно від свого наміру, послуговуються хибними думками. У вигляді парадоксів формулюють проблеми, які ще не знайшли вирішення або ті, які можна як довести, так і спростувати. До подібних висловлювань належать: «світ скінчений – світ безконечний», «душа смертна – душа безсмертна». Можна навіть сказати, що парадокс нині перебуває в центрі багатьох напрямів сучасної науки.

Охарактеризуйте особливоті та прояви професійної етики. Чим зумовлена потреба в ній?

Протягом останніх десятиліть усе більше професійна етика сприймається як суспільна необхідність, породжена специфікою професійної діяльності державних службовців та соціальним контекстом, у якому вона функціонує, набуваючи усталеності й визнаної нормативності, стає важливим засобом соціалізації й, навіть, визначенням професійної відповідності, індикатором професійного добору. Слід зауважити, що основними, визначальними категоріями професійної етики є професійна честь і професійний обов'язок, перша з яких є головним змістовим елементом структури професійної свідомості, друга - визначальним механізмом її імперативності, обов'язковості, а разом вони забезпечують соціальну і професійну відповідальність службовця. Аналізуючи ситуацію в нашій державі, слід наголосити, що професійна етика є не витвором вузького кола професіоналів-функціонерів, ізольованих від пануючої в суспільстві моралі, а її специфічним поширенням на одну зі сфер буття суспільства, її модифікацією зі своїм кодексом офіційних і неофіційних принципів. Вона визначає засади взаємовідносин державних службовців із громадянами, суспільством і державою, практику діяльності і прийняття рішень, а також ставлення службовця до самого себе як до людини і громадянина, що виконує особливі за соціальною значущістю професійні обов'язки.

Поясніть, чому саме віра відіграє вирішальну роль в релігійній свідомості? Які існують визначення віри і яке для вас є найбільш прийнятним?

Вирішальним психологічним елементом в структурі релігійної свідомості є віра. Однак необхідно зазначити, що віра може бути й нерелігійною. Віра – це такий стан людської свідомості, поза яким неможливе нормальне функціонування свідомості взагалі. Віра виражає пряме, безпосереднє і бездоказове прийняття чогось як виправданого, незаперечного або істинного. Віра є там, де існує беззастережне переконання. Якщо ж ми вимагаємо додаткових розумових чи якихось інших підкріплень, гарантій, доведень, то скоріше за все ми не віримо, бо потреба у всіх цих підтвердженнях породжена не вірою, а сумнівом, що є станом, протилежним до віри. Через це віра передбачає існування в нашій свідомості т.зв. «дефіциту інформації»: вона вступає у свої права тоді, коли наші знання на чомусь зупиняються або обриваються, і ситуація приймається як завершена. Віра стоїть вище за досвід, бо принципово виходить за його межі. Віра, подібно до розуму, передбачає і припускає існування людської свободи. Тому лише слабка віра боїться розуму і якби віра не потребувала розуму, то найкращими віруючими були би тварини.

Дайте коротку характеристику розвитку філософської думки в Київському Університеті в ХІХ ст.

У 1834 р. був відкритий Київський університет Св.Володимира. Перший ректор університету, особистий приятель Т.Г.Шевченка, М.Максимович певний час захоплювався ідеями Ф.Шеллінга. Він немало зробив для збирання та збереження народної української мудрості. Згодом у Київському університеті набули поширення ідеї Г.Гегеля.

Орест Новицький (1806-1884) був професором філософії Київського університету. В історії української філософії він постав як один із найбільш полум’яних пропагандистів філософії. Спираючись на вчення Гегеля, він виклав у праці “Про дорікання, що робляться філософії в теоретичному і практичному відношенні, їх силу і важливість” своє бачення сутності філософії. Завданням філософії вважав пізнання дійсності на рівні чистої свідомості, у формі ідей. У філософії, на думку О.Новицького, людська свідомість вперше звертається до себе самої, а звідси випливає неможливість розглядати філософське знання в контексті практичної корисності, але виключно – як культивування духовності високого гатунку. О.Новицький створив власну, досить оригінальну концепцію історичного поступу філософії (чотиритомна праця “Постепенное развитие древних философских учений…”), вважаючи, що, по-перше, кожне філософське вчення виправдовує себе як органічна частинка цілісного процесу, а, по-друге, що філософська думка розвивається від заглиблень у природу – через власне самоусвідомлення – до винайдення абсолютів (Бога), відкриття істини в сфері самоусвідомленої думки та втілення її у практику життя. Філософія в Росії, на думку О.Новицького, повинна взяти все цінне із різних історичних філософій, але усталити все це на власних засадах – на засадах синтезу ідеального та реального, ідей та життя. За оцінкою деяких філософів, названа першою праця О.Новицького була найвищим філософським досягненням того часу.

У чомусь подібні ж думки висловлював і Сильвестр Гогоцький, професор філософії Київського університету: він розглядав історію філософії як єдино можливу систему логічно узгодженого знання, отриманого завдяки інтенсивному діалогові двох альтернативних позицій, одна з яких вважає пріоритетом мислячий дух, а інша – буття в усій його реальній багатоманітності. Серед основних праць С.Гогоцького найбільш важливими постають його дослідження історії філософії Нового часу та створення “Філософського лексікону” (в 4-х т.), які досить відчутно вплинули на підвищення культури філософського мислення в Україні.

Розкрийте зміст логічного закону вилученого третього. Наведіть приклади його застосування.

Закон вилученого третього можна сформулювати і в такий спосіб: з двох суперечних думок, висловлених щодо одного й того ж і в одному й тому ж смислі, одна обов’язково істинна. Наприклад, якщо ми скажемо: «Це судження є простим» і «Це судження не є простим», то істинним висловлюванням буде лише одне з них. Для уточнення змісту даного закону слід підкреслити, що він, на відміну від закону суперечності, не передбачає жодного третього висловлювання, яке могло би зайняти середнє положення і бути істинним. Так, неможливо уявити в наведеному нами прикладі, щоб існувало якесь судження, що було би водночас і простим, і непростим. Закон виключеного третього висуває дуже важливу вимогу до способу висловлювання наших думок. У випадках, коли між ствердженням і запереченням того чи іншого факту немає середнього судження, необхідно усунути невизначеність і з’ясувати, що ж є істинним. Знати вимоги закону виключеного третього корисно як у повсякденному житті і спілкуванні, так і у міркуваннях наукового характеру. Якщо ми знаємо, що одне наукове положення істинне, то одразу ж відкидаємо те, яке йому суперечить. Встановивши, що Земля обертається навколо Сонця, Микола Копернік, хоч це було небезпечним для його життя, не зміг прийняти суперечне твердження, поширене в тодішній астрономії.

Розкрийте зміст поняття «катарсису» як важливої функції мистецтва. Чому, на Ваш погляд, це поняття Аристотель звязав саме із трагедією?

Виховна функція (мистецтво як катарсис). Мистецтво суттєво і, можна сказати, фантастично розширює горизонти життєвого досвіду людини, оскільки прилучає її до досвіду колосальної кількості людей та епох. Завдяки цьому воно формує стрій відчуттів і думок людей на основі накопиченого історичного досвіду. Мистецтво впливає комплексно на розум і серце, і немає такого куточка людського духу, який воно не могло б зачепити своїм впливом. Мистецтво формує цілісну особу, але найбільш важливим тут є те, що мистецтво породжує, активізує та стимулює людські імпульси до самовиховання, самовдосконалення, до творчої самореалізації.

Арістотель, ким цей термін і був започаткований, називав катарсисом очищення, примирення, втіху, котрі несе мистецтво. Інші вчені вважали катарсис своєрідною "розрядкою", звільненням від негативної емоції, яку здатен викликати предмет зображення (Л.Виготський), збудженням морального імпульсу (Д.Лукач) тощо. У сучасному літературознавстві (Халізєв) катарсис визначається як певна просвітлююча, гармонізуюча енергія, яку здатна виявляти реальність (причому з її протиріччями і негативними явищами) завдяки художньому осмисленню у світлі вищих цінностей.Цінність — це щось, що має позитивну значущість. Вона може бути реально існуючим предметом або метафізичним ("загальнобуттєвим") началом, мислимим і уявним. У світоглядному плані цінності грають в житті людей роль певних орієнтирів. Вищі (онтологічні, універсальні) цінності претендують на статус загальнолюдських і загальнобуттєвих, або є такими. Уявлення про універсальні цінності історично мінливі, у різні епохи панували різні: 1) у добу європейської античності вищими цінностями вважались краса, пропорційність, істина; 2) у добу християнського середньовіччя — віра, надія, любов; 3) у добу Відродження — блага фортуни (багатство, пошана), тіла (сила, здоров'я, краса), душі (гострий розум, світла пам'ять, воля, моральні і споглядальні чесноти); 4) у добу переважання раціоналізму (17-18 ст.) — розум; 5) у антираціоналізмі (Ніцше) — стихійні пориви людини, її сила і здатність владарювати; 6) у російській релігійній філософії — любов, краса, свобода (Бердяєв, Соловйов, Достоєвський) і т.д. Катарсис присутній і в трагедіях (Арістотель), і у сміхових жанрах (Бахтін). Втім, він ослаблений або й зовсім відсутній у тих творах, де панують скепсис і тотальна іронія, де виражається радикальне неприйняття світу (твори Кафки, "Нудота" Ж.-П. Сартра, твори театру абсурду). Відкидання катарсису деякими діячами мистецтва 20 століття випливає з поглядів Ніцше, що вважав катарсис паталогічним розрядженням, уявністю. Це некатарсичне начало виникає, коли у кризисних ситуаціях у людей мистецтва з'являється потреба вивільнити хаос, свій власний страх (Ліхачев). Також воно має місце у тій частині мистецтва, що з нещадною жорстокістю висвітлює біди, катастрофи, нещастя, жахи, що падають не величезну кількість людей (Халізєв). Таке некатарсичне мистецтво може відштовхувати і лякати не менше, ніж сама дійсність. Воно не несе того просвітлюючого і гармонізуючого ефекту, як твори катарсичні. Поняття катарсису випливає з поняття цінності, тому його також можна охарактеризувати як втілення віри митця у вічне збереження і незнищенність цінностей, перш за все моральних. Некатарсичне мистецтво, відповідно, характеризує відсутність віри митця у вічні цінності. Цікаво, чи є якісь праці православних богословів і філософів, які б торкалися цієї теми? Можливо, ще у давніх Отців Церкви, бо й термін цей з'явився ще до Р.Х. Поняття "катарсису" випливає з задачі трагедії відтворювати дію і через неї за участі пресонажів "облагороджених" викликати у глядачів почуття співпереживання і співучасті, стимулювати їхнє прагнення до вдосконалення (що виразно звучить в контексті туги за "минулими часами" - "наші батьки були кращими за нас, наші діти будуть гіршими за нас"...)). Саме досягнення катарсису, точки "очищення почуттів", як наслідок кульмінації розпалу пристрастей і було метою трагедії. Певна невизначеність змісту поняття "катарсис" зумовила різні підходи до його трактування. Привертає увагу тлумачення катарсису, яке обґрунтував, зокрема, російський вчений Л.Виготський. Він зазначав, що твір мистецтва, діючи на психіку людини, викликає протилежні афекти (любов і ненависть, трагічне і комічне, піднесене і низьке, радість і смуток тощо). Такі перетворення афектів і зумовлюють розрядку нервової енергії — катарсис розглядається завершальною ланкою психофізіологічного процесу як основи естетичного сприйняття мистецтва.

Поясніть основні аспекти зв’язків релігії із мистецтвом.

Релігія, наука, право, мораль – всі ці важливі для життя суспільства явища виростають на основі певних духовних та інтелектуальних прагнень, пошуків та знахідок.

Зв’язок релігії та мистецтва ні в кого не викликає сумніву, адже ті предмети, які ми вважаємо мистецькими, в ранніх культурах майже повсюдно пов’язані із певними культовими діями. Чудові споруди давніх цивілізацій, які й сьогодні дивують нас досконалістю та виразністю своїх форм, а також величністю та – інколи – величезністю, на думку багатьох дослідників ніколи не були би створеними, як би людська діяльність та задуми не стимулювались релігійними віруваннями та уявленнями. І знову ж слід перш за все відзначити внутрішні, глибинні моменти спорідненості релігії та мистецтва. Перш за все, обидві ці потужні сфери людського життя прагнули видиме облагородити невидимим, прихованим. По-друге, вони прагнули сприймати й подавати приховані глибини світу як вищі, досконалі, гармонійні. По-третє, вони спирались на душевні людські прозрівання та інтуїції, а не лише на розум. Нарешті, і для релігії, і для мистецтва внутрішні духовні явища та процеси завжди поставали найпершими та найціннішими із усього, із чим стикається людина. При тому, звичайно ж, між ними існують суттєві відмінності. Мистецтво може сповідувати намір чомусь навчити людину, вплинути на її душевний стан, проте воно ніколи не намагалось взяти на себе роль найпершої наставниці життя, а тим більше того, щоби ставити людину на певний життєвий шлях та підводити підсумки її життю. Образи, твердження, утворення мистецтва, як відомо, носять умовний характер; безумовним для нього постають лише ті справжні переживання, що їх відчуває людина, входячи у діалог із творами мистецтва. Зовсім інакша ситуація в цьому плані спостерігається в релігії: її образи та твердження подаються як незаперечні, найважливіші для життя людини і для її наближення до істини. І результати інтеграції людини у сфери релігії та мистецтва також постають суттєво відмінними: мистецтво прагне надихати людину на певне переживання життя та його подій (деякі митці вважають завданням мистецтва ввести людину у стан “катарсису” – очищення від мулу повсякденного життя та переродження для нових зустрічей із ним); релігія запевнює людину в тому, що за умов ретельного виконання останньою релігійних настанов, норм та вимог людина може бути впевненою в тому що вона виконала основне завдання свого життя. Таким чином, існує кілька ліній зв’язку релігії та мистецтва, через які вони засвідчують свою взаємну спорідненість та відмінність. Ці лінії зв’язку дозволяють краще зрозуміти дещо як в релігії, так і в мистецтві.

Дата добавления: 2015-05-26