Структура та мотиви навчальної діяльності. Розвиток розумових здібностей школярів. Погляди Ж.Піаже, В.Давидова, Б.Ельконіна на розумовий розвиток учнів

Розвиток, формування та становлення особистості

Онтогенез людини – цілісний процес, що виражається в окремих і пов’язаних між собою формах (маральний, фізіологічний, психічний і соціальний). Це – становлення людини як організму, як свідомої суспільної істоти, як особистості.

Для розкриття сутності цього процесу використовують поняття «розвиток» і «формування», часто як синоніми, хоча кожне з них має свою, досить чітко окреслену область.

Поняття «розвиток» є загальним. Використовують його найчастіше для визначення процесу руху від нижчого (простого) до вищого (складного). Розвиток – кількісні та якісні зміни живої людської істоти, зміни необхідні, послідовні, пов’язані з певними етапами її життєвого шляху, і прогресивні, що характеризують її структурне та функціональне вдосконалення. Розвиток людини протікає у трьох напрямках: фізичному (динаміка росту й ваги, зміна структури мозку, сенсорні можливості та моторні навички тощо); когнітивному (охоплює зміни, що відбуваються у сприйманні, пам’яті, мисленні, уяві, мовленні тощо) та психосоціальному (розвиток особистості, зміни Я-концепції, емоцій і почуттів, формування соціальних навичок і моделей поведінки).

Поняття «формування» застосовують насамперед для характеристики процесу розвитку індивіда під впливом зовнішніх соціальних факторів. У формуванні можна виділити стихійний компонент (тобто зміни, що відбуваються під впливом некерованих, випадкових факторів) і цілеспрямований процес змін особистості або ж її окремих сторін, якостей внаслідок спеціально організованих впливів (виховання).

Окрім уже названих, часто використовують поняття «дозрівання» та «становлення». «Дозрівання» - це насамперед зміни індивіда чи окремих факторів. Наприклад, правомірно говорити про дозрівання органічних функцій людини чи її організму в цілому.

Поняття «становлення» вказує на набуття нових ознак та формування у процесі розвитку. Можна говорити, приміром, про становлення характеру людини, її мислення тощо, тобто це поняття доцільно застосовувати, коли йдеться про розвиток якоїсь сторони чи якості як про процес наближення до певного розвитку.

Навчальна діяльність – це діяльність, зміст якої полягає в оволодінні загальними способами дій в сфері наукових понять. Вона направлена на самого учня як її суб’єкта – удосконалення, розвиток, формування його як особистості завдяки наданню їм соціокультурного досвіду в різних видах і формах суспільно корисної, пізнавальної, теоретичної і практичної діяльності. діяльність учня направлена на засвоєння глибоких системних знань, обробку загальних способів дій і їх адекватного і творчого застосування в різних ситуаціях.

Начальна діяльність складається з таких основних компонентів, як:

1) мотивація;

2) навчальна задача;

3) вирішення навчальної задачі за допомогою навчальних дій: предметних і допоміжних;

4) контроль, тобто контрольні дії, які переходять в самоконтроль;

5) оцінка, яка переходить у самооцінку.

Визначальним компонентом організації навчальної діяльності є мотивація. Вона може бути внутрішньою або зовнішньою щодо діяльності. Залежно від мотивації навчальної діяльності ставлення учнів до навчання може бути негативним, нейтральним і позитивним. Залежно від очікуваних результатів учні можуть виявляти такі типи мотивації навчальної діяльності:

А) мотивація, що умовно може бути названа негативно. Такими є спонукання школяра, зумовлені усвідомленням незручностей і неприємностей, які можуть виникнути, якщо він не буде вчитися (докори батьків, учителів, однокласників). Така мотивація стимулює до успішних результатів;

Б) мотивація, яка має позитивний характер, але пов’язана з мотивами, що фігурують поза навчальною діяльністю. Її формами є:

- мотивація, зумовлена значущими для особистості соціальними прагненнями;

- вузькі мотиви (схвалення у певних колах, шлях до особистого благополуччя тощо);

- мотивація, що стосується тільки навальної діяльності, цілей навчання, процесу навчання.

Навчання є найважливішим стимулятором розвитку і одночасно спирається на нього. Воно не тільки використовує вікові можливості розвитку, а й веде за собою розвиток мислення, пам’яті, уяви, світогляду, мотивів навчання, пізнавальних потреб, інтересів та інших якостей особистості.

На сучасному етапі навчання розвиваються концепції Ж.Піаже, В.Давидова – Д.Ельконіна.

Швейцарський психолог Жан Піаже відкрив, що дитина впродовж перших 15 років життя крокує вгору по сходинках інтелектуального розвитку. На кожній з цих сходинок дитина спроможна розв'язувати певні інтелектуальні завдання. Якщо характеристики завдання чи інструкції щодо його виконання не співпадають з рівнем розвитку дитини, то воно залишиться нерозв'язаним. Тобто Жан Піаже експериментальне підтвердив стару психологічну максиму: розвиток мозку зумовлює психічний розвиток.

Концепція стадіального розвитку Піаже визнана в усьому світі. Згідно з нею існує три основних стадії розвитку інтелекту дитини. Перша (від народження до двох років) - розвиток сенсомоторного інтелекту. Розумовий розвиток йде за рахунок маніпулювання дитини з предметами, самостійного опанування простором. Це початок освоєння свого оточення.

Другу стадію складають дві фази. Це фаза розвитку до-операційного інтелекту (її строк - від 2-х до 6-7 років). Дитина починає думати, оперуючи простими поняттями світосприймання. Об'єкти світу уявляються нею, насамперед, символічно та полісемічно. Відсутність об'єкту не означає зникнення його з поля свідомості дитини. Далі наступає фаза конкретних операцій (віл 6-7 - до 11-12 років). Дитина починає опановувати поняттями: маса, довжина, обсяг. В неї з'являється почуття часу. Її світ стає конкретним, знання про нього консервуються і, при появі нових обставин, дуже рідко змішуються, переглядаються.

З 11-12 років і приблизно до 15 років дитина перебуває на стадії формування "формальних" розумових операцій. Вона здатна до логічного осмислення, оперування абстракціями, висування гіпотез припущень (якщо,.., то"...). Ці особливості розумового віку дитини потрібно враховувати, не тільки оцінюючи її інтелект, але й в роботі з нею. Повернемось до оцінювання рівня розумового розвитку дитини. Спочатку детальніше розглянемо теоретичні положення Ж. Піаже про чотири стадії розумового розвитку дитини: сенсомоторну, доопераційну, конкретних операцій, формальних операцій.

На першій - сенсомоторній - стадії дитина впродовж перших двох років життя "складає" свій внутрішній світ з тих образів дійсності, які безпосередньо потрапляють в поле її зору, в зону слухового сприймання чи дотикового контакту. Шляхом практичних спроб і помилок дитина структурує свій власний світ.

Друга - доопераційна - стадія. Саме в цей період дитина вчиться думати. Але її думка народжується не за правилами логіки, а шляхом спроб і помилок. Дитина в цьому віці справжній консерватор. Вона може оцінювати ситуацію, явище тільки за одним покажчиком, який "впадає в око". Дитина поки що.не здатна самостійно збагнути, що кількість води не залежить від зміни ємності.

За системою Давидова-Ельконіна, розвивальне навчання реалізується як єдність елементі, без якої неможливе забезпечення у навчанні очікуваного розвивального ефекту.

Змістом розвивального (за Давидовим і Ельконіним) є теоретичні знання. Засвоєння їх школярами відбувається у процесі розв’язання навчальних завдань з допомогою змістових розумових дій. В результаті цих дій засвоюються наукові поняття, духовні, соціальні, культурні, етичні, естетичні та інші цінності. Під час здійснення учнями навчальних розумових дій відбувається засвоєння їх як узагальнених теоретичних способів розв’язання практичних завдань, а факт засвоєння цих дій означає розвиток теоретичного мислення, творчих здібностей, розширення інтелектуального кругозору тощо.

Таке навчання відбувається разом із учителем у колективних навчальних діях. У процесі навчальних дискусій, якими керує педагог, учні, використовуючи раніше засвоєні теоретичні знання, засвоюють нові, обговорюють випадки, що стосуються конкретних тем, переходячи у своїх роздумах від абстрактного до конкретного. У навчальній дискусії висловлюють різні думки, що відображають рівень розуміння навчальної проблеми. Різні погляди обговорюються і критикуються, доки учасники дискусії не дійдуть згоди. Вчитель бере у ній участь, використовуючи навідні запитання, висловлюючи сумніви або незгоду з думкам учнів.

Отже, теорія змістового узагальнення, покладена в основу розвивального навчання В.Давидова-Д.Ельконіна, демонструє потенціал розумового розвитку учнів, що необхідно для розкриття їх інтелектуальних можливостей на наступних етапах навчання.

2. Психологія педагогічних здібностей. Своєрідність предметно-змістових характеристик здібностей учителя

Педагогічні здібності включають багато особистісних якостей і розкриваються через певні дії, уміння.

Виявляються педагогічні здібності в особливій чутливості до педагогічних цілей, засобів і результатів міжособистісних стосунків педагога та учнів, здатності запобігати настанню втоми при роботі з людьми, витримувати емоційні навантаження у процесі спілкування.

Систему педагогічних здібностей утворюють такі здібності:

1) дидактичні – здібності передавати учням навчальний матеріал доступно, зрозуміло, викликати у них активну самостійність думку, організовувати їх самостійну діяльність, керувати їх пізнавальною активністю;

2) академічні – здібності до певної галузі науки (музики, математики, фізики, біології, літератури), що є предметом викладання вчителя у школі;

3) гностичні – здібності до швидкого і творчого оволодіння методами навчання учнів, пошуку і творення способів навчання, збору інформації вчителем про учнів і про себе;

4) конструктивні – здібності для створення атмосфери співробітництва, спільної діяльності, чутливість до побудови уроку відповідно до мети розвитку і саморозвитку учня, встановлення педагогічно доцільних стосунків з ним;

5) перцептивні – здібності педагога проникати у внутрішній світ вихованця, психологічна спостережливість, розуміння особистості учня і його психологічних станів;

6) мовні – здібності чітко висловлювати свої думки і почуття з допомогою мови та невербальних засобів;

7) комунікативні – здібності до спілкування з учнями, уміння знаходити правильний підхід до них, встановлювати з ними психологічно доцільні стосунки, наявність педагогічного такту;

8) експресивні – здібності, що виявляються в емоційній наповненості взаємодії з учнями;

9) організаторські – здібності організовувати учнівський колектив, згуртовувати його, оптимізувати власну діяльність (планування, контроль тощо);

10) сугестивні – здібності, що виражають здатність до безпосереднього емоційно-вольового впливу на учнів;

11) прогностичні – здібності, що виявляються в передбаченні результатів дій, у виховному проектуванні особистості учнів, умінні прогнозувати розвиток їх якостей;

12) педагогічна рефлексія – здатність оцінити свою діяльність, її результати, власний індивідуальний стиль;

13) педагогічна спостережливість – розподіл, обсяг і переключення уваги.

Дата добавления: 2015-05-26