Розкрийте філософсько-естетичну концепцію символізму. Визначте модерністські тенденції в ліриці П. Верлена і А. Рембо. Визначте особливості рецепції їх творів в Ураїні

Визначте мотивну організацію і національні особливості прози Шолом-Алейхема. Покажіть її зв’язки з Біблією, фольклором, Україною («Пісня над піснями», «Тев’є-молочник»).

Його "Пісня над піснями" - поетична розповідь про перше чисте кохання. Почуття головного героя твору, Шимека, наскільки цнотливе та світле, що в ньому самому є щось від релігійності, асоціації з однойменним біблійним гімном кохання виникають природно, й цей паралелізм проходить крізь усю оповідь. Поетичне сприйняття світу Шимека дозволяє йому побачити, що "Я - принц. Бузя - принцеса. Колоди, понакидані біля хати, - кедри й буки, що згадуються в "Пісні над піснями". Кішка, яка лежить коло дверей і гріється на сонці, - одна з польових ланей, що згадуються в "Пісні над піснями"...(...) Все-все з "Пісні над піснями".

Бузя нагадує йому біблійну Суламіф. Її життя - життя звичайної дівчини, що знає про несправедливість світу: друге заміжжя матері вона сприймає, як зраду. Порівняно з Шимеком, вона більша реалістка. Естер-Люба не вірить в чаклунство, здатна плекати плани помсти новому чоловікові матері, але кохання спочатку переселяє у світ "Пісні над піснями" й її. Різниця у світосприйнятті вийде назовні пізніше. Шимек і Бузя обмінюються цитатами, й ті звучать у них дуже природно, "Пісня над піснями" дозволяє їм ніби розуміти думки одне одного.

Невинність кохання цих двох молодят така, що навіть батьки, що дотримуються суворої моралі, дозволяють їм гуляти вдвох і вибачають, коли ті забувають під час спілкування про справи. Можливо батьки теж відчувають поетично-релігійне забарвлення стосунків Шимека та Бузі. Шукаючи успіху, Шимек втратив цінність значно більшу: саме кохання, що надихало його життя. Тут можна згадати біблійну тезу, що не належить до "Пісні над піснями": нічого не варті всі земні скарби, якщо за них людина втрачає душу. Чи - у цьому випадку - одну з найголовніших власних цінностей. Вже й кар'єра стає Шимекові не потрібною, йому лишається тільки згадувати про колишнє щастя, втрачене у гонитві за приземленими успіхами...

Символізм ( фр. symbolisme, з грец. симболон — знак, ознака, прикмета, символ) — літературно-мистецький напрям кінця ХІХ — початку ХХ ст., основоположники якого, базуючись на ідеалістичній філософії Шопенгауера, «теорії несвідомого» Едуарда Гартмана і поглядах Фрідріха Ніцше, проголосили основою мистецької творчості символ — таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можна розкрити, збагнути й відобразити тільки з допомогою мистецтва, зокрема музики й поезії.

Покликання поезії – засобами краси передати читачеві точно зміряну дозу потрібних романтично-містичних почувань, пробудити в ньому позасвідоме, скерувати в країну романтичних мрій і видінь.

Свої погляди на поезію Верлен виклав у вірші початку 70-х років "Поетичне мистецтво", де музичність вірша протистоїть визначеності змісту. Верлен радив звертатися до незрозумілих образів та віддавати перевагу нюансам, переливам, а не різким тонам. І хоча Верлен мав на увазі легку неточність уяви, такий принцип відкривав шлях алогізму. Сам Верлен не надавав своєму віршу значення програмного маніфесту, як пізніше сприйняли його поети-символісти. "Не можна ж розуміти "Поетичне мистецтво" буквально", - говорив Верлен, продовжуючи писати ясно та зберігати у своїй творчості традиційні розміри та рими.

Нова поетика Верлена зумовлюється зовсім новим типом поетичного мислення. Поет посилює ритміко-інтонаційну єдність вірша, при цьому послаблюючи логічність та зв'язність поетичного тексту. Головне для нього - єдність враження від вірша. Такий підхід обумовлювався прагненням створити нову універсальну поетичну мову.

Поезія Верлена загострює найсумніші почуття. Поет передає тонкі відтінки і глибокі суперечності душевних поривів. Лунає "Осіння пісня", і відчувається, як осінь впливає на підсвідомість людини і її минуле, немов вона хоче передати людині свою лютість і хмурість. Так само сумом перейнятий вірш "Так тихо серце плаче", настрою печалі ліричного героя відповідає природа, вірна супутниця творів автора. Вона не залишає його і під час "Сентиментальної прогулянки", коли Верлен блукає на самоті, супроводжуючи свою печаль. Біле латаття у відблиску червоного заходу сумує на озері, загадковість авторського смутку підкреслює туман. Прозорим натяком на нещасливу долю закоханих стає милування ліричного героя дикими качками, що кличуть одна одну. І в той же час усе стихає, провалюючись у темряву ночі. Ніч дає тимчасову перерву героєві, дає спокій К та відпочинок від сумних думок, від зітхань, від страждань. Природа і людина є одним цілим, однією душею, однією піснею, а якою вона буде - вирішувати людині, - таким є кредо французького романтика Поля Верлена.

Основна властивість його поезії: комплексність переживання і взаємопроникнення найгостріших і найтонших вражень при повній відсутності «ієрархічності». Витончена наївність, наївна витонченість пронизує поетичні концепції кращих його віршів. Ця властивість корениться, звичайно, у психіці Верлена, «вічної дитини», але живильним для його середовища стала соціальна атмосфера кінця XIX і початку XX століття, віяння якої він уловив значно раніше, — чим і пояснюється невизнання людьми його покоління і запаморочливий успіх у покоління більш молодого. Ця атмосфера є атмосферою грандіозної боротьби історичних сил, по-перше, праці і капіталу, а по-друге — капіталістичних угруповань, причому ця боротьба втягла у своє магнітне поле буквально всі елементи життя, починаючи від великих філософських концепцій і закінчуючи «проблемами» тенісу. Верленівські твори переведено всіма європейськими мовами і багатьма азіатськими, і це свідчить про те, що кращі його книги назавжди ввійшли в алмазний фонд загальнолюдської культури.

Творчість Верлена відзначили і в українській літературі. Перший відгук на його поезію є в листі Василя Стефаника до Вацлава Морачевського від 22 квітня 1896 р.: «За станом своїм я не можу Вам писати. Щось так багато на душі накипіло, а таке журливе і безконечне, що написане пером на папері загонить то ту сумовитість ще глибше, як перед тим. І слів бракує. А от хіба Верлен, може, хоч в частині Вам скаже те, чого я не можу».

Верлена вперше переклав П. Грабовський 1897 року. І. Франко переклав два вірші Верлена, але критикував Верлена за аполітичність та песимізм. М. Зеров і С. Савченко вивчали доробок французького поета протягом 20-х pp. Його твори перекладали М. Рильський, М. Лукаш, Г. Кочур та ін.

Дата добавления: 2015-05-26