Додаткова інформація про розвиток цього методу

Порівняльно-історичний метод виник на початку ХІХ ст. (учені: нім. Франц Бопп, Якоб Грімм, датськ. Расмус Раск, рос. Олександр Христофорович Востоков).

Виникнення порівняльно-історичного мовознавства пов’язують із знайомством європейських лінгвістів із санскритом у кінці 18 ст. На той час у природничих науках був накопичений великий матеріал, який дав змогу створити перші класифікації, розглядати ціле та визначати ієрархію його частин. Разом із таким позитивним впливом, наука про мову й сама починає приймати участь у виробленні спільних ідей. Так, у 1770 р. Йоганн Гердер висуває факт історизму в мовознавстві. Згідно з ним природні закони (а не божа воля) визначили необхідність виникнення мови і її подальшого розвитку. На початку 19 ст. Йоганн Аделунг формулює критерії відмінності у ступенях мовної спорідненості і пропонує порівнювати мови за їх граматичними структурами.

У 10-х роках 19 ст. ідеї порівняльно-історичного мовознавства проявилися в дослідженнях порівняльно-історичного характеру, де була застосована відповідна техніка досліджень, що спиралася на дані індоєвропейських мов, і таким чином порівняльно-історична граматика стала провідною дисципліною порівняльно-історичного мовознавства. Найбільш відзначилися в цьому Ф.Бопп, Р.К.Раск, Я.Грімм.

У 1816 р. вийшла в світ перша робота Франца Боппа (1791-1867) –“Про систему відмінювання санскриту в порівнянні з грецькою, латинською, персидською і германською мовами”. У ній Ф.Бопп розглядає в порівняльному плані граматичні форми наведених у заголовку мов, спираючись переважно на санскрит, який у його праці був вперше залучений для лінгвістичного дослідження. Ф.Бопп висловлює думку, що на основі порівняння засвідчених мов можна встановити їх “первинний стан”. Розв’язок цієї задачі він зробив метою основної своєї роботи “Порівняльна граматика”, завдяки якій він увійшов в історію порівняльно-історичного мовознавства як створювач граматики індоєвропейських мов (1833-1849). Зокрема, до заслуг Ф.Боппа належить розроблена ним теорія аглютинації, у якій автор висловлює думку, що зовнішня флексія утворилася з колишніх самостійних слів, а саме, що відмінкові закінчення іменників та особові закінчення дієслова є, головним чином, застиглими елементами займенників.

У 1818 р. з’явилася робота датчанина Расмуса Раска (1787-1832) про походження ісландської мови. Узагалі ж, Р.Раск не ставив перед собою таких широких задач, як Ф.Бопп: він досліджував головним чином скандинавські мови, встановлюючи спорідненість між ними та іншими індоєвропейськими мовами, але не намагаючись при цьому відновити первинну форму порівнюваних мов. Він, на відміну від Ф.Боппа, не залучає санскрит і значну увагу приділяє як граматичним, так і лексичним зіставленням, вказуючи при цьому на необхідність врахування в першу чергу лексики, пов’язаної з найнеобхіднішими поняттями, явищами і предметами. Головна заслуга Р.Раска перед порівняльно-історичним мовознавством – вироблення методики аналізу граматичних форм і демонстрація різних ступенів спорідненості між мовами.

Роботи Р.Раска стали поштовхом до утворення схеми історичного розвитку близьких мов. Така схема була запропонована Якобом Гріммом (1785-1863), який у своїй праці “Німецька граматика” 1819 р. розглянув три ступені розвитку германських мов ‑ від готської до новоанглійської. Проте, назва роботи ‑ “Німецька граматика” – не відображає справжнього її змісту. Я Грімм не займається ніякими реконструкціями й не висуває ніяких глотогоністичних теорій (подібні теорії він висував пізніше), але наголошує на історичному підході до вивчення споріднених мов і дає ретельний і докладний опис всіх граматичних форм германських мов в їх історичному розвитку. Як зазначав Антуан Мейє, “Німецька граматика” Грімма “…була першим описом цілої групи діалектів, починаючи з найдавніших засвідчених форм, і тим самим стала зразком для наступних досліджень інших груп діалектів, засвідчених давніми документами”. Також, починаючи з Грімма, поняття “історичної граматики” групи мов стало в мовознавстві реальністю.

Дуже часто до прізвищ Ф.Боппа, Р.Раска, Я.Грімма – початківців порівняльно-історичного мовознавства – додається ще прізвище росіянина О.Х.Востокова (1781-1864). Його праця ‑ “Роздуми про слов’янську мову” (1820) є фактично першою роботою з історичної фонетики однієї з груп індоєвропейських мов. Її значення полягає як в тих конкретних висновках, які робляться по відношенню до слов’янських мов (періодизація історії слов’янської і російської мов, відношення давньоруської мови до церковнослов’янської, польської та сербської), так і в визначенні методів історичного вивчення близькоспоріднених мов.

У 1861 р., коли вийшов останній том видання “Порівняльної граматики” Ф.Боппа, з’явився “Компендій порівняльної граматики індоєвропейських мов” Августа Шлейхера. Ця праця стала новим етапом у розвитку порівняльно-історичного мовознавства. Уперше в історії компаративістики була розроблена методика реконструкції і встановлено поняття вихідного мовного стану – прамови. Введене поняття прамови й методика його реконструкції дозволили відобразити порівняльну граматику індоєвропейських мов як ланцюжок безперервної еволюції вихідного стану до окремих індоєвропейських мов.

Починаючи з А.Шлейхера, у мовознавстві виникла нова течія ‑ так званий натуралістичний напрямок. Така назва пояснюється тим, що представники цієї течії, як і А.Шлейхер, вважали, що мова – це такий же природній організм, як рослини і тварини. У мові, на думку А.Шлейхера, є два моменти: значення, що знаходиться в корені, і відношення, яке міститься в словотворчих частках. Виходячи із взаємозв’язку цих моментів, він поділяє мови на три групи:

ізолююючі мови ‑ мови, у яких є самі значення,отже, самі корені;

аглютинуючі мови ‑ мови, у яких до елементів значення приєднуються елементи відношення;

флективні мови – мови, у яких елементи значення і елементи відношення утворюють єдність.

Ці три типи мов Шлейхер уважав трьома ступенями або періодами розвитку всіх мов (кожний наступний – “вищий” від попереднього). Одночасно – це ніби стадії органічного росту: ізолюючий тип – дитинство мови, аглютинуючий – період зрілості мови, а флективний – стан занепаду, розпаду мови, період старості. А.Шлейхер також зазначав, що мова не має історії розвитку, у неї лише біологічний ріст. Спираючись саме на таке “біологічне” розуміння мови, він і створює свою теорію “генеалогічного дерева”, де спільний стовбур і кожна гілка завжди поділяються навпіл, а першоджерелом є прамова-організм, у якому повинна бути симетрія, регулярність. Упевнений у правильності своїх реконструкцій та спираючись на власні дослідження фонетики мов, що вивчалися, а потім і морфології, А.Шлейхер навіть написав байку на “індоєвропейській мові”, де вокалізм він реконструює за образом санскритського, а консонантизм – за образом грецького. Розмаїття звуків і форм він пояснює подальшим ростом дерева.

Як зазначав А.Мейє, А. Шлейхер реконструював спільну мову, визначив її суттєві риси й еволюцію, але він був неправий, розглядаючи в цій еволюції лише занепад, він не зміг дотриматися принципу закономірності, який сам же теоретично визнавав, але застосований ним метод став із тих пір методом всіх лінгвістів і підкорив собі весь наступний розвиток науки.

Іншим представником натуралістичного напрямку в мовознавстві був Йоганн Шмідт, відомий своєю “хвильовою теорією” (1871). “Хвильова теорія” Шмідта була направлена проти теорії “генеалогічного дерева” Шлейхера, яка фіксувала послідовність етапів розпаду мов, але ігнорувала проблему локалізації прамови і її наступних продовжень, а також випадки багатосторонніх мовних контактів. На матеріалі народних говорів Шмідт намагався довести, що нові мовні явища поширюються хвилями від певних центрів політично об’єднаної мовної території. З цього він зробив висновок, що сучасні групи мов індоєвропейської сім’ї існували в індоєвропейській мові як її діалекти. Головним доказом правильності цієї гіпотези мав бути факт, що всі індоєвропейські мови, зафіксовані в писаних пам’ятках, поділяються на дві групи: групу “кентум” і групу “сатем”. Хвилі нових якостей групи “сатем” мали центр поширення в Азії, а хвилі мовних явищ “кентум” поширювалися в Європі. Хетська мова, виявлена в Азії, розбила головний аргумент Шмідта, вона виявила характерні риси не групи “сатем”, а “кентум”.

Примітка: Ізоглоса (лінія на лінгвістичній карті, що показує межі розповсюдження певного мовного явища) “кентум-сатем” (терміни походять від слів, що означають числівник “сто” в репрезентативних мовах кожної групи: латинське centum та авестійське satem) демонструє фонетичні зміни задньоязикових приголосних у індоєвропейських мовах.

Так, у мовах групи “кентум” м’які задньоязикові (палатовелярні) праіндоєвропейські звуки *ḱ, *ǵ, *ǵʰ злилися з твердими велярними * k, * g, * gʰ, а також частково зберегли праіндоєвропейські задньоязикові губні (лабіовелярні) звуки * kʷ, * gʷ, * gʷʰ (наприклад, в англійській мові – у словах queen, quiet, Gwyn, Gwyneth). До мов групи “кентум” належать передусім італійські (романські), кельтські, германські та грецька мови. Англійське слово hundred та німецьке Hundert – наслідок дії Акту І закону Я. Грімма, коли k > h. На карті ареал розповсюдження традиційно позначається синім кольором.

У мовах групи “сатем” ці лабіовелярні звуки * kʷ, * gʷ, * gʷʰ було втрачено (вони злилися зі звичайними велярними *k, *g, *gʰ), а палатовелярні праіндоєвропейські звуки *ḱ, *ǵ, *ǵʰ перетворилися на африкати t∫, d3 чи передньоязикові щілинні (фрикативні) приголосні s, ∫, θ, ð, z. Наприклад, *ḱ став у санскриті та литовській мові ∫, в авестійській, російській, українській та вірменській мовах – s (с то, а не к то), в албанській – th. До мов групи “сатем” належать передусім індоіранські, балтослов’янські, албанська та вірменська мови. На карті ареал розповсюдження традиційно позначається червоним кольором.

Проте теорія хвиль Шмідта і теорія родословного дерева Шлейхера в модифікованому вигляді, доповнені третьою теорією субстрату (яка говорить про наявність елементів переможеної мови в мові-переможцеві), служать у сучасному мовознавстві поясненням різноманітності і спорідненості індоєвропейських мов.

Третьою генерацією представників порівняльно-історичного мовознавства вважають течію молодограматиків, яка виникла в 70-х роках 19 ст. Один із початківців цього напряму Карл Бругман перетворив цю назву на назву нової лінгвістичної школи. До цієї школи примикали в більшості вчені Лейпцігського університету: Август Лескін, Герман Остгоф, Герман Пауль та ін. Основними працями молодограматиків є: 1) Передмова Г.Остгофа та К.Бругмана до першого тому “Морфологічних досліджень” (1878); 2) Г. Пауль, “Принципи історії мови”; 3) Бертольд Дельбрюк, “Вступ до вивчення мови. З історії і методології порівняльного мовознавства.”

Основним для концепції молодограматиків є бачення мови як індивідуальної психофізичної діяльності. Усі мовні зміни відбуваються у “звичайній розмовній діяльності” індивіда. Звідси їх вимога повернутися до вивчення живих мов, які легше, ніж мертві, піддаються дослідженням і дають більше матеріалу для вивчення закономірностей розвитку мови. З цим пов’язане їх скептичне відношення до реконструкцій індоєвропейської прамови, хоча вони й займались вивченням древніх мов. Велику увагу молодограматики відводять історичному методу при вивченні мови. Вони навіть пропонували ізольований розгляд окремих явищ мови (так званий “атомізм” молодограматиків).

Дата добавления: 2015-05-26