Етика доби Київської Русі

Зародження етичної думки на українських теренах

Короткий огляд української етичної думки

З глибин віків український народ прагнув дошукатися правди, знайти відповіді на питання, як жити, для чого жити, в чому полягає суть добра і зла, справедливості й несправедливості, що є джерелами їх, якими мають бути стосунки людей у сім’ї і відносини їх у суспільстві.

На різних історичних етапах національного буття ця проблематика по-різному осмислювалася. Однак український фольклор, філософська думка, мистецька творчість, масова свідомість завжди виявляли неабияку зацікавленість питаннями моралі, які утворюють проблемне поле етики як науки.

Тривалий час притаманна нашим далеким пращурам мораль залишалася загалом поза їх увагою. Проте конфлікти, які епізодично виникали у стосунках між членами сімей, мешканцями населених пунктів, соціальними групами князівств, а пізніше – і конфлікти між князівствами пробудили в них потребу і здатність піддавати осмисленню свою буденну свідомість, зокрема й моральну, і реальні стосунки між людьми. Роль такої рефлексії на перших порах відігравала міфологія. Саме міф був першою формою самоусвідомлення людини у світі, коли вона ще не виокремлювала себе з природи і соціуму, а ототожнювалася з навколишнім світом. Українські міфи, початкові вірування були найтісніше пов’язані з життям – з природою довкілля, бо це вимагалося всім господарським побутом. Тогочасна людина прагнула бути зі своєю природою в найкращих стосунках. Набуття саме природними (а не надприродними) силами у свідомості наших пращурів сакрального характеру, відсутність чіткого протиставлення душі і тіла обумовили характер їх моралі. В українських народних казках, переказах, піснях фігурують різні демонічні сили, часто з людською подобою. Одні з них постають як носії добра, інші – зла. Міфи втілювали в собі перші загальні і разом з тим наглядні уявлення про добро, зло, справедливість, добру і лиху долю тощо. Наприкінці X – XI ст. міфологічна картина світу стала предметом аналізу мислення. Поступово міф “руйнується”, виникає філософське мислення, яке все більше тяжіє до створення понятійної картини світу. На перших порах філософствування виявлялося у спробах витлумачити відомі і водночас невідомі терміни, які стосуються граничних засад людського буття (“добро”, “зло” та ін.).

Тогочасна етична думка сконцентрована в пам’ятках писемності, які містять відомості про мораль та її тлумачення. Це, насамперед, “Повість минулих літ”, “Слово про Закон і Благодать” Іларіона, “Ізборники Святослава”, “Повчання Володимира Мономаха” тощо.

Філософія Київської Русі була насамперед філософією людини, яка вбачала своїм завданням навчити людей, як їм наблизитися до ідеалу (“...наблизитись до Бога, як ділами своїми уподібнитись за образом і подобою Творцеві своєму”), усвідомити сенс свого життя та місце у світі. Зосередженість тогочасної філософії на людині, проблемах, пов’язаних із протистоянням добра і зла, дає підстави для тверджень про “етизацію” всієї філософської думки Київської Русі. Проблемою людини пройнята була онтологія. Так, об’єкт пізнання одночасно розглядався і як цінність. Вважалось, що явища природи упорядковуються не лише Богом, а й людиною, яка мислила себе не просто часткою природи, але і її господарем та “вінцем”. Людині відводилася роль центральної ланки, яка забезпечує зв’язок між Богом і створеним ним світом. Антропологічний аспект простежується і в гносеології, згідно з якою суб’єкт пізнання одночасно є і суб’єктом морального ставлення до дійсності. Неспростовним вважалося, що правда й істина прикрашають людину, а істина невіддільна від моральності, тому її необхідно обстоювати навіть перед загрозою смерті (“Ізборник Святослава 1076 року”). Про “етизацію” тогочасної філософської думки свідчить притаманний їй кордоцентризм (грец. kardia – серце) – властиве ментальній свідомості українців прагнення пов’язати ентузіастичні настанови людини з її чуттєвою сферою, охопити в обмеженому безмежне, відносному – абсолютне. Ґрунтується він на переконанні, що серце як прихований центр центрів зводить воєдино мислення, волю і віру. З часом кордоцентризм викристалізувався у напрям української філософи.

Особливістю давньоруського періоду філософської думки є те, що в різних пам’ятках писемності по-різному тлумачаться категорії “добро” і “зло”, моральні чесноти, пропонуються різні зразки поведінки (ідеали). Ці відмінності залежали від виду життєдіяльності, соціального статусу людини, оскільки мораль тогочасного суспільства мала станово-корпоративний характер.

Моральною проблематикою пройняті і твори Володимира Мономаха. У них можна знайти немало високоморальних настанов: “Лжі бережися, і п’янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло”; “Бо коли хто мовить: “Бога я люблю, а брата свойого не люблю”, – [се] лжа єсть”. Проте більшість із них стосується сфери бажаного.

Усе це наводить на висновки, що мораль як система норм бажаної поведінки ніколи не тотожна моральності, реальній поведінці людей.

Дата добавления: 2015-05-26