Українська етична думка у XX – на початку XXI ст

Поразка української революції 1917 – 1920 років, встановлення й утвердження більшовицької влади згубно вплинули на розвиток філософської думки в Україні, особливо етики. Правда, у 20-ті – на початку 30-х років вона ще жевріла, а багато представників інтелігенції мріяли про відродження української культури. Тогочасний державний і громадський діяч Микола Скрипник (1872 – 1933) навіть виступив з ініціативою щодо процесу українізації – розвитку української культури, мови, підготовки і висування на керівні посади національних кадрів, організації мережі навчальних закладів, засобів масової інформації, відродження національних традицій тощо. Дискусія щодо українізації, зіткнення (боротьби) двох культур, “азіатського ренесансу” та інших проблем опосередково стосувалися і сфери моралі. Однак започатковане у 20-ті роки культурне відродження закінчилося трагічно (воно ввійшло в історію під назвою “розстріляне відродження”). На довгі десятиліття запанувала проголошена єдино науковою марксистсько-ленінська філософія. Особливо упереджено ставилася комуністична ідеологія до гуманітарних філософських проблем, в тому числі до етики та естетики. Наприклад, курс етики було включено до програм деяких вищих навчальних закладів тільки наприкінці п’ятдесятих років, а в наступному десятилітті були написані політичне заангажовані перші підручники з етики (“Марксистське-ленінська етика”). Якщо в тогочасній естетиці іноді розгорталися дискусії (між “природниками” і “суспільниками”), то в етиці панувала цілковита одностайність думок, яка зводилася до політичної установки, що “моральним добром є служіння справі комунізму”.

Утвердження тоталітарних порядків, обмеженість політичного, культурного, духовного життя в Україні за роки радянської влади змусили багатьох мислителів, які переймалися проблемами етики (В. Винниченко, Д. Донцов, В. Липинський, Ю. Липа), емігрувати і розвивати українську етичну думку за кордоном.

Однією з найпомітніших постатей серед них був політичний і державний діяч, письменник Володимир Винниченко (1880 – 1951). Його етичні погляди, хоч і постійно еволюціонували, відзначалися сміливістю, несподіваними злетами думки. В останні роки життя він критикував як капіталізм, так і соціалізм у його більшовицькій формі, пропонував власну програму зближення держав з різними політичними й економічними системами, розмірковував над проблемами буття цивілізації. Все життя Винниченко мріяв про побудову справедливого суспільства, в якому гідність людини цінувалася б над усе. Його працю “Морально-естетична позиція” за відвертістю і щирістю порівнюють з автобіографічною повістю Ж.-П. Сартра “Слова”.

За спостереженнями Винниченка, мораль “завше існувала для пригноблених, а пануючі узнавали її лише як стримуюче, примусове, караюче средство для плебса. Самі ж вони, як вам відомо, трималися іншої моралі: “після нас хоть потоп”. Хіба жити на кошт другого – не крадіж? А що кажуть сі, що крадуть в такий спосіб, і що каже їх мораль? – “Не крадь!” Щодо цього він однозначно фіксує свою моральну позицію й етичні погляди: “Хіба війна – не вбивство? А що кажуть сі, що вбивають? – “Не вбивай!” Подібну дисгармонію В. Винниченко спостерігав і в собі, згадуючи, що, протестуючи проти соціальної неправди, будучи готовим іти за правду на будь-які жертви, він не раз “...почував себе моральним злочинцем, – я ходив до проституток, любив іноді випити, доводилось із-за конспірації брехати своїм же товаришам, бути нечесним з найближчими людьми, робити часто несправедливі й брутальні вчинки”. Його спостереження за життям навели на досить невтішні висновки про неможливість того, щоб людина “не збрехала, не обманула...” Однак вважав, що визнання можливості красти, обманювати спричинить цілковите здичавіння людей.

Мораль, на його погляд, не є ідеалом, чимось недосяжним, а живою нормою, яка регулює людські відносини, і аж ніяк не “караючою силою”. Водночас Винниченко відкидав звинувачення його у проповіді індивідуалізму, оскільки заперечення примусово-караючої моралі вважав не тотожним проповіді індивідуалізму. Помилковість міркувань своїх критиків він убачав у відсутності бачення подолання альтернативи – або визнати примусову мораль, або виправдати “животні інстинкти”. В людей і в багатьох тварин, за його словами, існує інстинкт “груповості”, і не виключено, що саме “примусово-караюча мораль була причиною того, що багато людей втратили сей великий соціальний інстинкт”.

Під впливом марксизму Винниченко утвердився в думці про відносність, класовий характер моралі, яка, за його твердженнями, не може бути абсолютною, вічною, а, як і суспільство, є змінюваною. Оскільки зміни моралі підпорядковані певним правилам, необхідно ці правила пізнати, виявити напрям їх розвитку, зв’язок з іншими нормами суспільного буття. Сучасну йому мораль він вважав такою, що розколює людину, послаблює поступальний рух пригноблених, а тому цілком непридатною для життя. У зв’язку з цим її необхідно відкинути і керуватися принципом концентрації, раціонального використання сил. Такий підхід Винниченко назвав “чесністю з собою”.

Поступово звільняючись від соціалістичних поглядів, Винниченко обґрунтовував свою утопічну ідею побудови “Єдиної Федеративної Конкордистської Республіки землі”, яку вважав передумовою реалізації “надконкордистської мети” – встановлення відносин у Всесвіті з іншими планетами на основі “Всесвітнього закону сполучення і погодження сил”. Ці міркування він виклав у трактаті “Конкордизм”, у якому зосереджувався на розгляді етичної проблематики. Головним, на його думку, є побудова справедливої держави землян, здатної забезпечити справді щасливе життя людей. Усі попередні програми боротьби проти нещастя і побудови щасливого життя зазнавали невдач, оскільки хибно пояснювали причину нещасть, вбачаючи її або в гріховності людини, або в тому злі, яке спричинюють експлуататори, іновірці, іноземці та ін. Щастям, за переконаннями Винниченка, є те, що вселяє постійну радість життя. Для цього необхідні узгодження, врівноваження людиною таких життєвих цінностей, як здоров’я, багатство, слава, кохання, розум тощо, досягти яких вона прагне впродовж усього життя.

Досягненню щасливого майбутнього, на думку Винниченка, заважають соціально-економічна і національна нерівність. Найгуманнішим він вважав суспільство, що ґрунтується не на приватній чи державній власності, а на власності справді колективній, у якому панує колектократія – влада колективу. Особливого значення надавав утвердженню колективістської за природою моралі конкордизму. Це забезпечить подолання егоїстичних якостей, котрі є основою такої моральної хвороби людства, як нерівність. На противагу їй мораль конкордизму ґрунтується на принципі узгодження, згоди. Нещасною людину робить дизконкордизм, тобто розлад. Мораллю дизконкордизму, за його словами, послуговуються соціалісти і комуністи. Підвладна цій моралі людина є злою від природи, стримувати її може тільки страх перед законом і карою. Дизконкордизм перетворив людство на “планетарний концентраційний табір злочинців”, у якому формується егоїстична мораль. Заперечуючи ворожнечу і ненависть, конкордистська мораль (точніше етика) рекомендує людині узгоджувати свої потяги і вчинки з іншими людьми, всіма живими істотами, з усією навколишньою природою. Моральним гаслом в етиці конкордизму є не “Ти мусиш!”, а “Якщо ти хочеш, то...” Тому вона відкидає будь-які “приписи-накази”, визнаючи тільки “правила-поради”. Конкордистська етика розробляє правила, адресовані як індивіду, так і колективу. Індивід, за твердженнями Винниченка, має підпорядковувати себе таким правилам:

1. В усіх сферах життя звільнитися від гіпнозу релігії, бути простою часткою природи.

2. Бути у згоді з іншими, не шкідливими живими істотами на землі.

3. Не послуговуватися нічим, непритаманним природі людини.

4. Бути цілісним (чинити так, щоб кожна дія була результатом узгодження головних сил – розуму, почуттів, волі).

5. Бути чесним із собою (“...виводь на поверхню свідомості кожну підсвідому думку твою, кожне приховане почуття, не старайся з легкодухості, чи надмірного егоїзму, чи зі страху загубити свої звички та лукавити з собою, не бійся бути правдивим і сміливим, насамперед перед собою”).

6. Бути погодженим у своїм ділі.

7. Бути послідовним.

8. Не намагатися любити ближніх без власної оцінки і не претендувати на їхню любов, не будучи цінним для них.

9. Пам’ятати, що всі люди, в тому числі й індивід, якому адресовані побажання, хворі на страшну хворобу – дизконкордизм. Боротися з нею слід не догмою, не ненавистю, не карою, а розумінням, жалістю, співучастю.

10.Жити тільки зі своєї праці.

11.Кохатися з тим, з ким любо кохатися, а сім’ю створювати тільки з тією людиною, “яку ти всією душею і всім тілом твоїм хотів би мати за матір (батька) дітей твоїх”.

Ставлення індивіда до колективу має бути підпорядковане таким правилам:

1. Не панувати і не підлягати пануванню.

2. Бути ні над колективом, ні під ним, ні поза ним, а тільки активною, відданою клітиною його. І тоді навіть страждання за нього буде вищою радістю.

Індивідуальне моральне самовдосконалення В. Винниченко вважав необхідною, але недостатньою умовою досягнення щастя, оздоровлення суспільства. На його погляд, програма індивідуального морального вдосконалення має доповнюватися приписами колективної моралі, що передбачає реалізацію відповідних соціально-економічної, політичної та інтернаціональної програм. У соціально-економічній програмі він сформулював перше правило колективної моралі – узгодження з індивідом. Політична програма має бути спрямованою на звільнення від догматизму, тоталітаризму, диктатури, утвердження принципів демократії, істотною ознакою якої є свобода. А програма вдосконалення міжнаціональних відносин повинна спрямовуватися на побудову рівноправного демократичного суспільства на планеті, встановлення зносин у Всесвіті з іншими планетами, несприйнятними для яких є націоналізм, національний егоїзм.

Досить радикальну етичну систему, яка багатьма своїми мотивами близька до концепції Ф. Ніцше (правда, ідеї Ніцше стосувалися більше особистості, погляди Донцова – нації), обґрунтував політичний діяч, ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов (1883 – 1973). Національну ідеологію він вважав основою свідомості українського народу, а ідеалом і метою української нації – політичний державницький сепаратизм, розрив з Росією, державну самостійність, несприйняття соціалізму. Ця мета може бути здобута лише в боротьбі. Звільнити Україну має героїчна натура. Світовідчуванню націоналізму, за твердженнями Донцова, характерні панування волі, інтуїція, агресія (а не пасивність), віра. Національна ідея для нього є аксіомою, а не теоремою, яку треба довести. Першою засадничою умовою націоналізму він вважав зміцнення волі нації до життя, влади, експансії, другою – стремління до боротьби, без якої неможливі ні героїчні вчинки, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ні тріумф жодної ідеї, спрямованої на те, щоб змінити обличчя світу. Великі ідеї, які рухають масами, крім емоціональності, фанатизму, мають бути наділеними й “аморальністю”. її він розглядав не як звільнення від етичних критеріїв, а як максимум етичної напруженості, підпорядкування особистого загальному, жорстким моральним приписам. Таку “аморальність” Донцов протиставляв буденній моралі провінціала, який по-міщанськи оцінює моральність чи аморальність великої ідеї, а до загальнонаціональних справ підходить з міркою приватних інтересів.

Щоб реалізувати право на самовизначення нації, необхідно не тільки перейнятися великою ідеєю, а й мати геній, щоб її здійснити. Перемогти може лише ідея, наділена ознаками “романтичної” доктрини, здатністю просувати розвиток людства хоча б на крок уперед. Не може панувати у світі нація, яка не є корисною своїм пануванням для людськості. Нація, що дбає про “вічне”, мусить визнати необхідність насильства, без якого не розчистити площі для побудови нового. Не народ здійснює великі ідеї, а активна, відважна, спрагнена до влади меншість.

Якщо нація хоче стати міцною, вона має черпати енергію з власної ідеї. Воля, сила слова вимірюються силою боротьби, а не стражданням і сльозами. Боротьба за існування є законом життя; перед кожною нацією постає дилема: або перемогти, або загинути.

Своїх опонентів Донцов критикував за необґрунтоване переоцінювання, абсолютизацію ролі розуму, що спричинює “зменшення вольового імпульсу” як головного чинника людської діяльності.

Виступаючи за відродження і звільнення української нації, Донцов обґрунтував відповідну етичну концепцію. Питання моралі він розглядав у контексті сутності націоналізму, національної правлячої еліти, її місця і ролі у відродженні нації і побудові незалежної держави. На його думку, суспільство повинне мати кастовий характер, що дає змогу запобігти хаосу в ньому. Ідея ієрархічності кастового укладу, за його словами, “була незрушимим правилом нашого національного життя”.

Кожна спільнота міцна своїм твердим моральним законом за умови, що правляча верства є для неї живим прикладом і символом. Вона повинна бути твердою і невблаганною щодо себе, не піддаватися матеріальним спокусам, ставити над усе честь і обов’язок, безоглядно вірити у свою справу, свою організаційну ідею, служити їй як найвищій меті, не піддаватися голосу фальшивої “людяності” обивателів. Суспільство тримається єдності завдяки пильності провідної касти та її чеснотам, якими Донцов вважав героїзм, непотурання злу, віру у своє високе покликання, відданість справі, чесність, фанатичне служіння ідеї, відвагу, здатність “стояти і впасти при своїм ідеалі”. Як тільки сила морального закону слабне, деградує й еліта в гонитві за матеріальними спокусами і насолодами.

Причину втрати Україною державності він вбачав у відсутності будівничої правлячої еліти. Вища каста є прикладом життя і поведінки для нижчої касти, формулюючи ідеї правдивого і фальшивого, морального і неморального, чесного і безчесного, гідного похвали й осуду, своє бачення краси і потворності. При цьому він зазначав, що зовсім не мав наміру підкреслити меншовартість верстви підвладної, оскільки “кожний стан і кожна відповідна психіка добрі на своєму місці”. Та як тільки психічні прикмети верстви підвладної стають прикметами верстви правлячої – в суспільстві наступає катастрофа, оскільки “культура орачів” може бути симпатичною і високоморальною, проте абсурдно було б робити з неї “формуючу засаду для культури людини взагалі”. Правляча каста має прагнути до загального добра, і саме вона повинна визначати, що є добром для загалу, не сподіваючись на моральні смаки маси, оскільки маса орієнтується на зовнішні ознаки явищ, а не на їх сутність.

Представники “кермуючої верстви” є людьми великої творчої енергії, яка формує людські спільноти, їх енергію він порівнював із полум’ям: “Цим внутрішнім вогнем... можуть горіти не всі і не кожний, тільки люди особливого типу, особливої вдачі”, їх “володарському духу” властиві “шляхетний порив формотворця”, наявність концепції свого задуму, “тверді руки”.

Водночас Донцов стверджував, що творити добро не можна, не рахуючись з інтересами людства, його прогресом, бо “не може утриматися при житті й пануванні в світі нація, що не є корисною своїм пануванням для людськості”.

Нові можливості постали перед дослідниками моралі у 90-ті роки з проголошенням незалежності України. Перші проблиски творчого підходу до аналізу проблем моралі проявились у навчальному посібнику “Етика” (1992), підготовленому колективом авторів (Т. Аболіна, В.Єфіменко, О. Лінчук, І. Лосєв, О. Фортова, Є. Шинкаренко). Помітними подіями стали навчальні посібники Віктора Малахова “Етика” (1996), Михайла Тофтула “Етика” (2005) та Віри Мовчан “Етика” (2007), найхарактернішими ознаками яких є ідеологічна незаангажованість.

Дата добавления: 2015-05-26