Питання 3. В Україні відносини власності регулюються Законом України «Про власність», згідно з яким власність в Україні виступає в трьох формах: державній

В Україні відносини власності регулюються Законом України «Про власність», згідно з яким власність в Україні виступає в трьох формах: державній, колективній, приватній. Допускається також існування змішаних форм власності. До 90-х в Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, перевага надавалася суспільній влас­ності в її двох основних формах — державній і колгоспно-коо­перативній. Одержавлення власності привело до таких негативних наслідків:

1) ігнорування осо­бистих інтересів. Су­спільна власність — це власність усіх, але нікого зокрема. Економічний розвиток здійснювався під гаслом побудови світлого майбутнього для всіх, хоч логічніше було б спочатку побудувати його для кожного, а потім для всіх.

2) відчуження від власності трудящих привело до втрати почуття господаря, а водночас і заінтересованісті у раціональному використанні народного багатства, що неминуче призводило до величезних втрат у суспільстві.

3) Держава, виражаючи інте­реси всього народу, повинна була б і власність використовувати для задоволення загальнонародних потреб. Але державний апарат, тобто певне коло людей, які виступали від імені суспільства, са­мостійно, на свій розсуд розпоряжався майном. Це свідчить про те, що державна форма власності за нерозвинутої демократії (і політичної, й економічної) приховує в собі можливість появи під вивіскою загальнонародної влас­ності елементів корпоративного та індивідуально-егоїстичного привласнення.

Ці та інші недоліки потребують докорінної перебудови відносин власності. З цією метою в Україні здійснюється роздержавлення власності.

Роздержавлення – це перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших (недержавних) формах власності.

Роздержавлення включає в себе:

1) демонополізацію - процес ліквідації монополії держави;

2) денаціоналізацію - процес повернення власності колишнім власникам;

3) приватизацію -відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній і комунальній власності на користь фізичних та недержавних юридичних осіб.

Є такі способи приватизації:

1) викуп об’єктів малої приватизації товариствами покупців (підприємства торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування з невеликою кількістю працюючих);

2) викуп майна, зданого в оренду;

3) викуп майна на аукціоні (покупцем стане той, хто запропонує максимальну ціну);

4) викуп майна за конкурсом (власником стане той, хто запропонує найкращі умови подальшої експлуатації об’єкта);

5) продаж акцій відкритих акціонерних товариств;

6) безоплатна передача частки майна громадянам України (кожний громадянин України має право на майновий приватизаційний сертифікат вартістю 10 грн. 50 коп.).

Приватизації не підлягає:

- майно органів державної влади і управління, Збройних сил, служби національної безпеки, прикордонних військ, правоохоронних і митних органів;

- золотий і валютний фонди, державні матеріальні резерви, емісійна і резервна системи;

- майнові комплекси підприємств, що забезпечують діяльність по виготовленню цінних паперів і грошових знаків, засоби урядового і спеціального зв’язку;

- національні, культурні і історичні цінності України;

- надра землі, водні ресурси;

- об’єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету.

З 2000р. в Україні розпочалась грошова приватизація великих об’єктів. Проведення такої приватизації дасть можливість поповнити бюджет держави і підвищити ефективність роботи підприємств. Сьогодні в Україні найбільшу питому вагу має колективна власність – 52,4% підприємств від загальної кількості, які виробляють 56% промислової продукції. 21 млн.громадян є власниками акцій і земельних паїв.

Семінарське заняття

Державна власність. Кооперативна власність. Корпоративна форма власності. Необхідність різноманітних форм власності.

В цивілізованих країнах на сучасному етапі збільшується часткадер­жавної власності. Це — форма капіталістичної власності на засоби виробництва, за якої володарем їх виступає капіталістична держава.

Державна власність, крім виробничих підприємств та інфраструктури, включає рухоме й нерухоме майно, необхідне для функціонування адміністрації, армії, поліції; фонди со­ціальної інфраструктури — освіти, соціального забезпечення, охорони здоров'я тощо; засоби державно-кредитної системи.

Як показує досвід капіталістичних держав, є дві основні причини, що викликають необхідність державного підприєм­ництва:

по-перше, намагання ліквідувати слабкі ланки в структурі національної економіки. Наприклад, після Другої світової війни найслабшими ланками англійської економіки були транспорт і енергетика. Вони вимагали великих капіталовкладень з трива­лим строком обороту коштів, що робило їх малопривабливими для приватного капіталу. Націоналізувавши ці галузі, держава взяла на себе всі обов'язки щодо їх технічного переозброєння і розвитку;

по-друге, бажання прискорити науково-технічний прогрес. Розробка і створення дослідних зразків машин і технологічних ліній стали справою дорогою і ризикованою, тому фірми не завжди наважуються вкладати кошти в ті напрями наукових досліджень, успіх і вигідність яких не гарантовані. Держава, виступаючи ініціатором технічного прогресу, бере на себе величезні затрати, пов'язані з ризиком втрати вкладених ка­піталів. Так, наприклад, була створена атомна промисловість у США, Великобританії, Франції. Сучасна розвинута країна є крупним власником.

Поряд з державною широкого роз­витку набула такожкооперативна форма власності. Це — колектив­на власність кооперативів, що виникають на грунті добровільного усуспільнення їхніми членами всіх або частини належних їм засобів вироб­ництва, а також грошових внесків (паїв). Спочатку коопе­ративні підприємства виступали у формі споживчих і постачально-збутових. Вони будувалися на основі пайових внесків. Вперше споживчий кооператив був створений в Англії в 1844 р. Основними його принципами були: торгівля лише доброякісними товарами; продаж товарів за готівковий розра­хунок за середніми цінами; розподіл прибутку між членами пропорційно їхнім закупкам; поступове нагромадження паю, що оплачується незначним процентом; рівність голосів не­залежно від придбаних паїв.

Закупівельно-збутові кооперативи — це об'єднання дріб­них товаровиробників. Вони ставили за мету організувати вигідніший збут продукції членів кооперації, спільну закупку сировини і знарядь виробництва, а також предметів особи­стого споживання.

Пізніше створюється широка мережа кооперативних під­приємств. Їх сьогодні можна кваліфікувати як кооперацію виробничу, житлову, кредитну, споживчу, промислову, збуто­ву, сільськогосподарську, постачальну.

Кооперативні форми діяльності — невід'ємна частина гос­подарського життя більшості країн. За деякими оцінками, сьогодні в усьому світі діє близько 1 млн кооперативних організацій понад 120 видів, які об'єднують приблизно 600 млн чоловік.

Найміцніші економічні позиції в кооперативній сфері діяль­ності капіталістичних країн належать сільськогосподарським кооперативам, тобто самодіяльним організаціям фермерів, які об'єднуються для спільного виробництва і переробки сільсько­господарської продукції або для забезпечення економічних потреб їхніх індивідуальних господарств. Так, у середині 80-х років у країнах Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС, з першого листопада 1993р. – Європейський Союз) на фермерські кооперативи припадала більш як поло­вина сумарного обороту кооперативного сектора економіки.

Сьогодні в країнах Скандинавії кооперативи реалізують на внутрішніх і зовнішніх ринках до 80%, а в Японії — понад 90% товарної продукції аграрного сектора. В Нідерландах цей показник дорівнює 60—65%, у ФРН, Франції та Іспанії — 50 —52, у США, Великобританії, Італії і Бельгії — 30%. Важливою діяльністю кооперативів є виробниче постачання фермерських господарств. Так, на закупівельно-постачальні кооперативи у країнах ЄС припадає приблизно 50 % обсягу поставок товаровиробникам необхідних їм засобів виробниц­тва. У таких країнах, як Норвегія, Фінляндія, Швеція, цей показник дорівнює приблизно 60%, а в США — 26%.

Звичайно, кооперативам нелегко вести виробничу діяль­ність, конкуруючи з монополіями. Однак за багаторічну свою історію вони змогли вкорінитися, створити розгалужену си­стему з міцною матеріально-технічною базою, розвинутою інфраструктурою і стійкими виробничими зв'язками.

Серед різних форм капіталістичної власності особлива роль належить корпоративній формі. Фактично всі крупні корпорації будуються на акціонерних засадах. Акціонерний капітал виник ще в період капіталізму вільної конкуренції. Вже тоді розміри окремих капіталів виявилися недостатніми для створення таких крупних під­приємств, як залізниці, канали, морські порти, гігантські за­води, електростанції тощо. Тому капіталісти стали об'єднувати свої капітали шляхом створення акціонерних товариств.

Акціонерне товариство — це одна з організаційних форм капіталістичного підприємства, створеного шля­хом об'єднання індивідуальних капіталів, а також залу­чення коштів різних верств населення, що купили акції цього товариства.

Акція являє собою цінний папір, свідоцтво про вкладення певного паю в капітал акціонерного товариства. Доход, що виплачується за акцію, називається дивідендом, а ціна, за якою акція продається, — курсом акцій. Останній не залежить від номінальної ціни акції. Його можна визначити за такою формулою:

дивіденд

курс акцій = ------------------------------------------------- х 100 %

норма банківського відсотка

Різниця між нормою дивіденда і нормою позичкового відсотка використовується засновниками акціонерних товариств для привласнення прибутку.

Управляють акціонерним товариством ті, хто володіє кон­трольним пакетом акцій. Це — така кількість акцій, яка забез­печує більшість голосів на зборах акціонерів (приблизно 20— 25% всіх акцій товариства).

Інколи випускаються акції, що мають 5—10 голосів кожна. Таких акцій можна мати 2—5%, щоб володіти контрольним пакетом.

Акціонерні підприємства — дещо інша форма капіталістич­ної власності порівняно з індивідуальною Вона значною мірою передбачає демократизацію капіталу. Звичайно, влада фінан­сового капіталу тут не зменшується, а навпаки, зростає. За допомогою «системи участі» (через володіння контрольним пакетом акцій різних компаній) крупні фінансові групи одержують можливість контролювати діяльність багатьох фірм і компаній.

Однак важливо й інше. Останнім часом значно зростає частка робітників в акціонерному капіталі. І це не випадково. Розрахунки, проведені в середині 80^х років спеціалістами адміністрації штату Нью-Йорк, показують, що ті компанії, де частина акціонерного капіталу належить працівникам, у се­редньому щонайменше в 1,5 раза прибутковіші за звичайні. Тому в США активно реалізуються плани участі робітників у власності компанії, їхня мета — створити спеціальний фінан­совий механізм купівлі робітниками акціонерного капіталу ком­паній.

Частина акціонерних підприємств перетворюється в справді народні підприємства. В США є чимало прикладів викупу підприємств робітниками з метою попередження втрати робо­чих місць. Сьогодні в США 9% промислових підприємств передано робітникам, вони виробляють 10—12% загального обсягу продукції.

Таким чином, сучасна капіталістична власність стала державною, кооперативною, акціонерною, народною.

Самостійна робота

Еволюція форм власності. Рабовласницька та феодальна власність. Особливості приватнокапіталістичної власності. Проблеми трансформації приватної власності в суспільну.

У рабовласницькому суспільстві не лише засоби виробни­цтва, а й сам виробник були власністю господаря. Останній міг безкарно вбити свого раба, як міг зламати будь-яку річ, що належала йому. Раба в стародавньому світі вважали знаряд­дям, здатним говорити, або живим товаром. Існувала відкрита експлуатація.

За феодалізму встановлюється інша форма приватної власності — повна власність на землю і неповна на працівника виробництва, тобто кріпосного селянина, якого феодал не міг убити, але міг продати й купити. Кріпосний селянин володів дрібними знаряддями виробництва. Основною формою реалі­зації феодальної власності, як і за рабства, була відкрита експлуатація.

У дрібному товарному виробництві приватна власність на засоби виробництва базується на особистій праці їхнього власника. У цьому її відмінність від усіх інших форм приватної власності.

За капіталізму на ранніх етапах його розвитку існувала повна індивідуальна приватна власність на засоби виробни­цтва, які концентрувалися в руках небагатьох капіталістів. Безпосередні виробники — трудящі — були позбавлені за­собів виробництва, а отже, і засобів існування.

Робітничий клас юридично є вільним класом. Робітника капіталіст не може ні купити, ні продати, ні примусити працю­вати на себе. Але щоб одержати засоби для утримання себе і своєї сім'ї, він вимушений сам добровільно найматися на капіталістичну фабрику і там зазнавати експлуатації. Отже, капіталістична експлуатація базується не на прямому насиль­стві, як це було за рабства й феодалізму, а на економічному примусі до праці.

Соціалістична ідея передбачала побудову суспіль­ства повної справедливості і рівності в економічних відносинах між людьми. Однак реалізована вона не була. За умов команд­но-адміністративної системи управління, властивої колишнім “соціалістичним” країнам, між бюрократичним апаратом і тру­дящими існували відносини експлуатації. Причому останні, як свідчить практика, тією чи іншою мірою можуть поєднувати в собі різні риси експлуатації, які були відомі раніше.

Матеріальна основа виникнення відносин експлуатації кри­ється в самому виробництві, а саме: у здатності робітника створювати додатковий продукт. З давніх-давен людина здатна була виробляти більше продуктів, ніж необхідно для її існування. В цьому простому факті закладена можливість експлуатації людини людиною: робітник спроможний своєю працею утримувати не лише себе, а й іншого.

Капіталіст може одержувати доходи лише тому, що він є власником капіталу. Будь-який виробничий процес починається з авансування певних грошових коштів на придбання факторів виробництва. Отже, спочатку капітал виступає в грошовій формі (Г), потім перетво­рюється в елементи виробництва (В), засоби виробництва (3В) і робочу силу (РС). Його рух здійснюється за такою формулою:

Дата добавления: 2015-05-26