Етичні погляди Києво-Могилянській академії

заснованій Петром Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські "курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському грунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки. Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчеснесті. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом/якого називали також творящою природою. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи. Професор академії І.Гізель (бл. 1600-1683), зокрема, описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Останні, потрапляючи на якийсь із органів чуття, відбиваються на ньому і стають "закарбованими образами". Закарбований образ, діючи на відповідний орган чуття, викликає відчуття, внаслідок чого цей закарбований образ стає вже відображенням. У свою чергу відображений образ, що містить певну інформацію про якусь річ, стає об'єктом діяльності внутрішнього чуття. З діяльністю внутрішнього чуття І.Гізель пов'язує наступний етап пізнання зовнішнього світу. Відображені образи зовнішнього чуття, що є формальним відображенням речей, діючи на внутрішнє чуття, утворюють закарбовані образи цього чуття. Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів. Так, Г. Кониський вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів, яка відбувається або в результаті безпосередньої дії об'єктів, або спричиняється субстанціональними потоками. Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприйняття. Отже, здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід. Аналогічно І.Пзелю і Г.Кониському уявляв собі процес здобуття істини Теофан Прокопович (1681-1736). Визнаючи важливу роль чуттєвого досвіду в пізнанні істини, він не меншого значення в її осягненні надавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, на які той має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутильгання. У курсі філософії Т.Прокоповича, на відміну від курсу І.Гізеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Т.Прокопович вважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється в поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб віднайдення невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу пізнання має займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризує як певне, очевидне й вірогідне. У філософському курсі Георгія Щербацького (1725-?) простежується дещо інше розуміння філософії і шляху пошуку істини. Г.Щербацький визначає філософію у дусі картезіанського раціоналізму, вказуючи на неї як на науку. Дослідний інтерес філософії при цьому спрямований на пізнання насамперед навколишнього світу й людини, він спирається на людський розум, керується єдиним методом, що уможливлює здобуття істини. Цей метод має спиратися на самосвідомість, сутність якої виражена у Щербацького картезіанською формулою: "Мислю, отже, існую". Спираючись на вчення Декарта, Г.Щербацький усуває традиційне розрізнення розуму й душі і відповідно розподіл пізнання на чуттєве та розумове. Оригінальне у філософії Києво-Могилянської академії представлено вчення про матерію і форму. Згідно з цим вченням, в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ. Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах Києво-Могилянської академії, значна увага приділялася проблемі руху. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану: природний рух — до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений — до цільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як взаємодія протилежностей. На зміну теорії цілісності руху, згідно з якою останній уявлявся як цілеспрямований процес, здійснюваний між двома кінцевими межами, у філософських курсах академії з'являється механістичне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл, що відбувається за встановленими Богом законами. При цьому якісна визначеність матерії і руху поступається місцем їхнім кількісним характеристикам. У лекційних курсах професорів академії простір мислився невід'ємним від речей і середовища, а час як послідовна тривалість кожної речі. Ця тривалість, якій відповідає поняттю внутрішнього часу, властива й ученням інших професорів. Професори Києво-Могилянської академії обгрунтували ідею невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі. Вони висловлювали оригінальні думки щодо етичних проблем, Етика поділялась ними на теоретичну й практичну. Перша займалася обгрунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, свободи волі, міри відповідальності за свої вчинки. Друга вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину. Сенс життя, твердять професори академії, — у творчій праці, спрямованій на власне й на громадське добро. При цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання задоволення прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних. Так, на думку Т.Прокоповича, необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального добробуту, позаяк бідність і нестатки із щастям несумісні. Здобуття такого рівня він пов'язує з сумлінною працею, яку вважає обов'язком щодо себе, сім'ї, суспільства й держави. В основі праці, на думку вченого, лежить вигода, користь. Останню він зближує з доброчесністю і в такий спосіб дає їй позитивну моральну оцінку. Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумову Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя. Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток філософії права.

25. Етичне вчення Г. Сковороди
Основною проблемою філософії Сковороди, є проблема людини, її щастя і шляхів досягнення цього щастя. Ця проблема органічно випливає з філософської системи Сковороди, з його вчення про дві натури і три світи.
Онтологічною основою вчення Сковороди є концепція трьох світів і двох натур: “Весь мир состоит из двух натур: одна — видимая, другая — невидимая. Видимая натура называется тварь, невидимая — Бог”. Це перший основоположний принцип філософської системи Сковороди, спираючись на який можна стверджувати, що філософська позиція мислителя — об’єктивний ідеалізм.
Сковорода учив, що в усьому треба бачити двоїстість: видиме і невидиме, зовнішнє і внутрішнє, тілесне і духовне, тлінне і вічне, твар і Бога, матерію і форму, старе і нове, явне і таємне.
Матеріальний світ існує всюди і не можна знайти жодного місця, де б його не було. Але так само всюди існує і невидимий світ, тобто виидмий і невидимий світи нерозривно пов’язані один з одним.
Думку про те, що основою всіх речей, їх діяльністю і рушійною силою є саме невидима натура (Бог, дух), Сковорода розкриває і поглиблює у філософському творі “Наркісс” (1767). У цій праці мислитель пише, що невидимість “першенствує” в усіх без винятку речах матеріального світу і в самій людині. А Бог є не що інше, як “вічна глава і таємний закон у тварях”.
Матерію Сковорода називав “видимостью, внешностью, наружностью”, бо світ речей, на його думку, залежить від невидимості. Оскільки видимість минуща, вона може бути істинною, бо істинне, за Сковородою, тільки те, що вічне.
На думку філософа, з того, що в усьому існує два єства — невидиме (Боже) і видиме (речовинне), випливає неможливість зникнення, загибелі чого-небудь. Загинути ніщо не може, воно тільки втрачає свою тінь.
Викладаючи свою концепцію двох натур, Сковорода, хоч і визнавав невидиму натуру більш важливою, однак неодноразово підкреслював її тісний зв’язок з натурою видимою. Наголошував на їх єдності.
Важливе місце у вченні філософа займає питання співвідношення між сутністю і явищем, формою і матерією: сутність — невидима, явище — видиме.
Під поняттям “явище” Сковорода розумів матеріальний світ, об’єктивно існуючий, який чуттєво сприймається, тобто видиму натуру. Явище являє собою світ речей, в противагу якому сутність — духовна натура. Потрібно відзначити, що Сковорода проповідував об’єктивний ідеалізм, був спадкоємцем філософських ідей Платона.
За твердженням Сковороди, Всесвіт складається з двох “естеств” — матерії і форми. Матерія не постійна, рухлива, мінлива і, в цьому розумінні, — минуща; вона є зовнішнім, видимим, тлінним. Форма ж — це бож’є єстество, внутрішнє у предметах, невидиме, вічне.
Поділ світу на його різновиди, як і поділ його на видиму і невидиму натури, сягає в античну філософію. Там була висловлена думка про тотожність людини з всесвітньо-космічною субстанцією. В цій концепції єдності людини і Всесвіту людина — малий світ, мікрокосмос, що зосереджує в собі всі особливості Всесвіту макрокосмосу. Тобто людина — це модель великого світу, його копія у зменшеному розмірі.

Концепція трьох світів Григорія Сковороди стверджує, що існують світи:
1) великий або макрокосмос (“Обителбный мир”, Всесвіт)
Це весь світ рчей, Всесвіт. Розглядається як безконечний і безмежний. Особливо необхідно зазначити, що Всесвіт складається з багатьох світів, яких існує безконечна кількість.
В основі всіх матеріальних речей, за твердженням Сковороди, лежить єдність чотирьох елементів — вогню, повітря, води і землі. У цьому вбачається наслідування Сковородою вчення Аристотеля, що першим винайшов це. Переносячи дану концепцію на мікрокосмос, тобто людину, Сковорода впевнений, що тілесне здоров’я людини є не що інше, як рівновага цих чотирьох елементів.
2) малий або мікрокосмос (людина)
Під цим Сковорода розумів людину. Він пояснює її сутність, виходячи із своєї концепції двох натур: усі світи, в тому числі і малий світ, складається із видимої і невидимої натур. Отже, і в людині є видиме і невидиме, тілесне і духовне, тлінне і вічне. Якщо людина вмирає, то вона втрачає видиме, тілесне, свою тінь. А духовне, невидиме зостається, бо воно вічне.
3) символічний (біблія, міфологія, тощо)
Розглядаючи “символічний світ” та його місце в системі поглядів філософа, звичайно говорять лише про Біблію, оскільки про неї найчастіше згадував сам Сковорода. Тим часом його твори свідчать, що в цьому “символічному світі” він відводить чимало місця також язичницькій міфології.

Спираючись на розроблену концепцію трьох світів і двох натур, Григорій Сковорода створив філософське вчення, центром якого стала людина і проблеми досягнення нею щастя.

№ 26
Ідея кордоцентризму в українській етнічній думці

“Філософія серця” в українській культурній традиції

Багатьом національним культурам притаманна філософська система або вчення, що найбільше характеризує її своєрідність та унікальність у світі. Таким філософським вченням, яке виражає специфіку української національної культури і філософії, є “філософія серця”. Найбільш яскраве відбраження вона знайшла у Григорія Сковороди та філософії Памфіла Юркевича. Памфіл Юркевич, зокрема, відводить серцю особливе місце в своїх філософських пошуках, вважаючи його осередком усіх сутнісних сил людини. “Філософія серця” з'являється як філософська основа українського романтизму та знаходить своє відображення у працях Михайла Максимовича, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка.
Чимало дослідників розглядали проблему “філософії серця” та її місце в філософії та культурі України. Так, І.Бичко, говорячи про “кордоцентризм” вітчизняної філософії, наголошував на ментальній співзвучності української та європейської філософської традиції. Н.Кохан визначає “філософію серця” як парадигму українського менталітету. Дуже багато наукових робіт присвячено розгляду “філософії серця” П.Юркевича. Його філософсько-етичній концепції присвячені статті О.Шинкаренко, М.Громова, С.Вільчинської, М.Лука, Р.Пітча, С.Ярмуся, Л.Кострюкової, М.Запорожця. Українська романтична елегія й кордоцентризм: деякі
аспекти взаємопроникнення
Елегія в українській поетичній традиції чи не найбільш адекватно відбиває душевний склад і менталітет українського народу. Справді, вітчизняна елегія має суто національне коріння. По-перше, життєдайним джерелом елегійної поезії стала народна пісня, пронизана смутком та тугою від життєвих негод, глибокими і щирими почуттями любові, розмірковуваннями про долю простої людини. По-друге, шляхи розвитку елегії, її еволюція так чи інакше визначалися історією країни, а українська дійсність, наповнена драматичними політичними, релігійними та культурними подіями, була нестабільна складна й трагічна. Митцям і на думку не спадало зображувати вигадані події неіснуючих героїв та оспівувати надумані почуття.
В українців елегія чи не “найнаціональніша” форма художньо-поетичного мислення, яка в протягом багатьох століть перебуває в епіцентрі ідейно-естетичних пошуків художньої свідомості, що й зумовлює постійний інтерес літературознавців до цього жанру. “Національне естетичне обличчя” елегії передусім визначається її світоглядною основою – кордоцентризмом, що відображає специфіку ментальної свідомості українців, яким притаманні надмірна розчуленість, сердечність, релігійність, мрійливість та задумливість.
Уміння серцем жити вважається однією з кращих рис менталітету українського народу. Теоретичне обґрунтування філософії серця, яка трактує серце як центр людського буття, в Україні започатковує К. Транквіліон-Ставровецький, розвиває Г. Сковорода, а в ХІХ столітті – Т. Шевченко, П. Куліш, П. Юркевич та інші.
За їх вченням, серце – не тільки носій та оберіг усіх тілесних сил людини, а й центр душевного й духовного життя українців. У серці народжується й зачинається рішучість людини на ті чи інші вчинки, у ньому виникають різноманітні наміри і бажання, воно є осереддям волі й почуттів. І насамкінець, серце – осереддя морального життя українців. У серці з’єднуються усі їх моральні стани. Воно – початок усього доброго і злого у словах, думках і вчинках українців. Відтак серце становить значну частину нашого єства, це скрижаль, на якій викарбуваний природний моральний закон. “В серці людини знаходиться основа того, що її уявлення, почуття і вчинки набувають особливості, в якій виражається саме її душа, а не інша, і набувають такого особистого, приватно-визначеного спрямування, за силою якого вони суть прояву не загальної духовної істоти, а окремої живої справді існуючої людини”.
Про вплив “філософії серця” на розвиток української літератури йдеться у багатьох працях українських вчених, зокрема Д. Чижевського, Т. Бовсунівської, А. Калюжного, Т. Закидальського.
Як відомо, у центрі елегійного жанру екзистенціальні проблеми людини. Елегія - це “ліричний твір медитативного характеру, журливої тональності, поетична сюжетна основа якого – емоційна реакція суб’єкта на певні події, ситуацію, психічні імпульси (почуте, згадане, пережите) чи конкретний душевний стан ліричного “Я”, яке охоплене меланхолією, смутком, навіть стражданням”. А кордоцентризмові властиві саме виразні емоційні форми та зв’язок ентузіастичних настанов з чуттєвою сферою.
Ми спробуємо на рівні образної системи простежити зв’язок української елегійної поезії з філософією серця та її вплив на еволюцію жанру.

27 На думку В. Винниченка, щастя можна досягти,(Ідея конкордизму Винничека)

коли людина приділяє однакову кількість часу і сил усім своїм інтересам (культурним,

сексуальним, інтелектуальним і т. ін.). Або інше розв’язання цього питання: приділення

уваги усім інтересам, але не в однаковій мірі.

В. Винниченко намагається узгодити природу й раціо, установити баланс

духовних і фізичних потреб. Тому «Конкордизм» містить правила, що стосуються

внутрішньої гармонії, правильного харчування, статевих стосунків тощо. Ці принципи

не є постулатами, обов'язковими для виконання, а скоріше порадами, що охоплюють

усі сфери життя людини й стосуються її внутрішньої моральності. «Конкордизм, –

пише В. Винниченко, – є система методів і правил боротьби з нещастям, яке панує над

людством протягом величезної частини його історії».

Філософія В. Винниченка не була теоретичною вигадкою, навпаки, як свідчать

щоденникові записи, він намагався жити за цими правилами, адже головною умовою

було погодження у слові й ділі. Ось наприклад деякі правила Винниченкової конкордистської

моралі, осягнення яких дає рівновагу, а отже, щастя в житті:

Будь суцільним, іншими словами: роби так, щоб кожна твоя дія була

виявом погодження всіх, або великої більшості головних сил (інстинктів,

підінстинктів, розуму, почуття, підсвідомості, волі. «Будь чесним з собою,.Будь погодженим в слові і ділі, «Будь послідовним до кінця. Живи тільки з власної праці».і так далі.

Отже, "Конкордизм", на думку його автора, мав стати першою програмою гармонійного суспільства, однак, ця теорія не є догмою, на чому і наголошує Винниченко, вона лише уособлює вказівки на кшталт шляху до оновлення, до розвитку узгодженого людського співжиття – шляху до щастя. Закроєна на свободі індивіда, ця система моралі передбачає його незалежність і право вибору. Система пропонує людині дотримуватися певних правил-порад щодо власної поведінки, яка сприятиме стати сильним, здоровим і щасливим. Щодо необхідності власного самовдосконалення, людина сама, на рівні моральної самосвідомості, повинна прийти до цього.Справді, кожналюдина розуміє і визначає щастя по-своєму і йде до нього кожен власним шляхом.

Але всі ми об'єднані в єдиному – у прагненні щастя.

28). Натуралістичні концепції походження моралі
Більшість учених зараховує до натуралістичних усі нерелігійні концепції моралі, крім соціально-історичних. Згідно з натуралістичними концепціями мораль виникла мільйони років тому як просте продовження і ускладнення групових інстинктів тварин. Вона необхідна для виживання виду в боротьбі за існування. Ці концепції були сформульовані у працях Ч.-Р. Дар-віна, Г. Спенсера, П. Кропоткіна. Ч.-Р. Дарвін зазначав, що багато почуттів і здібностей, якими пишаються люди, можна виявити і в тварин. Н., взаємне попередження про загрозу, взаємна підтримка на полюванні, взаємне співчуття в біді. На його думку, крім любові і симпатії, у тварин є й інші якості, що теж перебувають у зв'язку із суспільними інстинктами, які люди назвали б моральними якостями.
Г. Спенсер виходить з ідеї еволюції, якаохоплює як природу, так і суспільство. Він не відрізняв моральних стосунків людей від стосунків у тваринному світі Людська поведінка історично долає кілька етапів, упродовж яких виникають і вдосконалюються моральні почуття, зло поступово переходить до добра, від моральних вад до чеснот. Людина, пристосовуючись до умов життя, спрямовує поведінку на збереження себе як виду. Натуралістичні концепції загалом ґрунтуються на помилковому підході - редукціонізм (лат. повернення, відновлення) — зведення вищого (моральних стосунків між людьми) до нижчого (поведінки тварин). До натуралістичних систем походження моралі відносять також гедонізм, евдемонізм. Згідно з першої людина від природи має потяг до насолод.Гедонізм — спосіб обгрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, який зводить зміст моральних вимог до однієї мети — одержання насолод.
Насолода - найвище благо і критерій людської поведінки, а прагнення до насолоди —головне рушійне начало людини, закладене в ній природою, що визначає всі її дії. Добром є те, що приносить насолоду, а злом — те, що спричиняє страждання. Евдемоністи наполягають на тому, що визначальним у людині є прагнення до щастя.
Евдемонізм — спосіб обгрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, за якого досягнення щастя вважається головною метою життя і основою моральних вчинків. Прихильники евдемонізму вважали щасливою і доброчесною людину, яка розвиває свої духовні й тілесні можливості, що приносить їй задоволення, позитивно позначається і на її оточенні. Все це є передумовою її авторитету і навіть слави.

Дата добавления: 2015-05-26