Новий курс» Ф. Рузвельта

При поглибленні світової кризи США нарешті зрозуміли, що потрібна термінова ефективна антикризова програма, яку й здійснив новообраний у 1932 p. президент Ф. Д. Рузвельт. Вже в ході виборчої кампанії він пообіцяв вивести США з економічної кризи. Його "новий курс" на оздоровлення країни був підтриманий всіма верствами населення. У плані Рузвельта основна увага була приділена сфері торгівлі та кредиту. Для того щоб вирішити проблему реалізації товарів, президент постановив скоротити надмірне їх виробництво. Одночасно підвищили ціни на виготовлену промислову і сільськогосподарську продукцію. "Новий курс" передбачав ліквідувати безробіття за рахунок "повної зайнятості працездатного населення". За допомогою позик і державних субсидій були оздоровлені банківсько-фінансова система та ослаблені кризою підприємства.

Вперше в історії США було прийнято широкомасштабні акції державного контролю над економікою країни, зокрема Закон про відновлення національної промисловості та Закон про регулювання сільського господарства. Відповідно до цих документів на найвищому урядовому рівні відбувалося обов'язкове контролювання галузевих промислових підприємств, які погоджувалися на обмежений випуск своєї продукції. Усі галузі промисловості було поділено на 17 груп. Вони прийняли "кодекс чесної конкуренції", згідно з яким партнери встановлювали розмір виробництва, ціну, ділили між собою ринки збуту, визначали рівень заробітної плати робітникам та службовцям. У сфері сільського господарства "новий курс" був спрямований на припинення процесу розорення дрібних фермерів. Крім того, планувалося підвищити ціни на сільськогосподарську продукцію, скоротивши виробництво та площі посівів. За тимчасові збитки фермери США одержували від держави відповідну компенсацію. За допомогою цих субсидій вони, закупивши новітні сільськогосподарські машини, на значно менших площах вирощували такі самі врожай зернових, бавовни, як і в докризовий період.

Адміністрація Рузвельта вирішила важливу соціальну програму. Поступово 17 мільйонів безробітних отримали роботу: на будівництві автострад, мостів, інших державних споруд. Була введена мінімальна заробітна плата, безробітним почали видавати регулярну (стабільну) фінансову допомогу. Отже, вперше в мирних умовах держава почала відігравати важливу роль регулятора і координатора господарського життя країни. Все це й допомогло США вже в і 1934 p. подолати наслідки Великої депресії.

Перший етап чинності «нового курсу» тривав з 1933 по 1934 рр. Насамперед проведено реформи у фінансово-кредитній сфері. У березні 1933 р. було закрито всі банки країни, припинено обмін банкнот на золото, яке взагалі вилучалося з обігу.

Ф.Рузвельт здійснив екстрену програму порятунку банківської системи, допомагаючи перспективним банкам. Кредитним установам США, між іншим, заборонялося поєднувати депозитні операції з торгівлею акціями, чим розмежовувався ринок довготермінових і короткотермінових кредитів. Складовою частиною банківської реформи було страхування дрібних і середніх депозитів.

У 1933 р. було прийнято закон про відбудову промисловості (НІРА). Він передбачав запровадження у різних галузях промисловості «кодексів чесної конкуренції», які фіксували ціни на продукти, рівень виробництва, розподіляли ринки збуту, встановлювали розміри заробітної платні тощо. Основне призначення кодексів — підтримка конкурентоздатного виробництва.

У тому ж році розпочав діяти закон про регулювання сільського господарства (ААА), спрямований на підвищення цін на сільськогосподарську продукцію. Документ серед інших заходів передбачав надання грошової компенсації фермерам, які скорочували зернові посіви і поголів'я худоби. Тимчасові труднощі уряд компенсував відповідною фінансовою підтримкою. Здійснювалися заходи з інтенсифікації, механізації сільськогосподарського виробництва.

На другому етапі чинності «нового курсу» (1935-1938 рр.) було прийнято важливі акти соціального характеру. У 1935 р. введено в дію закон про трудові відносини (т. зв. закон Вагнера). У ньому фіксувалося право робітників на об'єднання у профспілки, проведення страйків і підписання колективних угод. Утому ж році вперше в історії США вступив у дію закон про соціальне страхування і допомогу безробітним.

У 1938 р. набув чинності закон про справедливий найм робочої сили, що встановлював мінімум заробітної плати і максимум тривалості робочого дня для деяких категорій робітників. Закон заборонив використання дитячої праці. У тому ж 1938 році було прийнято новий закон про регулювання сільськогосподарського виробництва. Метою державного регулювання у цій сфері тепер стала боротьба за збереження родючості ґрунту. Для цього фермерам виплачувалися премії за скорочення посівних площ, або за введення сівозмін, які щадять землю. Таким чином здійснювався і контроль за рівнем сільськогосподарського виробництва.

“Новий курс” мав дуже важливе значення для Сполучених Штатів. За час правління Ф.Д.Рузвельта, було прийнято багато нових законів та положеннь, які діють і по цей час.

58. Теоретична система та економічна програма Дж. М. Кейнса

Дж. М. Кейнс був видатним економістом, державним й політичним діячем, взагалі надзвичайно активною, різнобічно обдарованою людиною. У наукових творах Дж. М. Кейнс розглядав широке коло проблем, зокрема проблеми теорії ймовірностей, монетарної економіки тощо. Проте його головною працею є «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». На думку багатьох економістів, «Загальна теорія...» Дж. М. Кейнса стала поворотним пунктом в економічній науці XX ст. і багато в чому визначає економічну політику розвинених країн і дотепер.

Слід звернути увагу на те, що вчення Кейнса стало своєрідною реакцією на неокласичну школу й маржиналізм, які панували в економічній науці до нього і до яких колись належав і він сам як учень А. Маршалла і кембриджської школи. Економічна криза 1929—1933 pp. різко змінила погляди Кейнса. Він рішуче й безоглядно пориває з поглядами А. Маршалла, його ідеями фритредерства, проголошуючи, що капіталізм доби вільної конкуренції вичерпав свої можливості. Попередниками Кейнса, які розробляли ті чи інші функціональні зв'язки процесу відтворення і положення яких він розвиває далі, можна вважати так звану стокгольмську школу — Б. Оліна, Е. Ліндаля; Ф. Кана у Великобританії та А. Ханта у Німеччині. Однак тільки Кейнс чітко сформулював новий напрям економічної теорії — теорію державного регулювання економіки.

Необхідно засвоїти, що новизна ідеї Кейнса полягала у визнанні недосконалості та нездатності до саморегулювання системи ринкових економічних відносин, а отже, у визнанні потреби активного втручання держави в економіку.

Докладний розгляд економічного вчення Кейнса дасть можливість зрозуміти його наукове значення і вплив на дальший розвиток економічної теорії. Так, новаторство економічного вчення Дж. Кейнса з погляду предмета вивчення та методології виявилось у наданні переваги макроекономічному аналізу перед мікро-економічним. Це означає, що на відміну від інших економістів, які зосереджували свою увагу на діяльності окремих господарських одиниць, Кейнс значно розширив рамки дослідження, роблячи спробу розглянути національне капіталістичне господарство в цілому, оперувати переважно агрегатними категоріями — споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість, тобто величинами, котрі визначають рівень та темпи зростання національного доходу. Однак головним у методі Кейнса було те, що, аналізуючи сукупні народногосподарські величини, він прагнув установити причинно-наслідкові зв'язки, залежності та пропорції між ними. Це і зробило його основоположником макроекономіки як самостійного розділу економічної теорії.

Другою важливою складовою економічного новаторства Кейнса можна назвати обґрунтування концепції так званого «ефективного попиту», тобто потенційно можливого і стимульованого державою попиту. Різко і аргументовано критикуючи тих економістів, які були прихильниками догматичних постулатів «закону ринків» Ж.-Б. Сея, у тому числі Кларка, Маршалла, Пігу, Кейнс дійшов висновку, що всі життєво важливі проблеми високороз-винутого капіталістичного суспільства слід шукати не у сфері пропозиції ресурсів (їхньої рідкісності, цінності, найефективнішого поєднання для отримання максимуму продукції тощо), чим займалася до цього часу неокласична економічна думка, а у сфері попиту, що забезпечує реалізацію цих ресурсів. Сучасний рівень виробництва або національного доходу, за Кейнсом, залежить від сукупного ефективного попиту, тобто попиту, що забезпечений грошима, інакше кажучи, від реальних витрат на придбання товарів та послуг. У зв'язку з цим Кейнс звертає увагу на проблему реалізації та доводить, що неузгодженості у сфері попиту і створюють у капіталістичному суспільстві головну перешкоду для використання ресурсів: труднощі з реалізацією саме і призводять до порушень процесу відтворення. Тому в центрі теорії Кейнса — проблема факторів, що визначають величину попиту та його зростання.

Вихідним у вивченні цієї проблеми є зрозуміння того, що «ефективний попит» є тотожним національному доходу, який витрачається на споживання й нагромадження, тобто складається з особистого та виробничого попиту. Перший — це витрати суспільства на споживчі блага, другий — на інвестиції (капітальні блага), інакше кажучи — це споживчий та інвестиційний (виробничий) попит.

Кейнс розглядає ефективний попит у зв'язку з дією трьох факторів: схильності до споживання, схильності до інвестицій, переваги ліквідності. Перший фактор — схильність до споживання — визначає величину споживчого попиту. Відповідно до теорії Кейнса витрати на споживання зростають мірою збільшення доходу, що є в розпорядженні суспільства. Проте величина їхнього зростання дещо відстає від абсолютного збільшення доходу, тобто кожний додатковий долар останнього хоч і збільшує споживання, але на суму меншу за цей долар. Кейнс назвав частку кожного додаткового долара даного доходу, яка використовується на споживання, граничною схильністю до споживання. З допомогою цього показника можна визначити, якою мірою приріст доходу впливає на приріст споживання, ураховуючи, що зі зростанням доходу цей показник зменшується, тобто зменшується і частка споживання в доході. Відставання споживання від темпів зростання доходу, що є в суспільному розпорядженні, пов'язане з тим, що частина національного доходу зберігається, заощаджується, не повертаючись у господарський оборот. Підстави цієї закономірності Кейнс бачив не в соціальних, класових стосунках, а в психології людини. Це його твердження відоме під назвою «основний психологічний закон». Економічна сутність цього закону полягає в тому, що зі зростанням доходу збільшується і споживання, але меншою мірою, ніж збільшується дохід, оскільки зростає схильність до заощаджень. Це, зрештою, стримує зростання попиту і споживання.

Дія «психологічного закону» може бути компенсована, на думку Кейнса, іншим фактором — схильністю до інвестицій, що визначає величину інвестиційного (виробничого) попиту. Основними факторами, що впливають на обсяг інвестицій, за Кейнсом, є норма процента й норма очікуваного прибутку. Інакше кажучи, інвестиції можуть здійснюватися лише в тім разі, коли очікуваний прибуток перевищуватиме позичковий процент. Величину процента Кейнс узалежнював від пропозиції грошових засобів та попиту на них. Збільшення інвестиційних витрат, котрі покликані поглинути обсяги заощаджень, що постійно зростають, на думку Кейнса, може ліквідувати розрив між рівнем доходу та споживання. Це, однак, є можливим тільки тоді, коли інвестиції дорівнюватимуть заощадженням.

Розглядаючи цей аспект концепції Кейнса, слід згадати, що докейнсіанська економічна думка виходила з того, що інвестиції автоматично пристосовуються до рівня заощаджень за допомогою норми процента і між ними не може виникати стійкої невідповідності. Кейнс же висловив думку про те, що насправді величина інвестицій зазнає впливу певних факторів, які не допускають такого автоматизму. Населення завжди використовує на споживання лише певну частку своїх доходів, а решту — заощаджує. Рішення про заощадження, таким чином, приймаються паралельно з рішеннями про частку споживчих витрат у загальному обсязі доходу і цілком незалежно від розв'язання фірмами (приватним бізнесом) питання про рівень інвестицій. Економісти до Кейнса не звертали особливої уваги на той факт, що заощаджують споживачі, а інвестують — виробники, тобто рішення про заощадження та інвестиції приймають різні люди, не погоджуючи їх між собою. Важливо зазначити, що Кейнс зробив цей висновок одним із засадничих пунктів свого аналізу.

Іще одним фактором, котрий впливає на ефективний попит, Кейнс називає переваги ліквідності. Таку саму назву мас і кейнсі-анська теорія попиту на гроші. Ліквідність у Кейнса — це можливість продати за одиницю часу за максимальною ціною будь-яке майно. Економічні агенти, купуючи активи, віддають перевагу ліквіднішим, тому що побоюються значних фінансових втрат у разі зниження ділової активності. При цьому Кейнс указував на існування трьох мотивів, здатних спонукати людину зберігати передовсім гроші, а не активи, що дають дохід (земля, будівлі, акції, облігації). До них належать: трансакційний мотив (бажання мати готівку для непередбачених платежів), мотив перестороги та спекулятивний мотив (острах втратити капітал). Між сукупним попитом і фактором переваги ліквідності, на відміну від двох попередніх факторів, існує обернена залежність.

Отже, саме недостатнім попитом Кейнс пояснює циклічний характер виробничого процесу. На думку Кейнса, не варто пов'язувати економічні коливання виключно із зовнішніми факторами — війною, посухою та іншими катаклізмами. Навпаки, причини інфляції та безробіття пояснюються браком синхронності прийняття основних економічних рішень, зокрема, рішень щодо заощаджень та інвестицій. Кейнс визнає, що в сучасній капіталістичній економіці рівновага між заощадженнями та інвестиціями є недосяжною, бо інвестиції, як правило, відстають від зростання заощаджень, виявляються меншими за останні, в результаті чого утворюються надлишкові заощадження, має місце відносне перенагромадження, і буспільство зазнає кризи або тривалої стагнації. Виходячи з цій концепції, Кейнс намагається з'ясувати і причини безробіття.

Наступним етапом має стати вивчення кейнсіанської теорії зайнятості. Слід звернути увагу на те, що вона дуже відрізняється від класичного підходу, згідно з яким існує рівноважна ціна для будь-якого виду товару, у тім числі товару «робоча сила»: коли створюється надлишок будь-яких товарів або їх починає бракувати, то достатньо відповідно знизити або підвищити ціни на них, для того щоб знову настала рівновага. На відміну від неокласиків Кейнс поставив безробіття в залежність не від заробітної плати, а від браку «ефективного попиту», а обсяг зайнятості — від рівня виробництва «національного доходу», тобто від сукупного ефективного попиту на споживчі та капітальні блага. Останній же має тенденцію до відставання, до неврівноваженості, що робить повну зайнятість за умов капіталізму явищем винятковим.

Кейнс усупереч панівним тоді економічним поглядам доводить помилковість використання заробітної плати як засобу лікування безробіття. Він не тільки наголошував на необхідності запобігти за допомогою держави «урізанню» заробітної плати як нібито основного засобу ліквідації безробіття, а й прямо казав, що «найрозумніша політика полягає, зрештою, у підтримуванні стійкого загального рівня грошової заробітної плати». Революційний висновок кейнсіанської теорії полягає в тім, що за капіталізму не існує жодного механізму, який гарантував би повну зайнятість. Кейнс визнає, що безробіття — органічно притаманне капіталізму явище, яке «неминуче супроводжує сучасний капіталістичний індивідуалізм» та зумовлюється органічними вадами системи вільної конкуренції. Проте він стверджує, що економіка може бути збалансованою, тобто може досягти рівноваги сукупного обсягу виробництва і за високого рівня безробіття та інфляції.

Розглядаючи кейнсіанську модель макроекономічної рівноваги, обов'язково слід звернути увагу на теорію мультиплікатора. Важливим моментом цієї моделі є те, що зміна рівня рівноваги національного доходу більша за зміни того вихідного рівня автономних витрат, що його спричинили. Це поняття в макроеконо-мічній теорії відоме як мультиплікаційний ефект. Кейнс дає таке пояснення його дії. Кожна інвестиція перетворюється на суму доходів індивідів, і коли б ці доходи не витрачалися, то приріст національного доходу за певний проміжок часу дорівнював би, як ми вже зазначали, приросту інвестицій. Але на практиці отриманий дохід витрачається й перетворюється на нові доходи, які, у свою чергу, знову витрачаються, і т. д. Зрештою приріст національного доходу через певний час буде значно більшим, ніж приріст початкових інвестицій, тобто він стає помноженою величиною початкових капіталовкладень. Сам же множник, або мультиплікатор, залежить від того, яку частку своїх доходів суспільство витрачає на споживання: що вища схильність до споживання, то більший мультиплікатор, і навпаки.

Докладне вивчення теорії Дж. М. Кейнса дасть можливість зрозуміти, чому навіть він сам результатом свого дослідження вважав створення якісно нової економічної теорії. Вона, на його погляд, «указує на життєву необхідність створення централізованого контролю в питаннях, які нині в основному віддано приватній ініціативі...».

Спираючись на знання теорії Кейнса, далі слід перейти до вивчення запропонованої ним економічної програми державного регулювання економіки, тобто тих практичних рекомендацій, які розробив Кейнс для усунення недоліків системи ринкових економічних відносин. При цьому потрібно звернути увагу, що конкретні напрямки державного втручання в економіку і державного регулювання випливають з положень моделі відтворення Кейнса і охоплюють три основні сфери: грошовий обіг та грошову політику, нагромадження капіталу та інвестування і реалізацію вироблених товарів. Основним стратегічним напрямом економічної політики, за Кейнсом, має стати підтримка інвестиційної діяльності, сприяння максимальному перетворенню заощаджень на капіталовкладення. Саме зменшення рівня інвестиційної діяльності Кейнс та його послідовники вважали основною причиною «великої депресії» 30-х pp. XX ст. Щоб подолати основну слабкість капіталістичної економіки — недостатню схильність до інвестування, — держава мусить не тільки створити найсприятливіші умови для інвестиційної діяльності підприємців (зниження норми процента, дефіцитне фінансування інфляційного зростання цін та інше), а й узяти на себе функції безпосереднього капіта-ловкладника. Як одну з форм таких інвестицій Кейнс розглядав організацію громадських робіт, навіть у тому разі, коли вони непотрібні суспільству. З-поміж найважливіших заходів, здатних компенсувати відставання попиту, активізувати «схильність до споживання», Кейнс називає також фіскальну політику, що регулює величини чистих податків та державних закупівель.

Завершуючи вивчення питання в цілому, необхідно усвідомити значення теорії Кейнса як вихідної бази розвитку теорії мак-роекономічної динаміки, що зумовлюється багатьма суттєвими моментами:

по-перше, це макроекономічний метод дослідження;

по-друге, він висуває на перший план проблему реалізації, або «ефективного попиту», яка поклала початок розвитку динамічної теорії циклу;

по-третє, його теорії національного доходу в цілому та мультиплікатора органічно увійшли в післякейнсіанські теорії економічного зростання;

по-четверте, він поєднав економічну теорію та економічну політику в одне ціле, покликане сприяти підтримуванню життєдіяльності капіталістичної системи господарства.

У цілому економічна теорія та програма Кейнса справили величезний вплив на розвиток економічної науки та економічну політику провідних країн світу. Це була справжня революція в економічному мисленні.

59. Неокейнсіанські теорії економічного зростання. Р. Харрод, О. Домар.

Однією з головних особливостей неокейнсіанства стала глибока критична переробка та вдосконалення теорії статичної ринкової рівноваги Кейнса з метою ЇЇ пристосування до більш повного врахування факторів економічної динаміки та дослідження динамічних станів економіки. Результатом теоретичних пошуків стала розробка неокейнсіанської теорії макроекономінної динаміки. її становлення пов'язано з іменами таких видатних послідовників Дж.М. Кейн-са, як Р. Харрод, Є. Домар, Е. Хансен, Дж.В. Робінсон та ін. Теоретичні основи своїх досліджень вони сформували ще наприкінці 30-х pp., але наукове визнання їхні ідеї отримали пізніше, на початку та в середині 50-х pp. XX ст.
Основний зміст коригування Кейнсової теорії полягав у реальних спробах подолати її явно виражений статичний характер шляхом введення у макроекономічну модель таких динамічних факторів, які б дали можливість здійснювати на основі кейнсіанської методології економічний аналіз рівноважних та нерівноважних станів економіки, що розвивається та зростає (рис. 11.10).
Внаслідок цього у неокейнсіанські дослідження включаються економічні параметри технічного прогресу, що здатні динамізувати приріст національного доходу. В центрі уваги — пошук важелів пролонгації економічного піднесення та розробка специфічних моделей довготривалого економічного зростання. Нарешті, основна увага приділяється таким економічним категоріям, як економічне зростання, його темпи, економічна динаміка тощо. Основною ознакою ідейної та методологічної спадкоємності від теорії Кейнса до неокейнсіанської теорії макроекономічної динаміки стало визнання того, що стихійна ринкова економіка не є ідеальною системою саморегулювання, яка б була здатна забезпечувати найбільш повне та цілком раціональне використання виробничих ресурсів. Саме це найбільш суттєво відрізняло неокейнсіанські підходи у дослідженні економічної динаміки та зростання від паралельно здійснюваних з середини 50-х pp. XX ст. наукових розробок неокласиків зі схожої проблематики (рис. 11.11).
розвиток методології макроекономічного дослідження в неокейнсіанській теорії економічної динаміки та зростання:
подолання статичності теорії Кейнса;
врахування факторів економічної динаміки;
вивчення показників технічного прогресу;
дослідження впливу науково-технічного прогресу на економічне зростання;
розробка теорії кумулятивного процесу та моделей економічного зростання, розрахованих на тривалий час
Отже, неокейнсіанці зосередили науковий пошук на динамізації макроекономічної моделі Кейнса, але дещо специфічно. Динамізація стосувалася лише таких величин, як ефективний попит, функції споживання та інвестування, мультиплікатора. Проте інший аспект аналізу, а саме грошова сфера, яка включає динаміку грошової маси, норму процента, ціни, був визнаний несуттєвим і майже не враховувався у неокейнсіанських моделях економічної динаміки. По суті, неокейнсіанство чи ортодоксальне кейнсіанство було безгрошовим варіантом кейнсіанської теорії.
Визначальне наукове і практичне значення в галузі економічної динаміки і теорії економічного зростання мали дослідження неокейнсіанців Р. Харро-да та Є. Домара.
Рой Форбс Харрод (1900—1978), видатний англійський економіст, професор Оксфордського університету, один з найвидатніших продовжувачів кейнсіанських ідей, вважається батьком теорії економічного зростання. Саме йому належить пріоритет у розробці проблем економічного зростання та його математичного моделювання.
Народився у 1900 р. у родині вчених-інтелектуалів. Отримав блискучу освіту. Закінчив Вестмінстерський коледж. У 1922 p. P. Харрод закінчив Оксфордський університет. Спочатку спеціалізувався на історичних дисциплінах.
У подальшому в різні періоди свого життя викладав у цьому університеті: з 1929 по 1937 pp., а також з 1946 по 1967 pp.
Рішення стати професійним економістом Р. Харрода прийняв під впливом Дж.М. Кейнса, з яким його поєднувала особиста дружба, тривалі творчі стосунки та Рой Харродбагаторічне листування. Р. Харрод був першим читачем та поціновувачем основних наукових праць Дж.М. Кейнса. Листування вчених свідчить, що Р. Харрод був першим інтерпретатором "Загальної теорії".
У 1933 р. — вихід першої наукової книги Р. Харрода "Теорія міжнародної економіки", що витримала чотири видання поспіль. У цій праці автор, спираючись на теорію Д. Рікардо, одним з перших виклав принцип порівняльних витрат як основний принцип міжнародного поділу праці. На відміну від поняття постійних витрат у Д. Рікардо, ввів поняття граничних витрат.
Численні публікації 1928—1940 pp. присвячені фундаментальним проблемам економічної теорії: дослідженню грошей, банківської системи, недосконалої конкуренції, динаміці витрат, циклічним коливанням, міжнародній торгівлі тощо.
Основна проблематика зрілих наукових праць — питання макроекономічного зростання та циклів.
У 1936 р. опублікована праця "Торговий цикл", що містила елементи майбутньої теорії циклічних коливань Р. Харрода (аналіз взаємозалежності коливань інвестицій та споживання, моделювання механізму циклу, взаємодія мультиплікативного та акселеративного ефектів). У праці також містяться елементи його майбутньої теорії економічної динаміки: критика обмеженості статичних неокласичних економічних моделей, формування погляду на циклічність як на проблему динамічних станів економіки, введення у теортичний аналіз довготривалих змін інвестицій та заощаджень. У 1939 р. — вихід праці "Нарис теорії динаміки".
У 1948 р. — вихід основної фундаментальної монографії "До теорії економічної динаміки", яка мала величезний науковий успіх, принесла автору визнання та репутацію теоретика-новатора.
Науково-дослідницьку діяльність Р. Харрод вдало поєднував з практичною роботою на високих адміністративних посадах.
У 1939 p., з початком Другої світової війни, — припинення Р. Харродом на певний час викладацької діяльності, перехід на роботу в статистичне відомство при прем'єр-міністрі Великої Британії В. Черчіллі. Одночасно Р. Харрод виконував функції радника британського уряду.
У 1947—1950 pp. очолював підкомісію Організації Об'єднаних Націй з питань зайнятості та стабільного розвитку.
У 1952—1953 pp. —економічний радник Міжнародного Валютного Фонду.
Перша спроба осучаснити вчення Дж.М. Кейнса була здійснена Р. Харродом ще у 1939 р. у статті "Нарис теорії динаміки, де він сформулював основні принципи теорії економічної динаміки. У центрі уваги — намагання визначити темп зростання національного доходу, необхідного для використання всезростаючого обсягу виробничих потужностей і забезпечення повної зайнятості у тривалій перспективі.
Розвиток цих думок було докладно викладено у фундаментальній монографії Р. Харрода "До теорії економічної динаміки" (1948). У цій праці Р. Харрод визначає основні риси моделі економічної динаміки, тобто умови підтримання стійких темпів економічного зростання при повній зайнятості як людських, так і матеріальних ресурсів. Він будує агрегативну модель економічного зростання, де темп росту залежить від частки нагромадження в національному доході чи величини капіталовкладень та від рівня капіталомісткості виробництва. Формулу темпу економічного зростання Р. Харрод визначає так:
G х C = S,
де G — темп зростання національного доходу;
С — коефіцієнт капіталомісткості національного доходу, тобто показник величини капіталу, необхідного для створення одного процента приросту національного доход;
S — частка заощаджень в національному доході.
Але виходячи з того, що величина С фіксована технічними умовами (нейтральним технічним прогресом), Р. Харрод вважає, що темп зростання національного доходу (G) цілком залежить від одного фактора, від змін заощаджень суспільства чи норми нагромадження. При цьому для досягнення постійного темпу зростання необхідно, щоб ресурси використовувалися повністю, тобто щоб інвестиції (/) дорівнювали заощадженням (S):
I = S.
Якщо інвестиції будуть дорівнювати заощадженням, то економіка не буде відчувати ускладнень. Р. Харрод приходить до висновку, що гарантований темп зростання національного доходу, що забезпечує динамічну рівновагу (Gw), визначатиметься двома величинами: постійністю частки заощаджень (S) і постійністю капіталомісткості (Сг). Цей функціональний зв'язок знайшов такий вираз у моделі економічної динаміки Харрода:
Gw х Cr = S,
де Gw — гарантований темп зростання національного доходу, що забезпечує динамічну рівновагу;
Сг — прогнозний коефіцієнт капіталомісткості національного доходу, відображає потребу в новому капіталі;
S — частка заощаджень.
Обидві частини рівняння є постійними, тобто забезпечується динамічна рівновага. Р. Харрод підкреслював, що "єдина гарантована лінія зростання визначається одночасно схильністю до заощаджень і величиною капіталу, що обумовлюється технічними та іншими умовами на одиницю збільшення продукції. Тільки в тому разі, якщо підприємці дотримуються цієї лінії розвитку, вони виявляють, що в цілому їхнє виробництво у будь-який період часу не буде ні збитковим, ні недостатнім".
Таким чином, у моделі Харрода темп приросту національного доходу, що забезпечує динамічну рівновагу, має бути постійним. При цьому динамічна рівновага, що забезпечується гарантованим темпом зростання, означає повне використання наявних виробничих потужностей і досягнення стійкої норми прибутку.
Але, згідно з теорією Харрода, немає механізму, який у випадку порушення рівноваги автоматично відновлював би її. "Економіка балансує на лезі ножа", — зазначав Р. Харрод. Він писав, що "в галузі динаміки ми маємо умови, протилежні тим, які ми спостерігаємо в галузі статики. Відхилення від рівноваги, замість того, щоб бути самозатухаючими, стають самонаростаючими".
Як бачимо, Р. Харрод реалістично оцінював проблему стійкості ринкової економіки, вважаючи, що фактичний темп зростання національного доходу відхиляється від гарантованого. А це значить, що проблема встановлення динамічної рівноваги є дуже складною і суперечливою.
Р. Харрод розрізняє два таких поняття: Gw — гарантований темп зростання національного доходу, за якого забезпечуються інтереси підприємців щодо одержання прибутку. Він відповідає повному використанню заощаджень (/ = S), але безробіття не ліквідується; Gn — природний темп зростання національного доходу, що означає повне використання ресурсів, в тому числі трудових, тобто відсутнє безробіття. Звідси Р. Харрод робить висновок про те, що ситуація, коли гарантований темп зростання національного доходу дорівнює природному темпу (тобто Gw = Gn) є ідеальним станом економіки, за якого немає ні безробіття, ні хронічного недовантаження виробництва.
Але справа в тому, що фактичний приріст національного доходу тільки випадково може збігатися з одним із цих показників (Gw чи Gn). В результаті цього рівновага систематично порушується і її потрібно регулювати з боку держави. Але як саме?
Відповідно до схеми Р. Харрода, ймовірні такі дві основні нерівноважні макроекономічні ситуації:
Gw> Gn. Таке відхилення призводить до того, що розширення виробництва наштовхується на межу повної зайнятості, внаслідок чого настає хронічна депресія, недовантаження виробництва та надлишок капіталу.
Gw< Gn. Така ситуація стимулює зростання виробництва, тривалий бум.
За умов, коли гарантований темп зростання національного доходу зростає чи знижується порівняно з природним, призводить до стану хронічної депресії чи кризи, робить висновок Харрод, державне регулювання має бути безпосередньо спрямоване на досягнення стану рівноваги: Gw = Gn. Саме тоді досягається повне використання всіх зайнятих і реалізація всіх можливостей техніки, тобто динамічна рівновага.
Як бачимо, в моделі економічної динаміки Р. Харрода виявляються нові методологічні позиції: використовується новий підхід з погляду досягнення динамізації економічних процесів. Ці процеси розглядаються як такі, що залежать від технічного прогресу (в трактуванні Р. Харрода — природні). Використовується причинно-наслідковий аналіз поряд з функціональним. Новими методологічними підходами характеризуються й головні проблеми, що намагається вирішити учений. Це, по-перше, дослідження факторів, що визначають потенційні можливості зростання національного доходу на довгостроковий період. По-друге, це вирішення проблеми забезпечення стійкого стану економіки, тобто умов динамічної рівноваги. По-третє, відповідь на питання, як економіка пристосовується до цього стійкого стану рівноваги, чи спроможна вона підтримувати цей стан автоматично.
Р. Харрод досить критично підійшов до відповіді на питання про саморегулювання економіки і зробив висновок, що розвинута ринкова економіка автоматично не може досягати стійкої рівноваги. Він чітко вказує, що гарантований темп зростання національного доходу відхиляється від природного, і він не бачить тих сил, які б автоматично повернули економіку на шлях збалансованого розвитку. Єдина надія на державне регулювання економіки.
Важливим є висновок Р. Харрода про те, що темп зростання національного доходу залежить від нагромаджень (/ = S), від використання технічного прогресу (Gw = = SCt). Щоправда, в моделі Харрода коефіцієнт капіталовкладень (С,) є величиною постійною, хоча насправді він змінюється в результаті технічного прогресу і зростання продуктивності праці. Але в цілому модель економічної динаміки Р. Харрода діє за принципом акселератора. В її основу було покладено рівність заощаджень та інвестицій. При цьому він виходив із нейтрального характеру технічного прогресу.
До аналогічного висновку про необхідність постійного темпу зростання національного доходу як важливої умови динамічної рівноваги приблизно в той самий час, коли і Р. Харрод, приходить професор Массачусетського університету (США) Євсій Домар (нар. 1914). Тому в економічній літературі їх споріднені підходи було об'єднано у так звану модель Харрода — Домара.
Однак модель Є. Домара дещо відрізняється від моделі Р. Харрода. В її основу покладені не рівність заощаджень інвестиціям, а рівність грошового доходу (попиту) виробничим потужностям (пропозиції). Під виробничими потужностями Є. Домар розумів потенційно можливе виробництво продукції в умовах повної зайнятості. Тобто, якщо модель Харрода будувалася на акселераторі, то модель Домара — на мультиплікаторі. В моделі Є. Домара динамічна рівновага досягається за умови, що попит і пропозиція мають зростати так, щоб приріст попиту дорівнював приросту пропозиції. При цьому динамічна рівновага може бути забезпечена лише певним темпом росту інвестицій. Зростання капіталовкладень — це стратегічний фактор збалансованості економічного зростання. Відмінність моделі Домара полягала і в тому, що в ній передбачалася повна зайнятість, тоді як Р. Харрод виходив з того, що динамічна рівновага може не збігатися з повною зайнятістю.
Але висновок Є. Домар робить такий самий, що і Р. Харрод: необхідною умовою динамічної рівноваги, тобто поступального руху економіки, є стійкий темп економічного зростання. "Я намагався показати, — писав Є. Домар, — що існує такий темп зростання доходу, яким би приблизно він не був, котрий, якщо його досягти, не призведе до зниження норми прибутку, зникнення інвестиційних можливостей, до виникнення хронічного безробіття і подібних лих... і що тією мірою, якою ми можемо тепер це збагнути, цей темп зростання не знаходиться за межами наших фізичних можливостей". При цьому і Р. Харрод і Є. Домар, стоячи на позиціях Дж.М. Кейнса, підкреслювали складність вирішення проблеми динамічної рівноваги і необхідність проведення відповідної державної політики регулювання економіки.
Модель Харрода — Домара була спрямована на те, щоб на базі кейнсіанства подолати статичність макроекономічної моделі Кейнса і розробити модель, розраховану на довгостроковий період. Але Є. Домар і Р. Харрод усвідомлювали спрощеність своїх моделей, вважаючи, що вони є лише інструментами теоретичного аналізу. По суті це були лише перші кроки в дослідженні складних зв'язків процесу відтворення у вигляді однофакторної моделі (коефіцієнт капіталомісткості). Далі модель динамічної рівноваги розвивалась у напрямку розробки багатофакторних моделей економічного зростання, дослідження виробничих функцій, економічного програмування.

60. Економічні наслідки Другої світової війни. План Маршала як програма ринкового відновлення економіки Європи.

Дата добавления: 2015-05-26