План Маршалла. 4 страница

Особливого значення Л. Ерхард надавав вільному конкурентному ціноутворенню, що забезпечувало раціональний перерозподіл ресурсів, відновлення повноцінного обміну, стимулювання виробництва товарів, на які існує попит, урівноважування кон'юнктури, а також самоокупність та прибутковість виробництва, тобто створення умов для його дальшого розвитку.

Державна підтримка підприємництва полягала в пільговому оподаткуванні та кредитуванні малоприбуткових виробництв базових галузей (вуглевидобувні, сталеплавильні тощо), підприємств, що реінвестували прибуток у виробництво, а також підприємств, котрі виготовляли експортні товари, залучаючи іноземні капітали.

Зрозуміло, що реформування економіки полегшувалося надходженням матеріальної допомоги за планом Маршалла, однак отримувані суми не були такими вже значними, щоб вирішити проблеми зруйнованої економіки.

Першими наслідками реформ було те, що різко впала реальна заробітна плата, зросли ціни та рівень безробіття. Але водночас поліпшилась ситуація з пропозицією товарів, а досить швидко стабілізувались і економічні процеси.

Соціальна політика будувалася за принципами фрейбурзької школи і була спрямована на підтримку економічного курсу держави. Вона виходила з ідеї, що соціальний добробут будується на міцній економіці, тому все, що перешкоджає розвитку економіки, навіть коли воно є соціальне справедливим, не може братися до уваги.

Проведення економічної реформи натрапило на сильний опір спочатку окупаційної влади, яка нав'язувала власну економічну політику, що мала б сприяти поглибленню економічної залежності Німеччини від країн-переможниць, потім на опір профспілок і політичних партій, не згодних із жорсткою соціальною політикою, і, врешті-решт, на опір підприємців, котрим дуже не до смаку були прийняті 1947 p. закони про декартелізацію та демонополізацію.

Крім того, згідно із міграційним законодавством стимулювався приплив робочої сили з-за кордону, що створювало умови для стабілізації ринку робочої сили, скорочувало її дефіцит. Одночасно в країну прибуло чимало емігрантів-підприємців, яких приваблювала висока норма прибутку, високий рівень попиту на товари, можливості інвестиційної діяльності. Вони мали конкурентні переваги перед місцевими підприємцями, і це викликало протест останніх. Л. Ерхард зумів витримати й ці протести.

Наступним випробуванням для нового курсу були наслідки корейської кризи (1951), що призвела до зростання цін, інфляційних процесів. Закінчувався термін дії «плану Маршалла», у зв'язку з чим постала проблема дефіциту торгового балансу. Усі політичні партії та угруповання почали вимагати прямого втручання держави в економіку. Однак і в цьому разі Ерхард відповів відмовою. За кілька років навіть найбільш упереджені противники Л. Ерхарда не могли не визнати, що він переміг.

У країні швидкими темпами відновлювалось виробництво (вже у кінці 1949 p. було досягнуто його довоєнного рівня), бурхливо розвивалося житлове будівництво, зменшувалося безробіття (до кінця 50-х pp. воно стабілізувалось і щорічно знижувалося майже на 5%), почали зростати витрати держави на соціальні потреби.

65. Основні тенденції розвитку англійської економіки після ІІ-ї Світової війни та економічні погляди Ф. Хайека.

Друга світова війна призвела до колосальних руйнувань і втягнула багато країн Європи і Азії в економічну і соціальну кризу. Перемога Радянського Союзу призвела до зростання популярності комуністичних і соціалістичних ідей; в обстановці кризи комуністи прийшли до влади у Східній Європі, Китаї та деяких інших країнах. Це були аграрні країни, і основним змістом соціалістичних перетворень була ліквідація поміщицького землеволодіння, а потім індустріалізація, що проводилася державними методами в рамках авторитарної політичної системи. В обстановці кризи соціалісти прийшли до влади також в Англії і Франції. В обох країнах були націоналізовані деякі галузі промисловості і транспорту, а в Німеччині була проведена земельна реформа і землі поміщиків були розподілені між селянами. У всіх країнах Європи була введена система соціального забезпечення, була гарантована виплата пенсій, допомоги по безробіттю і хвороби. Ці заходи пом'якшили соціальні протиріччя, але породили інфляцію і не поліпшили становища в економіці. У кінцевому рахунку, криза і розруху вдалося подолати лише завдяки масованій допомоги США - знаменитому планом Маршалла.

В Англії, як зазначалося вище, в 1945 році до влади прийшла соціалістична Лейбористська партія. Лейбористи націоналізували багато підприємств, у тому числі металургійні заводи, вони вважали, що англійське суспільство йде третім шляхом між американським капіталізмом і комунізмом, що вони створюютьдемократичний соціалізм, заснований на «змішаної економіки», або, як ще говорили, «соціальної ринкової економіки». Уряд лейбористів надало незалежність Індії, Пакистану, Бірмі - почався розпад Британської імперії. Витрати на соціальне забезпечення викликали фінансову кризу та інфляцію, в 1951 році лейбористи програли вибори і до влади прийшли консерватори на чолі з У. Черчіллем. Консерватори залишалися при владі 13 років, в їх правління націоналізовані лейбористами металургійні заводи повернули колишнім власникам. Після виборів 1964 року до влади знову прийшли лейбористи, вони знову націоналізували металургійні заводи, підвищили пенсії і обмежили квартплату. У 60-х роках латка англійських робітників була в 1,2 рази вище, ніж у ФРН і в 1,5 рази вище, ніж у Франції та Італії. При цьому ставка податку на прибуток досягала 80% - природно, що англійські підприємці не хотіли вкладати гроші в англійську промисловість і вивозили капітали. У результаті в 1950-70 роках виробництво в Англії зросло тільки на 70% - менше ніж, у інших розвинених країнах.

Хайєк, Фрідріх Август фон (1899—1992) народився 8 травня 1899 р. у Відні в сім´ї з глибокими академічними традиціями. З березня 1917 р. починає армійську службу артилерійським офіцером. У наступному році, після закінчення першої світової війни, вступає до Віденського університету. Будучи студентом, виявляє інтерес до лекцій з юриспруденції, економіки, соціології, психології та філософії. Великий вплив на Ф. Хайєка у той час мали праці Ернс-та Маха, відомого фізика й філософа.

У молодості Ф. Хайєк притримувався соціалістичних ідей [33]. Саме вони спонукали його зробити вивчення економіки своєю професією. Взимку 1919—1920 рр. Ф. Хайєк знайомиться з книгою М. Шліка «Загальна теорія знання», яка справила тоді значний вплив на формування уявлення про природу знання.

У 1921 р. Ф. Хайєку був присуджений науковий ступінь доктора права. Тоді ж він починає працювати в Австрійському бюро врегулювання військових претензій, не припиняючи вивчення теорії політики. Невдовзі, у 1923 р., стає доктором економіки. У 1927 р. він залишає державну службу і разом з Людвіком фон Мізесом засновує Австрійський інститут економічних досліджень (кон´юнктури). Після чотирьох років керівництва інститутом на запрошення англійського економіста Л. Роббінса переїздить до Лондона. Працює спочатку професором місцевого університету, а потім — завідувачем кафедри економіки та економічної статистики у Лондонській школі економіки. У 1938 р., не бажаючи залишатися в окупованій Гітлером Австрії, він стає британським підданим. Через три роки у Лондонському університеті йому було присуджено науковий ступінь доктора природничих наук.

Життя Ф. Хайєка в Англії насичене плідною науковою роботою. Він завойовує авторитет як один із лідерів (поряд з Л. Мізесом) неоавстрійської школи політичної економії. Вчений виступає одним з перших і найстійкішим опонентом Дж М. Кейнса. Якийсь час його теорія розглядається, навіть, як можлива альтернатива кейнсіанству.

У 1947 р. вчений створює «Товариство Мон-Пелерін», яке об´єднало інтелектуалів проринкової орієнтації. Довгі роки вивчення проблем організації господарства при соціалізмі приводять його до висновку про те, що переконання у неефективності ринкової економіки, у необхідності заміни конкуренції плануванням, яке є ядром будь-якої соціалістичної доктрини, не підкріплене серйозним аналізом. Воно належить до числа тих тверджень, які запозичуються авторами одним в одного до тих пір, доки шляхом простого повторення не перетворяться у встановлений факт. Ф. Хайєк впевнений, що планове господарство не здатне ефективно функціонувати з метою кращого використання потенціалу суспільства для задоволення потреб людей.

Слід підкреслити, що вчений особливо важливими для підтримання ринкового порядку вважає два правила — відмову від привласнення чужої власності та виконання добровільно взятих на себе договірних зобов´язань. Лише у тому випадку, коли учасники ведуть себе за обов´язковими та єдиними для всіх правилами, конкурентна гра перестає бути грою з нульовою сумою.

У 1950 р. він переїздить у США і до 1962 р. працює професором соціальних наук і етики Чиказького університету. Прочитаний в ньому курс лекцій приніс вченому світову славу. Незважаючи на те, що ці роки для нього були плідним періодом наукового пошуку, Ф. Хайєка тягне в Європу, куди він переїздить після відставки. Спочатку, до 1969 р., він працює професором економічної політики у Фрайбурзькому університеті (ФРН), а з 1970 р. — професором-консультантом Зальцбурзького університету (Австрія). Потім повертається до Фрайбурга, де і помер у березні 1992 р.

У 50—60-ті роки західні економісти починають ставитися до Ф. Хайєка з іронічною зневагою як до ретрограда, який безнадійно відстав від часу. Цьому було декілька причин. Зокрема, поразка у дискусії з Дж. М. Кейнсом, нехтування ним макроекономіки й економетрики, відстоювання позиції противника державного втручання у роботу ринку.

Але у 1974 р. за піонерну роботу з теорії грошей і економічних коливань, а також за глибокий аналіз взаємозв´язків економічних, соціальних та інституціональних феноменів Фрідріху Хайєку разом з Гуннаром Мюрдалем була присуджена Нобелівська премія з економіки. Інтерес до праць вченого відроджується. Стагфляція підтвердила обґрунтованість багатьох його давніх застережень. Термін «стагфляція» запропонував свого часу П. Семюелсон для характеристики небаченого раніше поєднання швидко зростаючої інфляції зі спадом ділової активності.

Досвід 70—80-х років показав також, що посилення державного втручання має межу, за якою воно перетворюється на реальну загрозу нормальному функціонуванню ринкової системи. І тут ідеї ліберально-ринкової системи Ф. Хайєка пришилися як ніколи до речі.

У своїх працях він на аналітичній та історичній основі показав загальне значення зв´язку процесу пригнічення особи із втратою нею економічної самостійності, відходом від ринку як універсального механізму вільного узгодження інтересів. У 1978 р. вчений зокрема стверджує, що соціальна справедливість — не більш ніж пуста формула, а спроби здійснити соціальну справедливість на практиці не сумісні з суспільством вільних людей. Своєю теорією Нобелівський лауреат захищає людину як самодостатню цінність у цілому, а в умовах науково-технічної революції та економічної кризи — зокрема. Коло його дослідницьких інтересів надзвичайно широке: економічна теорія, політологія, право, методологія науки, психологія, історія ідей.

Багатющу наукову скарбницю Ф. Хайєка становлять його 18 книг, зокрема, «Використання знання у суспільстві» (1945 р.), «Ціни й виробництво» (1931 р.), «Прибуток, процент та інвестиції» (1939 р.), «Чиста теорія капіталу» (1941 р.), роботи пізнього періоду «Структура сприйняття» (1952 р.), «Контрреволюція науки» (1952 р.), «Конституція свободи» (1960 р.), трилогія «Право, законодавство і свобода» (1973—1979 рр.), дві збірки лекцій і статей «Дослідження з філософії, політики, економіки та історії ідей» (1967—1978 рр.) і «Фатальна концепція: помилки соціалізму» (1989 р.) та десятки статей. Нобелівська лекція Ф. Хайєка включена до його книги «Безробіття і грошова політика. Уряд як генератор «ділового циклу» (1979 р.).

У працях Ф. Хайєка вимальовуються контури послідовної та пройнятої внутрішньою єдністю світоглядної системи. Запропоновані ним ідеї, незважаючи на їх, здавалося б, абстрактний теоретичний характер, справили серйозний вплив на практичну політику багатьох країн.

66. Економіка США після ІІ-ї Світової війни та теорія монетаризму. І. Фішер, М. Фрідмен.

У той час як для Європи війна означала економічну катастрофу, для США вона була новою «манною небесною». За відсутності конкурентів Сполучені Штати захопили всі ринки світу; прибутку корпорацій зросли втричі, американська промисловість подвоїлася в розмірах; в 1945 році вона давала 55% світового промислового виробництва і 40% світового експорту. США стали лідером капіталістичного світу, і їхнім завданням стало об'єднання країн Заходу перед обличчям «радянської загрози». Для порятунок Європи від «привиду комунізму» була необхідна термінова економічна допомога; природно, що першою умовою надання допомоги було видалення комуністів зі складу європейських урядів. Другою важливою умовою було усунення митних бар'єрів з тим, щоб ліквідувати причини війн. «План Маршалла», прийнятий в 1947 році, передбачав надання європейським країнам допомоги в розмірі 13 млрд. дол - це була величезна на ті часи сума. У цьому ж році 23 країни підписали Генеральну угоду з тарифів і торгівлі (ГАТТ), що передбачала поступове зниження митних зборів. Таким чином, створювалося єдиний економічний простір, на якому могли розгорнути свою діяльність транснаціональні (тобто в першу чергу американські) монополії.

Економічна політика США коливалася в залежності від того, хто перебував при владі, республіканці чи демократи. Демократи з часів «нового курсу» Рузвельта прагнули підвищити рівень життя шляхом поліпшення системи соціального забезпечення; це означало зростання податків і перерозподіл доходів від багатих до бідних через податкову систему. Республіканці, навпаки, ратували за скорочення соціальних програм і зниження податків з тим, щоб заохотити приватну ініціативу. Президент-демократ Л. Джонсон (1963-1969) оголосив «війну бідності» і різко розширив соціальні програми. На ці програми йшла половина витрат державного бюджету, в корпорацій в якості податку забирали половину прибутків. Однак дефіцитне фінансування соціальних програм і збільшення податків привели до високої інфляції та уповільнення темпів економічного розвитку. У 1950-70 роках промислове виробництво в США збільшилася в 2 рази, а у Франції - в 3 рази, у Німеччині - навіть в 4,5 рази.

Значний вплив на формування монетаризму справили теорії американських економістів 20 - 40-х рр. Г. Саймонса, І. Фішера, Ф. Найта. Та особливого поширення монетаризм як варіант неолібералізму набув у США наприкінці 40-х - початку 50-х рр. Він став реакцією на тривале ігнорування економічною наукою Цей період характеризувався виникненням низки монетарних теорій, що. пояснювали природу циклічного розвитку та пропонували монетарні рецепти стабілізації. Але найбільш обгрунтованою та переконливою була теорія чиказької («нової монетаристської») школи М.Фрідмена. Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, і передовсім в теорію грошей, полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової, валютної) політики на розвиток економіки. Монетарні концепції стали основою грошово-кредитної політики, яка нині є найважливішим важелем державного регулювання. Метод теоретичних досліджень Фрідмена можна назвати суб'єктивно-позитивістським, заснованим на емпіричних та статистичних узагальненняхПозитивізм теорії Мілтона Фрідмена полягає в тім, що її цілком орієнтовано на практичне застосування. Суб'єктивізм Фрідмена (як одна з ознак належності до неокласичного напрямку в економічній теорії) проявляється в тім, що він ураховує дію психологічного фактора (мотивів поведінки людини) в різних економічних ситуаціях,.наприклад у ситуації.«інфляційного очікування». Психологічні фактори, на, його думку, — це рівноправні складові врівноважування економічної системи. Багато положень його теорії, було викладено у вигляді гіпотез, які доводяться на базі припущень, порівнянь та аналізу статичного в економічних явищах. Він використовує абстрактні визначення, дані ще класичною політекономією. Його монетаризм — це, власне, сукупність кількох неокласичних теорій, які мають самостійне значення, але об'єднуються кількісною теорією грошей, яку Фрідмен розглядав не як теорію, а як загальний принцип аналізу. Свою концепцію він характеризує як «теоретичний підхід, що стверджує важливість грошей». Важливим принциповим підходом до дослідження механізмів розвитку сучасного капіталізму, за Фрідменом, є визнання необхідності економічної свободи, що зумовлює всі інші свободи в суспільстві. Економічна свобода, завдяки якій реалізується ідея суспільної рівноваги, є невід'ємною від ринкової системи, що перебуває в процесі постійного розвитку. Основною та визначальною рисою ринкової системи залишається вільна конкуренція,

визначальною рисою ринкової системи залишається вільна конкуренція, яка має пронизувати всі сфери суспільного життя, щоб забезпечувати умови автоматичного саморегулювання економіки. Ідея економічної свободи реалізується, на думку Фрідмена, невтручанням держави в економіку та зменшенням тієї частки національного продукту, що становить доходи держави і є матеріальною основою державних «вмонтованих

стабілізаторів».Отже, основний принцип монетаризму полягає в тім, що альтернативи

ринковому механізму не існує.Економічні ідеї М. Фрідмена. У середині 50-х рр. Фрідмен виступає з ініціативою перегляду підходів до економічного аналізу. Він та його послідовники, Р. Кейган, Д. Фенд, Р. Селден та інші, запропонували протилежний кейнсіанському погляд на природу розвитку капіталістичної

економіки, оптимістично оцінивши її перспективи.Теорія монетаристів починає привертати до себе все більшу увагу і в 70-х рр. (під час світової стагфляції) набуває широкого визнання. Фрідмен, спираючись на базу даних з економічної історії США, доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу: саме зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об'єктами державного контролю. Монетаристи на чолі з Фрідменом уважали, що, використовуючи модель Кейнса, держава може впливати лише на сукупний попит, фінансуючи його за рахунок власних доходів, які покриваються за рахунок інфляції. Зростання грошової маси в обігу понад потреби ринку породжує невідповідність між попитом на гроші та їх пропозицією, і як наслідок, негативно впливає на цінову кон'юнктуру, заробітну плату й зайнятість. Держава не може вплинути на обсяги товарної пропозиції, а тому не може забезпечити рівноваги між попитом і пропозицією. Проблеми, які виникають під час інфляції, розладнують ринковий механізм, і держава вже не може регулювати суспільне виробництво інакше, ніж застосовуючи надзвичайні заходи.

67. Економічні реформи Р. Рейгана і М. Тетчер та їх теоретичне підґрунтя (теорії пропозиції в «рейганоміці» та «тетчеризмі»).

Окремі негативні наслідки науково-технічного прогресу, соціальні революції XX ст., криза лібералізму, розширення сфери масової культури, переоцінка суспільних цінностей спричинилися до відродження, особливо після Першої світової війни, консерватизму, який почали називати неоконсерватизмом. З'являються різні соціально-політичні концепції неоконсерватизму, насамперед в Італії (Г. Д'Аннунціо), Німеччині (Е. Юнгера, Ст. Георга). Значного поширення набули праці Ю. Еволи, який синтезував різні неоконсервативні ідеї та концепції, висунувши свою "доктрину пробудження". Головним її положенням був імператив Консервативної революції, побудова Анти-Європи. Е. Евола твердив про необхідність відновлення нордичної імперії з абсолютною владою верховного суверена, відродження станової ієрархії, твердих порядків.

Кінець XX ст. приніс оновлення неоконсерватизму, що певною мірою відмовився від імперських амбіцій, узяв на озброєння окремі ліберальні ідеї та цінності. Характерними його рисами лишаються вірність старим традиціям й нормам, зведення змісту влади до керівних і розподільно-розпорядчих функцій, збереження суспільно-політичної нерівності, скептицизм щодо суспільного прогресу, справедливості, культ сильної держави та авторитарних лідерів, збереження традиційних інститутів влади та архаїчних політичних цінностей. Водночас розпад світової соціалістичної системи став стимулом для поширення лібералізму в колишніх країнах соціалізму. Консерватизм як світоглядна система, тип свідомості й політико-ідеологічних настанов не завжди асоціюється з конкретними політичними партіями. Як вважали батьки—засновники консерватизму, політичні принципи, теоретичні схеми тощо слід пристосовувати до усталених національних традицій, звичок, існуючих суспільно-політичних інститутів.

Якщо лібералізм і соціалізм виникли як течії відповідно буржуазного та робітничого класів, консерватизм є багатошаровим явищем, що віддзеркалювало захисну реакцію різних соціальних верств населення, які не бажали надто різких змін свого соціального статусу, відчували страх перед невідомим і невизначеним майбутнім. Крім того, консерватизм полягає ще й у врахуванні глибинних психологічних чинників, цінностей і норм, що існують у масовій свідомості.

Проте істинний консерватизм, що захищає існуючий статус-кво, обов'язково враховує реалії та пристосовується до них. Так, у період становлення вільного підприємництва він інтегрував ідеї вільної конкуренції, ринку, а після великої економічної кризи на початку XX ст. — ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, що свідчать про глибокі трансформації консерватизму в 70-80-ті роки XX ст.

Особливість цього періоду полягала в кризі лівих (комуністичних і соціал-демократичних) і кейнсіанських моделей суспільного розвитку. І цей вакуум заповнили праві й консервативні політичні доктрини. Як наслідок — перемога на виборах консерваторів у США (Рональд Рейган, 1980 і 1984 pp.), Великобританії (Маргарет Тетчер, тричі підряд з 1979 до 1989 p.), Німеччині (Гельмут Коль, чотири рази підряд з 1982 до 1998 p.).

Авторы теории предложения используют концепции различных школ, включая английскую, американскую, западногерманскую. Их теоретические источники восходят к работам Ф. Найта, Г. Саймонса, Л. Мизеса, В. Ойкена. Ведущими авторитетами для них являются Ф. Хайек, М. Фридмен, У. Бернc, М. Уэйденбаум, Г. Стайн. Большое влияние на формирование экономической концепции предложения оказала работа Ф. Хайека "Новые исследования в области философии, политики и истории идей" (1978), а также монетарная теория М. Фридмена. Отсюда прежде всего были восприняты основные оценки современного состояния капиталистической экономики, толкования причин её неустойчивости, негативное отношение к сложившейся на основе кейнсианства практике государственного регулирования. Основателями теории экономики предложения явились американские экономисты А. Лаффер, Р. Мандель, М. Фелдстайн, Дж. Гилдер, М. Эванс и другие. Приверженцами этой концепции и ее внедрения в экономическую практику выступили экономисты-практики, тесно связанные с администрацией США.

Колебания темпов экономического роста, структурные и циклические кризисы, хроническая безработица и инфляция, по мнению сторонников теории предложения, были спровоцированы прежде всего ростом государственных расходов. В них они видят причину бюджетного дефицита, высоких налогов на корпорации, расстройства кредитно-денежной системы. Не только М. Фридмен, но и теоретики экономики предложения считают, что систематическое вмешательство государства в хозяйственную жизнь, его политика доходов, занятости, социального обеспечения оказывают разрушающее воздействие на экономику. Такое вмешательство отвергается, а роль государства ограничивается осуществлением политики, способствующей свободной хозяйственной деятельности, а также поддержке необходимого уровня денежной массы, проведению кредитных мероприятий, ограничению социальных расходов.

Отвергая кейнсианскую систему антициклического регулирования экономики с ее заботой об обеспечении эффективного спроса, полной занятости и противопоставляя ей экономику предложения, неоклассики переносят акцент с формирования спроса на проблемы предложения ресурсов и их эффективного использования. Ориентируя не на формирование спроса, а на предложение факторов производства, сторонники рассматриваемой концепции предлагают одновременно активизировать побудительные мотивы и стимулы предпринимательской деятельности экономических агентов. Соответственно меняется характер и содержание рекомендаций в области экономической политики, методов ее реализации. Основную задачу своей концепции неоклассики видят в повышении долговременного темпа роста экономики при сохранении ее динамического равновесия и недопущении инфляции.

Как отмечает американский экономист Л. Туроу, сторонники концепции экономики предложения руководствуются прописной истиной "если экономика плохо функционирует, значит что-то мешает хорошо смазанному механизму рыночного хозяйства".* Они видят основу всех неурядиц экономической системы капитализма в том, что вмешательство государства в хозяйственный процесс нарушает ее стабильность, базирующуюся на свободном рынке, расстраивая его нормальный механизм. В результате ослабляется главный стимул хозяйственной деятельности — частная инициатива, без которой невозможны хозяйственные успехи. Отсюда низкий уровень использования ресурсов, их предложения. Рассматривая проблемы экономики сквозь призму предложения, неоклассики исходят из того, что они могут быть решены с помощью рынка. Только рынок обеспечивает экономическим агентам свободный выбор оптимальных хозяйственных решений, видов деятельности, выбор между потреблением в настоящем и будущем и т.д. Только таким путем, считают они, экономика способна набрать максимальный темп роста и дать наибольшую отдачу.

Вместе с тем следует отметить, что неоклассики все же полностью не отвергают вмешательства государства в экономику, давая свое толкование этой проблеме Они допускают использование государства, обусловливая ограничение его регулирующей деятельности пределами, устраивающими монополии. Рамки такого вмешательства резко сужены Оно допускается на основе всемерного оживления рыночного механизма, устранения всех ограничений, мешающих деятельности крупного бизнеса. Как утверждает А. Лаффер, "теория предложения — это по сути дела та отрасль экономической теории, которая концентрирует внимание на самых личностных и самых частных стимулах и мотивах".* Неограниченная частная инициатива в условиях максимальной свободы действия рыночного механизма — вот тот исходный принцип, который взят за основу экономики предложения. Обосновывая необходимость трансформации экономики США в направлении "дальнейшей передачи власти" от государству частному сектору, М. Уэйденбаум выступает за возрождение всех принципов свободного предпринимательства: чтобы противопоставлять инфляционным тенденциям более высокий уровень производства, доходов, занятости.

Большое место в работах авторов экономики предложения занимает проблема инфляции. Они во многом воспринимают монетаристское толкование этого явления. Преувеличивая роль денег в функционировании хозяйства, монетаристы исходят из денежной природы инфляции, оказывающей большое влияние на состояние экономики. По словам К. Бруннера, денежные импульсы оказывают определяющее воздействие на колебания производства, занятости, цен. Основным виновником роста цен монетаристы считают кейнсианство, а также профсоюзы с их программой повышения заработной платы и уровня занятости в обществе. Они считают, что инфляция растет благодаря высоким налоговым ставкам на предпринимателей, государственным расходам на социальные программы, административным мерам, ограничивающим и ущемляющим свободное предпринимательство, а также в связи с громадным ростом бюджетного дефицита. В соответствии с этим теория предложения предусматривает меры антиинфляционного характера, в том числе снижение налогов, сокращение расходов государства на социальные нужды, ликвидацию бюджетного дефицита, отмену административных ограничений, мешающих свободной предпринимательской деятельности.

Теория предложения не исключает использования бюджетных и кредитно-денежных методов воздействия на экономический процесс. Однако в отличие от сторонников регулируемой экономики, предлагаемый характер такого воздействия и его масштабы иные. Сторонники экономики предложения категорически отвергают наращивание бюджетных расходов для стабилизации или формирования спроса, квалифицируя их как фактор дестабилизации экономики и подталкивания инфляции. Отвергая политику бюджетной экспансии, они выступают за сбалансированный бюджет, оздоровление финансов. По мнению М. Уэйденбаума, основанное на кейнсианских методах государственное регулирование способствовало лишь возникновению трудностей и хаоса в экономике Соединённых Штатов Америки, включая галопирующую инфляцию, стагфляцию, снижение производительности труда, замедление темпов научно-технического прогресса и др. М. Уэйденбаум считает, что федеральному правительству следует в своей деятельности ограничиваться формированием политики общего надзора, для чего необходимо сократить тот обширный спектр правительственных законов, правил, которые стимулируют инфляционные процессы в экономике и часто сокращают возможности занятости. Что касается обеспечения экономических и социальных программ, то, по мнению американского экономиста, они должны составлять прерогативу частного бизнеса и местных органов власти.

Сторонники теории предложения ориентируются на внутренние, свойственные индивидууму субъективные мотивы поведения и стимулы. Считается, что таким путём наилучшим образом импульсируется экономическая активность как отдельных лиц, так и фирм. Основным препятствием называют систему налогобложения, высокие налоговые ставки. По словам Л. Лаффера, люди работают не для того, чтобы платить налоги. В отличие от кейнсианцев, сторонники экономики предложения по-иному относятся к сбережениям. Они исходят из того, что рост сбережений оказывает не отрицательное, а положительное влияние на экономический процесс, являясь источником наращивания инвестиций и повышения темпа динамического равновесия, как пишет Л. Лаффер, люди "сберегают для того, чтобы получить доходы на сбережения... И это не тот "прекрасный" подход со стороны совокупного спроса, который так ужасно подвёл нас в 70-е годы".*

Дата добавления: 2015-05-26