План Маршалла. 6 страница

2. Соціально-економічний розвиток СРСР та УРСР. Історичний досвід свідчить, що спроби зберегти незмінними старі методи як соціалістичного, так і капіталістичного господарювання неминуче призводять до серйозних економічних та соціальних втрат. Розуміло це і партійно-державне керівництво СРСР. Якщо визначити головний напрям економічної політики радянської держави 50 – першої половини 80-х років, то слід підкреслити, що головним тут були пошуки шляхів поступового просування вперед. Робились спроби зламати утверджені ще в 30-40-х роках командно-бюрократичні методи керівництва економікою, надати її розвитку більшого динамізму. Уже в середині 50-х років виявилися серйозні недоліки системи управління народним господарством, масштаби якого значно зросли. Партійне і державне керівництво країни почало пошуки нових підходів у економічній політиці, здійснило ряд заходів по перебудові управління народним господарством, прагнучи пристосувати його до потреб НТР, яка розпочалася на Заході.

У лютому 1957 року була розпочата реформа, головним завданням якої було забезпечення демократизації управління промисловістю, розширення господарських прав союзних республік, країв і областей, скорочення апарату міністерств, відомств і т.д. З цією метою галузеве управління промисловістью було замінено територіальним. Загальносоюзні галузеві міністерства були ліквідовані, замість них створювались адміністративно-економічні райони, які очолювались радами народного господарства (раднаргоспами). В Україні було створено 11 таких економічних адміністративних районів, а в СРСР – 105. Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 тис. підприємств, а під кінець 1957 року вони контролювали і направляли діяльність 97% заводів в республіці, тоді як в 1953 році урядові УРСР підпорядковувалися тільки 34% підприємств.

Активно підтримав хрущовські реформи перший секретар ЦК КПУ П.Ю.Шелест. Особливо це стосувалося створення раднаргоспів, планів республіканського госпрозрахунку, більшої незалежності республіканських структур у господарчих питаннях. Деякі дослідники вважають П.Ю.Шелеста прихильником українського автономізму, який домагався розширення прав республіки, не ставлячи під сумнів необхідність збереження цілісності СРСР. Ця тенденція зберігала свою силу аж до початку 70-х років і була, мабуть, найсильнішим виявом економічного автономізму України за 40 років існування Радянської влади.

Спочатку реформа дала певний ефект. В межах адміністративно-економічних районів України розширились можливості спеціалізації і кооперування, покращилось використання місцевих ресурсів, господарники певним чином звільнились від діктату колишніх загальносоюзних міністреств і відомств, почало розвиватись місцеве самоуправління. Але поступово ці процеси в республіках СРСР почали суперечити інтересам розвитку єдиного загальносоюзного народного господарства, а саме: з ліквідацією міністерств розладналось централізоване керівництво загальнодержавними галузями промисловості; раднаргоспи виявились неспраможними забезпечити єдність технічної політики, комплексно вирішувати науково-технічні проблеми розвитку галузей; порушились економічні зв’язки між підприємствами різних районів СРСР; стало важко здійснювати єдину економічну політику в країні. Щоб запобігти цим процесам, у 1962 р. раднаргоспи були укрупненні і створені республіканські раднаргоспи і Вища Рада народного господарства (ВРНГ) СРСР, але це не дало бажаних результатів. В кінцевому підсумку реформа 1957 року завдала тяжкого удару по єдиній технічній політиці в загальносоюзному народногосподарському комплексі СРСР. Тому поступово розпочалось повернення до колишньої системи управління промисловістю. У вересні 1965 року були знову створені понад 40 загальносоюзних та союзно-республіканських міністерств, які підпорядкували собі 90% підприємств України. На початку жовтня 1965 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення про ліквідацію всіх раднаргоспів, в т.ч. й республіканських.

Таким чином, спроба партійно-державного керівництва СРСР у 1957-1965 рр. подолати неефективність промисловості та її несприйнятливість до НТП шляхом заміни централізованого керівництва місцевим закінчилась невдачею. Вона була обумовлена і політичними причинами. Річ у тому, що незалежна економічна політика, яку стала проводити Україна та інші союзні республіки, немінуче торкнулася б національно-державних відносин в СРСР, поставила б питання про розширення прав і сфер діяльності союзних республік, перебудови радянської федерації як державно-правової форми їх існування і співробітництва. Все це привело до того, що повстало б питання про надання союзним республікам реального суверенітету. Але до таких рішень тодішне партійно-державне керівництво СРСР не було готове.

Пошуки реформування системи управління народним господарством продовжувались. До цього партійно-державне керівництво СРСР спонукали самі масштаби народного господарства, в т.ч. промисловості. В середині 60-х років в ній налічувалось більш як 300 галузей, близько 47 тис. підприємств, 13 тис. будівельних організацій і т.д. Керувати ними застарілими адміністративними методами стало неможливим, треба було шукати нові. Вони були накреслені березневим і вересневим (1965 р.) пленумали ЦК КПРС. На перше місце ставився розвиток економічної самостійності підприємств і галузей промисловості на госпрозрахунковій основі. Нова реформа передбачала, зокрема, вирішення слідуючих завдань: скорочення кількості планових показників, які доводилися до підприємств міністерствами; діяльність підприємств повинна була оцінюватися не за валовою, а реалізованою продукцію; на виробництвах створювались фонди матеріального стимулювання та ін. Окремі елементи нової реформи господарського механізму були експериментально перевірені протягом 1964-1965 рр. більш як на 100 підприємствах СРСР. Сама реформа в повному обсязі здійснювалась в роки VIII п’ятирічки (1965-1970 рр.). На відміну від попередніх реформ вона торкнулася одразу кількох галузей промисловості, будівництва, сільського господарства. Як головну форму державного планування було затверджено п’ятирічний план, в якому було передбачено розширення сфери дії госпрозрахунку на підприємствах та в галузях, накреслені заходи щодо вдосконалення системи стимулювання. Наголос робився на покращення використання основних виробничих фондів, посилення режиму економії, вдосконалення виробничих сил і структурної політики в цілому.

Господарська реформа 1965-1970 рр. дала певний імпульс економічному розвитку країни. В Україні на нові методи планування та економічного стимулювання уже у 1966 році перейшло 1,5%, а у 1970 році – 85% підприємств республіки. Реформа розв’язала на деякий час ініціативу підприємств, стимулювала розширення виробництва. На думку економістів, УІІІ п’ятирічка (1965-1970 рр.) з усих найважливіших показників була найкращою серед радянських п’ятирічок. Основні промислові фонди СРСР за цей період зросли майже в 1,5 раза. Загальний обсяг капіталовкладень у народне господарство становив 342 млрд.крб., тобто майже стільки, скільки було вкладено за попередні вісім років. Обсяг промислового виробництва зріс на 50%, національний доход – на 41% замість 38% передбачених планом. Продуктивність праці підвищилась на 37% проти 29% за попередні п’ять років.

Господарська реформа 1965 р. показала, що ідеї, закладені в її основі, в багатьох своїх рисах відповідали потребам радянського суспільства на новому етапі розвитку. Вона націлювалась на формування механізму управління, який відповідав би новим умовам, була спробою вирватись з адміністративно-командної системи на простір госпрозрахунку, економічних стимулів, розв’язання ініціативи трудівників та керівників-господарників.

Але поступово ефективність господарської реформи почала знижуватися. Можно назвати декілька причин цього, а саме: реформа охоплювала не все народне господарство, а окремі його галузі; підприємства не отримували обіцяних прав; самофінансування не стало реальністю; збереглося планування “за валом”; продовжувалося коригування річних, квартальних і місячних завдань в бік їх зменшення; посилювався диктат міністерств та відомств як на республіканському, так і на всесоюзному рівнях і т.д. Успіхи УІІІ п’ятирічки були досягнуті за рахунок екстенсивних факторів – збільшення чисельності робітників, будівництва нових підприємств і цехів, збільшення кількості верстатів і т.д., а не за рахунок інтенсифікації виробництва. У 70-ті роки в економічному та соціальному розвитку радянського суспільства з’явилися ознаки застою. Значно уповільнилися темпи зростання економіки, продуктивності праці, НТП, збільшилися диспропорції між галузями, погіршились і деякі інші показники ефективності суспільного виробництва. Наприклад, темпи зространня національного прибутку становили у УІІІ п’ятиріці 41%, у ІХ – 28%, у десятій – 17%; середньорічні темпи приросту національного доходу становили у УІІІ п’ятирічці 7,8%, у ІХ – 5,6%, у Х – 4,3%. Але найбільшою небезпекою для долі країни було зростаюче відставання в науково-технічному і технологічному прогресі від передових в цьому відношенні країн. Хоча у 70-ті роки було досягнуто значних успіхів в освоенні космосу, у вирішенні наукових і науково-технічних проблем ядерної енергетики, в цілому НТП розвивалася недостатньо. СРСР почав все більше втрачати статус однієї з провідних індустріально розвинутих країн.На початку 80-х років з’явились ознаки кризових явищ в економіці. Середньорічні темпи приросту національного доходу в ХІ п’ятирічці (1981-1985 рр.) становили 3,6%. На 1985 рік частка СРСР у світовому валовому продукті впала до 14,7%, тим часом як у США зросла до 28,5%.

Економіка України залишалась складовою частиною народного господарства СРСР. Основними галузями української економіки у 70-ті – першій половині 80-х рр. були машинобудування, чорна металургія, хімічна, атомна промисловість, електроенергетика, видобутки нафти і газу, промисловість будівельних матеріалів та ін. На Україну припадало 17% промислового виробництва Радянського Союзу. Так, в Україні вироблялося понад 90% загальносоюзного випуску магістральних тепловозів, близько 50% металургійного устаткування та вантажних вагонів, приблизно 30% великих електричних машин та обладнання для тваринництва, 20% хімічного устаткування. На Харьківському турбінному заводі вироблялись турбіни для атомних електростанцій СРСР, на тракторному – трактори Т-150, на Ждановському заводі важкого машинобудування – потужні кисневі конвертори, роторні екскаватори та ін.Виробляючи близько 40% усієї радянської сталі, 34% вугілля, 15% чавуну, 20% продукції машинобудування, Україна за своїм національним продуктом була рівна Італії. В 50-ті роки зростання промислового виробництва в УРСР перевищувало загальносоюзні показники. Але в 70-80-ті рр. темпи її промислового розвитку впали до 2-3% на рік. В деяких галузях народного господарства і областей республіки не використовувались усі можливості для прискорення інтенсифікації виробництва. Внаслідок цього завдання з виробництва деяких важливих видів продукції не були реалізовані.

70. Спроби запровадження економічних важелів у радянську економічну систему. Господарська реформа 1965 р. (Косигінська) її причини та наслідки.

Необхідність і цілі реформ. Після усунення від влади М. Хрущова в жовтні 1964 р. економіка країни продовжувала перебувати в стані кризи. Перед новим радянським керівництвом (в жовтні 1964 р. першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л. Брежнєва, а згодом головою Ради міністрів СРСР було призначено О. Косигіна) для його подолання було два можливих шляхи:- радикальні реформи (тобто такі, що стосуються основ соціалістичного ладу, його характерних принципів);- часткові реформи (які не стосувалися основ соціалістичного ладу і спрямовувалися на пом'якшення економічної кризи, але не були здатні подолати її в цілому).Керівництво СРСР, розуміючи необхідність здійснення економічних реформ як таких, обрало другий шлях, що в підсумку і визначило їхній крах. Пріоритет в ініціюванні, розробленні та проведенні реформ належав голові Ради міністрів СРСР О. Косигіну.Передбачалося, що реформи забезпечать подолання традиційних для існуючої моделі радянської економіки недоліків, основні з який зводилися до такого:- поглиблення диспропорцій у розвитку галузей господарства;- збільшення капіталовкладень при їхній низькій віддачі;- неефективне використання виробничих фондів;- наявність великої кількості незавершених об'єктів у промисловому і цивільному будівництві;

- низька ефективність сільськогосподарського виробництва, значне відставання за темпами розвитку від промисловості всього аграрного сектору;- невідповідність між зростанням зарплати і продуктивності праці; " масовий випуск товарів, що не знаходили збуту;- відсутність діючих матеріальних стимулів для підвищення продуктивності праці та якості продукції, що випускається.

Дата добавления: 2015-05-26