Релігія, як форма суспільної свідомості, її елементи та структура. Функції релігії та її роль у суспільстві

Богословсько-теологічний підхід до визначення природи релігії.

Теологія (богослов'я) виникає із спроби пояснити, зробити доступними для віруючих загальні положення певної релігії, образи, втілені у священних книгах, поста­нови соборів, догматичні формули., До неї входять розділи: догматика (системний виклад положень, які вважають істинними), моральне богослов'я, екзегетика (тлумачення біблійних текстів), літургія (теорія богослужіння), ка­ноніка (теорія церковного права) тощо. Теологія безпосе­редньо пов'язана з конкретним віросповіданням, вивчає релігію та різні форми релігійного життя з погляду їх практичного використання. Релігієзнавство намагається порівняти різні релігійні системи, узагальнити релігійний досвід різних народів в історичному розвитку.

Богословсько-теологічний підхід до релігії — це погляд на неї зсередини, з позиції самої Релігії. Основою його є релігійна віра. Збагнути релігію, вважають теологи, може тільки релігійна людина, їй властивий особливий вид ду­ховного пізнання — релігійний досвід — переживання, по­в'язані з відчуттям присутності у житті Вищого начала. Реалізується він на основі визнання абсолютності релі­гійного віровчення. Головне в богсословсько-теологічному підході — обґрунтування та захист релігійного віровчення, доказ вічної цінності релігії для кожної конкретної люди­ни і людства.

Богословсько-теологічному підходові до релігії (погляд "зсередини") протистоїть філософський метод розуміння релігії (погляд "ззовні").

Релігійна свідомість є однією з найстарших форм суспільної свідомості, і тому очевидна підпорядкованість її конкретним суспільно-історичним умовам.

Релігійна свідомість була ведучою формою суспільної свідомості протягом більш, ніж двох тисячоріч, аж до епохи Просвітництва. З розвитком науки, філософії, правосвідомості, моралі, релігії значно уступає свої позиції. Виникає атеїзм як вчення, що спростовує релігійні погляди. Але наукове спростування релігійних поглядів не може цілком вирішити проблеми релігії. Релігійна свідомість відповідала об'єктивним потребам людського духу. Ці духовні потреби повинні бути задоволені. Прагнення відкинути релігію повинне було супроводжуватися створенням такої системи загальнолюдських цінностей, що могла б замінити людині відповідні духовні, релігійні потреби.

Релігія виражала не тільки страх людини перед грізними і незрозумілими силами, що панують у повсякденному житті. У ній відбилися спроби впливати на ці сили. У релігійних обрядах, заклинаннях, жертвоприносинах люди намагалися служити надприродним силам і до деякої міри керувати ними. Крім того, за допомогою релігії закріплювалися норми поводження людини. Релігія служила засобом досягнення соціальної стабільності.

Релігія не випадкове явище в культурі людства, а закономірно виникла, історично і соціально обумовлена форма усвідомлення людством навколишнього світу і самого себе.

Релігія є відображенням (хоча і фантастично) навколишньої дійсності, тому вона розвивається і змінюється одночасно зі зміною самого життя.

У язичницьких релігіях реальні земні проблеми були зв'язані зі світом природи, що придушує людини, із проблемами його хвороби і смерті. У той же час і в язичництві, і пізніше в християнстві поступово на перше місце висуваються духовні проблеми, та ж, як питання про сутність самої людини, про його чи смертність безсмерті, про співвідношення добра і зла, про совість і справедливість. Таким чином, релігійна свідомість формувалася як свідомість про справедливе життя. І релігійні проблеми дуже тісно перепліталися з моральними проблемами.

Немає жодного народу, що не знав би релігію, і, виходить, поява і розвиток релігійної свідомості, незалежно від конкретного значеннєвого змісту, зв'язано з духовними потребами людини.

Форми релігії різноманітні. Але різні світові релігії: християнство, іслам, буддизм при всім їхньому зовнішнім розходженні мають багато загальних рис. Ця подібність порозумівається насамперед єдністю людства, подібністю процесів соціального розвитку, загальними для людей законами психології.

У сучасній філософії розрізняють три ступіні в історії релігії: 1) релігія, що спирається на своє божество в природних силах (бог Сонця, бог Землі і т.п.); 2) релігія, що визнає всемогутнього "Бога-пана", що вимагає покори йому. Це може бути вчення про персоніфікованого Бога (монотеїзм). Це іслам і іудейська релігія, а в широкому змісті і християнство (трійця). Сюди ж відноситься і релігія як проста мораль без Бога; 3) релігія спокути, що виникає з почуття гріховності. Ця релігія зв'язана з вірою в милосердя Бога, що звільняє від гріха.

Релігійна свідомість як елемент у структурі релігії взаємозалежно з іншими її елементами: релігійною діяльністю, відносинами й організаціями.

Як форма суспільної свідомості релігійна свідомість знаходиться у взаємодії з іншими його формам, і насамперед такими, як моральна свідомість, естетична, правова й ін. Релігійна свідомість специфічна. Їй властива насамперед віра, емоційність, символістика, почуттєва наочність, з'єднання реального змісту з ілюзіями, діалогічність (діалог з Богом), знання релігійної лексики, уява, фантазія.

Філософський підхід до релігії вимагає виділення в релігійній свідомості двох рівнів: повсякденного і теоретичного (концептуального).

Повсякденна релігійна свідомість є безпосереднім відображенням буття людей. Воно виступає у виді представлень, ілюзій, почуттів, настроїв, звичок, традицій. Його не можна назвати цільним і систематизованої. На цьому рівні релігія зв'язана з індивідом і виступає в особистій формі. Тут переважно виступають традиційні способи передачі почуттів, ілюзій, представлень.

Концептуальний рівень релігійної свідомості - це систематизована сукупність понять, принципів, суджень, аргументів, у яку включене вчення про Бога, природу, суспільство, людині. Це віровчення, теологія, богослов'я, підготовлене й обґрунтоване фахівцями.

У цей уровень свідомості входять релігійно-етичні, релігійно-естетичні, релігійно-правові, релігійно-економічні, релігійно-політичні концепції, засновані на принципах релігійного світогляду. І, нарешті, до концептуального рівня релігійної свідомості приєднується релігійна філософія, що знаходиться на стику філософії і теології (неотомізм, персоналізм і ін.). Філософський підхід до релігії означає встановлення її зв'язку з ідеалізмом. Ідеалізм є теоретичною основою сучасної релігії, у той же час слід зазначити, що якщо ідеалізм має визначену систему категорій і логічність суджень, то у відмінності від ідеалізму релігія в цілому виступає як світогляд, засноване на вірі і почуттях, і тому відносно легко засвоюється і приймається свідомістю визначеної частини людей.

Об'єднуючим початком у релігійній теоретичній свідомості є віровчення, теологія, що включає у свій склад ряд дисциплін, що представляють різні сторони богослов'я. Релігія має досить велику відносну самостійність, і це додає їй значну стійкість.

Сучасний розвиток науки і техніки вступає в серйозне протиріччя з догмами релігії.

Суспільству і державі потрібні утворені громадяни, що представляють собі наукову картину світу. І в той же час зберігається релігія, що виконує роль власника свідомості людей у необхідних моральних рамках. Релігія в значній мірі визначає поводження віруючих.

Сучасна наука спростовує основні догми релігії. Але релігія гнучко і швидко пристосовується до дійсності, що змінюється. Причиною збереження релігійності свідомості є і стійкість традицій, що складалися століттями і міцно ввійшли в побут людей. Велику роль грають церковні обряди, зв'язані з великими подіями в житті людини (народження, весілля, похорон).

Збереження релігійної свідомості пов'язано з естетичною привабливістю обрядової культури, з емоційною насиченістю релігійних почуттів, з почуттям віри в добро і справедливість.

Своєрідним акумулятором релігійних поглядів завжди виступало і виступає зараз мистецтво. Релігійні організації завжди намагалися поставити собі на службу різні види мистецтва: архітектуру, живопис, скульптуру, музику, поезію, театр. Усе це покликано підсилити вплив релігії, зміцнити віру. У більшості випадків пануюча релігія виступає в союзі з державою, з політичною владою.

Збереженню і впливу релігії, що розширюється, сприяє активна діяльність церковних організацій і сект, що прагнуть знайти шляху до сердець і розуму людей. У цих випадках використовуються усе більш гнучкі і витончені методи.

Релігія - явище конкретно-історичне. Вона може зникнути лише тоді, коли не буде потреби в ній, коли будуть знищені суспільні відносини, що породжують віру в надприродні сили і необхідність збереження цієї віри.

Функції релігії — способи, рівень, напрями впливу релігії на соці­ум, його структурні елементи, особистість.
Функції релігії тісно пов'язані із структурою релігії, кожен елемент якої визначає їх специфіку, дають змогу глибше, всебічніше пізнати її особливості, вплив на соціум. Вони виявляють себе явно чи приховано (латентно), по­стійно чи тільки на певних етапах історії, виражаючи мож­ливості релігії та її роль у суспільстві. Якщо функції ре­лігії окреслюють і характеризують форми, способи, напря­ми, рівень впливу релігії в суспільстві, то роль релігії є наслідком реалізації релігією своїх функцій. Релігія задовольняє різноманітні потреби людини, але жоден із соціальних феноменів не здатен замінити її. Саме це і визначає особливість її функцій, серед яких виділяються: компенсаційна, терапевтична, втішальна, світоглядна, ре­гулятивна, комунікативна, інтегративна, дезінтегруюча, ідеологічна, політична, правова, культуроформуюча, легітимуюча. Це дає підстави стверджувати, що релігія є поліфункціональ-ним феноменом. Кожна із функцій релігії є відображенням духовних потреб, інтересів індивідів, спільнот.

Компенсаційна функція. Вона є своєрідною реакцією на різноманітні переживання людини, забезпечуючи про­цес розв'язання в трансцендентному вимірі життєво важ­ливих суперечностей і проблем людського буття. Релігія психологічно компенсує обмеженість, безсилля, залежність людей від об'єктивних умов існування, наповнює змістом сенс їхнього життя, впливає на ціннісні орієнтації, систему ідеалів, цілеспрямування.

Терапевтична, втішальна функції. Вони тісно пов'я­зані з компенсаційною, оскільки забезпечують зняття пси­хологічної напруги, відчуття невизначеності й тривоги на індивідуальному рівні, збереження внутрішньої рівноваги, душевного спокою, емоційного, соціального оптимізму. За­безпечується вона внаслідок спілкування між віруючими, між віруючими і священнослужителями в процесі куль­тових церемоній тощо.

Світоглядна функція. її особливість полягає у вироб­ленні своєрідної сукупності поглядів, оцінок, норм, устано­вок, які визначають розуміння людиною світу, орієнтують і регулюють її поведінку.

Залежно від способів та аргументів, завдяки яким лю­дина пояснює світ, її світогляд може бути філософським, міфологічним або релігійним. Релігійний світогляд вклю­чає в систему «людина — світ» комплекс надприродних істот, зв'язків і відносин, прагне пояснити події, явища зем­ного буття впливом потойбічних, надприродних сил. Від­повідно до цього він розглядає і смисл життя, усвідомлен­ня якого додає людині сил у подоланні життєвих проблем, навіть і в сприйнятті смерті. Кожна релігія по-своєму тлу­мачить цю проблему, але всі визнають те, що земне життя людини є лише фрагментом її буття, яке після смерті про­довжується у потойбічному світі

Регулятивна функція. Виявляється ця функція в регу­люванні соціальних відносин, вчинків віруючих через сис­тему заборон, табу, санкцій, стосуючись не лише їх поведін­ки в суспільстві, але й у сім'ї, інтимній сфері. З цієї точки зору релігія є ціннісно-орієнтаційною і нормативною систе­мою. Водночас кожна релігія має свою систему цінностей, які ґрунтуються на особливостях її віровчення. Важливу регулятивну роль відіграє нормативна сис­тема релігії, яка виявляється у вимогах, правилах, по­кликаних забезпечити реалізацію релігійних цінностей. Норми містять у собі обов'язковість, спонукальність. Во­ни бувають позитивними, зобов'язуючи до дій, або нега­тивними, забороняючи певні вчинки, стосунки. Стосува­тися можуть усіх послідовників віровчення, або конкрет­ної групи (мирян, священнослужителів). З огляду на особливості реалізації виділяють культові (визначають порядок культових обрядів, церемоній) та організаційно-функціональні норми (регулюють внутріцерковні, міжцер-ковні, міжконфесійні відносини, визначають структуру ре­лігійних організацій, порядок виборів керівних органів, регламентують їх діяльність, а також стосунки між ві­руючими і священнослужителями тощо).

Комунікативна функція. Вона спрямована на забезпе­чення спілкування віруючих з Богом (молитва, інші куль­тові дії) і між собою (під час богослужіння тощо). Релігій­на комунікація охоплює різні процеси взаємодії: спілку­вання, соціалізацію, передавання релігійного досвіду, розвиток зв'язків між окремими віруючими, між вірую­чими і релігійною громадою, духовенством, між релігійни­ми організаціями різного віросповідання. Вона передбачає передавання, обмін інформацією, її засвоєння, оцінку, що сприяє інтеграції (об'єднанню) чи дезінтеграції (роз'єднан­ню) релігійних груп.

Інтегративна функція. Реалізація її сприяє забезпе­ченню стабільності в суспільстві. На думку французького філософа, соціолога Е. Дюркгейма, релігія діє в суспільстві як клей, допомагаючи людям усвідомити свою моральну належність до соціуму, самовизначитися в суспільстві, а внаслідок цього об'єднатися з близькими за поглядами, моральними установками, віруваннями людьми, разом з ними брати участь у культових церемоніях. Це сприяє утвердженню в суспільстві злагоди, солідарності, згурто­ваності, знижує конфліктність, натомість посилює суспіль­ну рівновагу та гармонію суспільних відносин. Різною мірою інтегративна функція виявляє себе на рівні суспільства, конфесій, а також окремих релігійних громад. Найпомітнішою вона є, коли система релігійних цінностей відповідає фундаментальним потребам суспільства.

Дезінтегруюча функція. Суть її полягає в тому, що, об'­єднавшись на основі певного віровчення, культу, групи лю­дей протиставляють себе іншим соціальним утворенням, в основі яких перебувають інші віросповідування. Це може бути джерелом конфлікту між представниками різ­них віросповідань, конфесій. Часто такі конфлікти свідо­мо провокуються, оскільки вони сприяють зміцненню ре­лігійних груп, посиленню авторитету їх лідерів.

Існують конфлікти і всередині релігійних об'єднань, наприклад, між консерваторами і реформаторами. Нерід­ко вони стають передумовою церковних, конфесійних роз­колів, виникнення сектантських утворень. Часто в основі релігійних конфліктів фігурують політичні, економічні ін­тереси. Нерідко під релігійними лозунгами розгортають­ся соціальні конфлікти. Конфлікти, які відігравали дезінтегруючу роль, не об­минули жодної із церков, конфесій. Найпомітнішими бу­ли розкол у християнстві, що призвів у 1054 р. до розді­лення його на православ'я і католицизм, реформація в ка­толицизмі (XVI—XVII ст.), рух старообрядництва в Руській православній церкві (XVII ст.), перипетії, пов'язані з утво­ренням та функціонуванням греко-католицької церкви в Україні та ін.

Ідеологічна функція. Суть її полягає в тому, що релі­гія як форма суспільної свідомості є надбудовним яви­щем. Вона не здатна продукувати суспільні відносини, а лише відображати їх — виправдовувати, схвалювати чи осуджувати. Все це відповідно позначається на свідомості мас і на їх участі в суспільно-політичних процесах. Під впливом релігії в суспільстві можуть домінувати конфор­містські (примиренські) настрої або розгортатися соціаль­но-політичні конфлікти.

Політична, правова функції. Значною мірою вони вза­ємопов'язані, взаємозалежні з ідеологічною. Історія свід­чить, що більшість церков не обминали актуальних суспіль­них проблем, активно втручалися у їх вирішення. Нерідко церква перебирає на себе управління суспільними, держав­ними справами (теократичні держави), в тому числі й зако­нодавчі та арбітражні повноваження

Культуроформуюча функція. Реалізується вона у впливі релігії на розвиток писемності, книгодрукування, малярства, музики, архітектури, збереження цінностей релігійної куль­тури, нагромадження і трансформацію культурного досвіду. Все це відчутно впливає на формування і розвиток естетич­них цінностей, на етичні традиції віруючих, суспільства.

Легітимуюча (лат. legitimus — законний, узаконений) функція. Виявляється вона в узаконенні певних суспіль­них порядків, державних інститутів, політичних, правових і відносин, норм чи визнанні їх неправомірними.

Дата добавления: 2015-05-26