Лекція 4 психологічна природа спілкування

Спілкування як одна з нагальних потреб людини ь Структура спілкування ь Функції спілкування ь Спілкування як обмін інформацією ь Спілкування як взаємодія ь Спілкування як сприймання та розуміння одне одного ь Роль міжособистісних взаємин у спілкуванні ь Види та рівні спілкування Спілкування Як зазначалося, спілкування в нашояк одна з нагальних му житті відіграє дуже велику роль, потреб людини а його психологічна природа надто складна. Людині важко бути щасливою, успішно працювати, самовдосконалюватися, самостверджуватися не контактуючи з іншими. Спілкування, на думку вчених, є однією з нагальних потреб людини, яка живе в суспільстві. Воно потрібне їй для взаємодiї з iншими людьми, для впорядкування взаємовiдносин з ними, для самоствердження в суспiльствi. Більшість психологів, наприклад, називають таку потребу комунiкативною i вважають, що вона проявляється через прагнення людини до розумiння її іншими. Потреба у спiлкуваннi виникає в першi мiсяцi життя дитини, а на третьому роцi в неї вже виразно проглядає бажання спiлкуватися з iншими [6, с. 11–14]. У першi сiм рокiв у дiтей чiтко проявляється потреба в доброзичливiй увазi, у повазi до них з боку дорослих та у взаєморозумiннi та спiвчуванні. Ця потреба, як правило, залишається у людини найважливiшою на все життя. Потiм її потреби розвиваються, вiдбувається перехiд вiд простих форм потреб в емоцiйному контактi до складнiших — у спiвпрацi, iнтимно-особистiсному, діловому спiлкуваннi та ін. Розглядаючи потреби як початок діяльності, деякі науковці дотримуються положення про єдність спілкування та діяльності. Одні з них вважають, що спілкування та діяльність — дві рівнозначні категорії буття людини, інші — що спілкування є однією зі сторін діяльності, і, нарешті, деякі — що спілкування є особливим видом діяльності [6].

У подальшому зазначені потреби розглядаються як один складний психологічний механізм, де різні його компоненти виконують певні функції.

Ураховуючи складнiсть природи Структура спілкування спiлкування, важливо розiбратись у його структурi. Завдяки дослiдженням учених виокремлено три взаємопов’язаних сторони спiлкування: · комунiкативну — обмiн iнформацiєю мiж iндивiдами та її уточнення, розвиток; · інтерактивну — органiзацiя взаємодiї суб’єктiв, які спiлкуються, тобто обмiн не тiльки знаннями, думками, iдеями, а й дiями, зокрема при побудові спiльної стратегiї взаємодiї; · перцептивну — процес взаємного сприймання й розумiння спiврозмовникiв, пізнання ними одне одного.

У деяких дослiдженнях структура спiлкування розглядається, виходячи з трьох рiвнів аналiзу (макро-, мезо- і мiкрорiвнi) [8, с. 271–272]. На першому з них спiлкування iндивiда з людьми аналiзується в iнтервалах, рiвних тривалостi його життя. На мезорiвнi вивчаються окремi форми спiлкування: бесiда, гра, колективне обговорення та ін. І, нарештi, на мікрорівні — одиницями аналiзу виступають взаємопов’язанi дiї суб’єктiв спiлкування: “запитання — вiдповідi”, “повiдомлення iнформацiї — ставлення до неї”, “спонукання до дiї — дiя” та ін.

Виходячи з цього в лiтературi описано рiзнi моделi спiлкування.

Такої, яка б задовольнила всiх, ще не розроблено. Найпростiша модель — це спiлкування в дiадi (парі).

Функцiї спiлкування дуже рiзноФункції спілкування манiтнi. Iснують рiзнi пiдходи до їх класифiкацiї. Так, за однiєю з них виокремлюють три основних класи таких функцiй: iнформацiйно-комунiкативний, регулятивнокомунiкативний та афективно-комунiкативний [8, с. 266].

Перший iз них охоплює все, що є передаванням і прийманням iнформацiї у психологiчному розуміннi цих слiв. Ідеться не лише про готову iнформацiю, а й про таку, що формується, розвивається.

Психологи кажуть не просто про її передавання, а про передавання та приймання значень. Спiлкування забезпечує не лише пiзнання, а й регуляцiю поведiнки суб’єктiв та їхньої спiльної дiяльностi. З цим класом функцій пов’язані також способи впливу людей одне на одного: переконання, навiювання, наслiдування та ін. Це регулятивно-комунiкативна функцiя. Афективно-комунiкативнi функцiї належать до емоцiйної сфери людини. Річ у тім, що розмаїття людських емоцiй виникає й проявляється під час спiлкування.

Якщо взяти iншу основу для класифiкацiї, то можна виокремити i такi функцiї спiлкування, як органiзацiя спiльної дiяльностi, пізнання людьми одне одного, формування та розвиток мiжособистiсних взаємин. Використання цiєї класифiкацiї допомагає зрозумiти, що для культури саме ділового спiлкування важливо враховувати всiх суб’єктів спiльної дiяльностi. Вони повинні мати установку на пiзнання одне одного та бажання пiдтримувати доброзичливi взаємини.

Усi функцiї спiлкування спостерігаються в житті й проявляються, як правило, в єдностi, доповнюючи одна одну.

Розглянемо характеристики різних Спілкування сторiн спiлкування. Обмiнюючись як обмін інформацією iнформацiєю, кожний iз партнерiв є активним суб’єктом у процесі спiльної дiяльностi. Важливу роль при цьому вiдiграє значущiсть iнформацiї, завдяки чому партнери намагаються виробити загальний зміст, однакове розумiння ситуацiї [5, с. 291]. Це можливо лише за умови, що iнформацiя прийнята, зрозумiла та осмислена. Тому в комунiкативному процесi поєднано дiяльнiсть, спiлкування й пiзнання.

Загальну модель спiлкування взято з теорiї iнформацiї, де його розумiють як процес, за допомогою якого закодоване певним джерелом (вiдправником) повiдомлення передається через канал зв’язку до призначеного пункту (адресата), де вiдбувається його декодування. При такiй моделi комунiкативний процес розглядається як обмiн iнформацiєю мiж людьми, а основна його мета — забезпечити розумiння iнформацiї, що є предметом обмiну.

Обмiн iнформацiєю передбачає також психологiчний вплив одного партнера на поведiнку iншого з метою її змiни. А це можливо лише тодi, коли партнери користуються однiєю або близькими системами кодифiкацiї й декодифiкацiї, тобто “спілкуються однiєю мовою”. Ефективнiсть комунiкацiї найчастiше визначається тим, чи вдалося вплинути суб’єктам спiлкування одне на одного, чи уточнювалась, змiнювалась, розвивалась iнформацiя, думка спiврозмовникiв.

Саме в цьому проявляється специфiка людської комунiкацiї на вiдмiну вiд тiєї, що описується теорiєю iнформацiї. Доведено, що на першому рiвнi обмiну вирiвнюються вiдмiнності у вихiднiй iнформацiї, яка є в iндивiдiв, котрі вступили в контакт. На другому передаються та приймаються найважливіші значення (iнформування, навчання, iнструктаж тощо). I, нарештi, на третьому рiвнi iндивiди прагнуть зрозумiти погляди та установки одне одного (згода, незгода, зіставлення поглядiв) [15, с. 57–65].

У соцiальнiй психологiї виокремлюють комунiкацiю вербальну (словесну) та невербальну. Засобом першої є мова, другої — оптикокiнетичнi системи знакiв (жести, мiмiка, пантомiмiка), пара- та екстралiнгвiстична система (iнтонацiя, паузи тощо), система органiзацiї простору та часу комунiкацiї, а також система “контакту очима”.

Спiлкування — це активна взаємоСпілкування як взаємодія дiя його суб’єктiв. Вони по черзі дiють одне на одного, оцiнюють дiї, сприймають або не сприймають спрямованi на них думки, оцiнки, почуття. Якщо один iз суб’єктiв виявляє пасивність, спiлкування не вiдбувається. Iнодi бачимо таку картину: один iз спiвбесiдникiв щось розповiдає, інший як людина ввiчлива, начебто слухає, проте зацiкавленостi до змiсту розмови не проявляє, до переданої iнформацiї ставиться байдуже. Що ж вiдбувається в цьому разі? Той, хто говорить, не може “перенести” свої думки в голову iншого, залучити його до активного зацiкавленого обговорення. Отже, взаємодiї мiж ними не вiдбулося.

Як показують дослiдження, спiлкування сприяє фізичній взаємодiї, допомагає в разі потреби спланувати її, змiнити, дає змогу об’єднати людей у групи з метою органiзацiї їх спiльної дiяльностi, в якiй формуються позитивнi мiжособистiснi взаємини. Особливостi останнiх певною мірою визначають взаємодiю у життєвих ситуацiях.

Розрiзняють два основних види мiжособистiсної взаємодiї: спiвробiтництво, або кооперацiю (досягнення мети одним iз суб’єктiв сприяє або не заважає реалiзацiї цiлей решти суб’єктiв), i суперництво, або конкуренцiю (досягнення мети одним iз суб’єктiв ускладнює або взагалi виключає досягнення цiлей iншими суб’єктами) [11, с. 52].

Iнколи ці види взаємодiї позначаються iншими термiнами: згода та конфлiкт, пристосування та опозицiя, асоцiацiя та дисоцiацiя.

В основу iншої класифiкацiї взаємодiї покладено кiлькiсть суб’єктiв. Це може бути взаємодiя мiж групами, мiж особистiстю та групою, мiж особистостями (дiада). Залежно вiд ролей це може бути взаємодiя, в якiй на групу впливає один з її лiдерiв, просто член групи. Це може бути взаємодiя, в якiй певна пiдгрупа її членiв (сукупний суб’єкт) впливає на одного з членiв. Пiдгрупа разом iз лiдером може дiяти на одного або на кiлькох членiв. Усi члени групи, у тому числi лiдер, впливають одне на одного і кожен сам на себе. Саме ця класифiкацiя, як показало наше дослiдження, сприяє побудовi концепцiї становлення культури спiлкування, особистiсному зростанню тих, хто продуктивно спiлкується, переходячи вiд простих видiв взаємодiї до складніших, зокрема до спiльної дiяльностi.

Взаємодiя мiж учасниками спiлкуСпілкування вання, як правило, супроводжується як сприймання сприйманням і розумiнням одне одта розуміння одне одного ного. Деякi психологи вважають, що відбувається пiзнання однiєї людини iншою [3, с. 5]. У загальному планi можна сказати, що сприймання iншої людини означає вiдображення її зовнiшнiх ознак, спiввiднесення їх з особистiсними характеристиками iндивiда та iнтерпретацiю на цiй основi її вчинкiв.

Під час пiзнання одна людина емоцiйно оцiнює іншу, намагається зрозумiти її вчинки, виробити стратегiю змiни її поведiнки та побудувати власну. При цьому вiдбувається усвiдомлення себе через іншого за допомогою механiзмiв iдентифiкацiї та рефлексiї. Перший з них зводиться до уподiбнення, ототожнення себе з iншим. Це сприяє розумiнню партнера по спілкуванню, стимулює вiдповiдну поведiнку (альтруїстичну, гуманiстичну, емпатiйну тощо). Рефлексiя у спілкуваннi — це усвiдомлення того, як суб’єкта сприймають i оцiнюють iншi.

Вiдомо, що сприймання та розумiння одне одного залежить вiд ряду факторiв, зокрема вiд установок, обсягу iнформацiї про інших і рiзних ефектiв. Наприклад, якщо через певні обставини у нас ще до зустрiчi з незнайомою людиною вже було сформовано щодо неї позитивну установку, то, сприймаючи, ми надiлятимемо її образ переважно позитивними ознаками. У противному разі iнтерпретацiя тих самих рис скорiше за все буде негативною.

Інколи, якщо iнформацiї замало, під час сприймання людям приписуються певнi характеристики, яких вони насправді не мають (каузальна атрибуцiя). У цьому разі негативними характеристиками найчастiше надiляються тi люди, яких ми не любимо, яким не симпатизуємо.

Мiжособистiснi взаємини у спiлкуРоль міжособистісних ваннi — це такi взаємозв’язки мiж взаємин у спілкуванні людьми, якi суб’єктивно переживаються та об’єктивно проявляються в характерi та способах взаємного впливу. Цi взаємини мають для людей не менше значення, нiж їжа та повiтря. Якщо цi стосунки поганi, то продуктивна взаємодiя людей, їхня спiльна дiяльнiсть стають неможливими.

У людини псується настрiй, здоров’я, вона не вiдчуває радостi буття. Нездоровi мiжособистiснi взаємини впливають також на характер спiлкування. Інодi останнє зводиться до того, що розмови про iнших ведуться виключно в категорiях оцiнок, а то й за допомогою ярликiв, причому, як правило, усе “малюється” чорно-бiлими фарбами. Для того щоб система мiжособистiсних взаємин була ефективною, а суспiльство загалом здоровим, бажано вiдмовлятися вiд звички за всiма вчинками людей бачити злий намір [9, с. 13–25].

Отже, важливою рисою мiжособистiсних взаємин є їхня емоцiйна основа. Однi люди під час спiлкування нерiдко без особливих зусиль можуть викликати в iнших позитивнi емоцiї, пiдтримувати гарний настрiй. Iншi вносять у взаємини напруженiсть, пробуджують негативнi емоцiї, тривогу. Тому для успішного спiлкування важливим є використання гуманiстичних орiєнтацiй у взаєминах, дотримання емпатiйного способу спiлкування. Останній передбачає бiльшменш точне сприймання внутрiшнього свiту iншої людини iз збереженням притаманних їй емоцiйних і змiстовних вiдтiнкiв. Саме ці орiєнтацiї та прояв емпатiї у взаєминах є результатом високого рiвня культури спiлкування. Водночас наявнiсть такого рiвня є основою, на якiй у майбутньому формуються гуманiстичнi комунiкативнi установки та способи й засоби їхньої реалiзацiї.

Спiлкування — це багатовимiрний, полiВиди та рівні функцiональний, рiзновидовий процес. У спілкування психологiї iснує кiлька класифiкацiй видiв спiлкування. Вони подають цей феномен рiзнопланово, збагачуючи палiтру його характеристик. Найуживанішими є тi, якi можна описати так: · залежно вiд специфiки суб’єктiв (особистiсть чи група) виокремлюють мiжособистiсне, мiжгрупове, мiжсоцiумне спiлкування, а також спiлкування мiж особистiстю та групою; · за кiлькiсними характеристиками суб’єктiв розрiзняють самоспiлкування, мiжособистiсне спiлкування та масовi комунiкацiї; · за характером спiлкування може бути опосередкованим і безпосереднiм, дiалогiчним і монологiчним; · за цiльовою спрямованiстю розрiзняють спiлкування анонiмне, рольове, неформальне, у тому числi iнтимно-сiмейне.

Кожному з нас щодня доводиться контактувати з багатьма незнайомими людьми. Це спiлкування є анонімним. Коли в людини багато контактів одночасно, їй хочеться час од часу зняти нервове напруження, трохи розслабитися, заспокоїтися. Тому нерідко люди намагаються уникнути контактiв у транспортi чи в черзi: заплющують очi, гортають газети, дивляться у вiкно i т. п. Якщо ж спiлкування відбувається, воно здійснюється на ритуальному рiвнi.

Спілкування проявляється вже з перших хвилин нашого ставлення до ролi, яку ми обрали. Скажiмо, хтось iз нас пiдлеглий, а хтось керiвник. Кожен має дiяти вiдповiдно до своїх функцiональних обов’язків, дотримуючись правил професiйної культури у спiлкуваннi.

Нерiдко керiвник поводиться зверхньо, нехтує людською гiднiстю пiдлеглого, розмовляє з ним грубо та безцеремонно. А пiдлеглий розумiє, що керiвник тому вдається до таких дій, бо не впевнений у собi, боїться втратити своє місце, за такою формою поведiнки прагне приховати свою неспроможнiсть.

Для функцiонально-рольового спiлкування дуже важливими є доброзичливiсть, повага до людей, вмiння бачити перед собою особистiсть. Про таке ставлення свiдчать, зокрема, посмiшка, а також умiння сказати людинi щось добре (наприклад, комплімент на фонi антикомплiменту собi: “У вас така пам’ять, що можна по-доброму позаздрити”, “Ви так добре працюєте на комп’ютері, я так не вмiю”).

Нарештi, неформальне спiлкування (дуже умовно) передбачає обмiн духовними цінностями. Він динамiчний, у центрi його — увага до мiжособистiсних взаємин, а не до престижу чи меркантильних iнтересiв. Особливим рiзновидом неформального спiлкування є iнтимно-сiмейне. Воно стосується кожного з нас. Усi ми хочемо, щоб близька нам людина була у спiлкуваннi з нами культурною, чутливою, розумiла те, що вголос ми не сказали, могла читати по наших очах, за мiмiкою, жестами те, що нас хвилює. Але треба пам’ятати, що рiвень культури близької нам людини залежить від нас. Якщо вона не виправдала наших сподівань, це означає, що ми не змогли їй допомогти, знайти вiдповiдні способи й засоби спiлкування, не показали своїм прикладом, як потрiбно поводитись.

Рольовi позицiї у спiлкуваннi iнколи описують як “прилаштування зверху”, “прилаштування знизу” i “прилаштування поруч”.

Наприклад, люди сідають поруч у тролейбусi. Дiють вони, в основному, несвiдомо. Один розміститься на сидiннi так, що iншому одразу стане незручно. Другий, навпаки, примоститься лише на кiнчику, щоб не потурбувати сусiда. I, нарештi, третiй, триматиметься вiльно, сяде зручно сам, не потурбувавши сусіда. У всiх випадках пасажири начебто i не розмовляють мiж собою, але рольова позицiя, яку вони займають, дає iнформацiю iншим про кожного.

Цiкавою є концепцiя Е. Берна. Він описує життєвi iгри людей, використовуючи позицiї, якi кожен проявляє в певних ситуацiях, — Батька, Дитини та Дорослого. На думку Е. Берна доцiльно виокремити шiсть рiвнiв спілкування: 1) “нуль спiлкування” або “замкнення на себе”; 2) ритуали (норми спiлкування); 3) розваги; 4) iгри (людина думає одне, а демонструє iнше з тим, щоб завести другого в пастку); 5) близькiсть; 6) робота (дiлове спiлкування) [2]. На кожному з цих рівнів людина використовує різні способи і засоби спілкування, тому що його мета щоразу змінюється.

Бачимо, що існують рiзнi пiдходи до класифiкацiї рiвнiв спiлкування.

Проте аналіз свідчить, що всi вони, як правило, включають у тiй чи iншiй формi три основних рiвні: — манiпулювання (вiд грубого поводження з людиною до такої поведiнки, де зовнiшнi прояви мають іноді навiть приємний характер); — конкуренцiя, суперництво (вiд спiлкування, коли “людина людинi — вовк”, до такого, коли чесне суперництво сприяє певному руховi вперед); — спiвробiтництво (“людина людинi — людина”). На цьому останньому рiвнi можливе саме олюднення людини, тобто спiлкування, в якому проявляються гуманiстичнi установки, високий рiвень його культури.

Описані функцiї, види, рiвнi спiлкування дають його рiзнобiчну характеристику. Але бiльшiсть людей зводять спiлкування до простого передавання i приймання iнформацiї, тобто до його iнформативно-комунiкативної функцiї, не використовуючи дiалог для органiзацiї спільної дiяльностi. Або ж, скажiмо, людина не вчиться розпізнавати інших, під час спiлкування користується лише стереотипним уявленням про них, не вміє вiдповiдно розшифровувати сукупнiсть засобiв спілкування (насамперед невербальних). Водночас людина, яка володiє культурою спiлкування, швидко розбереться в ситуацiї, яку їй будуть нав’язувати, наприклад, “прилаштуванням зверху”. Вона зумiє підняти подальшу бесіду з партнером на рiвень, коли не принижуватимуться гiднiсть і честь обох співбесідників.

Отже, знання про характерні особливості спiлкування для кожного, хто їх засвоїть i зумiє застосовувати на практицi, стануть “кермом і вiтрилом”, якi допоможуть гiдно жити та ефективно спiлкуватися, до того ж духовно зростати самим i допомагати в цьому iншим. Такi знання й умiння допоможуть позбутися багатьох ускладнень у взаєминах людей.

!

ВИСНОВКИ · Спiлкування — важлива форма людського буття, умова життєдiяльностi людей, спосiб їхнього об’єднання. Воно є генетично первинною основою культури спiлкування.

· Спiлкування — це мiжособистiсна i мiжгрупова взаємодiя, основу якої становить пiзнання одне одного i обмiн певними результатами психiчної дiяльностi (iнформацiєю, думками, почуттями, оцiнками тощо).

· Потреба у спiлкуваннi розвивається вiд простих форм (потреба в емоцiйному контактi) до складніших (у спiвробiтництвi, iнтимно-особистiсному спiлкуваннi i т. ін.).

· Культуру спiлкування визначає свiдоме й розумне ставлення до використання всiх його сторiн, функцiй та видiв у єдностi.

· Вищий рівень моральної культури спілкування характеризують гуманiстичнi орiєнтацiї у мiжособистiсних взаєминах та емпатiйний спосiб сприймання одне одного.

?

ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ 1. Що таке спiлкування i в чому полягає його гуманiстична природа?

2. У чому специфiка людської комунiкацiї? Якi її особливостi?

3. Як пов’язані спiлкування та взаємодiя?

4. Яка залежнiсть мiж культурою спiлкування та пiзнанням себе та iншого?

5. Якi функцiї виконує спiлкування?

6. У чому особливостi культури спiлкування на кожному з його рiвнiв?

7. Що дають знання про спiлкування для майбутньої професiйної дiяльностi та особистого життя?

ТЕМА СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ “Спілкування, його види та рівні” СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1. Андреева Г. М. Социальная психология.— 2-е изд.— М., 1988.

2. Берн Э. Игры, в которые играют люди: Пер. с англ.— М., 1988.

3. Бодалев А. А. Восприятие и понимание человека человеком.— М., 1982.

4. Леонтьев А. Н. Деятельность.Сознание. Личность.— М., 1975.

5. Леонтьев А. Н. Проблемы развития психики.— М., 1972.

6. Лисина М. И. Проблема онтогенеза общения.— М., 1986.

7. Лозниця В. С. Психологія менеджменту: Навч. посібник.— К., 1997.

8. Ломов Б. Ф. Психические процессы и общение // Методологические и теоретические проблемы социальной психологии.— М., 1975.

9. Мелибруда Е. Я-Ты-Мы. Психологические возможности улучшения общения: Пер. с пол.— М., 1986.

10. Основы психологических знаний: Учеб. пособие / Авт.-сост.

Г. В. Щёкин.— К., 1996.

11. Психология: Словарь / Под общ. ред. А. В. Петровского, М. Г. Ярошевского.— 2-е изд.— М., 1990.

12. Сухарев В. Искусство распознания людей.— Д., 1998.

13. Хараш А. У. Личность, сознание и общение: к обоснованию интерсубъективного подхода в исследовании коммуникативного воздействия // Психолого-педагогические проблемы общения.— М., 1979.

14. Щёкин Г. В. Практическая психология менеджмента: Науч.практ. пособие.— К., 1994.

15. Яноушек Я. Проблемы общения в условиях совместной деятельности // Вопр. психологии.— 1982.— № 6.

Дата добавления: 2015-05-26