Етика та естетика 14 страница

цього – справді жахлива хвиля жорстокості й культивованої, самозакоханої брутальності, носіями якої так часто стають нинішні молоді люди, – брутальності заплющувати очі на яку неможливо хоча б уже тому' що вона сама в них лізе...

Саме за цих умов духовної кризи, що призводить до відчаю, до зневіри в житті, декого – до конформізму, а когось і до цілковитого оскотиніння, викладене уявлення про життя як дарунок і відповідь набуває особливої ваги. Хоч якими б були зовнішні умови життя, у будь-якому разі воно – неповторний і безцінний дарунок, «призначений» особисто для кожного з нас. І ми маємо на цей дарунок відповісти зі свого власного місця в бутті: звідси унікальність морального завдання кожного, унікальність його відповідальності. Кожен може й повинен знайти власний неповторний сенс життя, власне щастя – без заздрощів і пихи бути собою, адже кожне індивідуальне існування криє в собі власну потенцію смислу.

Звичайно ж, конкретні шляхи до здобуття сенсу життя при цьому можуть бути різні. Зокрема, вже згадуваний нами австрійський психолог В. Франкл визначає три основні класи цінностей, здатних сповнити смислом індивідуальне людське буття: цінності творчості, переживання і ставлення. Перші з них не обов'язково пов'язані з якимись високими, визначними справами. В щонайзвичайнішої, навіть пересічної людини цілком можуть бути підстави розглядати свою діяльність, усю сукупність своїх життєвих справ як власне незамінне індивідуальне завдання, виконання якого єднає її з людьми, зі світом, а відтак сповнює її існування неповторним смислом. Що ж стосується людей власне творчої вдачі, нерідко бачимо, як саме усвідомлення свого задуму, своєї мети, котру замість них не зміг би реалізувати ніхто, надає їм сили жити й творити в найскрутніших обставинах, усупереч, здавалося б, усьому – аби довести свою працю до кінця.

Разом з тим домінуючого смисложиттєвого значення для нас здатні набувати й цінності переживання, пов'язані, зокрема, з релігійними почуттями, зі спілкуванням із творами мистецтва, з благоговінням перед природним світом тощо. Причетність до цілісностей високого порядку, які відкриваються в такому контакті зі світом, безперечно сповнює душу людини новим духовним змістом; особливо це стосується переживань

любові, симпатії, співчуття до інших людей, наших ближніх.

Нарешті, навіть тоді, коли життя людини виявляється малопродуктивним і бідним на переживання, у нас, за Франклом, залишається ще один клас смислоутворюючих цінностей – цінності ставлення, передусім ставлення саме до того, що обмежує наше життя та його можливості, – до обов'язків, долі, смерті, страждання. Ще з часів давніх стоїків відомо, що ставлення до подібних фатальних чинників життя по-новому висвітлює духовні обрії останнього, окреслює справжні масштаби нашої людяності, нашу душевну глибину. Справа, як учили стоїки, не в тому, щоб втекти від долі – від неї не втечеш! – а в тому, щоб гідно її зустріти. І нині перед людиною у щонайважчих обставинах, навіть перед лицем самої смерті постає та ж сама проблема, той самий вибір, та сама можливість гідного, осмисленого прийняття власних страждань, власного буття...

Так чи інакше, смисложиттєвий пошук особи – це завжди пошук гідної відповіді на дарунок буття. І як такий він, поряд із будь-яким з перелічених моментів, неодмінно охоплює і згадане вище поняття відповідальності.

...Коли наприкінці 20-х – на початку 30-х років серед російської еміграції, особливо молоді, яка поступово втрачала надію на повернення на батьківщину й будь-яке відчуття життєвої перспективи, прокочується хвиля самогубств, М. О. Бердяєв (1874–1948) присвячує цьому болючому питанню тодішнього життя спеціальну працю – психологічний етюд «Про самогубство» [20]. У цьому етюді, висловивши цілковите розуміння причин, сукупність яких доводила емігрантську молодь до відчаю, філософ різко засуджує самогубство як форму духовного дезертирства, втечу від складнощів життя, вбачає в ньому відмову «нести свій Хрест».

Мабуть, це і є найсуттєвіше при розгляді даної теми. Ми маємо дбати про осмисленість нашого життя, вносячи у нього ті чи інші цінності, але насамперед його, Це життя, потрібно витримати, не загубити, не дати йому вислизнути в безодню небуття. Витримати – з усіма його тягарями й вадами, зі своїми й успадкованими провинами, гріхами, звабами, що тяжіють на ньому. Як зазначив той же Бердяєв, стерпіти революцію дає змогу лише переживання провини. Так, ви-

знати свою відповідальність буває важко, принизливо, гірко, але це те, що надає життю можливість бути осмисленим. У кожному разі, це – власна позиція, власний голос у бутті, а не падіння в німотну прірву.

Немає сумніву, що наведені роздуми видатного філософа безпосередньо стосуються і нинішньої нашої смисложиттєвої кризи.

Запитання

Що зумовлює суб'єктивну неминучість звернення до проблеми смислу життя людини?

Які чинники осмисленості існування людини Ви вважаєте найважливішими?

Зменшиться чи збільшиться, на Вашу думку, гострота проблеми смислу людського життя за умови якісного зростання тривалості останнього? Чому?

Хто з видатних представників світової філософії зробив найбільший внесок в осмислення таємниці смерті?

Яке з відомих філософських тлумачень смерті уявляється Вам найприйнятнішим? Чому?

Чому людська мораль засуджує самогубство?

Чи обов'язково, на Вашу думку, усвідомлення осмисленості буття передбачає віру в Бога?

Обґрунтуйте підхід до проблеми евтаназії, який уявляється Вам най справедливішим.

Рекомендована література

Арьес Ф. Человек перед лицом смерти М., 1992. 528 с.

Біоетика в Україні: стан і перспективи розвитку (круглий стіл) // Філософська думка. 1999. № 3. С. 117–155.

Давыдов Ю. Н. Этика любви и метафизика своеволия: Проблемы нравственной философии. 2-е изд, перераб. и доп. М., 1989. 320 с.

Жизнь после смерти. М., 1991. 319 с.

Карсавин Л. П. Поэма о смерти // Карсавин Л. П. Религиозно-философские сочинения: В 2 т. М., 1992. Т. 1. С. 233–305.

Малахов В. А. «Наука расставанья...» М., 1992. 63 с.

Франк С. Л. Смысл жизни // Смысл жизни: Антология. М., 1994. С. 489–583.

Франкл В. Человек в поисках смысла. М., 1990. 367 с. Фрейд 3. Мы и смерть По ту сторону принципа наслаждения. Рязанцев С. Танатология – наука о смерти. СПб., 1994. 384 с.

[Повернутися до змісту]

* Лекцію підготовлено у співробітництві з Т.О. Чайкою

* Враховуючи, що слово «сенс» етимологічне й семантичне пов'язане з фіксацією відчуття, усвідомлення або оцінки чогось з огляду на його призначення, ми, де йдеться власне про внутрішній духовний зміст життя, вважаємо доцільнішим уживати слово «смисл» – «мислити з(с)чимось», «с(пів)мислити»

[1] Див.: Франкл В. Человек в поисках смысла. М., 1990. С. 26–27.

[2] Див.: Там само. С. 29.

[3] Франк С. Л. Смысл жизни // Смысл жизни: Антология. М., 1994. С. 509.

[4] Франкл В. Человек в поисках смысла. С. 37.

[5] Бахтин М. М. Из записей 1970–1971 годов // Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. М., 1979. С. 350.

[6] Иоанн Дамаскин. Источник знания // Антология мировой философии: В 4 т. М., 1969. Т. 1. Ч. 2. С. 622.

[7] Спиноза Б. Этика, доказанная в геометрическом порядке // Спиноза Б. Избранные произведения: В 2 т. М., 1957. Т. 1. С. 576.

[8] Див.: Гегель Г. В. Ф. Философия религии: В 2 т. М., 1977. Т. 2. С. 31.

[9] Toynbee A. Changing Attitudes towards Death in the Modern Western World // Man's Concern with Death. London, 1968. P. 130, 131.

[10] Давыдов Ю. H. Этика любви и метафизика своеволия: Проблемы нравственной философии. 2-е изд., перераб. и доп. М., 1989. С. 25–27.

[11] Августин А. Исповедь. М., 1991. С. 166, 112, 113.

[12] Франк С. Л. Смысл жизни // Смысл жизни: Антология. С. 509, 570, 519.

[13] Там само. С. 509.

[14] Кюблер-Росс Э. «Весной она вернется...» // Жизнь после смерти. М., 1991. С. 62.

[15] Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде // Камю А. Бунтующий человек. М., 1990. С. 73.

[16] Цит. за: Никонов К. И. Современная христианская антропология: (Опыт философско-критического анализа). М., 1983. С. 156.

[17] Див., напр.: Муди Р. А Размышления о жизни после жизни // Жизнь после смерти. С. 8–56.

[18] Карсавин Л. П. О личности // Карсавин Л. П. Религиозно-философские сочинения. М., 1992. Т. 1. С. 186.

[19] Карсавин Л. П. Поэма о смерти // Там же. С. 278.

[20] Див.: Бердяев Н. А. О самоубийстве. М., 1992. 23 с.

[Повернутися до змісту]

ЛЕКЦІЯ 7

«ОБ'ЄКТИВНІ» І «СУБ'ЄКТИВНІ» КАТЕГОРІЇ МОРАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

ОБОВ'ЯЗОК

Вище ми наводили думку Гегеля про зняття в категоріальному устрої людської свідомості протилежності між суб'єктом і об'єктом. Однак ця загальна властивість категорій не виключає того, що в деяких з них більше дається юнаки акумульований ними об'єктивний зміст, в інших – виступає на передній план настроєність самого суб'єкта. Так, будь-які роздуми й суперечки про добро мало чого були б варті, якби не передбачалося, що за ними стоїть певна незалежна від них сутність, добро саме по собі, в осягненні якого ми можемо помилятися або ж бути більш близькими до істини. Водночас пошуки смислу життя, постаючи з реальної суперечності людського існування, не мають такого позасуб'єктного мірила, незалежного від життєвого досвіду й рішень конкретної особистості; неповторний смисл існування кожної людини визначається в її власному діалозі зі світом, з буттям.

Ця відмінність є показовою і для інших категорій. Так, про моральний обов'язок, відповідальність, справедливість говори-

мо, маючи на увазі Існування певної реальності й прагнучи до правильного її розуміння. Але такої реальності не передбачає, скажімо, поняття щастя: різноманітність конкретних уявлень про щасливе життя свідчить не стільки про складність осягнення об'єктивної сутності останнього, скільки про безмежну розмаїтість суб'єктивних уподобань, від яких воно залежить. (До певної міри вказана відмінність відповідає наведеному в лекції 1 розрізненню імперативної й оптативної моралі.)

Отже, насамперед про ті категорії моральної свідомості, в котрих домінуючим виявляється їх об'єктивний аспект; першим у цій низці закономірно постає поняття обов'язку.

Суттєвою особливістю морального погляду на світ є, як ми вже бачили (див. лекцію 2), поділ останнього на світ сущого і світ належного – того, що передбачається вимогами моралі, ідеєю добра, але ще не дістало реалізацію. Значення даної особливості підтверджується тим, що етику, на відміну від інших філософських і нефілософських наук, інколи й визначали саме як науку про належне, про те, що має бути. Такої точки зору дотримувався, зокрема, класик англійського утилітаризму І. Бентам, який ввів у цьому зв'язку спеціальний термін – деонтологія (від гр. deon – потрібне, необхідне і logos – слово, вчення). В радянській літературі недавніх часів розуміння етики як науки про належне висловлював Я. А. Мільнер-Іринін.

Утім, значно частіше в деонтології вбачають лише один з основних розділів етичної науки, а саме той, який вивчає проблеми морально належного взагалі, й насамперед обов'язку як такого. Даний розділ відрізняють від етичної аксіології, що досліджує моральні цінності, передусім проблеми добра як вихідної моральної цінності та його одвічного опонента – зла. Існують різні думки щодо того, які засади мають домінуюче значення для етики загалом – деонтологічні чи аксіологічні, ціннісні. Перший підхід випливає, зокрема, з ідей німецького філософа І. Канта, творця концепції категоричного імперативу, до цієї ж традиції в етиці можна віднести давніх стоїків і кініків, Лютера, К'єркегора, з-поміж етиків XX ст. – Ч. Брода, Е. Юїнга та ін. Друга точка зору, що пріоритетного значення надає аксіологічним засадам, загалом є більш поширеною; серед її представників слід згадати Епікура, Лукреція, Т. Гоббса, Д. Юма, французьких і англій-

ських матеріалістів XVIII ст, Л. Фейєрбаха, Б. Рассела, М. Шелера [1].

Наявність в етиці зазначених двох підходів не є випадковою. Ми вже бачили в попередніх лекціях, наскільки важливою для людської моральності є позитивна ціннісна орієнтація на благо, добро. Однак важливо й те, що в суспільному житті людей, у вирі випадковостей, внутрішніх і зовнішніх колізій, часом і трагічних конфліктів, з котрими стикається людина у своєму безпосередньому існуванні, така позитивна ціннісна орієнтація не може бути збережена без елементу самопримусу, обов'язковості, вольового зусилля, що якраз і втілюється в уявленні про належне. Тому, саме тією мірою, якою мораль постає як усталене суспільне явище або як форма нормативного самоконтролю людської особистості, – є підстави віддавати в ній пріоритет ідеї належного, тобто її деонтологічному аспектові. Інша справа, що до вказаних своїх форм мораль загалом, як ми ще переконаємося нижче, не зводиться – тож і царина панування чистої деонтології має певні межі.

Варто зважити в цьому зв'язку й на відмінність між власне належним і обов'язком у повному розумінні слова. Можна чудово усвідомлювати, що чомусь, чого тепер немає, належить бути, що якісь зміни конче потрібні й т. ін., – і водночас самому нічого не робити для встановлення цього належного й обов'язкового порядку речей і навіть не відчувати необхідності такого власного втручання. Категорія обов'язку якраз і фіксує набуття загальним уявленням про належне форми конкретної вимоги, зверненої до людського суб'єкта відповідно до його становища й ситуації, в якій він перебуває в даний момент. Іншими словами, вона позначає таке моральне усвідомлення належного, за якого здійснення останнього постає перед особою як її нагальне практичне завдання. Ще інакше: ми повинні відчувати свою суб'єктивну причетність до реалізації Цього належного, усвідомлювати, що без власних наших цілеспрямованих зусиль воно, можливо, ніколи й не буде здійснене.

Так, можна щиро переживати з приводу нинішнього стану природного середовища, шкодувати, що цей стан аж надто далекий від належного. Проте справді моральне усвідомлення цієї ситуації має місце тоді, коли ми починаємо розуміти, що спасіння природи потребує

конкретних зусиль кожного з нас, коли дбайливе ставлення до довкілля набуває дієвості безпосередніх життєвих завдань людської особистості.

Важливо також відрізняти осмислення в категорії обов'язку різноманітних суспільних, професійних і т. п. вимог до людини від того, що становить невід'ємний зміст морального обов'язку як такого. Людина може й повинна сприймати виконання певної сукупності своїх громадянських, виробничих та інших зобов'язань як власний особистий обов'язок; трапляється, проте, що між морально санкціонованими суспільними вимогами до особистості та її власне моральним обов'язком визрівають суперечності, конфлікти, розв'язати які може лише сама ж дана особистість як відповідальний суб'єкт морального вибору й рішення. Так, обов'язок вояка вимагає в разі крайньої потреби вбити ворога, тимчасом як моральний обов'язок виходить із категоричної заборони: «не вбий». Не слід заплющувати очі на те, що людське життя відкрите для подібних конфліктів: саме тому дотримання морального обов'язку здатне переростати у справжній відповідальний вчинок, засвідчувати індивідуальність і силу волі людини, її здатність ризикувати заради власних переконань.

З давніх часів представники етичної думки прагнули відшукати універсальну, загальнозначущу формулу морального обов'язку. На цьому шляху було встановлене відоме «золоте правило» моральності, про яке вже неодноразово згадувалося вище («чого сам не хочеш, того й іншому не роби»). Високим ступенем загальності позначається також принцип «золотої середини», який зобов'язує людину уникати крайнощів та однобічності, дотримуватися «середньої», тобто збалансованої, обачливої лінії поведінки, що гармоніює із цілісністю буття. У різних формулюваннях цей принцип висували китайський мудрець Кун Цю (Конфуцій) та деякі інші мислителі з різних країн світу; власне теоретичної форми йому надав Арістотель.

На формування сутнісних вимірів морального обов'язку завжди справляли вагомий (а найчастіше – визначальний) вплив пануючі релігійні вчення. Так, десять заповідей Мойсея склали первісну основу іудео-християнської деонтології; чимало схожого, попри всі відмінності, містять у собі й чільні настанови мусульманської, буддійської етики тощо.

Найвагомішу роль у розвитку автономної етики секуляризованого європейського суспільства Нового часу, етики, що прагнула спиратися тільки на авторитет розуму, безперечно відіграло вчення І. Канта про категоричний імператив. Як роз'яснює суть цього вчення сам філософ, усі імперативи (формули веління), які в практичному відношенні визначають волю людини, можуть бути або гіпотетичними, або категоричними. Гіпотетичні – це такі, що вказують на необхідність якоїсь дії, якогось учинку як засобу для досягнення певної мети. Так, скажімо, студент має прочитати певну книжку, аби вдосконалити свої знання з відповідної дисципліни чи просто скласти залік. Або: якщо ми хочемо бути сильними й здоровими, ми маємо займатися фізичними вправами, і т. п. Що ж до імперативу категоричного, то він, як підкреслює Кант, визначає необхідність певних учинків самих по собі, незалежно від будь-якої іншої мети. Воля людини має справу тільки з одним таким категоричним імперативом – це, за Кантом, і є імператив моральності або загальне вираження морального обов'язку. Втім, перед свідомістю людини цей імператив постає у трьох своїх аспектах, трьох формулах, що доповнюють одна одну, разом розкриваючи «загальний і необхідний» зміст єдиного для всіх розумних істот морального обов'язку. Наведемо ці формули з мінімальним коментарем до них.

Отже, формула перша («формула універсалізації»): чини тільки відповідно до такої максими (настанови волі), керуючись якою ти будь-коли можеш зажадати, щоб вона стала загальним законом [2]. (Легко побачити, що згідно з даною формулою засуджуються як аморальні, по-перше, будь-які відступи від «золотого правила» моральності в бік «дурної суб'єктивності», коли людина дозволяє собі те, чого не дозволила б іншим; відповідно до цього кантівська етика, зокрема, безкомпромісно засуджує неправдивість у будь-яких її проявах і незважаючи на які завгодно обставини. По-друге ж, що не менш важливо, дана формула визначає й аморалізм будь-яких поступок людської особистості таким зовнішнім велінням та авторитарним рішенням, котрі за самою своєю суттю не можуть набути форми загального закону або ж бути виведеш з неї. Засуджується, отже, будь-яке потурання деспотичній владі з боку морально настроєних громадян.)

Формула друга («формула персональності»): чини так, щоб ти завжди ставився до людства як у своїй особі, так і в особі будь-кого Іншого також як до мети й ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу [3]. (Звернімо в цьому зв'язку увагу на те, що людині морально забороняється ставитися як до засобу не тільки до інших людей, а й санкціонувати таке ставлення до себе самої. Адже коли

я, з яких завгодно міркувань, дозволяю розпоряджатися собою як засобом – я створюю тим самим прецедент, що збільшує можливість такого ставлення до людей узагалі.)

Формула третя («формула автономії»): воля людини має бути не просто підкореною законові, а підкореною йому таким чином, щоб вона розглядалася також як така, що дає закони самій собі [4]. (Отже, моральність постає як сфера автономії людської волі. В підкоренні моральному законові людина не принижує, а звеличує себе саме тому, що власна ж її воля і покладає для себе цей закон, вбачаючи в ньому свою істотну основу. З іншого боку, цим засуджується всяка система моралі, яка припускає гетерономію волі, тобто визначеність її будь-якими зовнішніми міркуваннями – від політичної кон'юнктури до релігійних сподівань тощо. Істотно також, що автономія моральної волі аж ніяк не є чимось рівнозначним сваволі індивідуального людського суб'єкта. Людина повинна, за Кантом, не чинити все, що їй заманеться, а якраз навпаки – визначити відповідні законові засади власної волі, не підмінюючи їх ні «максимами себелюбства», ні лакейською слухняністю щодо «панівних ідей» і розпоряджень сильних світу цього.)

Неважко переконатися, що наведені кантівські настанови, хоча й були висловлені вже 200 років тому, ще й досі значною мірою зберігають свою етичну актуальність, окреслюючи, сказати б, вихідні контури уявлення про моральну деонтологію, взірцевого для західної культури останніх століть. Разом з тим властиві XX ст. глибинні злами в поглядах на людину й світ багато кого із сучасних мислителів переконують у принциповій неможливості формулювання бодай якихось загальних основ морального обов'язку; інших, навпаки, спонукають до інтенсивного пошуку нових засад його універсалізації перед лицем тих глобальних проблем і загроз, які нині постають перед людством.

Так, віддаючи належне гостроті проблеми збереження життя на Землі, відомий сучасний філософ-етик Г. Йонас формулює у книзі «Принцип відповідальності» оновлений категоричний імператив: «Чини так, щоб результати твого чину не були руйнівними для можливостей життя в майбутньому, або просто не чини шкоди умовинам подальшого існування людства на Землі». Враховуючи ж діалогізм, комунікативну спрямованість людського буття, К.-О. Апель пропонує таке формулювання: «По-перше, в усіх діях треба виходити з того, щоб забезпечити виживання людського роду як реальної комунікативної спільноти, по-друге, з того, щоб у реальній комунікативній спільноті здійснювати ідеальне» [5].

Хоч як би врізноманітнювалися сучасні підходи до осмислення категоріальних засад морального обов'язку, серйозні спроби осягнення цієї проблеми не містять у собі, як бачимо, нічого довільного. Вони відбивають зростаючу потребу людства у відновленні на рівні сучасного досвіду і знань морального погляду на людину та її життєве призначення – погляду, що допомагав би кожній окремій особистості у визначенні її власних моральних зобов'язань.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Якщо категорія обов'язку позначає, як ми бачили, надання уявленню про належне форми конкретного практичного завдання певного людського суб'єкта, то категорія відповідальності, у свою чергу, характеризує згаданого суб'єкта з точки зору виконання ним цього завдання, цієї вимоги обов'язку. Якою мірою людина виконує свій обов'язок або ж якою мірою вона винна в його невиконанні – це і є питання про її моральну відповідальність.

Категорія відповідальності тісно пов'язана з уявленням про свободу людини. Цілком очевидно, що, не маючи свободи, людська особистість не була б у змозі відповідати за свої вчинки: вони поставали б або як вираження чужої волі, провідником і знаряддям якої виявилася дана особа, або ж як результат сліпого випадку, прояв байдужої гри природних сил. Коли шибку у вашому вікні розіб'є футбольний м'яч, пущений хлопчаком з подвір'я, вам не спаде на думку картати м'яч, бо він, як просте фізичне тіло, не міг довільно змінити траєкторію свого руху. Коли ваш собака стягне зі столу скатертину, ви можете на нього нагримати, але ж не будете всерйоз звинувачувати його в хуліганських діях, всерйоз ображатися на нього. Щодо людини вважається, що їй притаманна свобода Дії, свобода вибору, що вона здатна осмислено, з урахуванням можливих наслідків обирати той або інший варіант поведінки, – а тому має нести відповідальність за обране і вчинене нею.

Втім, легко переконатися, що й стосовно людини міра справжньої свободи завжди є величиною конкретною, тому моральні висновки про ступінь відповідальності будь-кого в кожному разі мають бути зваженими. Хтось, почуваючи себе зле, впав і розбив дорогу річ; хтось не висловив належного співчуття своєму приятелеві, оскільки й гадки не мав про нещастя, яке з ним трапилося; хтось, щиро прагнучи зарадити якомусь лиху, фізично не спромігся цього зробити – маючи сумління, люди можуть у таких випадках докоряти самим собі, але чи вправі висловлювати їм докір інші? Чи мали вони достатню свободи, аби нести відповідальність перед цими іншими? Вже з огляду тільки на це зрозуміло, що питання про відповідальність здебільшого не просте й вирішується неоднозначне.

Серед чинників, які слід враховувати при розгляді проблем, пов'язаних з моральною відповідальністю, – повнота обізнаності з реальними обставинами даного поведінкового акту, можливість їхнього адекватного усвідомлення, внутрішній стан суб'єкта, його здатність до відповідної дії, ймовірність бажаних і небажаних результатів останньої, актуальність альтернативних варіантів поведінки тощо.

І все ж, коли йдеться про – підкреслимо! – власну відповідальність, людина із сумлінням найчастіше схильна поширювати її далеко за межі своєї реальної свободи в конкретній ситуації дії. її не влаштовують «заспокійливі» міркування відносно того, що, мовляв, усе передбачити неможливо, а вище голови не стрибнеш. Треба сказати, що неспокій сумління у подібних випадках, хоч яким би очевидним було наше, сказати б, ситуаційне алібі в них, має свої підстави. Адже за будь-яких можливих обставин людина як така, як представник свого роду, є істотою принципово вільною, отже – відповідальною; якщо ми не хочемо зректися власної людяності, ми маємо розглядати себе крізь призму цього нашого ідеального родового стану, маємо, незважаючи на всі конкретно-ситуаційні труднощі, «підтягувати» себе до нього (що, звісно, ще не дає підстав накидати такі завищені мірки іншим – тут кожен тільки сам собі суддя).

До проявів цього загальнолюдського статусу вільної й відповідальної особистості належить та цілком реальна обставина, що людина здатна сама виборювати, практично забезпечувати для себе простір свободи,

котрий потрібен їй для виконання своїх моральних зобов'язань. Ще І. Кант звернув увагу на те, що, власне кажучи, для людської особи не стільки свобода є передумовою усвідомлення обов'язку, скільки, навпаки, усвідомлення обов'язку є передумовою свободи, потрібної для його реалізації: відчуваючи необхідність виконати свій обов'язок, особа створює собі можливості для цього. Причому йдеться не про якісь надзвичайні взірці морального героїзму: кожному відомі випадки, коли, скажімо, для того, щоб доглядати за хворою матір'ю, дбайлива дочка відмовляється від кар'єри (тобто забезпечує собі таким чином потрібну для догляду свободу) тощо. У цьому розумінні кожна порядна людина тією чи іншою мірою здатна бути творцем власної свободи.

При всьому цьому свобода – це лише простір для відповідальності як особливої моральної скерованості людського суб'єкта, онтологічний виток якої – існування у стані відповідання на неповторний дарунок буття (див. лекцію 6), тобто екзистенція як респонденція. Саме осмислюючи безпосередність власного буття загалом як здійснення свого неповторного життєвого призначення, як вдячну, сповнену серйозності й творчого піднесення відповідь на дозвіл бути, – людина потрапляє до духовної атмосфери, де утверджується і власне моральна відповідальність. І саме тому остання є невіддільною від гідності, осмисленості й індивідуальної неповторності людського буття. Тож виявляючи здатність по-справжньому відповідально ставитися до своїх моральних проблем, особистість засвідчує тим самим і свою причетність до перелічених духовних якостей буття людини – його гідності, осмисленості, індивідуальної неповторності. Ще раз нагадаємо думку Е. Левінаса: відповідальність – це індивідуація, самий принцип індивідуації...

Стосовно зв'язку відповідальності й індивідуації доречно навести один красивий хасидський вислів (хасиди – благочестиві – єврейська релігійна течія, що поширюється в Україні і сусідніх краях Східної Європи із середини XVIII ст.). Як переказують, хасидський рабі Зуся з Ганнополя незадовго до своєї смерті говорив учням: «Якщо мене спитають (ідеться про потойбічне Царство. – В. М.), чому я не був Мойсеєм – я знаю, що відповісти. Але якщо мене спитають, чому я не був Зусею – я нічого не зможу сказати» [6]. По суті, в цих декількох словах – ціла Філософія відповідання й відповідальності.

Разом з тим власне моральна відповідальність – це, звичайно, не синонім екзистенційного відповіданий як такого, вона має особливі риси, пов'язані із специфікою моральності. Показовим для неї є насамперед осмислення відповідання як гарантованого дотримання певних моральних зобов'язань, принципово відкритого для контролю з боку тих, перед ким ці зобов'язання прийняті (іншими словами, морально відповідальна людина не може робити власну порядність проблемою). Своєрідне смислове поле, в якому нагромаджується потенціал моральної відповідальності, має, сказати б, два виміри, дві вісі координат, що визначаються тим, за що відповідає людина – і перед ким вона відповідає (розмежування цих питань веде до окреслення різних аспектів відповідальності, що їх виділяють деякі сучасні дослідники, – так звані відповідальність за і відповідальність перед).

В арсеналі загальників сучасної моральної свідомості існують усталені, наче самі собою зрозумілі відповіді на зазначені питання, відповіді, на які, проте, варто поглянути критичним оком.

Ці відповіді такі: справді морально свідома людина відповідає, по-перше, за все – або мусить відповідати за все – і, по-друге, відповідає головним чином перед самою собою (тобто не перед якимись зовнішніми інстанціями, під страхом покарання, а перед власним сумлінням).

Дата добавления: 2015-05-26