Предмет етики юриста 1 страница

7.2. Мораль і право: спільне і відмінне

Релігійні концепції походження моралі

Натуралістичні концепції походження моралі

Соціально-історичні концепції походження моралі

7.3. Моральні якості судді

7.4. Моральні якості прокурора

Основні вимоги до професійної поведінки прокурора

Основні вимоги до поведінки прокурора у межах судочинства

Основні вимоги до позаслужбової поведінки прокурора

7.5. Моральні якості адвоката

Норми адвокатської етики, визнані і закріплені у міжнародній практиці

Норми адвокатської етики, закріплені в національному законодавстві

Норми адвокатської етики, які здобули визнання у документах, що не мають нормативно-правового характеру - кодексах, положеннях, правилах і т. п

Етичні норми адвокатської діяльності, не закріплені в офіційних документах

7.6. Поняття фрустрації. Проблема професійних деформацій

ВСТУП

Соціокультурна ситуація початку XXI століття означена актуалізацією морально-етичних засновків цілого ряду соціальних практик. У просторі політики, економіки, медицини, біології, екології нагальною потребою висувається в сучасному світі ті моральні ціннісно-нормативні орієнтири, які мають сприяти продуктивності цих галузей поряд із власне розвитком спеціальних галузевих інновацій. Такий запит соціальної практики в котре розгортає проблематику етичної теорії в бік її практичної ефективності, як здійснення її сутнісного призначення - бути як теорія (філософія) моралі в якості практичної філософії. Тому вже протягом останніх десятиліть широко обговорюється та розробляється проблематика прикладної етики, яка все активніше посідає своє місце в навчальних планах вищих навчальних закладів різного професійного спрямування разом із нормативною дисципліною "Етика". Якщо етика завжди передбачала прояснення сенсу моралі та вищих цінностей в людській життєдіяльності, то прикладна етика в різних своїх царинах є виразом практичного та нормативного інтересу як запиту суспільства, з одного боку, та етично мислячих агентів самих діяльностей, з другого боку, щодо імперативно-ціннісних змістів конкретних професійних відносин.

Практичний запит до підготовки сучасного професіонала будь-якого фаху сьогодні формує вимогу оволодіння ним здатністю і готовністю розв'язувати складні моральні колізії, дилеми та конфлікти, що супроводжують сучасні сфери діяльності. Цього вимагає як ускладнення самого характеру соціальних практик, що перебувають у складному системному взаємозв'язку і дуже часто обтяжені непередбачуваними ефектами, вимагаючи підвищеної відповідальності спеціалістів.

З іншого боку, зміна механізмів легітимації форм діяльності і норм поведінки доби постмодерну, виразом якої стала сучасна "дискурсивна етика", вимагає здатності кожного члена суспільства, особливо дипломованого спеціаліста, вступати в обговорення конкретних етичних проблем різних сфер соціального життя. Розуміння цих нових вимог до усвідомлення сенсу і дієвості фундаментальних моральнісних цінностей у професійній діяльності актуалізують доповнення традиційних нормативно і ціннісно-нейтральних викладів різних теорій розвитком і розробкою як професійних, так і прикладних етик з обов'язковим включенням їх як навчальних дисциплін до освітнього процесу вищої школи.

Навчальний посібник "Прикладна етика", підготовлений колективом кафедри етики, естетики та культурології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, є спробою реалізувати підготовку майбутніх спеціалістів до складних, подекуди морально суперечливих реалій професійної та предметної практики, в яку їм прийдеться включатися. Авторами переслідувалась мета ознайомити студентів, як філософів, так інших спеціальностей, з теоретичними розробками в різних напрямах прикладної етики, з віднайденими там методами і механізмами розв'язання основних моральних дилем, з випрацюваними принципами морально-нормативного забезпечення різноманітних професійних сфер, з напрацю-ваннями існуючих соціальних інституцій (комітетів, експертних рад та ін.), що покликані сьогодні забезпечити етичний режим різних практичних сфер. Серед напрямів прикладної етики у навчальному посібнику увага зосереджується на біоетиці, екологічній, економічній, політичній етиці, які бачаться провідними серед дослідних галузей сучасних прикладних етичних розвідок.

Серед кола проблем прикладної етики залишаються і питання, що торкаються проблеми нових принципів моральної кодифікації професійної діяльності. Тому у навчальному посібнику приділяється увага висвітленню морально-етичних підґрунть діяльності юриста та соціолога. Вибір такої спрямованості викликаний запитами відповідних фахових підготовок Київського національного університету імені Тараса Шевченка, які впровадили курси етики за професійним фахом до своїх навчальних програм.

Даний навчальний посібник є узагальненням досвіду розробки матеріалів для викладання відповідних курсів, що заявляються на різних підрозділах університету: на філософському факультеті для магістрів курс "Прикладна етика", для політологів спецкурс "Політична етика", для юристів "Етика юриста", для економістів "Етика бізнесу", для соціологів "Етика за професійним фахом".

Будучи певним зведенням різних напрямів прикладної етики, посібник дає матеріал з конкретизації професійних етосів у певних інституціо-лізованих формах, що вже діють в існуючих організаційних структурах.

Матеріали посібника будуть корисними як основа для професійної підготовки та широкої гуманітарної освіти студентів як майбутніх спеціалістів та морально свідомих громадян.

Розділ 1. Теоретичні та соціокультурні передумови виникнення прикладної етики

1.1. У витоків етики як практичної філософії.

1.2. Методологічні підстави прикладної орієнтації етики.

1.3. Прикладна етика як нова стадія розвитку етики.

1.4. Основні принципи етичної регуляції в сучасному суспільстві.

Останні десятиліття XX століття характеризуються виникненням нових видів прикладної етики, що суттєво відрізняються від класичної академічної філософської дисципліни.

Такі нові види прикладної етики безпосередньо підключаються до політики, сфер бізнесу, науки, медицини, проблеми ставлення людини до природи та ін. Ця нова соціальна функція етики, поворот її до конкретно-практичних проблем сучасності, стала яскравим явищем кінця двадцятого століття. У фундаментальних міжнародних словниках підкреслюється як позитивний факт включення до цих словників багатьох статей з прикладної етики.

Причини появи найрізноманітніших форм етичного знання вбачають у стрімкому піднесенні людських знань і технологічних можливостей, у багатьох глобальних проблемах (розподіл світових ресурсів продуктів харчування людини і сировини, зростання народонаселення, реальна можливість виникнення глобальних катастроф).

1.1. У витоків етики як практичної філософії

Розуміння всезагальності певних духовно-етичних настанов формується в давніх цивілізаціях як Сходу, так і Заходу. Постулювання наявності деяких загальних імперативів, що стосуються всіх людей, є характерним як для релігійної, так і для філософської думки. До них можна віднести уявлення про доброчинність, благо, правильність, гідність, справедливість, честь, мужність та ін. Обґрунтування їх здійснювалось у широкому діапазоні від посилань на божественну волю до природних законів.

Сучасний дослідник А Макінтайр акцентує увагу на тому, що практика тоді призводить до набуття внутрішніх благ, а не лише до зовнішніх, коли в ході такої діяльності формуються людські доброчинності (справедливість, хоробрість, чесність тощо). Він дає таке визначення доброчинності, яка є "... набутою людською якістю, володіння і вияви якої дозволяють досягнути тих благ, які є внутрішніми стосовно практики і відсутність яких ефективно перешкоджає досягненню будь-яких таких благ"*.

Таким чином, можна зробити висновок, що без формування ціннісного універсуму людини практична діяльність не є корисною для неї. Перехід мислення у більш масштабний вимір відбувається на основі ціннісних орієнтирів, які визначально постають над практикою як ідеал (добро, краса, істина).

Вторинною моральною рефлексією є процес індивідуальної і колективної оціночної діяльності на базі таких орієнтирів і його результати є моральним освоєнням дійсності та мораллю конкретного суспільства. разом з ціннісно-ідеальними орієнтирами моральної свідомості (героїзм, любов, свобода) існує ціннісне поняття "корисне", яке узагальнює позитивне значення будь-чого стосовно до інтересів людини.

Змістовний діапазон "корисного для людини" є надзвичайно широким, у нього входить і задоволення вищих потреб. На відміну від "вигоди" і "користі" у вузькому значенні цих слів, "корисним для людини" є задоволення інтересу, який не здійснюється за рахунок нехтування інтересами інших людей. У капіталістичному суспільстві корисне стає пріоритетною цінністю, ключовим принципом підприємницької свідомості, що обумовило його розробку і застосування в етичній теорії праксеологічної спрямованості. В ній переважає завдання досягнення практично-поведінкового результату суб'єктом моральної самореалізації.

Широка поширеність моральних норм, приписів, категорій та принципів, їх збіг по суті і розходження за зовнішньою формою сприймається як культурно-антропологічний факт.

Певна вразливість такої позиції полягає в ототожненні універсальності та загальної поширеності моральних норм. До невирішених проблем належить і те, що в сучасному світі співіснує величезна кількість цінностей, які важко узгодити між собою, що створює загрозу такій оптимальній концепції глобалізації, як сталий розвиток. Світова технологічна і соціальна політики не можуть не включатись до вирішення цього питання. Вагомі технологічні впливи пронизують всі частини такого унікального і складного феномена як людське життя.

У видатного філософа І. Канта моральнісний закон виступає як примус людської волі, як необхідність діяти усупереч багатоманітним впливам, які ця воля відчуває. Цей моральнісний закон набуває форми примусового боління - імперативу. Якщо уявити досконалу добру волю, або святу волю, то для неї моральнісний закон є єдиним принципом дії, а тому не виступав би як імператив.

Імперативи - це формули відношення об'єктивного моральнісного закону до недосконалої волі людини. Всі імперативи людської поведінки поділяються Кантом на два великі класи: одні з них наказують гіпотетично, інші - категорично. У першому випадку, наприклад, поради лікаря є гарними для людини, що бажає турбуватись про своє здоров'я. Категоричний імператив приписує вчинки, які є гарні самі по собі, без урахування наслідків, безвідносно до якоїсь іншої цілі. Тільки категоричний імператив можна назвати імперативом моральності. І навпаки, тільки імператив моральності може бути категоричним.

У працях Канта є три основні формулювання категоричного імперативу, хоч при цьому це один, єдиний, закон. Його різні втілення пов'язані з основними параметрами людських вчинків - змістом, ціллю і причинами. Кант показує, що за цими основними критеріями категоричний імператив є безумовним, загальнозначущий з точки зору змісту, бо не приписує жодних вчинків, а стосується лише максим волі. Категоричний імператив є абсолютним з позицій цілей, бо орієнтований на абсолютну ціль, мету саму по собі. Також він є безумовним з точки зору причини, бо його причиною є сама воля розумної істоти.

Різні формулювання категоричного імперативу являють собою різні способи демонстрації його універсальності і загальнообов'язковості.

Найбільш знаною є така формула категоричного імперативу: "вчиняй тільки згідно з такою максимою, керуючись якою ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала всезагальним законом"*.

Другий варіант категорично імперативну перефразовано так: "Вчиняй так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого так само, як до цілі, і ніколи не ставився би до нього тільки як до засобу"*.

Третє уточнення передбачає, що воля кожної розумної істоти може бути моральнісно законодавчою. Ця формула категоричного імперативу називалась Кантом принципом автономії волі: "Принцип волі кожної людини як волі, що всіма своїми максимами установлює всезагальні закони"**.

Етика Канта веде нас не до міфологічного минулого, а в етичне майбутнє. Кант виключав два розповсюджених шляхи пошуку визначального закону для моральнісної сфери життя як у почуттєвій, фантазійній, мрійливій формі, так і в емпіричній. Кант вважав, що за межами морального закону у внутрішньому світі діючої практично особистості немає необхідності нічого шукати.

Моральний закон в нас, переконаний Кант, сам по собі є достатнім і навіть не дозволяє шукати нам визначальну основу поза ним. Надмірне теоретизування з цього приводу є, власне, маренням і ні до чого реального привести не може, бо будь-яке зображення моральності поза практичним розумом може виявитись тільки негативним. Там, де закінчується знання, починається віра морального розуму, який виходить із свободи і, відштовхуючись від неї, вимагає переконання в наявності Бога і безсмертя. Кант стверджував, що в понятті Бога не може бути дано нове і більш міцне обґрунтування свободи, ніж те, яке входить до свідомості у вигляді моральнісного закону.

При доведенні можливості вищого блага як кращого світу людей одночасно підтверджується дійсність вищого вихідного блага, а саме - існування Бога. Це припущення не є необхідним для моральності, але стає необхідним за допомогою неї. В ідеї безсмертя Кант вбачав можливості безкінечного розвитку моральнісного суб'єкта.

Кант - видатна особистість, бо органічно поєднав могутні моральнісні переконання з надзвичайно суворим логічним мисленням і волею, сповненою ентузіазму. Заслугою Канта можна вважати те, що він вивів мораль із розслабленого, рабського, стану, в який вона потрапила завдяки розрахунку тільки на щастя. Саме через так званий "формалізм" кантівська етика виявила свій плідний і дієвий характер, справляє свій надзвичайний культурний вплив і в наш час.

Важливою для всебічного розгляду критерію універсальності є критика Г.В.Ф. Гегелем його безумовності. При розгляді вихідної тези стосовно того, що людина по природі є доброю, Гегель уточнював: "Сказати, що людина по природі є доброю - отже, людина в собі є дух, розумність, створена за образом і подобою до Бога, - Бог є добро, а людина як дух є дзеркалом Бога, вона є добром у собі"*.

Однак у подальшому викладі Гегель чітко розрізняв потенціал людини як істоти духовної і в собі доброї та доброї людиною в дійсності. Як діяльний суб'єкт людина розкриває цю свою добру природу у вигляді "для-себе-буття" добра як свідомий і особистісно важливий вчинок.

Діалектичний аналіз співвідношення добра і зла у природі людини дозволяє розглядати цю роздвоєність не метафізично і без протиставлення, бо, на думку Гегеля: "... людина не повинна залишатись такою, якою вона є у своїй безпосередності, вона повинна вийти за її межі, - це і є поняття духу". Цей вихід за межі своєї природності, свого "в-собі-буття" і є те, що спочатку породжує роздвоєність, чим безпосередньо роздвоєність покладається. Без цього людина не є в дійсності доброю: "... говорячи про людину, забувають, що освіта і виховання людей відбувається за допомогою укладу життя, законів і т. д. Кажуть: адже люди не такі вже й злі, ти тільки поглянь навколо себе: проте це вже Моральнісно, морально освічені люди, вже реконструйовані, приведені до примирення".

1.2. Методологічні підстави прикладної орієнтації етики

У прикладній етиці найбільш методологічно плідним буде широке розуміння корисності як критерію універсальності принципів. Синкретичне розуміння корисного запліднювало витоки європейської інтелектуальної історії. У XIX - XX ст. воно збагачено утилітариським розумінням (Д.С. Мілль, Є. Бентам) і своєрідною інтерпретацією у прагматизмі (Д. Дьюі, У. Джеймс). Спільним знаменником таких підходів є обов'язкове гіпотетичне переконання в безумовній прийнятності цінностей окремої людини для інших людей. У цьому контексті зростає роль раціональної складової вибору цінностей (осмислення, обґрунтування, обговорення), що в кінцевому результаті приводить до загальних принципів.

Недостатньо виправданим буде різке протиставлення етики І. Канта як найбільш впливової теорії Нового часу і утилітаризму. В полеміці з кантівською теорією формувались й інші філософські концепції некласичної філософії XX ст. Водночас, у сучасних підходах переважає думка про необхідність взаємодоповнення впливових форм етичної аргументації, а не їх взаємовиключення.

Виникнення утилітаризму (від лат. наШаз - користь) як напряму моральної філософії пов'язане з іменами І. Бентама та Дж.С. Мілля. Початок був покладений у трактаті І. Бентама "Вступ до принципів моральності і законодавства" (1780). Як етичний твір ця робота є першим і найбільш повним викладом концепції утилітаризму. Своїми попередниками І. Бентам вважав Ф. Хатчесона, К Гельвеція, Д. Прістлі, Д. Г'юма та ін.

На думку І. Бентама, "принцип корисності" діє у чотирьох сферах: фізичній, політичній, моральній та релігійній. Він не передбачав, що всі люди за допомогою цього принципу будуть регулювати свою поведінку, тому що кожний максимізує своє щастя, а не "найбільше щастя найбільшої кількості людей", яке має характер обов'язку. Тому принцип був насамперед адресований законодавцям і політичним діячам, здатним вносити зміни в суспільство.

Стосовно особистої етики "в її нормативному варіанті", то вона повинна надавати інструкції індивіду як збільшити власне щастя, яке є елементом щастя всього суспільства. У цій праці була здійснена класифікація задоволень (14 видів) і страждань (12 видів), проаналізовані поняття "страждання", "мотив", "емоція", "жага", "прагнення", "доброчинність", "зло" та ін.

Утилітаризм був розвинутий і дістав назву з наукового доробку Дж.С. Мілля в праці "Утилітаризм" (1863). Дж.С. Мілль надавав важливого значення тому, що базові моральні судження, що стосуються кінцевих цілей і засад оцінки, не піддаються безпосередньому доведенню, але демонструються в тому числі і за допомогою підстав, які можуть впливати на людей. Він розглядає моральні почуття і правила як результат багатовікового морального досвіду людства.

Дж.С. Мілль наполегливо проводить розділення "корисного" від вигоди і почуттєвих задоволень. На його думку, задоволення є різними і якісно, і кількісно. Найбільш цінними будуть ті, яким віддає перевагу більша кількість людей, що з ними знайома і зазвичай, якщо є можливість, люди віддають перевагу вищим потребам, прагнуть вдовольнити почуття власної гідності.

Дж.С. Мілль визначав мораль як такі правила для керівництва людини в її вчинках, через здійснення яких створюється для всього людства існування найбільш вільне від страждань і найбільш багате насолодами. Утилітаризм, за Дж.С. Міллем, розвиває традиції епікурейства, стоїцизму і в особливості християнства, яке втілило дух утилітаризму через закладене в основу правило, заповіт любові та ідеал вселюдського єднання. Водночас важливими є зусилля з досягнення власного щастя кожною окремою людиною.

Поряд з головним принципом корисності співіснують вторинні принципи: "не зашкодь", "протидій нещастю", "враховуй інтереси ближніх". Становлення цього напряму відбувалось в гострій полеміці з апріоризмом та інтуїтивізмом, зокрема, з ідеями І. Канта.

Проте ця теорія не уникла і внутрішніх суперечностей. Насамперед це стосується дилеми віднаходження основоположень для оцінки вчинків.

Згідно з теорією класичного утилітаризму оцінка вчинку повинна основуватись на результатах дії, взятої автономно як окремого здійсненого акту. В інтерпретації Дж.С. Мілля до цього додається дотримання прав інших людей в якості одного з результатів дії. Одночасно права людини виступають певним стандартом, виконання якого є обов'язком кожної людини.

Таким чином, з'являється два типи основоположень оцінки: результат до якого привів вчинок, і стандарт, або правило, якому вчинок повинен відповідати. Ці напрацювання стали важливими елементами розвитку теорії прикладної етики.

Найбільшого розвитку прикладна етика досягла на основі англо-американської філософської традиції. На цьому шляху було кілька суттєвих етапів, що пов'язані з переосмисленням традиційної етики. Важливою віхою стало виникнення метаетики, яку ідейно започаткував визначний теоретик XX ст. - Дж.С. Мур, хоча сам він терміна "метаетика" не використовував. Основний задум цього напряму досліджень полягав у надбудові над класичною нормативною етикою формалізованої методології за прикладом інших наук, яка виключала б вихідні суб'єктивні ціннісні настанови. Прагнення засобами логічного аналізу суворо визначити поняття етики з часом потерпіли поразку, бо виявилось, що основні положення етики неможливо тлумачити нецін-нісно.

Основний етичний твір Дж.Є. Мура "Принципи етики" є орієнтованим не на обґрунтування ціннісних програм, а на аналіз традиційних етичних питань ("що є добро", "що є обов'язок" і т. ін.), з'ясування їх точного змісту, встановлення правил і норм етичних роздумів. Цей напрям орієнтований на ліквідацію елементарних логічних помилок при використанні основних етичних понять.

Дж. Є. Мур був переконаний в можливості побудови етики як строгої науки. Підзаголовок до "Принципів етики" він визначив таким чином: "Пролігомени до всякої наступної етики, що може претендувати на звання наукової". Загальною рисою етичних суджень Мур вважав те, що вони до поведінки людей прикладають визначення "хороше" предикат "добро", або його протилежність "погане" предикат "зло".

На думку Дж.Є. Мура, етика повинна досліджувати не тільки те, яким об'єктам зазвичай належить якість "хороший" ("добро"), але також і те, якою є сама ця якість. Ця якість не може бути просто визначена, бо "добро" є деяким унікальним предметом мислення, єдиним у своєму роді серед безмежної кількості інших предметів.

Прагнення етиків ототожнити "добро" з якимись іншими предметами Дж.Є. Мур називав "натуралістичною помилкою". "Добро" не може бути емпірично зафіксовано й описано, тому натуралістична етика, що ототожнює добро з тією чи іншою "природною якістю" - задоволенням, користю, біологічною еволюцією та ін., постійно припускається цієї помилки. Наприклад, можна стверджувати, що "задоволення є добро", однак зворотне твердження "добро (взагалі) є задоволення" буде логічною помилкою, подібною до тієї, як би із судження "лимон - жовтий" ми робили б висновок "жовте є лимон".

Дж.Є. Мур наділяв добро, крім "неприродності", властивістю "унікальності ". Помилковими він вважав не тільки натуралістичні, а й метафізичні (супранатуралістичні) визначення. Також Мур постулює ще одну сутнісну властивість добра - "простоту", що означає неможливість розкладати його на частини. Цим він зарахував до помилкових ті дефініції, в яких добро визначається через опис складових його ознак. Врешті-решт виявляється, що будь-яке визначення добра є неправильним, так як це поняття не можна визначити в принципі. Дж.Є. Мур вважав, що лише завдяки інтуїції люди знають, що таке добро, але всяка спроба вербалізувати це знання з невідворотністю призводить до логічної помилки. Таким підходом Мур продовжив автономне розуміння етики, започатковане І. Кантом.

Дж.Є. Мур ввів поняття "органічне ціле" для визначення такого цілого, особливість якого полягає в володінні ним цінністю, що відрізняється від суми цінностей його частин. Він вважав, що моральні судження мають пізнавальний статус, залишаючись при цьому інтуїтивно ціннісними. У подальшому в метаетиці моральні міркування стали особливим предметом дослідження, хоч окремих аспектів цього виду міркувань торкались ще Аристотель, Д. Г'юм, Дж.С. Мілль.

Пошуки ідеальної моделі моральних міркувань, загальнозначущих правил, необхідних для досягнення доказових, обґрунтованих, моральних висновків співвідносились з реальною практикою моральних суджень як у буденній свідомості, так і в етичних концепціях. Нерідко аргументом на користь логічної специфіки моральних міркувань слугує посилання на широко відомий "принцип Г'юма", або "гільйотину Г'юма".

В основі етики Д. Г'юма лежить концепція незмінної природи, що складається зі звичок, які формують моральні оцінки, тісно пов'язані із задоволеннями. У пошуках мотиву, який би примусив людей слідувати вимогам "спільного блага", Д. Г'юм звертався до альтруїстичного почуття "симпатії", яке протиставляв індивідуалізму. У "Трактаті про людську природу" Г'юм зазначав, що автори всіх відомих йому етичних теорій у своїх розмірковуваннях постійно і непомітно для себе переходять від речень зі зв'язкою "є" до речень зі зв'язкою "належить". Завдяки такій позиції в метаетиці різко розводились судження факту і судження обов'язку (або дескриптивні і прескриптивні судження) за їх логічним статусом. Вважалось, що неможливо побудувати логічно правильний умовивід, якщо всі посилання дескриптивні, а висновок прескриптивний. Це означає, що моральні норми в принципі не виводяться зі знань про суще.

Полеміка з приводу можливості переходу від знання до цінності особливо загострилась у 20-ті роки XX ст. і досі триває у наукових колах. У 1930-1950-х роках переважала радикальна критика нормативної етики, їй було відмовлено у статусі теоретичної дисципліни. Водночас деякі представники метаетики вважали, що не можна зводити моральну філософію до аналізу мови моралі, уточнення її понять, головним завданням етики, на їх думку, має бути вирішення її "змістовних", ціннісних проблем.

Чисельні спроби ліквідувати дихотомію "фактів" і "цінностей", довести правомірність логічного переходу від суто пізнавальних суджень до нормативних не привели до особливо значимих результатів. У зв'язку з цим в 70-ті роки XX ст. відбулось певне відновлення нормативної етики в метаетичних дослідженнях. Такі риси є характерними для етичної теорії британського філософа Р. Гейра. Він віддавав належне настановам аналітичної лінгвістичної етики, аналізу мови моралі, значенню моральних термінів. Та, Р. Гейр не вважав, що необхідно ліквідувати традиційну моральну метафізику.

Оцінюючи етичні вчення, Р. Гейр доходить висновку про необхідність переформування всієї попередньої етичної проблематики в термінах філософії мови і представлення всіх філософських теорій як різних способів інтерпретації моральних слів і висловлювань, які, на його думку, дають помилкове витлумачення мови моралі. Наслідки таких помилок Гейр вбачає в релятивізмі і суб'єктивізмі. Для ліквідації таких наслідків він розробив концепцію прескриптивізму, яка є протилежністю дескриптивізму у всіх його різновидах і натуралістичному, і інтуїтивістському.

Обидва ці підходи залишаються фактично в межах тлумачення "моральних фактів". Р. Гейр піддає критиці гедонізм, який "моральну правильність" вчинку пов'язує з "максимізацією задоволення", еволюційну етику, яка шукає відповідності моральних максим в еволюційному процесі. В цих обґрунтуваннях Гейр вбачає лише мовні конвенції.

Однак аргументи інтуїтивістів теж не мають тієї фактологічної певності, що в кінцевому результаті призводить до різних моральних умовиводів. Ця ж розмитість і невизначеність характеризує також побудови емотивістів, які не в змозі пояснити ірраціональні почуттєві потяги людини. На противагу таким позиціям Р. Гейр стверджує, що мова моралі служить не для опису фактів, а для того, щоб приписувати або рекомендувати певні дії. Він вважає прескриптивність не психологічною, а логічною властивістю моральної мови, тому правила логіки, що вироблені розумом, є об'єктивно необхідними вимогами розуму. Свідченням того є факт наявності єдиної логічної форми належності, інваріантної для всіх культур, що робить можливим діалог між ними. При цьому залишається відкритим питання про змістовні критерії морально належного.

У пошуках такого критерію Р. Гейр здійснює адаптацію кантівського категоричного імперативу, вносячи ряд уточнень і доповнень. Найбільш значимою є концепція універсалізації моральних суджень. Дійсність моральної вимоги має бути не тільки в тому, що вона є загальнообов'язковою для всіх розумних істот, а в тому, що вона може бути прикладена до безмежної кількості конкретних ситуацій, подібних до тієї, для якої сформульована дана вимога.

Такий підхід дозволяє детально досліджувати наслідки прийняття різних, навіть альтернативних рішень і з урахуванням всього цього встановлювати параметри універсального морального закону. В кінцевому результаті Р. Гейр вважає за потрібне доповнити категоричний імператив І. Канта утилітаристським прорахуванням максимальної суми користі (або блага) для всіх, хто залучені до конкретної ситуації. Р. Гейр не визнає протиставлення кантіанства й утилітаризму і шукає нормативні рішення проблемних питань сучасної етики (злочинність, смертна кара, евтаназія, аборт тощо).

Дата добавления: 2015-05-26