Предмет етики юриста 5 страница

Ми схилятимемося до третього варіанта, тобто тієї думки, що біоетика є інтегративним знанням, покликаним осмислювати та пропонувати шляхи вирішення дилемних проблем, що виникають у тріаді "життя - діяльність - цінності".

Одним із ключових завдань біоетики на рівні теорії є не лише чітке визначення її предметної площини, а й обґрунтування базових принципів, на котрих може бути побудована несуперечлива, цілісна біоетика, зокрема, варіанти її практичного втілення. Сьогодні в науковій літературі існують різноманітні точки зору з приводу основних принципів біоетики. Але переважно вчені та практики, як правило, виходять з двох моделей - американської та європейської. Одними із перших, хто запропонував принципалістську концепцію біоетики, були американські вчені Т.Л. Бічамп і Дж.Ф. Чілдресс. Вони запропонували такі основоположні принципів біоетики:

1) принцип автономії (індивід має право розпоряджатися своїм здоров'ям та благополуччям, навіть відмовлятись від лікування, за умови, що це буде вартувати йому життя; цей принцип має антипатер-налістську (антипіклувальну) спрямованість, на ньому ґрунтується концепція "інформованої згоди");

2) принцип "Не зашкодь" (цей принцип бере початок з клятви Гіппократа і вимагає мінімізації шкоди, що завдається пацієнтові при медичному втручанні);

3) принцип блага (моральний обов'язок робити добро, котрий акцентує обов'язок лікаря здійснювати дії, спрямовані на покращення стану пацієнта);

4) принцип справедливості (цей принцип підкреслює необхідність рівного ставлення до пацієнтів а також справедливого розподілу ресурсів, котрі завжди обмежені, при наданні медичної допомоги).

Існує західноєвропейський варіант вихідних принципів біоетики, запропонований авторами дослідного проекту ВЮМЕБ II, що фінансувався Європейською Комісією та Дослідним центром Данії (1995- 1998 рр.), а саме:

5) принцип автономії (зміст див. вище);

6) принцип людської гідності (гарантує гідне ставлення до пацієнта в тому разі, коли він позбавлений автономних рішень та дій; він, як правило, застосовується до людей, що перебувають у недієздатному фізичному та психічному стані, а також до малолітніх дітей; опираючись на цей принцип, обґрунтовують заборону на клонування людини, на експерименти з людськими ембріонами та трансплантацію органів);

7) принцип інтегральності (передбачає недоторканність психофізичної цілісності людини та використовується у випадках, що загрожують порушенням особистісної ідентичності на підставі втручання у генетичну природу);

8) принцип уразливості (передбачає відповідальне ставлення до людського життя, усвідомлення того, що воно є конечним і тендітним; спрямовує на тактовне ставлення до людей, що мають обмежені соціальні, фізичні та психічні можливості).

Порівняльний аналіз цих систем принципів ілюструє, що американська модель принципів обирає за вихідну точку відношення "лікар - пацієнт", а західноєвропейська - "особистість - держава", оскільки, на думку авторів проекту ВІОМЕБ II, фундаментальні етичні принципи повинні розглядатися як норми захисту особистості в державі всезагального благополуччя.

Глибший аналіз названих принципів говорить про те, що вони можуть бути застосовані в тому разі, коли біоетика ототожнюється з медичною етикою. Коли біоетику розглядають у ширшому предметному визначенні, тобто коли її межі дослідження розширюються на живу природу в цілому, то висуваються інші принципи, такі як, наприклад:

біосфероцентризм, котрий вимагає захищати не лише людину, але й увесь тваринний і рослинний світ, всю біоту в цілому та навколишнє середовище;

коєволюційний - вимагає процесу взаємодії природи та суспільства, біосфери та людини, їхнього гармонічного розвитку.

Пропонуються також принципи соціалізації, свободи та відповідальності, інтегральності, універсальності, благоговіння перед життям.

2.3. Дилеми біоетики: аборт, евтаназія, трансплантологія

Застосування названих принципів біоетики, при розумінні її предметного поля з медичною домінантою (чи в американському чи в західноєвропейському варіантах), в процесі обґрунтуванні морального вибору в конкретних ситуаціях часто породжує моральні дилеми (дилема - необхідність вибору із двох, як правило, небажаних можливостей), що спричиняють гострі дискусії в біоетиці та в суспільстві в цілому.

Так, наприклад, сповідування принципу автономії особистості вимагає правдивого інформування пацієнта про діагноз та ймовірний прогноз навіть за умови його фатального змісту. Однак таке повідомлення може викликати психологічний стрес у пацієнта, що зменшить його волю до життя, а отже, і опірність організму хворобі. Очевидним стає порушення принципу "не зашкодь".

Абсолютне сповідування принципу автономії пацієнта мало б дати йому право розпоряджатися власним життям на свій розсуд у випадку невиліковної хвороби (дилема евтаназії), але людина не може розпоряджатися власним життям, тому що діє принцип недоторканності стосовно людського життя. Принцип недоторканності людського життя має як релігійне, так і філософське обґрунтування. З погляду релігійної свідомості людина - Боже творіння, що обумовлює повноту належності Богу і заперечує самовладдя над своїм тілом, оскільки людина наділена відповідальністю за себе, а не правом панування над собою. У філософії обґрунтування цього принципу вкорінюється в тому, що особистість становить першу та трансцендентну цінність, і якщо цю основу зруйнувати, то ми впадаємо в повний релятивізм.

Як правило, на практиці сповідування одного принципу призводить до порушення іншого, тому вважається, що названі принципи не мають абсолютної дії, оскільки від них доводиться відступати в конкретних ситуаціях. Однак такий відступ не позбавляє вибір моральної шкоди.

До основних проблем біоетики відносять такі:

o захист прав пацієнтів (в тому числі ВІЛ-інфікованих, психічно хворих людей, дітей та інших хворих з обмеженою компетентністю);

o дотримання справедливості в системі охорони здоров'я;14

o аборт, контрацепція та нові репродуктивні технології (штучне запліднення, запліднення в "пробірці" з наступною імплантацією ембріона в матку, сурогатне материнство);

o проведення експериментів на людині та тваринах;

o визначення критеріїв діагностики смерті;

o трансплантологія;

o генна терапія та генна інженерія;

o клонування (терапевтичне і репродуктивне);

o надання допомоги невиліковно хворим пацієнтам (хоспіси, організація паліативної допомоги);

o евтаназія (пасивна чи активна, добровільна чи примусова).

Аборт

Принцип автономії дає право розпоряджатися жінці своїм тілом, але принцип людської гідності гарантує права людини, нездатної самостійно приймати рішення. Очевидно, що вирішення проблеми аборту вкорінене у розв'язанні питання статусу ембріона. У даному випадку ми стикаємось з проблемою не стільки біоетичного, стільки філософського характеру, оскільки перед нами постає питання про точку відліку людського життя. Відповідь на це шукається в гострих інтелектуальних дискусіях, яким надано неабиякого публічного розголосу, оскільки відповідь на це питання має бути соціально легітимована (легітимація - визнання законності якого-небудь права, повноваження, факту та ін.). Питання про початок людського життя конкретизується таким питанням: "Чи є ембріон частиною організму матері, з якою вона може чинити довільні дії чи він наділений якостями людської індивідуальності та є соціально визнаним суб'єктом моральних відносин?". Залежно від відповіді на поставлене запитання вибудовується аргументація на користь вибору "за життя" чи за "автономію".

Погляд на точку відліку людського життя і надання йому статусу моральної цінності в різні епохи та в різних культурних традиціях обґрунтовувався по-різному. Так, у східних культурах початок життя збігався із зачаттям; у західноєвропейській - з моментом народження; згодом тривалий час початок життя фіксувався першими порухами плоду. Наукова точка зору на початок людського життя відзначається великим різноманіттям навіть на сьогодні. Різноманітні фізіологічні підходи зводять початок життя до початку функціонування життєво важливих систем - серцебиття, легеневої чи мозкової діяльності.

На початку XX ст. біологія визначала початок життя з чотиримісячного плоду, наприкінці XX ст. у шеститижневого плоду за допомогою новітньої техніки фіксується електрофізіологічна активність ствола мозку (до речі, відсутність таких мозкових імпульсів є на сьогодні юридичною підставою для констатації смерті людини).

Сучасна мікрогенетика обґрунтовує дві точки зору стосовно початку життя. Згідно з першою, людський індивідуум як неповторна цілісність утворюється протягом другого тижня після зачаття. Друга точка зору ґрунтується на тому, що початок нового життя розпочинається з моменту злиття ядер чоловічої та жіночої статевих клітин та утворення нового ядра, що містить неповторний генетичний матеріал. Тому протягом внутрішньоутробного розвитку новий людський організм не може вважатися частиною тіла матері, оскільки він не є органом чи частиною органу матері. У такому разі ембріон наділений цінністю людського життя, тому необхідно виключити будь-яку можливість його знищення або завдання йому шкоди. Наслідком такої позиції є трактування переривання вагітності з будь-яких причин вбивством, хоч не отримує такої оцінки з боку закону.

Дискусія щодо особистісного статусу ембріона доповнюється порівняльним аналізом конкуруючих між собою прав матері та прав ембріона. На випадок конфлікту між матір'ю та плодом виникає проблема так званого терапевтичного аборту. Прихильники повної заборони аборту вважають, що сучасна медицина здатна вирішити проблеми зі здоров'ям матері і випадки, котрі потребують штучного переривання вагітності, надзвичайно рідкісні. А у випадку самостійної життєздатності плоду перевага віддана на користь спасіння його життя може трактуватися як "пожертва з боку матері". Не менш категоричні вони і щодо євгенічного аборту, що проводиться у разі діагностики неповноцінності майбутньої дитини, щоб позбавити її страждань у майбутньому та звільнити від навантаження родину і суспільство. З етичної точки зору фізична неповноцінність не зменшує онтологічну значимість людини.

У контексті етичної теорії проблема штучного переривання вагітності вимагає визначення критеріїв морального статусу людського індивідууму. Класичні критерії, такі як раціональність, здатність до рефлексії, готовність здійснити вчинок та ін., очевидно, що не можуть бути залучені.

У сучасній теорії виокремлюється ще один критерій - реакція на подразники (мається на увазі здатність відчувати біль, приємне і неприємне). На думку російського фахівця з прикладної етики Л.В. Ко-новалової, лише він може бути залучений у разі морального вибору в ситуації штучного переривання вагітності. Така позиція не знаходить незаперечної підтримки в наукових колах. Вже згадувана російська дослідниця з біоетики І.В. Сілуянова вважає, що моральний статус людського індивідууму не визначається наявністю фізіологічних реакцій і властивостей, оскільки це спроба звести етичний зміст до біологічного. У даному випадку критерієм морального статусу плоду визначається його включення у моральні відносини. Це виникає тоді, коли плід (ембріон, зародок, "згусток тканини") стає об'єктом моральної рефлексії для матері в момент вибору і для людської культури в цілому, оскільки постановка проблеми про моральний статус ембріона вже робить його суб'єктом фундаментальних моральних прав, виявляючи при цьому моральні якості роду людського (солідарність, обов'язок, відповідальність, свобода, любов, милосердя та ін., що становлять зміст "належного"), котрі є незаперечними, незважаючи на різноманітність життєвих обставин, різноманітних практичних інтересів та все ситуативне різноманіття "сущого". В етичному плані аборт є неприпустимим, оскільки ціна людського життя незрівнянно вища за будь-які інші цінності.

В сучасній практиці з метою упередження штучних абортів широко застосовуються контрацепція та стерилізація. Радикальні прихильники заборони аборту вважають застосування контрацептивних засобів скритою формою аборту, щоправда, визнають при цьому, що контрацептивні засоби та аборт - це два різновиди зла за своєю значимістю.

Аргументи, котрі не допускають аборту

Прихильники заборони аборту висувають найголовніший аргумент, як "Вимога совісті". Громадянський закон, котрий легітимує аборт, втрачає моральну обов'язковість для совісті і породжує потребу протистояти такому закону з боку тих, хто бере безпосередню участь у здійсненні штучного переривання вагітності.

Інша точка зору репрезентована аргументами на користь того, що абсолютна заборона штучного переривання вагітності неможлива, оскільки існують ситуації (наприклад, коли є загроза життю матері, а цінність її життя вважається однозначно більшою за цінність життя плоду), які можна розглядати достатніми для проведення аборту. Штучне переривання вагітності припустиме на тій підставі, що батьки наділені правом репродуктивного вибору (аборт в даному випадку виступає як засіб демографічної політики). Також ембріон не визнається людською індивідуальністю, оскільки він не наділений самосвідомістю, поведінковими реакціями та ін., а отже, не можна його вважати суб'єктом моралі та права.

Аргументи, котрі допускають аборт. Право на репродуктивний вибір. Це право ґрунтується на праві людини розпоряджатися власним тілом і означає моральну автономію на статеве життя та народження дітей. Одним із показників цього права є репродуктивне здоров'я, котре передбачає здатність народжувати дітей; вибір у статевому житті, що забезпечується наявністю сучасних засобів регулювання фертильності та планування сім'ї.

Легалізація аборту як меншого зла. Цей аргумент зводиться до того, що відсутність легального аборту сприятиме практиці підпільного аборту, що є серйозною загрозою здоров'ю та життю жінки, тому легалізація аборту є меншим злом від небезпеки поширення підпільних абортів.

Відсутність у плоду самосвідомості. Цей аргумент базується на тому, що плід не наділений статусом та гідністю особистості, оскільки він є "потенційним" людським життям, нездатним до вільної та цілеспрямованої діяльності та вираження себе в думках та мові. Відсутність самосвідомості у плоду означає неспроможність усвідомити своє знищення, а отже, і відсутність страждань, оскільки страждання передбачають усвідомлення цінності життя.

Відсутність у плоду поведінкових реакцій. Прихильники цього аргументу, ґрунтуючись на теорії біхевіоризму в етиці (англ. behaviour - поведінка), вважають, що єдиним критерієм людської особистості є наявність поведінки, а мова про людську поведінку зародка до певного часу йти не може, крім ставлення матері, що слугує доказом присутності нового суб'єкта.

Терапевтичний аборт. На випадок конфлікту між матір'ю та плодом, або у разі уникнення народження дітей з відхиленнями у розвитку, що загрожує життям нижче певного людського рівня, а також убезпечення сім'ї та суспільства від жертв, котрі доведеться нести, обґрунтовується потреба терапевтичного аборту. Підставами для нього можуть бути соціально-економічні умови, що визначають стан психічного здоров'я майбутньої матері; стан фізичного здоров'я, що постійно погіршується; реальна загроза життю матері, котра ставить перед вибором - життя матері або смерть матері і дитини.

Існують і більш відверті аргументи на користь аборту, коли його розглядають як інструментарій демографічної політики, оскільки негативне ставлення до штучного переривання вагітності, на думку деяких учених, породжує складну проблему регулювання народжуваності.

З історії легалізації аборту

В історичному вимірі проблема аборту має найтривалішу історію серед етико-медичних проблем, котра не втратила актуальності і дотепер. Як зазначає І. В. Сілуянова, це пояснюється тим, що проблема аборту концентрує моральний, медичний, соціально-політичний, релігійний і науковий виміри. У ході розгляду історії ставлення медичного співтовариства до здійснення штучного аборту за точку відліку беруть Клятву Гіппократа (V ст. до н. е.), в якій зазначається: "Я не вручу жодній жінці абортативного засобу". Цими словами позиціонується ставлення медичного співтовариства того часу до штучного переривання вагітності. Особлива значимість такої позиції підкреслюється тим, що проблема аборту докорінно відрізнялася від погляду на аборт як природну необхідність провідними діячами давньогрецької спільноти. Так, Аристотель зазначав у "Політиці", якщо в подружжя повинна народитися дитина понад бажану кількість, то варто здійснити аборт, поки в зародка не з'являться чуттєвість та життя [Аристотель. Политика. Соч. Т. 4. - М., 1984. - С. 624].

З правової точки в античному світі аборт не вважався злочином. З поширенням християнства заповідь "Не вбий" почала стосуватися і на ненароджених дітей, що знаходило нормативне закріплення у постановах церковних соборів і проповідях видатних діячів християнської церкви. На початку середніх віків ці ідеї проникають до світського законодавства, зокрема, у вестготів аборт карався смертною карою. Такий вид страти набуває типових характеристик у законодавстві від епохи середньовіччя до Нового часу. Так, 1649 р. смертна кара за штучний аборт була введена і в Росії.

Кардинальний поворот в юридичних оцінках аборту відбувається в XIX ст., коли під тиском наполегливої боротьби Паризької медичної академії досягнуто лібералізації законодавства європейських країн у питаннях штучного аборту з медичних та соціальних показань.

В Карному кодексі Російської імперії 1832 р. штучний аборт кваліфікується як вбивство, міра покарання за здійснення цього злочину - заслання до Сибіру на каторжні роботи строком від 4 до 5 років.

Перший світовий досвід офіційного дозволу аборту було здійснено в Росії (постанова Наркомздраву і Наркомюсту від 18 листопада 1920 р. У 1936 р. з метою підвищити народжуваність цей дозвіл скасували. Центральний виконавчий комітет та Рада народних комісарів СРСР прийняли постанову "Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллям, започаткування державної допомоги багатодітним, розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел і садків, посилення карного покарання за несплату аліментів та про деякі зміни в законодавстві про розлучення".

Одночасно здійснювалися заходи з підвищення народжуваності: збільшено розмір соціальних виплат, відмінено деякі обмеження щодо надання відпустки з вагітності і у зв'язку з пологами, встановлена кримінальна відповідальність за відмову в прийомі на роботу чи зниженні оплати праці вагітним жінкам. У 1955 р. цю заборону на аборти відмінили наказом Президії Верховної Ради СРСР. Закон Російської Радянської Федеративної Республіки "Про охорону здоров'я", прийнятий у 1971 р., не згадує про аборти, зазначаючи лише непрозору фразу про те, що з метою охорони здоров'я жінки їй надається право самостійно вирішувати питання материнства. Таким чином, можна констатувати, що заборонне ставлення до аборту було витіснено з офіційного права.

У США першим законом щодо регулювання штучного переривання вагітності стало правило, прийняте в штаті Коннектикут у 1821 р., котре забороняло застосування отруйних речовин з метою викликати аборт. Від 1880 р. заборонено робити аборти на території всієї країни на підставі закону. Лише в 50-60-х роках XX ст. прозвучали пропозиції на перегляд ставлення до цієї проблеми.

Спонукали до зміни погляду такі факти. У 1962 р. Ш. Фінкбайн звернулася до медичної установи з проханням провести штучне переривання вагітності, оскільки вживала ліки "Талідомід" на ранній стадії виношування плоду. Цей препарат широко рекомендували вагітним жінкам, вважаючи його абсолютно безпечним, поки клінічна практика не довела шкідливість цього препарату для плоду. Ш. Фінкбайн не дістала змоги перервати вагітність у США і змушена була зробити це у Швейцарії. До перегляду ставлення до абортів у США спонукала ще одна подія - епідемія червінки, небезпечної для вагітних жінок у першому триместрі, оскільки викликає пошкодження плоду. В період 1962-1965 рр. захворіло близько 82 тис. вагітних жінок, народилося понад 15 тис дітей з різними відхиленнями у розвитку. Багатьом жінкам, що виявили бажання перервати вагітність, було відмовлено, у зв'язку з цим було пред'явлено звинувачення 9 лікарям, і як наслідок - рішення Верховного Суду США у справі "Роу проти Уейда", в котрому визнано обмеження права на аборт таким, що суперечить Конституції США, оскільки обмежує особисту свободу жінки. Отже, Верховний Суд підтвердив конституційно забезпечене право жінки на вибір в межах медико-біологічної визначеності.

У багатьох країнах Європи у другій половині XX ст. у результаті тривалих дискусій відбулася відміна законодавчої заборони абортів (або її послаблення). Так, у 1946 р. певні правові зміни відбулися в Швеції, 1967 р. - у Великобританії, 1978 р. - в Італії, Іспанії, Норвегії, 1979 р. - у Франції, 1981р. - у Нідерландах. Варто сказати, що наприкінці XX ст. намітилася і зворотна тенденція: у 1993 р. в Польщі введено законодавчі обмеження на проведення абортів.

Сучасна практика Європейського Суду з прав людини обережна в оцінці законодавчих актів про аборти. Згідно з ст. 2 Європейської Конвенції про права людини право на життя поширюється і на ненароджених дітей, але при цьому залишається невирішеним питання, з якого моменту надається це право.

Історична динаміка юридичних санкцій за здійснення штучного аборту обумовлена соціально-політичними чинниками. Більшість дослідників вважають, що головною причиною легалізації штучного аборту стала висока смертність та каліцтво жінок як наслідок проведення кримінальних абортів.

Таким чином, можна стверджувати, що законодавча практика держав щодо абортів дуже різноманітна - від повної заборони до дозволу. Однак у реальній життєвій практиці не вдається органічно поєднувати один із основоположних принципів біоетики - принцип автономії та пануючі в суспільствах моральні норми.

Евтаназія

Сучасна наука успішно може боротися з багатьма хворобами, що донедавна вважались невиліковними, повертати людей до повноцінного життя зі стану клінічної смерті, забезпечувати виживання безнадійних новонароджених дітей, продовжувати термін життя за наявності смертельних хвороб, що припиняють здатність організму самостійно справлятися з основними життєво важливими функціями. Та разом із тим наукові відкриття, вирішуючи якісь складні проблеми, автоматично породжують додаткові, більш складні, як з боку технічного, так і морального вирішення.

В умовах використання електронної техніки, різноманітної апаратури, механічних клапанів та насосів, штучних органів, проведення операцій з трансплантації, використання антибіотиків, хіміотерапії та багатообіцяючих досягнень генної інженерії все більше вкорінюється в нашу свідомість ідея про можливість необмеженого продовження життя. Медицина досягла значних успіхів у підтриманні життя людини з точки зору функціонування тіла як певного механізму, але не людини як такої, стверджував В.Р. Поттер, оскільки за певних медичних показань людське життя втрачає якісні характеристики. В зв'язку з цим постає ряд надзвичайно складних питань: Чи існують межі медичних маніпуляцій над хворими людьми? Чи повинні встановлюватися обмеження на дії задля продовження та спасіння життя за будь-яку ціну? І врешті - Чи є морально допустимою евтаназія?

Термін "евтаназія" має давньогрецьке походження (еи - хороший, ггіапато8 - смерть) і безпосередньо означає легка смерть (приємна, прекрасна). У Давній Греції евтаназія не мало медичного змісту і означало щасливу смерть за батьківщину. В науковий обіг термін евтаназія ввів англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626). У трактаті "Про гідність та примноження наук" (1623) він писав: "... я повністю переконаний, що обов'язок лікаря полягає не лише в тому, щоб відновлювати здоров'я, а й у тому, щоб полегшувати страждання і муки, що несуть хвороби, і це не лише тоді, коли таке полегшення болю як небезпечного симптому може привести до одужання, а й у тому випадку, коли вже немає жодної надії на спасіння і можна зробити лише саму смерть більш легкою та спокійною, тому що ця евтаназія... вже сама по собі є немалим щастям", - окресливши цим сучасний медичний підхід до проблеми невиліковно хворого.

На сьогодні під терміном "евтаназія" розуміють - умисне припинення життя невиліковно хворого з метою позбавлення його від нестерпних страждань, що не піддаються лікуванню наявними медичними методами та засобами.

Евтаназія як новий спосіб медичного вирішення проблеми смерті актуалізується під впливом, по-перше, науково-технічних досягнень в медичній практиці, зокрема, завдяки розвитку реаніматології, науки, що вивчає механізми вмирання та оживлення вмираючого організму, що робить можливим керування процесом вмирання.

Реаніматологія, сформована в 60-70 роках XX ст., є ознакою революційних перетворень у медицині, обумовлених передусім зміною традиційних критеріїв людської смерті - припинення дихання та серцебиття - на прийняття нового критерію, а саме, "смерті мозку". Це викликало появу нових моральних проблем в лікарській практиці, зокрема, чи завжди реанімаційні процедури є благом для пацієнта?

Наявні факти свідчать, що в одних випадках комплекс технічних засобів для підтримання життя повертає хворих до повноцінного існування, але в інших така "підтримка" виявляється лише способом продовження часу вмирання. Межа між підтримкою життя та продовженням вмирання стає настільки тонкою, що смерть стає тривалим механізованим процесом вмирання, технологічно який можна продовжити до десяти років15.

14 квітня 1975 р. 21-річна Карен Енн Квінлен з міста Лендінг в штаті Нью-Джерсі (США), перебуваючи на дружній вечірці раптово впала в коматозний стан. Протягом чверті години вона була бездиханною, потім дихання на короткий час відновилося і знову пропало на такий же час. Причини такого стану достеменно невідомі, однак припускають, що то була реакція на заспокійливий препарат, що вона вживала у стані легкого сп'яніння. В лікарні Карен перебувала у глибокій комі, а згодом стан пацієнтки змінився на період повного оціпеніння та часткового відновлення роботи деяких м'язів. Під час таких "пробуджень" Карен не могла вживати їжу, самостійна дихальна функція не відновлювалася. Лікарі дійшли висновку, що Карен перебуває у стійкому вегетативному стані, викликаному смертю значної частини клітин головного мозку. За такого діагнозу вегетативна нервова система продовжує функціонувати, однак хвора людина повністю позбавляється свого "я", втрачаючи пам'ять, здатність мислити і як наслідок - здійснювати осмислені контакти із зовнішнім світом. Через кілька місяців прийомний батько дівчини правовірний католик Джозеф Квінлен після неодноразового обговорення стану доньки з лікарями та священиками, вирішив припинити її страждання і попросив дирекцію лікарні надати дозвіл для відключення апаратури для життєзабезпечення. Адміністрація клініки відмовила в такому проханні, і Джозеф Квінлен звернувся до суду. Після низки судових слухань ця справа потрапила до Верховного Суду штату Нью-Джерсі. У 1976 р. вирішено, що якби хвора на короткий час прийшла до здатності осмислювати навколишнє і усвідомила свій стан, то вона сама б не захотіла продовжувати таке псевдоіснування. Тому було винесене постанову, що у випадку підтвердження лікарями остаточної втрати функцій мозку та зі згоди її рідних вони можуть відключити апаратуру для життєзабезпечення без страху карного переслідування. На підставі цього рішення Карен відключили від вентилятора. Однак сталося непе-редбачуване: Карен почала дихати самостійно. Шоковані батьки дали згоду на продовження її життя на штучному харчуванні в інвалідному будинку. Карен пробула в цій установі ще дев'ять років і влітку 1985 р. померла від запалення легенів).

Зміна ціннісного спектра сучасного секуляризованого суспільства, в котрому відчутна домінанта гедоністичних прагнень (орієнтація на задоволення, уникнення неприємного) робить біль, страждання, смерть - найбільш негативними, категорично неприйнятними цінностями. Це стимулює розмисли з приводу міри гуманності допуску передсмертних страждань та можливості їхнього уникнення. Покладаючись на ідею "прав людини", принцип автономії пацієнта, що слугують підґрунтям у визнанні права людини на власну смерть, людство прагне досягти "повного фізичного, психічного та соціального благополуччя", у тому числі і (а можливо, найголовніше) безболісної смерті.

Дата добавления: 2015-05-26