Предмет етики юриста 8 страница

Діяльність людини може виступати як смислодіяльність і самодіяльність як відтворювальна сила. Це призначення людини є цінним саме по собі і потребує особливого типу діяльності, на думку українського дослідника В. Крисаченка, що здатна зберігати, а не перетворювати природу. Технологічне гетеротрофне ставлення до природи має бути таким, де утилітарно-технічний компонент становить підпорядкований елемент та конструювання системи ціннісних нормативних настанов, які визначають ставлення людини, поведінку людини, дії людини, направлені на довкілля.

Екологічна етика виступає універсальною етикою в умовах кризового стану сучасного буття та є дієвим засобом у поліпшенні відносин між людиною та природою, внесенням екологічної орієнтації у різних галузях людської діяльності, доповнюючи ставлення людини до людини ставленням її (людини) до живої природи. Та є мірою сутності людини та її гідності, вона створює передумови дій, зорієнтованих на збереження і розвиток людського природного буття і відображає становлення нової форми свідомості, яка синтезує глобальне бачення природи людини (де єдність і спільність набувають практичного значення).

3.3. Концептуальні основи екологічної етики

Підґрунтям у становленні екологічної етики виступають ідеї звільнення природи, критичне ставлення до існування моральних традицій, збереження дикої природи, пошук узгодженого життя з природою.

Яскравим прикладом саме такого природоохоронного розвитку екологічної етики є діяльність і життя американського натураліста та філософа Г. Д. Topo, який висунув тезу "збереження дикої природи - це збереження світу", що отримала внаслідок сучасного екологічного руху назву екоцентризму. Г. Topo у памфлеті "Громадський непослух" висунув принцип громадської непокори - обґрунтовуючи право і обов'язок кожної людини на власну думку та особисту відповідальність за те, що відбувається у світі; змінювати існуючу в світі несправедливість, діючи за власними принципами, відділяти добро від зла і вчиняти так, як велить справедливість.

Етика "російського космізму" (XIX - початок XX ст.) виступає науково-філософською основою екологічної етики пропагуючи і втілюючи в життя екоетичні принципи (М. Федоров, О. Горський, В. Муравйов, О. Сухово-Кобилін (гуманітарний напрям); О. Барченко, В. Вернадський, М. Умов, К. Ціолковський, М. Холодний, О. Чижевсь-кий, М. Бердяєв (природно-науковий); Д. Андреєв, О. Блаватська, М. Реріх, О. Реріх, П. Успенський (езотеричний), що зробили сутнісний крок до формування екологічної етики обґрунтовуючи необхідність моральної основи у взаємодії людини та природи у їх єдності.

Засадничою для цієї течії є ідея активної еволюції, поєднуючи ідеї цілісності (поєднання світу життя і свідомості) і ідея активності (прагнення впливати на світ у бажаному напрямку), що поєднує турботу про Землю, біосферу, космос з розвитком людини і розглядає перетворення світу із перетворенням внутрішньої природи людини.

Специфічною рисою даного напряму є визнання глобального кос-мопланетарного еволюціонізму та переконаність, що перспективи цивілізації, культури й у цілому виживання та прогрес людства усе в більшій мірі визначається свідомою та цілеспрямованою - проективною діяльністю людей. За космістами, приреченість буття людини виявляється не лише у матеріальному світі, а й у відчутті "душевного сирітства", яке виникає внаслідок втраченої гармонії зв'язку людини та природи. Особливий акцент космісти роблять на концепції всеєдності (як новий виток і синтез усього сущого, без якої неможливе ні життя, ні безсмертя та подолання глобальних криз) та принципі "розумного егоїзму",як визначального принципу моральності що є універсальним (К. Ціолковський). Космісти одними з перших поставили питання про необхідність глобальної етики або нової моральності.

"Етика ненасильства" (М. Ганді, Л. Толстой, М. Кінг) є підґрунтям у становленні екологічної етики як засобу відмови насилля над природою та людиною, пропонуючи шлях спасіння природи та людини через не протидію злу.

Вперше течія етики ненасильства заявила про себе в останній чверті XIX ст. на Заході і в Росії як специфічного напряму у боротьбі за громадські права. Виникнення цієї течії можливо пов'язане з тогочасним пануванням віри у розум і наукове вирішення всіх проблем людства, яке на визначеному етапі свого історичного прогресу мусить відмерти само по собі. В Росії поширення таких ідей перш за все пов'язано з іменем класика російської літератури Л. Толстого (в пізній період його творчості 1880-ті роки), що намагався створити власне етичне вчення, наголошуючи на абсолютному непротистоянні насиллю.

Для сучасної концепції ненасилля, яка існує не лише як конструкція, а як практичний досвід, характерним є кілька важливих моментів:

по-перше, ненасильницька боротьба є можливим і реальним шляхом до справедливості, лише вона вносить у світ такі зміни, які стають зародженням нового, справедливого і відповідного ідеалу любові і правди взаємовідносин між людьми;

по-друге, ненасилля здатне перетворити людину та її ставлення до живих істот.

Філософія ненасилля підносить мораль любові до Бога над міжособи-стісними відносинами до рівня ефективної сили (М. Ганді), якою стала любов, що веде до колективних і соціальних перетворень. Етика ненасилля має принципово нове відношення до дійсності, вона володіє мужністю, щоб визнати свою недовершеність (свою гріховність) та взяти відповідальність за перетворення цієї ж дійсності. Вона переводить мораль в практичну сферу пов'язуючи в один вузол спасіння людини і спасіння світу, і вважає, що шляхом такого спасіння є ненасилля.

Вчення В. Вернадського про ноосферу

В.І. Вернадський (1863- 1945) та його праці "Етика" (1880 р. - незавершена), "Декілька слів про ноосферу" (1944), "Наукова думка як планетарне явище" (1945) та інші мають велике значення для становлення екологічної етики, адже антропокосмічна система поєднує в єдине гармонійне ціле такі аспекти розвитку людства, як природний і соціальний.

Мислитель в 1923 році у Сорбонні виклав еволюційно-проективне розуміння про перетворення людини в могутню геологічну силу, здатну переділити у своїх інтересах біосферу Землі, виокремлюючи два етапи формування ноосфери: стихійний і свідомий. Вагоме значення вчення про ноосферу полягає в його етичній спрямованості, де головними рисами є принцип єдності людини і природи; принцип зростання наукової думки; принцип інтернаціоналізації науки як духовної єдності людства; принцип критичності; принцип моральної відповідальності вчених; принцип творчості; принцип соціальності науки.

Терміном "ноосфера", уведеним В. Вернадським для позначення нового стану в еволюції природи, пов'язаного з появою людської свідомості, він став називати етап еволюції біосфери, обумовлений цілеспрямованою на перетворення природи діяльністю.

В. Вернадський визначає такі необхідні умови створення ноосфери: піднесення наукової думки; створення єдності людства на ґрунті інтернаціоналізації науки, моральна відповідальність вчених за використання наукової роботи для руйнівної мети, соціальні науки. Ключовою ідеєю мислителя є те, що перехід біосфери в ноосферу, тобто царство розуму, є закономірним і невідворотним етапом розвитку матерії.

Центральною темою вчення про ноосферу є єдність біосфери і людства. Вернадський у своїх працях розкриває корені цієї єдності, значення організованості біосфери у розвитку людства, це дозволяє зрозуміти місце та роль історичного розвитку людства в еволюції біосфери, закономірності її переходу в ноосферу. В основі теорії В. Вер-надського про ноосферу лежить те, що людина не є самодостатньою живою істотою, що живе окремо за своїми законами, вона співіснує всередині природи та є її частиною.

Людина - невіддільна від біосфери, вона в ній живе і лише її об'єкти може досліджувати безпосередньо своїми органами відчуттів. "За межі біосфери вона може проникати лише побудовами розуму, виходячи з відносно не багатьох категорій численних фактів, які вона може отримати в біосфері зоровим дослідженням небесного горизонту та вивченням в біосфері відображень космічних явищ, або потрапляючи в біосферу космічної позаземної речовини..."20.

Таким чином, наукова думка людства, працюючи лише в біосфері, в ході прояву врешті-решт перетворює її на ноосферу, геологічно охоплює її розумом. Лише зараз стало можливим наукове виділення біосфери, що є основною сферою знання з навколишньою реальності.

Процес переходу біосфери в ноосферу невідворотно несе риси свідомості, цілеспрямованої діяльності, творчої праці. В. Вернадський вбачав важливі завдання створення ноосфери, що стоять перед людством.

Становлення етапу ноосфери Вернадський пов'язує з дією багатьох факторів: єдністю біосфери та людства, єдністю людського роду, планетарним характером людської діяльності та її зв'язком з геологічними процесами, розвитком демократичних форм людського співжиття та прагнення до миру народів планети, небувалим розвитком ("вибухом") науки й техніки. Узагальнюючи дані явища, поєднуючи у нерозривний зв'язок подальшу еволюцію біосфери з розвитком людства.

Багато з того, про що писав Вернадський, стало спадщиною сьогоднішнього дня, адже сучасними та зрозумілими нам є його думки про цілісність, неподільність цивілізації, про єдність біосфери та людства. Про переломний момент в історії людства сьогодні говорять вчені, політики, публіцисти. Він вбачав невідворотність ноосфери, що ґрунтувалась як еволюцією біосфери, так і історичним розвитком людства. З точки зору ноосферного підходу по-іншому вбачаються і сучасні больові точки розвитку світової цивілізації (варварське ставлення до біосфери, загроза світової екологічної катастрофи, виробництво засобів масового знищення).

Корінний перехід до витоків життя, до організованості біосфери і діяльності в планетарному вимірі в сучасних умовах повинен звучати як заклик до того, щоб мислити та діяти в біосферному - планетному вимірі. При цьому Вернадський розглядав науку як силу, що змінює біосферу та життя людства, яка є тим основним ланцюгом, через який поглиблюється єдність біосфери та людства.

Таким чином, вчення про ноосферу В. Вернадського стало стимулом у формуванні нової картини світу, що спрямована перш за все на знання як істину у пізнанні, а не підкоренні законів природи (екологічного імперативу), перегляду усієї сукупності традиційних світоглядних уявлень про місце і роль людини у природі і суспільстві, виявленні нових цінностей, пріоритетів і норм буття суспільства.

"Коеволюція людини і природи" М. Моїсеєва

Вхід до епохи ноосфери, на думку російського вченого М. Моїсеєва (1917-2000), повинен відбутися не як біфуркаційний скачок, тому що будь-який біфуркаційний механізм може розвиватися у непередбаченому напрямі і привести в остаточному підсумку до загибелі людства. Людство із початку зародження мусить контролювати цей перехід, розробляючи визначену стратегію, стратегію Розуму. "Потрібно говорити, що суспільство здатне забезпечити режим коеволюції з біосферою в тому випадку, якщо діяльність людей не допустить нової біфуркації, переходу біосфери в новий канал своєї еволюції, або, користуючись мовою теорії динамічних систем, у новий атрактор"21.

Принциповою для М. Моїсеєва є ідея кооперації всіх галузей знання - природних і гуманітарних наук. Будучи фахівцем у теорії керування і теорії інформаційних систем, М.Моїсеєв досліджує проблему аналізу можливих каналів розвитку біосфери, виходячи із сучасного її стану. Однак учений ясно усвідомлює, що лише "фізикаліськими" методами, тобто вивченням біосфери, аналізом її можливого розвитку і пропозиціями світовому співтовариству конкретних дій, ситуацію не змінити, необхідна лише зміна, тобто формування екологічної етики.

Шлях до формування ноосфери можна розглядати з точки зору ко-еволюції, тобто співдружності, домовленості соціального і біологічного розвитку людини. Поняття коеволюції багатозначне і має декілька визначень і критеріїв, у яких є один спільний знаменник - розвиток людини, що виступає у якості начала (сутнісні сили людини, її здібності і потреби, що формуються природними передумовами).

Методологічною підставою єдності людини і біосфери і однією з основних тез, що обстоював академік М. Моїсеєв, - є теза про єдність людини і біосфери. Тільки з цього принципу ми можемо вірогідно вивчати процеси, що відбуваються на планеті, аналізувати їх і пропонувати варіанти виходу з екологічної кризи. Еволюцію біосфери характеризують три основних принципи: мінливість, спадковість і добір.

Єдність людини і біосфери ґрунтується на сучасних емпіричних даних, наукових відкриттях, насамперед, це єдиний генетичний алфавіт для усього біотичного різноманіття планети; ідентична структура кліток мозку людини й інших вищих тварин; зачатки інтелекту в людиноподібних мавп, дельфінів; людина не може існувати поза біологічною нішею, котру вона займає.

М. Моїсеєв пропонує вихід з екологічної кризи через коеволюцію людини і біосфери, вступ людства в епоху ноосфери. Аналізуючи поняття ноосфери, М. Моїсеєв схильний вважати, що це не нова сфера, сфера Розуму, а якісно нова епоха в розвитку планети, в якій здійснюється коеволюція людини і біосфери.

Коеволюція людини і біосфери, на думку мислителя, це "такий розвиток людства, що не порушує стабільності біосфери, її гомеостазу, зберігає необхідний для людства еволюційний канал". Збереження стабільності біосфери повинно бути засноване на тих наукових знаннях, що були отримані в попередні сторіччя. Людина нарешті повинна навчитися користуватися даним йому від природи Розумом. Розумна діяльність людини містить уміння стримувати егоїстичні прагнення, керуватися у своїх вчинках не стихійними спонуканнями, а знаннями. Так, вчений висуває ети-ко-екологічний імператив у взаємостосунках людини та природи:

o "Вчиняй так, як на твоєму місці могла б вчинити будь-яка інша жива істота (не завдавай шкоди природі).

o У ставленні до будь-кого, навіть до безвідповідальних і невдячних об'єктів, ніколи не обмежуйся прагматичним підходом, пам'ятай, що будь-яке життя - самоцінне і розвивається за власними внутрішніми закономірностями".

o Саме людині у взаємовідносинах з природою належить роль вільного і відповідального суб'єкта.

Отже, в основі нової Цивілізації лежать принципи розумності. Однак людина не повинна обмежуватися можливостями свого індивідуального інтелекту. Людина повинна усвідомити, що його розум - частина Колективного Розуму.

Колективний Розум - це не сукупність індивідуальних інтелектів, це якісно нові утворення, досягнення якого М. Моїсеєв бачить через подальший розвиток комп'ютерної техніки (глобальна мережа Інтернет слугує підтвердженням цього). Саме Колективному Розуму, у багато разів посиленому комп'ютерною технікою, під силу зберігати стабільність біосфери і вибирати той канал еволюції, що і забезпечить коеволюцію людини і біосфери.

Епоха ноосфери насамперед буде характеризуватися тим, що людство навчиться керувати процесами самоорганізації біосфери. Необхідно пам'ятати, що завдання ноосфери - це головне завдання сьогоднішнього дня, вирішення якого є об'єднання зусиль всього людства, з утвердженням нових цінностей співробітництва та взаємозв'язку всіх народів світу. Таким чином, спрямованість у майбутнє є характерною рисою ноосферного вчення, яке в сучасних умовах потребує всебічного розвитку, а особливо духовного прогресу.

3.4. Основні напрями та принципи екологічної етики

Екологічна етика як наукова галузь орієнтуючи на збереження природного і людського буття пропонує різноманітні підходи у вирішенні кризової ситуації сучасності, своєрідної глибокої кризи культури, що втілює в собі весь комплекс взаємодії людей один з одним, суспільства з природою. Тому цілком закономірним, у вирішенні цього завдання є осмислення взаємовідносин людини і природи в суперечливих світоглядних тенденціях.

1. Антропоцентризм (грец. агшігоро8 - людина, кешгоп - центр) протиставляє людину (як вищу цінність та природу (як її власність); сприйняття природи як об'єкта дії людини; прагматичний характер взаємодії людини з природою (в філософії розглядається, як світогляд, згідно з яким людина є вищою ціллю світотворення, що дає право розглядати людину з точки зору благ для людини, що є господарем природи. На думку російського вченого А. Гусейнова, сьогодні домінує світоглядна настанова, згідно з якою йде різке протиставлення людини і природи, як ціль засобу. Найбільш яскраво антропоцентризм представлено, на думку багатьох дослідників, у християнській моралі (американський історик релігії Л. Уайт), а остаточно знайшло закріплення в аристотелівській телеології, де раціональне життя - гарант існування природи, нерозумні речі існують лише в якості засобів для підтримки наділеної розумом людини).

2. Екоцентризм - орієнтація на екологічність та відсутність протиставлення людини та природи, де природа виступає об'єктом рівноправним людині та простежується баланс між прагматичною та непрагматичною взаємодією людини та природи (приклад такого підходу можливо знайти в східних релігійних системах, а в філософії в ідеях середньовічного "родоначальника екологів" Франциска Ассизького, що зняв людину з трону панування над всіма живими істотами та акцентував увагу на самоцінності всього, що існує в природі);

3. Біоцентризм, який наголошує, що абсолютно всі живі істоти, незалежно від рівня їх організації мають моральний статус (шляхом поширення інтересів, що охоплює і позбавлені свідомості рослини, і нижчі тварини, які є суб'єктами цілей і тому мають власні інтереси).

Майже всі напрями у розвитку екологічної етики, на думку українського дослідника В. Борейка, можна віднести до двох основних типів: біоцентричного та екоцентричному. Доречним буде детальніше зупинитися на аналізі цих течій.

"Етика Землі" О. Леопольда

Американський еколог Ольдо Леопольд (1887-1948) перший звернув увагу на взаємозв'язок етики і екології зазначаючи, що "початкова етика стосувалась лише відносин між індивідами; подальші зв'язки вже є взаємовідносинами індивіда і суспільства, а етики, яка б регулювала взаємовідносини людини і землі, з тваринами і рослинами, що живуть на ній, поки що не існує. "Земля, подібно до рабинь Одіссея, все ще залишається власністю і взаємовідносини з нею все ще залишаються чисто споживчими, що розуміють як права без обов'язків", зазначає мислитель в "Альманасі піщаного графства" (1980)22. Розповсюдження етики на природне оточення людини є екологічною потребою та етапом неперервного розвитку.

На думку О. Леопольда, екологічна етика є вкрай важливим фактором в сучасному природоохоронному русі, так як лише вона змінює роль людини і перетворює людину із варвара в рівноцінного члена гармонійної спільноти природи. Ця спільнота є енергією, що "струменить крізь коло з ґрунтів, рослин і тварин". Погляд О. Леопольда на Землю як геобіоцент-ричну спільноту є етичним твердженням стосовно Землі, що є своєрідним провісником зміни ставлення людини до природи. Людині потрібно лише відчути себе членом спільноти, що вміщує весь земний світ. "Етика землі просто розширює межі спільноти, яка тепер містить ґрунти, водні ресурси, рослини, тварини, об'єднаних словом земля"23.

У концепції мислителя наявні кілька позицій, необхідних для гармонійного ставлення людини і природи. Так, річ вважатиметься правильною тоді, коли в неї наявна тенденція до збереження цілісності, стабільності і краси біологічного співтовариства, вона хибна, коли має зворотну тенденцію.

О. Леопольд виходить за межі антропоцентриського погляду, так як закликає людей навчитися "думати, як гора" і дозволяти дикій природі розвиватися самій по собі не лише на цій "горі", а й по всьому світу. Земля - організм, а види флори і фауни функціонують як органи цього організму.

О. Леопольд виділяє такі принципи екологічної етики:

принцип збереження (головний) - розглядає природу як систему, в якій все взаємопов'язано; благо окремої частини залежить від блага системи взагалі;

принцип збереження біорізноманітності - полягає у збереженні всіх частин природного механізму, так як всі ці частини взаємозалежні;

принцип цілісності - виступає основою для розвитку екологічної свідомості і нового образу землі екології природного механізму, бо наша поведінка може бути етичною тільки стосовно чогось, що ми можемо бачити, відчувати, розуміти, любити, у що ми можемо вірити;

принцип поваги до природи - виявляється у "я не можу собі уявити, щоб етичне ставлення до землі було можливе без любові, пошани до природи і без дбайливого ставлення до її дарів";

принцип відповідальності - обов'язок громадської відповідальності поширюється до меж відповідальності за природу, адже всі обов'язки є безглуздими без щирого почуття відповідальності. На думку О. Леопольда, екологічна освіта не виправдовує свого призначення, так як "не визначає рамки добра і зла, не покладає на людину ніяких обов'язків, не закликає до будь-яких жертв, не припускає жодних змін в існуючій системі цінностей".

"Етика благоговіння перед життям" А. Швейцера

На початку XX ст. німецько-французький теолог, лікар і філософ Альберт Швейцер почав розглядати етичне мислення як створення життя, як виявлення духовного і внутрішнього зв'язку зі світом. Врятувати сучасне суспільство можливо лише за умови відмови від утилітаристської етики, руйнуючої людину і природу та перехід до універсальної етики, яка полягає в благоговінні перед життям. Перший акт людської думки, на переконання А. Швейцера, є "я - життя, тобто "я існую", що виступає етико-філософською основою екологічної етики. Він побудував універсальну етику, відповідно до якої етичне ставлення до тварин довершувало борг людини перед навколишнім світом.

Мислитель наголошував, що помилкою всіх існуючих етик була думка про те, що треба розглядати ставлення людини до людини, коли в дійсності йдеться про те, як ставиться людина до всього, що її оточує. Згідно з "етикою благоговіння перед життям", якщо людина сприяє збереженню і процвітанню життя, вона вчиняє природно і правдиво - творить добро, а якщо знищує життя - зло, що є основним принципом етичної системи мислителя.

У книзі "Культура й етика", у розділі "Благоговіння перед життям", А. Швейцер зазначав, що етика, яка не розглядає взаємини людини й інших живих істот, неповноцінна. На його думку, людина буде моральною лише тоді, коли будь-яке життя буде цінним. Лише універсальна етика переживання та відповідальності за все живе інше, дає змогу людині усвідомити себе як людину.

Критикуючи світовідчування західної людини, А. Швейцер вважає, що філософія займається більше обговоренням різноманітних проблем академічного характеру. Вона втратила зв'язок з такими простими, основними питаннями, що стосуються життя та світу, і які людина покликана ставити і вирішувати. На його думку, варто розвивати етичне мислення, що стверджує життя як прояв духовного, внутрішнього зв'язку зі світом. У своїй концепції благоговіння перед життям А. Швейцер виділяє такі етичні принципи: принцип відповідальності, принцип індивідуальної етичної дії, принцип гуманізму, принцип самостійності мислення, принцип творчого мислення, принцип критичності, і відмову від влади.

Основним принципом є принцип поваги до життя, розроблений А. Швейцером, що характеризується трьома моментами:

по-перше, це всеосяжний та єдиний принцип, що лежить в основі моральності, а навіть любов і жаль, хоч і надзвичайно важливі поняття, - лише складові частини благоговіння перед життям. Жаль, що являє собою інтерес до страждань живих істот, - занадто вузьке поняття для того, щоб уявити всю суть етики. Етика благоговіння перед життям розглядає також і почуття живих істот, умови їхнього існування, радості живих істот, їх прагнення жити і прагнення до самовдосконалення;

по-друге, принцип є універсальним, так як відноситься до усіх форм життя: до людей, до звірів, до комах, до рослин. Етична людина не запитує, в якій мірі та чи інша істота заслуговує співчуття та є цінною, або в якій мірі вона здатна відчувати. "Життя як таке священне для нього";

по-третє, це безмежність, адже "Етика це безмежна відповідальність перед усім, що живе".

Іншими словами, тільки універсальна етика благоговіння перед життям вибудовує такі відносини де природа виступає суб'єктом, до суб'єкт-суб'єктних відносин людини і природи.

Екоанархізм є провідним напрямом екологічної етики (представником є канадський соціолог Мюррей Букчин). Екоанархізм розвиває анархо-комуністичні ідеї П.О. Кропоткіна (російського філософа і анархіста, який пропагував ідею природної етики, наголошуючи на природних джерела моральності), поєднуючи їх з екологічними проблемами та пропонуючи відмовитись від принципів панування та ієрархії, створивши "природне" суспільство на засадах анархо-комунізму.

Для того щоб зробити демократичне, громадянське і екологічно незагрозливе суспільство, що не буде одержиме лише ідеєю споживання і разом з тим забезпечить його необхідний рівень є поєднання самодо-вільних неієрархічних соціальних відносин простих людей з сучасним науковим суспільством. Людина розглядається ними в контексті планетарного блага, у якому поєднуються добробут людини і благополуччя природи, акцентуючи увагу на подвійній природі людини, поєднуючи людський розум і саму людину в природному контексті, намагаючись подолати дуалізм між природою та розумом, суб'єктом і об'єктом, розумом та тілом, природним та соціальним, притаманні традиційній західній культурі. Екоанархізм виділяє такі принципи:

принцип самодостатності - досягається шляхом маломасштабної децентралізованої географічної організації, що ґрунтуватиметься на місцевій та регіональній автономії;

принцип рівності - наголошує на ліквідації соціальної нерівності шляхом ретельного контролю за розвитком.

Біоцентризм, в основі якого лежать ідеї "універсальної етики" (представники біоцентризму Емерсон, Кетлінн, Лоу, Олмстед, Еліст та ін.), які висунули три основні ідеї:

o синкретичність світу (з'єднання, об'єднання) - ґрунтується на припущенні природного порядку, у якому все рухається відповідно до природного закону, упорядкування, у якому підтримується баланс доти, доки в ньому не з'являється людина з усім її "неуцтвом і самовпевненістю". Вони розглядають природу як найбільш довершене, наділене духовними якостями суще, що втілює основні принципи життєдіяльності всього живого і розумного.

Біоцентризму притаманний метафізичний характер, за що його часто критикують. Якщо для інших напрямів властивий розгляд людини як окремої фігури, що піднімається на тлі навколишнього середовища, то біоцентристи відкидають не лише виділення людини, а взагалі уявлення про світ, що складається з окремих самостійних об'єктів.

Світ - це єдине ціле, і тому не існує поділу на суб'єкта й об'єкта, "людського" та "не-людського";

o ідея біосферного егалітаризму (рівність) - наголошує на рівноправності всіх живих істот жити і процвітати з внутрішньо притаманною їм цінністю (що обумовлена не людиною, а є саме самоцінністю), тому раціональне природокористування й охорона природи є лише поверхневим проявом, вторинний наслідок більш глибоких зв'язків із Природою;

o ідея екологічного самозабезпечення - проти подальшого розвитку заради підвищення життєвих стандартів, вважаючи що людина може використовувати природні ресурси в межах, які необхідні їй для самозабезпечення існування людського виду. Щодо духовних потреб людини, то вони повинні істотно підніматись за рахунок пониження матеріальних потреб.

Тобто біоцентризм проголошує необхідність високого рівня психологічного включення людини у світ природи, та сприйняття її як рівноцінного суб'єкта, домінування непрагматичного характеру взаємодії з нею над прагматичним.

Біорегіоналізм (К. Сейл, Д. Додж) як напрям екологічної етики особливої ваги надає біологічним системам, що виступають основним джерелом фізичного існування та основою для формування духовності людини. Згідно з даним напрямом, здоров'я людини як психічне, так і фізичне залежить від біорегіонів та віри в цілісність людських спільнот, прагнення до оновлення людства через цінності та значущості будь-якого життя на землі.

Екогуманізм є всеохоплюючою течією екологічної етики, яскравими представниками якої є американські екофілософи Б. Калліот, В. Айкен, X. Рольстон III. Так, В. Айкен вважає, що екогуманізм намагається поєднати наголос на гармонізації людської діяльності згідно з законами екології і сприянні добробуту біосфери.

Дата добавления: 2015-05-26