Предмет етики юриста 7 страница

У 1959 р. французькі невропатологи П. Моллар та М. Гулон описали стан позамежової коми, чим започаткували концепцію "смерті мозку" як основного свідчення смерті людини. У 1966 р. в медичній школі Гарварду чітко визначили критерії смерті мозку, а юридичне оформлення концепції "смерті мозку" відбулося 1968 р. в Лондоні на засіданні Всесвітньої організації здоров'я (ВОЗ) та ЮНЕСКО.

Щоправда, одразу питання про тотожність понять "біологічна смерть" і "смерть мозку" не стояло, однак з початку 1980-х років задля вирішення питань та завдань трансплантології "смерть мозку" стає достатньою для визначення біологічної смерті і закріплюється в законодавстві багатьох країн світу.

Закон України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" (1999) у ст. 15 проголошує, що "людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку. Смерть мозку означає повну і незворотну втрату всіх його функцій. Момент смерті мозку може бути встановлено, якщо виключені всі інші можливі за даних обставин причини втрати свідомості та реакцій організму". Визначення смерті мозку є достатнім для визнання біологічної смерті людини, однак це не знімає гостроти моральної оцінки у разі забору органів від людини, оскільки в суспільстві з'являється побоювання, що для спасіння реципієнта може бути прискорена чи уповільнена смерть потенційного донора.

Згодом практика трансплантації, що набирала все більшого поширення, породила ряд інших питань, котрі відзначаються особливою складністю як з погляду етико-філософського осмислення, так і правового забезпечення. Удосконалення техніки трансплантації і як наслідок - позбавлення операцій такого типу унікального статусу розширило практику трансплантації органів, а це загострило проблему донорських органів і тканин та зробило нагальною проблему донора та реципієнта.

Правові аспекти взаємозв'язку донора та реципієнта в Україні регулюються Законом України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині", в котрому, зокрема, зазначається (ст. 12), що живим донором може виступати повнолітня особа за наявності родинних стосунків з реципієнтом: "Взяття гомотрансплантата (за винятком анатомічних матеріалів, здатних до регенерації) у живого донора допускається у випадках, коли реципієнт і донор перебувають у шлюбі або є близькими родичами (батько, мати, син, дочка, дід, баба, онук, онука, брат, сестра, дядько, тітка, племінник, племінниця"). З метою убезпечення комерціалізації трансплантології законом виключається можливість продажу органів, це може бути лише дарунок (цим мотивований дозвіл живого донорства лише за умови кровної спорідненості).

Усвідомлене дарування необхідного органу близькій людині є оптимальним та високоморальним вчинком, але не завжди наявним, з цілком об'єктивних причин у реальному житті. У світовій транспланто-логічній практиці ця проблема вирішується за рахунок використання органів трупів. Напрацьоване відповідне правове забезпечення, котре регулює практику забору необхідних органів у померлих людей.

Існує два підходи правового вирішення цієї надзвичайно складної з морального погляду проблеми. Перший дістав назву "заохочувального добровільного підходу" (поширений у США), зміст котрого полягає в тому, що кожна повнолітня людина має можливість юридично оформити заповіт і подарувати свої органи після смерті для пересадки хворим або для використання в наукових цілях.

Другий підхід має назву "презумпція згоди" (поширений у країнах Західної Європи) і передбачає можливість юридичного права забирати органи у померлого пацієнта у випадку, коли не було висловлено ним прижиттєвої волі на заборону такої дії. Така практика сприяє розвитку трансплантології, оскільки забезпечує юридично простіший шлях "доступу" до необхідних для пересадки органів, але разом з тим загострює моральні проблеми тілесної ідентичності тіла померлого за відсутності чітко висловленої на те його волі.

В Україні правові основи забору органів у померлих осіб визначаються Законом "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині". Так, у ст. 16 зазначається: "кожна повнолітня дієздатна особа може дати письмову згоду або незгоду стати донором анатомічних матеріалів у разі своєї смерті. За відсутності такої заяви анатомічні матеріали у померлої повнолітньої дієздатної особи можуть бути взяті за згодою подружжя або родичів, які проживали з нею до смерті. У померлих неповнолітніх, обмежено дієздатних або недієздатних осіб анатомічні матеріали можуть бути взяті за згодою їх законних представників. Взяття анатомічних матеріалів у померлої особи для трансплантації та/ або для виготовлення біоімплантатів не допускається у разі наявності зробленої цією особою за життя заяви про незгоду бути донором. У померлої повнолітньої дієздатної особи, заява якої щодо донорства відсутня, а також у неповнолітніх, обмежено дієздатних та недієздатних осіб взяття анатомічних матеріалів не допускається, якщо на це не отримано або неможливо отримати згоду осіб, зазначених у частині першій цієї статті". Отже, правове забезпечення трасплантації органів в Україні здійснюється в межах позиції "заохочувального добровільного підходу".

У світовій трансплантології, що перетворюється у провідних країнах на звичну медичну практику, серйозною моральною проблемою є відбір пацієнтів для проведення трансплантації, обумовлений великою потребою в донорських органах та неадекватною можливістю її задоволення. Для вирішення цієї проблеми застосовують такі критерії:

o утилітаристський - розподіл органів відбувається на снові принципу соціальної корисності пацієнта, згідно з яким перевагу дістає той пацієнт, що має більше шансів повернутися до трудової діяльності;

o випадковий - розподіл органів здійснюється за волею випадку, у відповідності до встановленої черги на них;

o терапевтичний - враховує комплекс клінічних даних, зокрема терміновість проведення подібної операції, міру її успішності з урахуванням стану пацієнта, перспективи приживання органу і в останню чергу враховується черговість запиту на пересадку відповідного органу.

Сучасна медицина демонструє вражаючі досягнення з пересаджування органів, дякуючи чому продовжено життя тисячам людей. Але достатньої кількості органів для задоволення потреб хворих людей не вистачає. Це стимулює напрацювання з виготовлення штучних органів, а також можливості використання органів, тканин, клітин від тварин (ксенотрансплантація).

Але в зв'язку із застосуванням цієї технології постає ряд додаткових етичних (як вплине порушення біологічного статусу людини на її духовну сутність?), медичних (існує ризик інфікування людини рядом інфекційних захворювань допоки не характерних для неї) проблем. Вивченням цього питання займається Парламентська асамблея ради Європи. У 1999 р. ПА-РЄ закликала піддати мораторію усі клінічні дослідження до того часу, поки нова технологія не буде достатньо вивчена.

У суспільній думці трансплантація органів займає неоднозначне місце. Спектр її оцінювання знаходиться в межах від незаперечно позитивного оцінювання до категоричного неприйняття. Це є свідченням того, що трансплантація органів максимально концентрує моральне, правове, психологічне, соціальне напруження, оскільки в цьому процесі пов'язані два надзвичайно важливих моменти людського життєвого шляху: 1) імовірна смерть хворого в разі відсутності змоги замінити нежиттєздатний орган; 2) смерть людини, тіло якої може стати донором якогось органу, або загроза втрати фізичного здоров'я живого донора. Тому трансплантологія потребує не лише медично-наукового обґрунтування, а й етико-філософського осмислення усіх переваг у невтомній боротьбі людства за максимальне продовження життя та очевидних складностей, спричинених цією боротьбою.

У сучасній біоетиці напрацьовано певні принципи, що мають визначати функціонування трансплантології передусім як медичної практики:

Захист життя донора та реципієнта - цей принцип передбачає здійснення гомопластичної пересадки (від однієї людини до іншої) за умови, що життю донора не може бути нанесено непоправної шкоди (пересаджують один із парних органів, наприклад нирку, або частину органу, наприклад, печінки, легені); трансплантація можлива лише в тому випадку, коли міра покращення здоров'я реципієнта перевищує міру завданої шкоди здоров'ю донора. Цей принцип вимагає також врахування того, що жертва дарителя має бути пропорційною реальній можливості спасіння хворого пацієнта.

Захист особистісної ідентичності реципієнта та його нащадків. Пересадка органу стає причиною глибокого потрясіння усього організму, що ставить питання про особисту ідентичність пацієнта та правомірність пересадки навіть з метою виживання, котре в подібному випадку може бути зведене лише до біологічної форми. На сьогодні наука працює над технічною можливістю трансплантації мозку, що вкрай загострює проблему самоідентичності як тілесної, так і духовної, оскільки мозок людини зберігає "особистісну пам'ять". Більше того, пересадка мозку має бути здійснена до того часу, як в ньому почалися незворотні процеси, тобто має бути наявний живий мозок, а це вже вбивство, бо суперечить навіть сучасному критерію людської смерті - смерті мозку.

Пересадка статевих залоз та органів, пов'язаних з дітонародженням, вважається багатьма дослідниками загрозою біологічній та психологічній ідентичності реципієнта та його нащадків і є такою, що не має достатньої аргументації для її проведення, оскільки метою трансплантації має бути спасіння життя, а не лікування певних вад пацієнта.

Інформована згода передбачає доведення до відома інформації про ризики як донора - про ризик наслідків, так і реципієнта - про ризик імплантації; тому не може бути дарування органу лише з мотивів жертовності, солідарності без чітко усвідомлених наслідків від цієї дії.

Активна трансплантологічна практика функціонує у світі майже півстоліття, з року в рік удосконалюючи технологічні можливості її здійснення. Але коло моральних питань, породжених цією практикою, залишається таким же актуальним, як і в часи перших кроків. Чи варто продовжувати на якийсь час життя однієї людини за рахунок свідомої травматизації, суттєвого погіршення здоров'я і як наслідок -зменшення тривалості життя іншої? У соціокультурній практиці народів світу наявне шанобливе ставлення до тіла померлого, пошана до померлих є умовою пошани до живих. Чи можна вважати тіло померлої людини res communitatis (загальною річчю) і використовувати його для соціального блага живих?

Трансплантація, як і будь-яка дилема біоетики, є вкрай складною і потребує врахування усіх обставин конкретного випадку (досить часто в екстремально обмежених часових умовах) для прийняття виваженого рішення. Але очевидним залишається той факт, що обґрунтування шляхів вирішення біотичних проблем не може бути здійснене на підставі технологічної спроможності та медично-соціальної доцільності. Прагматизм у медицині веде до споживацького ставлення до людини як такої. Тому обґрунтування названих проблем може здійснюватися винятково в етико-філософському вимірі.

Розділ 3. Екологічна етика

3.1. Історія виникнення та становлення екологічної етики.

3.2. Поняття та предмет екологічної етики.

3.3. Концептуальні основи екологічної етики.

3.4. Основні напрями та принципи екологічної етики.

3.5. Сучасні екологічні рухи та громадські організації: етико-правовий аспект.

3.6. Відкриті питання екологічної етики: цінності "внутрішні" та "зовнішні".

3.7. Відповідальність як підґрунтя екологічної етики.

Етика - це безмежна відповідальність стосовно до всього живого.

А. Швейцер

В останній чверті XX століття у зв'язку із загостренням екологічної кризи питання про місце і роль людства в екосистемі Землі стало об'єктом підвищеної уваги екологів, філософів, культурологів, представників гуманітарних і природничих напрямів. У сучасних умовах розвитку технологій та надмірного антропогенного впливу на навколишнє середовище актуальними є завдання формування ефективних програм природокористування та природоохоронної діяльності.

Вирішення цих завдань є не можливими без зміщення моральних акцентів, настанов, суспільних пріоритетів та практики на користь гармонійного розвитку людини та природи, як найвищої цінності. Свідчення цього є посилений інтерес до аксіологічних проблем етики, яка ніколи не посідала такого чільного місця, як на сучасному етапі розвитку суспільства. Що загалом завбачає морально-етичні основи екологічної ідеології, що максимально відповідає завданню формування суспільної екологічноорієнтованої культури, що репрезентовано галуззю екологічного знання - екологічною етикою, яка обґрунтовує теоретичні засади моральності людського ставлення до природи, формує почуття відповідальності, любові і співчуття до природи.

3.1. Історія виникнення та становлення екологічної етики

Проблема етичного ставлення до природи, моральних проблем взаємовідносин людини і природи, етики відносин до тварин і інше мають різноманітну спрямованість і простежуються у творах відомих мислителів, таких як Піфагор, Геракліт, Сенека, Августин Блаженний, І. Кант і багатьох інших та у релігійних концепціях, що спрямовані на вирішення глобальних проблем людства.

Власне сам факт появи екологічної етики багато в чому обумовлений проблемами, які виникали в історико-культурному поступі людської цивілізації та досягнули своєї актуальності в кінці XX - початку XXI ст.

Засновником екологічної етики вважається американський еколог Ольдо Леопольд (1887-1948) і німецько-французький теолог, лікар та філософ Альберт Швейцер (1875-1965).

Мислителі з часів біблейських пророків постійно вказували на те, що "спустошення землі не лише шкідливо, але й дурно", саме так О. Леопольд обґрунтовував необхідність існування нової етики - екологічної в "Альманасі піщаного графства" (1980). Екологічна етика в екологічному смислі слова - це обмеження свободи дії в боротьбі за існування.

Концепція О. Леопольда та А. Швейцера являють собою поєднання етичного та екологічного аспектів, де конфлікт з природним світом є результатом надмірного використання природних ресурсів та відірваністю людини від цілісності земної спільноти.

Ідеї О. Леопольда та концепція А. Швейцера стали фундаментом для формування екологічної етики та одночасно й простором для різноманітного обговорення етико-екологічних парадигм щодо вирішення екологічних проблем у таких сферах знання, як екологія, етика, філософія, культурологія та ін.

Уже на початку 1970-х років екологічна етика на Заході була виокремлена в самостійну філософську дисципліну, внаслідок чого виникає необхідність розширення традиційного кола предмета етики. (Етика розширює межі, якщо екологія раніше була біологізована, а етика - соціалізована, то тепер, навпаки, внаслідок чого відбулося не лише розширення кола екологічних відносин і взаємодій, а й включення етики до сфери екології, і навпаки.)

Вперше філософський курс "Екологічна етика" введений у штаті Вісконсії (США) 1971 року. Особливо активно екологічна етика стала розвиватися в США, Великобританії, Австралії, Норвегії та Канаді.

Перші роботи присвячені екологічній етиці побачили світ ще в 1820-1840 роках і стосувалися місця людини в системі взаємовідносин "суспільство і природа". Початкові серії статей присвячених розробці екологічної етики належать американським дослідникам Д. Кобб мол.. В. Блекстоуну, Р. Рутлі; у 1972 р. організована перша конференція "Філософія і екологічна криза"; у 1975 р. X. Ролстон в журналі "Етика" опублікував статтю "Чи існує екологічна етика?".

У Росії вперше про етичне ставлення до природи та гуманність щодо тварин зазначено в "Уставі благочинія", виданому у 1782 р. А в середині XIX ст. першим, хто висловлював екоетичні погляди, був Л. Щербина, а також письменники І. Тургенєв, Ф. Достоєвський, Л. Толстой. У 1899 р. світ побачила книга С. Фішера "Людина та тварина. Етико-юридичний опис", яка вперше заявила про базові морально-правові принципи щодо живого іншого, де всі тварини заслуговують безпосередньої правової охорони заради самих себе.

Своєрідною передумовою у становленні екологічної етики на теренах панівної ідеології існуючого радянського режиму стала діяльність російського природоохоронного руху на початку XX ст., що представлений вченими-біологами Г. Кожевніковим, І. Бородіним, В. Талієвим, А. Семеновим-Тянь-Шанським і визначалася трьома основними тенденціями розвитку - утилітарною, науковою та естетико-етичною.

Ще у 1908 р. на Всеросійському з'їзді з акліматизації професор Московського університету Г. Кожевников вперше поставив питання про право первісної природи на існування. Природоохоронці акцентували увагу на унікальності і естетичній цінності пам'ятників природи (І. Бородін) і на моральному виховання в зв'язку з перспективами майбутнього всього людства, що особливо важливо у ставленні людини до навколишнього середовища; втраті відчуття зв'язку, пориваючи відносини з природою, дивлячись на неї лише зі сторони "вузького погляду" і наміру жити лише для себе (А. Семенов-Тянь-Шанський).

Великий внесок у розвиток екологічної етики як етики Землі, глобальної етики, етики виживання, етики глобальної солідарності репрезентованого науковими працями зарубіжних дослідників: Д. Кайфер "Біоетика", К. Шрейдер-Фречет "Екологічна етика", Д. Шофер і Т. Аттіг "Етика і навколишнє середовище", Р. Атфільд "Етика і екологічна турбота", Р. Елліот і А.Гейнер "Екологічна філософія", Т. Ріган "Межі землі: нові есе з екологічної етики", П. Сінгер "Звільнення тварин", Е. Лінзі "Права тварин", П. Тейлор "Повага до природи", Д. Па-смор "Людська повага", Р. Непі "Права природи", Л. Гребер "Дика природа як священний простір" та ін.

Саме в цей період особливого розвитку набуває філософія екології (Ж. Дорст, Р. Дюбо, Ф. Капра, Б. Коммонер, Дж. Рифкін, П. ПІепард), де розглядаються взаємовідносини "природа - людина - суспільство); екотеологія, що висуває програми реформації традиційних релігій (Г. Альтнер, Р. Баєр, Г. Вуд, Ф. Джорансон, Д. Кобб, У. Лоудермілк, Л. Уайт, А. Уайтхед).

Проблеми екологічної етики знайшли відображення у різноманітних міжнародних та політичних документах (Міжнародна спілка охорони природи - IUCN, Програма ООН з охорони навколишнього середовища - UNEP і Фонд дикої природи - WWF) підготували Всесвітню стратегію охорони природи; Порядку денному XXI століття, доповідях "Наше спільне майбутнє", "Турбота про Землю: стратегія збалансованого життя"; ЮНЕП; Екофорум за мир; Сеульська декларація з екологічної етики. А в 1985 році вперше затверджено принцип збереження будь-якого життя, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН.

У 1990 р. створюється Інтернаціональна спільнота екологічної етики (засновники Л. Вестра і X. Ролстон III) та Інтернаціональна асоціація природоохоронної філософії (Б.В. Фольц, Р. Фрідман), приділяючи особливу увагу екологічній етиці.

Вагомий вклад у пропаганду та втілення ідей екологічної етики в Україні належить діяльності українського дослідника В. Борейка та Київському еколого-культурному центру, основними завданнями якого є аналіз світового досвіду екобіоцентричних ідей, осмислення при-родоохорони як духовного досвіду людства, розвиток і поширення принципів екологічної етики.

3.2. Поняття та предмет екологічної етики

Екологічна етика як результат міждисциплінарного синтезу міститься на межі таких форм знання в культурі, як етика і екологія, поєднуючи в цілісний нормативно-ціннісний комплекс уявлення про природні системи та правила взаємодії з ними. Систему моральних категорій та регулятивів екологічна етика розміщує на двох рівнях: теоретичному (що розробляє основи екологічної моралі як належного, пошук цінностей та їх критерії і висуває базові екоетичні принципи регуляції) та нормативному (що формулює правила життєвих моральних суджень у взаємодії природи і людини, що відповідають на запитання "що я маю робити?", та засоби вирішення соціоприродних конфліктів).

Екологічна етика формує нове ставлення до природи і передбачає розширення традиційного предметного поля моралі за рахунок включення в нього природи як рівноцінного суб'єкта, виступаючи на сучасному етапі розвитку людства своєрідною мірою сутності людини і її діяльності. Ціннісний та нормативний зміст екологічної етики виробляється нею самою на основі морального досвіду у процесі подолання кризових екологічних ситуацій.

Екологічна етика (грец. oikos - оселя, середовище і logos - слово, вчення) - галузь міждисциплінарних знань, предметом якої є моральні та духовні аспекти ставлення людини до живої і неживої природи18.

У зарубіжній літературі екологічна етика, або інвайроментальна (навколишня), етика, - напрям філософсько-етичних досліджень, що орієнтується на перегляд ціннісних основ західної цивілізації та цілісного розвитку людини.

На сучасному етапі розвитку екологічної етики, характерним є множинність підходів та різноманітність світоглядних напрямів, що викликали різнобічні точки зору стосовно предмета та визначення екологічної етики, розглядаючи екологічну етику як прикладну етику, професійну етику та ін.

Так, екологічна етика як професійна етика виступає своєрідною діяльністю з охорони природи еколога/органу/організації, що здійснюють контроль за станом навколишнього середовища. Як зазначає американський дослідник Р. Атфілд, це особливі сфери екологічної етики, які безпосередньо пов'язані з людською діяльністю: сільськогосподарська етика, етика ставлення до тварин, етика розвитку, а також проблеми розвитку транспорту, господарства, індустрії туризму та ін. Водночас екологічна етика як особлива система цінностей і принципів, що регулює відносини людини і природи, виступає неодмінною складовою усіх видів діяльності у рамках різноманітних професій, адже бережливе ставлення до навколишнього середовища є обов'язком не лише тих людей, чия професійна діяльність пов'язана з охороною довкілля або впливом на нього, а й обов'язком кожної людини.

Погляд на екологічну етику як на прикладну дисципліну наголошує на тому, що екологічна етика є закономірною відповіддю на усвідомлення людиною уразливості екосфери і власної уразливості, що не проходить безслідно. Тому структурними елементами екологічної етики як прикладної етики виступають:

- етичні норми і принципи, моральні погляди і почуття, що висловлюють ціннісно-світоглядне ставлення людини до природи;

- нова енвайроментальна свідомість, яка синтезує глобальне бачення світу з істинно гуманістичними цінностями;

- безпечні для природної рівноваги навики поведінки і технології діяльності людини в навколишньому середовищі.

Обґрунтування сучасного розуміння екологічної етики як розділу моральної філософії виникло в останні десятиліття, що спонукало як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників до подальшого дослідження предмета і визначень екологічної етики:

♦ це вчення про етичне ставлення людини з природою, основані на сприйнятті природи як члена морального співтовариства, морального партнера, рівноправності і рівноцінності всього живого, а також обмеження прав і потреб людини (В. Борейко);

♦ це: а) сукупність принципів та правил, що регулюють відносини людей (індивідів, керівництв, корпорацій) до природи і оцінюють наявну практику; б) дисципліна, що вивчає нормативні проблеми і принципи, що стосуються взаємодії людини з навколишнім середовищем (передумов і наслідків цієї взаємодії) та етичні аспекти цієї взаємодії на практиці (Р. Апресян);

♦ це сучасна рецепція традиційної проблеми моральнісного ставлення людини до природи. Філософська проблематика екологічної етики відображається в її основному завданні, що полягає в конструюванні системи нормативних настанов і визначаючих відносини, поведінку, дії людини спрямовані на природне середовище (В. Назаров);

♦ екологічна етика вирішує одне завдання, але кардинальне. Вона намагається вияснити, чи дійсно в множинному знанні багато смутку (Ф. Гіренок);

♦ а) відмінною ознакою першої групи підходів є акцентування ролі зв'язку гомеостазису з моральністю, назвемо її вторинною екологічною етикою; б) інше розуміння - превалює перше за значенням і ґрунтується на відкритті, що моральний обов'язок внутрішньо пов'язаний з ідеєю цілісності екосистем, звідки і випливає етика первинно екологічна (X. Ролстон III).

Незважаючи на таке різноманіття у визначенні екологічної етики в загальному контексті, виникає розуміння, що основною проблемою екологічної етики є сама природа людини, як вона (людина) має вести себе стосовно до навколишнього середовища і до будь-чого живого Іншого.

Таким чином, екологічна етика у своїй цілісності є невід'ємною складовою різних рівнів людської життєдіяльності і розглядається:

♦ як етика екологічної відповідальності, що розробляється на засадах єдності біологічної еволюції і соціального прогресу;

♦ як етично значущої цінності, як збереження природного гомеостазу, бо вона включена в більш загальну моральну цінність - сприяти життю людини.

Така етика не змінює уявлення про природу, а змінює ставлення до природи, "коли етика стає екологічною за сутністю, якщо моральність виводиться з цілісності екосистеми. Слідування екологічній сутності речей при такому підході до екологічної етики стає фундаментальною метою. І вже сама єдність людини з її оточенням визнає основу для людських цінностей".

Якщо людина створює загальнолюдські цінності, то вона звичайно мусить узгоджувати їх з екологічними законами. Це ставлення до природи, яке визначене розумними потребами цілісної особистості. Саме воно виступає моральним обов'язком людини та науковим пошуком реальної альтернативи, що відповідає сучасній екологічній ситуації та відповідає на три основні питання: якою є природа природи? якою є природа людини? і як людина повинна ставитися до природи?

Внаслідок, екологічна етика орієнтована на збереження універсально-життєвих, а не винятково людських цінностей і її головним завданням є оберігаюча діяльність, що ґрунтується на таких ціннісних засадах:

♦ вища цінність - це гармонія у відношенні "людина - природа";

♦ природа і людина - елементи єдиної системи;

♦ взаємодія людини з природою - це дія на природу, що обертається на взаємодію з природою;

♦ природа є суб'єктом взаємодії з суспільством;

♦ цінності розповсюджуються і на взаємини людей і на взаємини зі світом природи.

Предметом екологічної етики виступають моральні вимоги до людини у процесі взаємодії із природою і стосовно неї. Завданнями екологічної етики є:

♦ формування моральної відповідальності людини за Іншу частину природи;

♦ формування почуття любові і співчуття до природи;

o створення чітко виражених моральних цінностей, що лежать в основі обов'язків;

o формування гармонійного і рівноправного співтовариства людини і інших живих і неживих компонентів природи;

o перебудова моральної свідомості, що сприяє морально-екологічному вихованню і освіті;

o становлення необхідного обґрунтування у діяльності морально-екологічного імперативу як основного напряму у розвитку ноосфери;

o перетворення і доповнення основного етичного принципу гуманізму принципом "благоговіння перед життям".

Екологічна етика переосмислює метафізичні засади нашого мислення та розповсюджує етичні принципи на всі живі істоти, і природу взагалі виступаючи універсальною етикою людської діяльності. Адже людська діяльність здатна виконувати позитивну роль лише при моральному осмисленні, усвідомленні її у рамках людяних смислів, де окреслюється один із важливих моментів розуміння меж людської діяльності, а саме проблема лімітів інструментальної дії, абсолютизації її перетворюючих дійсність функцій. А діяльність завжди реалізується через співвідношення цілей і засобів досягнення, але не всі дії людини інструментальні. Існують форми діяльності, пов'язані не з фізичним перетворенням світу, а з маніфестацією духу та людської гідності (самопожертва, героїзм, безкорисливе служіння ідеалу).

Дата добавления: 2015-05-26