Еволюція політики ФРН щодо військово-політичних аспектів європейської інтеграції

Друга спроба Великої Британії приєднатися до ЄЕС. «Оксамитове вето» Ш.де Голля.

Середина 60х- ухудшение екон развития ВБ, единственный выход интеграция в ЕС. Вильсон инициировал обсуждение проблемы вступления в ЕС в 1965 во время встречи в Лондоне с де Голем. 2 мая 1967 прав-во поставило перед палатой общин вопрос о подаче заявки о вступлении в ЕЭС, получив полное одобрение. Французкий президент опять против вступления, но в отличие от первого «железного вето» - «бархатное» говорит об отстрочке вступления в связи с нерешенными экономическими аспектами.(Лондон должен отказаться от системы льготных экономических отношений со странами Сотружества, а также урегулировав вопросы единой сельськохозяйственной политики, скоординировав политику на мировом финансовом рынке. 1968 ФРГ и Фр предлагают стать асоцииров чл ВБ –не хочет. Вскоре во Фр новый президент-Помпиду и он за вступление. 1969 начинаются переговоры о вступл ВБ. Политическое решение о вступлении достигнуто в 1971. в ходе переговоров определена и формула вступления в общий рынок.(предусматривала 5тилетний адаптационный период). 22 января 1972 в Брюсселе – договор о присоединении ВБ к Европейским Сообществам с 1 января 1973. К лету 1972 удалось сформулировать уникальный порядок действия европейского права на терит ВБ. Она получила назв «дуалистическая модель» и предусматривала что в данном случае европейское и национальное право рассматривается как две автономные системы.1 января 1973 – ВБ стала членон ЕС.

ФРН поступово входить до Європи. Перший кроком стало підписання в квітні 1951 року договору про створення Європейського об’єднання вугілля і сталі. Але ідея проголошення ФРН була невід’ємною частиною збереження окупаційного статусу. І тому в серпні 1950 року уряд ФРН направив урядам США, Англії і Франції Меморандум з питання про нові принципи взаємовідносин між Федеративною республікою та окупаційними державами. (мирного договору ще немає). ФРН пропонує:

стан війни припиняється;

окупація залишається, але мета окупаційних військ – це забезпечення безпеки ФРН;

треда підписати низку угож, які б регулвали відносини між ФРН та Захдними державами.

Через місяць було зібрано нараду міністрів ЗС АНглії, ФРанції та США, які погодилися з цієї пропозицією. Серйозним поштовзом ула війна в Кореї. США планували ввести ФРН у обронні структури Європи задля протидії СРСР.

26 травня 1952 року США, Англія, Франція і ФРН підписують так званий Загальний договір (в історії він ще відомий як Бонський договір). Він відміняв окупаційний статус, ФРН надавалася повна самостійність у внутрішній політиці і обмежена самостійність у зовнішній політиці (обмеження стосувалися питання об’єднання Німеччини і проблема Берліну), західні країни малиправо залишати свої війська в Німечині до досягнення мирного врегулювання.

27 травня 1952 року було підписано Паризький договір про заснування Європейської оборонної спільноти, за участю Франції, ФРН, Італії і країн Бенілюксу. Центральним елементом догову було створення о’єднаних збройних сил за участю західнонімецьких контингентів (тобто процес ремілітаризації почався) Ідея була така – створюється так звана Європейська армія, яка буде підпорядковуватись не урядам країн, а спеціально створеному Комісаріату, тобто наднаціональному органу. Але Французькі національні збори не ратифікували цей договір (хоча саме Франція його ініціювала).

В жовтні 1954 року було підписано договір про створення Західноєвропейського союзу і підписується протокол про приєднання ФРН до НАТО за умов: ФРН не буде застосовувати силу для об’єднання Німеччини і не буде виробляти зброю масового знищення. Але цю угоду треба було ратифікувати. СРСР схаменувся (а до 1955 року контактів між СРСР та ФРН майже не було) і 25 січня 1955 року, розуміючи що договір буде підписано не скоро, виходить указ Верховної Ради СРСР про припинення війни з Німеччиною. А в вересні 1955 року, після візиту Аденауера до Мовскви, між СРСР та ФРН встановлюються дипломатисчні відносини. Підписуючи договір про встановлення дипломатичних відносин, Аденауер підкресли, що це не означає визнання територіальних змін обох країн, і наполягав та тому, що він представляє весь німецький народ, а не лише ФРН. На закріплення цієї позиції, в грудні 1955 з’являється доктрина Ханштейна (статсекретар МЗС): всяка держава, яка встановить дипломатині відносини з НДР, автоматично розриває іх з ФРН (виняток було зроблено лише для СРСР): були розірвані дипломатичні відносини з Кубою, Югославією та Занзібаром.

Дата добавления: 2015-05-26