Політика Франції щодо НАТО за часів президентства Ж.Ширака.

Політика Франції щодо ЄС за часів президентства Ж.Ширака.

Ширак. Франция по-прежнему оставалась активным действующим лицом процесса европейской интеграции. Совместно с другими странами Европейского союза она подписала в октябре 1997 г. Амстердамский договор, дополняющий Маастрихтский. Он пре­дусматривал расширение полномочий и укрепление роли Евро­пейского парламента и дальнейшее развитие сотрудничества стран, входящих в ЕС во внешней, оборонной и уголовно-пра­вовой областях.

С 1 января 2002 г. двенадцать из пятнадцати стран Европей­ского союза (Франция, ФРГ, Италия, Бельгия, Нидерланды, Люксембург, Ирландия, Греция, Испания, Португалия, Австрия и Финляндия) перешли на единую европейскую валюту — евро. В конце 2001 г. в рамках ЕС был образован Конвент — новый орган, сформированный из представителей правительств и пар­ламентов 15 членов ЕС, а также депутатов Европейского парла­мента. Он был призван разработать концепцию расширения Ев­ропейского союза и его дальнейшую стратегию и тактику. Пред­седателем Конвента стал бывший президент Франции Валери Жискар д'Эстен.

Проблемы единой политики в области обороны Франция стремилась решить, действуя по нескольким направлениям. НАТО продолжала оставаться для европейцев главным гарантом их безопасности. С приходом к власти президента Ширака Франция предприняла ряд шагов по нормализации отношений с НАТО и возвращению в эту организацию. В начале декабря 1995 г. было объявлено о трех инициативах в этом направлении: французский министр обороны должен регулярно участвовать в мероприятиях, проводимых НАТО, вместе со своими коллегами; Франция снова займет свое место в Военном комитете; она намерена улучшать рабочие отношения со штаб-квартирой Верховного командования объединенных вооруженных сил НАТО в Европе и с командованиями, подчиненными организации. Французское руководство заявило о своем намерении участвовать в работе по обновлению альянса и решению проблем гармонизации действий ЗЕС и НАТО.
Замысел Парижа заключался не в том, чтобы совсем вытеснить американцев из Европы, а в том, чтобы европейцы могли коллективно проявлять себя и отстаивать свои взгляды в рамках НАТО посредством создания внутри блока «европейской компоненты». Ж. Ширак предложил американцам передать командование силами НАТО в Средиземноморье европейцу при сохранении ими общего стратегического командования Европой и Атлантикой. Однако Соединенные Штаты ему в этом отказали под предлогом того, что Средиземноморье и Ближний Восток входят в зону их интересов. В результате французы приостановили возвращение в военную организацию альянса.
Одновременно с попытками «европеизировать» НАТО французы предприняли попытки активизировать деятельность Западноевропейского союза. Они рассчитывали превратить ЗЕС в военную организацию Евросоюза и обеспечить, насколько это возможно, его автономный от НАТО статус. Однако другие члены ЗЕС, в частности представители Великобритании, прямо заявляли, что это никогда не произойдет. Таким образом, французы вынуждены были констатировать, что «европейцы ни коим образом не готовы ни в политическом, ни в финансовом отношениях сделать необходимые усилия, чтобы создать оборону, способную заменить НАТО» [2].
В мае 1996 г. на Берлинской сессии Совета НАТО было принято решение о предоставлении ЗЕС возможности организовывать и выполнять военные операции в Европе, в которых Соединенные Штаты сочли бы для себя нежелательным участвовать. Но и в этих условиях ЗЕС оставался бы в полной зависимости от воли командования НАТО. Определенные надежды связывали французы с активизацией роли ОБСЕ, которая, по словам бывшего министра иностранных дел Ю. Ведрина, должна стать осью всей системы европейской безопасности. Однако все робкие шаги европейцев в сторону независимости в военной области наталкивались на упорное сопротивление американцев, прочно удерживающих рычаги влияния на Европу через механизмы НАТО.
Именно поэтому французы продолжали выдвигать новые инициативы в области европейской обороны. Вместе с другими членами ЕС они постоянно создавали на многосторонней основе отдельные военные соединения. Это Еврокорпус, Еврофор, Евромарфор, Европейская авиационная группа. В конце 1998 г. на встрече в Сен-Мало Франция и Англия обнародовали совместный проект создания европейских мобильных сил для самостоятельного участия в операциях на Европейском континенте, где не будут задействованы силы НАТО. Французы опять высказались в пользу автономности этих сил от альянса. Однако под давлением США они были вынуждены отказаться от таких планов. Было принято решение о создании Европейских сил быстрого реагирования в составе 60 тыс. человек на базе Еврокорпуса. До недавнего времени вопрос о создании европейских вооруженных сил упирался в отсутствие средств. Но в мае 2003 г. Евросоюзом было заявлено, что 15 стран – членов ЕС инвестируют 20 млрд. евро в оборону Европы [3].
На франко-германском саммите в Баден-Бадене эти страны договорились о более тесном сотрудничестве в военной области – по космическим спутникам, об общих инициативах в НАТО, о вооружениях, обмене военными соединениями и др. Это сотрудничество, по мнению обеих стран, могло стать ядром будущей оборонной политики ЕС. В конце апреля 2003 г. на «мини-саммите» ЕС в Брюсселе Франция, Германия, Бельгия и Люксембург заявили о своем желании «подготовить почву для европейской обороны» [4]. Участники встречи сразу же оговорились, что не собираются создавать конкуренцию НАТО. В то же время речь снова зашла об автономии ЕС. Четыре участника встречи в Брюсселе предложили другим европейским странам поддержать любое из семи сформулированных ими конкретных предложений, которые включают создание; европейского командования стратегическим транспортом; европейской войсковой части ядерной, бактериологической и химической защиты; европейской системы срочной гуманитарной помощи; европейских центров военного образования; коллективного центра планирования и проведения операций; многонационального генерального штаба, а также выработку предложений для Конвента. Стремясь оградить новые предложения от нападок со стороны США, президент Ширак заявил о необходимости существования как сильной Европы, так и сильных Соединенных Штатов, связанных прочным союзом. Однако вряд ли эта новая инициатива будет одобрена американцами, которые подозревают, что интегрированная Европа создается против них, и «не прочь разобщить европейцев, чтобы властвовать» [5]. Как стало ясно, раскол в Евросоюзе по этим проблемам уже наметился, поскольку часть стран-кандидатов в члены ЕС продемонстрировали свою верность линии Соединенных Штатов.

49. Політика ФРН в питанні євр. інтеграції (70-90-ті рр.)

Військово-політичне об’єднання країн Західної Європи після Другої світової війни супроводжувалось створенням економічних союзів. Ініціатором економічної інтеграції стали політичні лідери Франції Жан Моне (депутат) і Роберт Шуман (міністр закордонних справ Франції). Саме вони перші висунули ідею тісного економічного співробітництва двох провідних держав континентальної Європи – Німеччини (ФРН) і Франції з наступним приєднанням до них інших європейських країн. Офіційним початком західноєвропейської інтеграції вважається Декларація Шумана прийнята 9 травня 1950 р. Вона:

1. виражала наміри Німеччини і Франції співпрацювати в сфері металургійної та вугільної промисловості;

2. заклала базові принципи майбутньої європейської інтеграції.

Наступним кроком стало юридичне оформлення – створення трьох європейських співтовариств. Паризьким договором (1951 р.) було створене Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС). В 1957 р. двома римськими договорами були створені Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) і Європейське співтовариство з атомної енергетики (Євроатом). З самого початку співтовариства були створені шістьма країнами: Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург.

В євроінтеграційній політиці ФРН в 70 – 90-х рр. можемо виділити декілька етапів:

І – 1969–1973 рр. – політика в умовах першого розширення;

ІІ – 1974–1981 – політика в умовах поглиблення і розширення інтеграції;

ІІІ – 1981 –1986 – політика в умовах активізації європейської інтеграції;

ІV – кін. 80-х – 90-ті роки – політика в умовах утворення ЄС.

У 1970-ті роки найважливішим моментом у житті Співтовариства став початок приєднання до нього нових членів. Це було пов’язано з двома основними причинами: по-перше, країни, які перебували поза межами Співтовариства почали змінювати свій зовнішньополітичний курс по відношенню до Європейських співтовариств і, по-друге, очевидними були позитивні результати від функціонування співтовариств (корисно і ефективно запрацював митний союз, який сприяв розвитку торгівлі; Співтовариства змогли проявити себе у справі подолання економічних труднощів 1970-х років – їх бюджет збільшився і став поповнюватися за рахунок власних надходжень). У цих умовах було зрозумілим прагнення західноєвропейських країн до вступу в Співтовариства. У більшості країн ЄЕС реакція на перспективу розширення Співтовариства була позитивною. Промислові та торгівельні кола ФРН, натомість, розраховували на зростання експорту своєї продукції до Великобританії і Скандинавських країн.

У 1970-ті – першій половині 1980-х років Європейське співтовариство розвивалося в умовах найглибшої після Другої світової війни економічної кризи, що позначилося на змісті й темпах євроінтеграційних процесів. Економічна криза посилила дисбаланс в економічному розвитку західноєвропейських країн, виявила диспаритети комунітарного простору і загострила ідеологічні розбіжності між країнами-членами в пошуках шляхів оздоровлення економічної ситуації. Нафтові кризи (перша – осінь 1973, друга – 1979–1981) призвели до чотирикратного підвищення цін на нафту, що змусило країни ЄЕС відмовитися від проведення спільної енергетичної політики. У цей період дещо уповільнились інтеграційні процеси всередині при розвитку їх в ширину. Всередині інтеграційного угрупування посилились розбіжності, почали застосовуватися способи прихованого протекціонізму (запровадження обмежень імпорту, зміна курсів валют). Дві світові економічні кризи (1974–1975 і 1980–1982) і перехід з екстенсивного шляху економічного розвитку збільшили відцентрові тенденції всередині західноєвропейської інтеграції. На початку 1980-х у західноєвропейському суспільстві поширилися песимістичні оцінки перспектив європейського будівництва: під сумнів були поставлені здатність Співтовариства до подальшого розвитку і його конкурентоспроможність щодо США і Японії.

Політичні ініціативи ФРН в цих умовах відіграли важливу роль у реформуванні європейської валютної системи. Нестабільність і коливання американського долара спричинили крах 8 січня 1976 р. Бреттон-Вудської монетарної системи. Це, у свою чергу, сприяло кризі європейської системи “валютної змії”, запровадженої ЄЕС у 1972 р. Як перший крок до утворення монетарного союзу (з одного боку, механізм, який тісно прив’язує валюти країн ЄС один до одного, а з іншого – спільні коливання по відношенню до долара). Врахувавши попередні невдачі, Європейська рада на своєму засіданні в Бремені 6–7 липня 1978 р. схвалила франко-німецьку ініціативу щодо формування європейської валютної системи (ЄВС). Заснування ЄВС диктувалося, насамперед, прагненням Західної Європи забезпечити фінансову стабільність європейських валют від долара, що дало б можливість уникнути втрат, пов’язаних з періодичними кризами цієї валюти, а також успішніше протистояти заокеанській конкуренції.

У першій половині 1980-х центральною проблемою, яка активно обговорювалася в інститутах Європейського Співтовариства, була стратегія західноєвропейської інтеграції на наступні роки і характер майбутніх реформ в ЄЕС.

В червні 1992 р. на саміті було прийняте рішення щодо нового розширення ЄС.. Уже в серпні того ж року були підготовлені рекомендації стосовно вступу в ЄС Швеції, в листопаді – Фінляндії, в березні 1993 р. – Норвегії. Важливим моментом у процесі нового розширення була позиція щодо цього країн-членів ЄС. Франція не виступала великим прихильником нового розширення, боячись брати лідерства в Європейських інтеграційних процесах. Але після франко-німецького саміту 4 грудня 1992 р. Франція дала згоду на початок переговорів щодо вступу країн ЄАВТ до ЄС. Політика Німеччини в питанні нового розширення визначалася як бажанням німецької політичної еліти зберегти в умовах нового геополітичного положення країни рівновагу в традиційних франко-німецьких відносинах, так і прагненням задовольнити свої національні пріоритети та економічні інтереси. Поглиблення інтеграції і поширення її рамок розглядалося ФРН як складові елементи процесу подальшого інтеграційного розвитку співтовариства

Дата добавления: 2015-05-26