Висвітліть повернення військ Директорії у 1919 році та вступ у Київ

Висвітліть зовнішню політику Директорії?

Якою була внутрішня політика Директорії?

За дорученням Директорії уряд скасував гетьманське законодавство і відновив дію законів УНР (у тому числі закону УНР про національно-персональну автономію), ухвалив нові законодавчі акти - про передачу поміщицької землі селянам без викупу, закон про автокефалію Української православної церкви (1 січня 1919 p.), закон про скликання Трудового конгресу України (5 січня 1919 р.) та ін.

Директорія прийняла постанову про негайне звільнення всіх призначених за гетьманату чиновників. Запроваджувався державний контроль над виробництвом і розподілом продукції. Відновлювалися 8-годиний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок. Нова влада заявила про запровадження демократичних свобод.

Після проголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві Акта Злуки Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) і УНР до складу Директорії УНР увійшов Є. Петрушевич. 23 січня 1919 р. в Києві було скликано Трудовий конгрес народу (400 делегатів), який висловив довіру Директорії. Сесія Трудового конгресу, який виконував роль передпарламенту об'єднаної України, враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації в державі, тимчасово передала всю законодавчу, виконавчу і судову владу Директорії УНР. Голові Директорії доручили здійснювати функції глави держави.

Отже, Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею. 31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, незважаючи на те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

Після оголошення Директорією війни з РСФРР 5 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва. Директорія відступила до Вінниці. У середині лютого 1919 р. усе Лівобережжя було в руках Червоної Армії, а на Правобережжі розгорнувся повстанський рух. Уряд УСРР - Раднарком - цілком залежав від Раднаркому Росії. Останній 26 січня 1919 р. оголосив об’єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації. Негайно запроваджувалися всі перетворення, що здійснилися в Росії, зокрема почала втілюватися політика “воєнного комунізму” - суворої централізації політичного й економічного життя країни. На Україну було поширено дію російських декретів. На III Всеукраїнському з’їзді Рад 10 березня 1919 р. було проголошено першу Конституцію УСРР, згідно з якою влада закріплювалася за робітничим класом, найвища влада в республіці належала Всеукраїнському з’їзду Рад, а в період між з’їздами - Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету (ВУЦВК). Членами ВУЦВК з’їзд обрав 89 більшовиків і 10 боротьбистів (так іменували себе українські ліві есери за назвою свого центрального органу - газети “Боротьба”).
Головою ВУЦВК став Г. Петровський, уряд очолив X. Раковський.
Згодом на значній території України встановилася радянська влада. Проте в 1919 р. вона проіснувала недовго - близько 7 місяців. Насильницька продовольча політика - застосування продрозкладки і нав’язування колективних господарств - викликала гостре незадоволення селянства. У квітні 1919 р. в Україні відбулося 98 антирадянських виступів, а в червні-липні - вже 328. Установки на соціалістичні перетворення озлобили селян, полегшили захоплення України денікінцями. Влітку 1919 р. Україна була захоплена армією генерала А. Денікіна, яку всебічно підтримували країни Антанти.
В. Винниченко в середині лютого 1919 р. подав у відставку і виїхав за кордон. С. Петлюра продовжував боротися з більшовиками.
Після того як Червона Армія захопила Вінницю, уряд УНР і його війська розмістились у Рівному та Кам’янці-Подільському. На цей час головний отаман став Головою Директорії, військова і політична влада опинилася в його руках. Невдовзі війська С. Петлюри змушені були залишити Рівне, і з 20 червня столицею УНР став Кам’янець-Подільський. Кількамісячне перебування в Кам’янці стало періодом пошуку шляхів подальшого розвитку боротьби. Фактичною силою, яка підтримувала отаманську владу, стала УГА, збройні сили ЗУНР.
За рішенням уряду ЗУНР 16-18 липня 1919 р. війська УГА перейшли ріку Збруч і вступили на Наддніпрянщину. Польща окупувала Східну Галичину.
Після відступу військ УГА та уряду ЗУНР за Збруч збройні сили ЗУНР об’єдналися з військами УНР С. Петлюри, який зі своїм штабом та урядом перебував у Кам’янці. Спільними силами після тривалих боїв 30 серпня 1919 р. було взято Київ. Водночас до Києва з південного сходу вступили війська Добровольчої армії на чолі з генералом А. Денікіним. Денікінці зажадали від петлюрівців залишити Київ, що й було виконано. Ефективність боротьби з денікінськими військами знижувалася через відсутність єдності керівників Директорії (С. Петлюри) і ЗУНР (Є. Петрушевича) щодо ставлення до денікінців. Уряд Є. Петрушевича 16 листопада перебрався до Відня. Командування галицької армії ЗУНР підписало з денікінцями угоду, за якою галицька армія переходила в повне розпорядження А. Денікіна, що, безумовно, посилило позиції білогвардійців.
В Україні 3 серпня 1919 р. встановився режим військової білогвардійської диктатури. У планах А. Денікіна про відновлення єдиної і “неділимої” Росії не було місця для самостійної України.
В Україні відновлювалися поміщицькі маєтки. Селян зобов’язували передавати поміщикам третину врожаю, зібраного на поміщицьких землях. Крім того, було здійснено збирання зерна для потреб білої армії - по 10 пудів з десятини. Поновились і права власності на заводи, фабрики, шахти та інші підприємства. Були зневажені соціально-політичні права трудящих. Така антинародна політика білого режиму викликала жорстокий опір. У тилу денікінських військ виникали численні повстанські загони, які завдавали по білих помітних ударів. Особливо великими були загони під проводом Н. Махна, кількість бійців у яких доходила до 60 тис. Вони боролися проти денікінців під загальним керівництвом Реввійськради.
У жовтні 1919 р. Червона Армія зупинила наступ денікінських військ і розпочала контрнаступ. 11 грудня 1919 р. було звільнено від денікінців Полтаву і Харків. Київ було визволено 16 грудня 1919 р. від білогвардійців і петлюрівців. Цього дня в Москві було створено надзвичайний орган влади - Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком). До його складу ввійшли Г. Петровський, В. Затонський, Д. Мануїльський, М. Владимиров, В. Чубар. Цей комітет у міру звільнення території призначав ревкоми в губернії, повіти, міста.
Продовжуючи наступ на Правобережну Україну, Червона Армія в районі Вінниці оточила об’єднану групу військ А. Денікіна, С. Петлюри та УГА. Частини УГА відмовилися воювати за А. Денікіна і перейшли на бік Радянської влади, а С. Петлюра, залишивши наказ про призначення М. Омеляновича-Павленка керівником решти своїх військ, 5 грудня 1919 р. з кількома міністрами Директорії таємно тікає до Польщі. Визволивши район Східної, Лівобережної та Правобережної України, Червона Армія на початку лютого 1920 р. звільнила від білогвардійців Південь України, а рештки розбитої Добровольчої армії з України і РСФРР відійшли у Крим.
Таким чином, на початку лютого 1920 р. радянська влада в Україні була відновлена.

Дата добавления: 2015-05-26