Висвітліть процес встановлення радянської влади в України

6січня 1919 р. декретом Тимчасового робітничо-селянського Уряду України, який кілька днів тому переїхав з РСФРР до Харкова, Україну було проголошено „Українською Соціалістичною Радянською Республікою" (УСРР). Цей уряд, цілковито залежний від Москви, навіть не намагався проводити самостійну державну політику. 25 січня в Харкові він декларував необхідність об'єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації. Робилося це про людське око, бо в Україні й так послідовно втілювалась у життя політика „воєнного комунізму", що становила в РСФРР цілісну систему, прикметною ознакою якої була сувора централізація політичного й економічного життя країни.

Хоч Україна офіційно мала статус „радянської республіки", вільне обрання рад на її території надовго відкладалося. Натомість створювались надзвичайні органи влади — ревкоми і комбіди, формування яких було прерогативою більшовицької партії. Центральна влада сама призначала людей у військово-революційні комітети. Широкі трудящі маси не могли контролювати їхньої діяльності.

Більшовики одразу ж дали зрозуміти, що не збираються ділитись владою із жодною з лівих українських партій, які визнали радянську форму влади й чимало зробили для її поширення в Україні, 3- й з'їзд КП(б)У, що відбувся у березні 1919 р., як і два попередні, висловився за недоцільність укладення політичних угод з дрібнобуржуазними партіями.

В економічній сфері робилася ставка на одержавлення всіх галузей промисловості, насамперед видобувної, металургійної, металообробної, машинобудівної, цукрової, а також транспорту. Націоналізація, що відбувалася під гаслами переходу від капіталістичного до соціалістичного способу виробництва, до решти розладнала підірваний світовою війною ринковий механізм, ліквідувала приватну ініціативу, звела до мінімуму товарно-грошові відносини. Перестали діяти економічні закони, їх намагалися замінити адміністративними чинниками, передовсім централізацією управління — шляхом створення мережі вертикальних структур, запровадження різних мобілізацій та примусової праці.

Така система прискорювала економічний занепад. У постанові ЦК РКП(б) про господарське будівництво в Україні (квітень 1919) зазначалося: „... видобуток вугілля майже повністю припинився, заводи не працюють, залізниці також напередодні зупинки — за браком палива і через цілковиту відсутність грошових засобів".

Промислові товари й речі широкого вжитку практично зникли з ринку. Гроші знецінювались, розвивалися примітивні форми мінової торгівлі.

Місто як серцевина виробництва й збуту промислових товарів перестало приваблювати селян, тож завезення до нього продуктів, і передовсім хліба, різко скоротилося. В Україні здавна склався погляд на хліб як на товар. У Катеринославській губ. 50% зібраного врожаю зернових ішло на ринок, у Таврійській — близько 60, а в Херсонській — майже 65%. Без продажу збіжжя селянське господарство просто не могло існувати.

Розрив економічних зв'язків між містом і селом ще більше загострив продовольчу проблему. В березні 1919 р. вона стала напорядку денному 3-го з'їзду рад України. Більшовикам, які мали кількісну перевагу, вдалося протягти свою резолюцію, де йшлося про державну монополію на заготівлю хліба, тверді ціни, розгортання класової боротьби на селі, диктатуру пролетаріату й організацію комбідів. 12 квітня 1919 р. радянський уряд України видав декрет про застосування продрозкладки, що означало перехід до боротьби за хліб з його виробниками шляхом примусових методів заготівлі. В села України понаїжджали продовольчі загони з Росії, сформовані з робітників Москви, Петрограда, Шуї. До початку липня 1919 р. там діяло 46 таких загонів загальною чисельністю 1500 бійців. Ринковий обмін між містом і селом із звичної, буденної операції перетворився на криваву битву за хліб, яку більшовики вважали складовою частиною класової боротьби, абсолютно необхідною для перемоги соціалістичної революції.

Від застосування продрозкладки хліба в містах майже не додалося. За даними наркома продовольства О.Шліхтера, було зібрано лише 8 млн. пудів зерна проти запланованих 140 млн. Значну частину цього врожаю становило збіжжя, вилучене з поміщицьких маєтків. Для одержання такої мізерної для українського хлібного ринку кількості зерна доводилось утримувати велетенський продовольчий апарат з десятків тисяч чоловік. Вилучення хліба за твердими цінами обходилося державі значно дорожче, ніж закупівля його в умовах вільного ринку. В одному з документів, надісланих до ЦК КП(б)У, зазначалося, що при твердій ціні 18,4 крб. за пуд хліба держава витрачала на його придбання до 1 тис.крб.

Політика „воєнного комунізму" призвела також до значних змін у вирішенні аграрного питання. Свого часу ленінський декрет про землю з його популістськими гаслами й обіцянками тотального перерозподілу поміщицької землі на користь найбі- дніших верств дав більшовикам могутні важелі впливу на селянство Росії й почасти України. Ці гасла більшовицька пропаганда активно використовувала й під час походу Червоної армії в Україну. Однак з утвердженням радянської влади 3-й з'їзд КП(б)У проголосив зовсім іншу політику в сфері аграрних відносин, її головним завданням був „перехід від одноосібного господарства до товариського". Селянський двір доживав свій вік. Для побудови соціалізму створювались радянські господарства, комуни тощо. Нові закони, партійні резолюції,

інструкції, документи Наркомзему утверджували пріоритети колективного й державного землеробства.

З 15 млн. десятин поміщицької землі селянам в одноосібне користування перейшло заледве 5-6 млн. Чимало земель було зарезервовано для комун і артілей. Але, українське селянство не бажало вступати в них, плекаючи надію стати самостійними господарями.

Різкій критиці піддали політику „воєнного комунізму" опозиційні партії. Відкидаючи принципи диктатури, вони виступали за радянську владу на інших, демократичних засадах, принаймні для експлуатованих трудящих. Представники цих партій намагалися довести більшовикам неспроможність і шкідливість політики „воєнного комунізму" на 3-му Всеукраїнському з'їзді рад, але з цього нічого не вийшло.

Внаслідок запровадження політики „воєнного комунізму" й диктатури пролетаріату (фактично диктатури більшовицької партії) різко змінилося внутрішньополітичне становище в Україні. Артем (Ф.Сергєєв), який після січневої „урядової кризи" залишив Харків, повернувшись до міста на початку квітня, повідомляв у секретаріат ЦК РКП(б): „У робітничих кварталах ми втратили дуже багато з того впливу, що його мали. Проти нас шириться настрій, з яким дуже важко боротися. На найміцніших заводах, де не було, чи майже не було меншовиків, бо туди вони не могли з явитися, тепер їх уважно слухають і щиро їм аплодують". Ще радикальніше реагувало на „воєнний комунізм" українське селянство.

Дата добавления: 2015-05-26