Розгортання селянського антикомуністичного повстанського руху в Україні навесні 1919

Невдоволення селянства політикою „воєнною комунізму" й диктатурою проле таріату почало виявлятися ще наприкінці зими 1919 р. 21 лютого з Олександрії на ім'я голови радянського уряду України Х.Раковського надійшла телеграма з резолюцією з'їзду делегатів повстанських загонів Херсонщини й представників селянства прифронтових волостей, де зазначалося, що вони визнають як єдину народну радянську владу, але „обрану вільно, без насильства з будь-якого боку". З'їзд вимагав рівного представництва для робітників і селян на майбутній 3-й Всеукраїнський з'їзд рад, запровадження закону про соціалізацію землі, протестував проти арештів з боку ВУЧК членів „нашої селянської парти українських лівих соціалістів-революцюнерів"

Резолюція не була одинокою 28 березня газета „Коммунист" (орган ЦК КП(б)У) писала „На останніх з'їздах рад особливо яскраво виявилася сліпа ненависть заможного селянства до комун і комунізму 10 квітня в Гуляйполі відбувся з'їзд представників 71 волості Олександрівського, Бердянського, Бахмутського, Павлоградського повітів і делегатів 3-і Задніпровської бригади Н Махна, на порядку денному якого стояли політичне, земельне й продовольче питання Обговорюючи їх, делегати дійшли висновку, що партія „комуністів-більшо- виків", захопивши державну владу, не гребує нічим, аби її утримати й закріпити за собою Як зазначалося в резолюції, 3-й Всеукраїнський з'їзд рад не став „справжнім і вільним виразником волі трудящих" Делегати висловили протест проти методів, якими діяли комісари-більшовики й агенти ЧК, а також зажадали проведення соціалізації землі, заміни продовольчої політики та „реквізиційних загонів правильною системою товарообміну між містом і селом", повної свободи слова, друку, зборів для лівих політичних течій Чітка й непримиренна позиція гуляйпільського з'їзду загострила стосунки речників політики „воєнного комунізму" з Н Мах- ном та його повстанським рухом

У відповідь на тиск тоталітарної системи розгорнувся антикомуністичний рух селян У січні отаман Зелений (Д Терпило) розірвав зв'язки з армією УНР і перейшов на радянську платформу, а в березні підняв антибільшовицьке повстання 1 квітня 1919 р уряд УСРР оголосив його поза законом По кількох днях те саме він зробив стосовно отаманів Соколовського, Гончара (Батрака), Орловського Кількість антикомуністичних виступів чимдалі зростала У квітні, за даними органів НКВС, їх було понад 90 Спочатку повстання розгорнулися в Київській, Чернігівській і Полтавській губ, а відтак охопили всю територію УСРР Як визнавали самі більшовицькі керівники, 1919 р радянська влада в Україні не виходила за межі губернських та повітових центрів

Офіційна ідеологія називала повстанський антикомуністичний рух лише куркульською контрреволюцією Слово „куркуль", не маючи чіткого соціального й економічного визначення, найчастіше використовувалось як політичний жупел у боротьбі з селянством Квітневий (1919) пленум ЦК КП(б)У визначив як важливе завдання „нещадне

придушення куркульської контрреволюції" ЗЦІЄЮ метою в квітні було задіяно 21 тис бійців і командирів Червоної армії, створено спеціальний Внутрішній фронт Фактично боротьба з повстанським рухом мало чим відрізнялася від фронтових дій регулярних частин У ліквідації виступу Зеленого брали активну участь піхота, кіннота, артилерія і навіть кораблі Дніпровської флотилії, які не раз обстрілювали з гармат повсталі села

17 липня Рада робітничо-селянської оборони УСРР прийняла постанову „Про придушення куркульських і білогвардійських заколотів на селі", де йшлося про надзвичайні методи боротьби — кругову поруку, воєнну блокаду, захоплення заложників, накладання контрибуцій, виселення сімей керівників повстань Однак, незважаючи на це, село не лише не змирилося з політикою „воєнного комунізму", а й посилило опір У перших двох декадах липня 1919 р органи НКВС зареєстрували 207 антикомуністичних виступів на території УСРР Чимало з них носили масовий характер Так, загони отамана Гончара у Василівському повіті налічували до 8 тис повстанців, а отамана Зеленого— близько 12 тис У виступі, що відбувся в середині травня в Подільській губ, брало участь до 20 тис чол

Уся селянська Україна повстала проти спроби реорганізувати її життя на комуністичний лад Це було однією з головних причин падіння.

42.Охарактеризуйте період денікінщини в Україні (1919-1920 рр.* та її розгром).

Наступ денікінських військ.Складною, суперечливою і нестабільною була на початку 1919 р. політична обстановка в УСРР. У середині країни розгортався масовий повстанський рух, головною силою якого стало селянство, незадоволене воєнно-комуністичною політикою більшовиків. З півдня наступали білогвардійські війська Денікіна, на заході активізувались загони Директорії та польські війська. Отримавши значну військово-технічну допомогу від Антанти, Денікін весною 1919 р. розпочав наступ на військові частини Південного фронту в Донбасі. Український фронт не міг надати належну допомогу Південному фронту, оскільки головні військові сили уряд УСРР змушений був кинути на придушення повстання Григор’єва. А в цей час у Донбасі становище ускладнювалося. На кінець червня радянські війська під натиском денікінців залишили Донбас. Завершуючи в червні 1919 р. зайняття Донбасу, Денікін в Україні розвивав наступ у трьох напрямках: на Харків, Катеринослав і Херсон. 25 червня денікінці зайняли Харків, 28 червня – Катеринослав. Запеклі бої розгорілися на Півдні. Радянським військам (45-й, 47-й і 58-й дивізіям 12-ї армії) було наказано до останнього утримувати фронт. Для виконання цього наказу радянські війська були об’єднані в Південну групу. Командуючим групою було призначено Й.Якіра. Було створено Реввійськраду Південної групи в складі Й.Якіра, В.Затонського, Я.Гамарника та М.Голубенка. Південна група вела боротьбу на кількох напрямках. Одночасно з боями проти денікінців її частинам доводилося битися з моря – проти англо-французького військового флоту, що обстрілював і блокував узбережжя, на південному заході – проти румунських військ, на північному заході – проти військ УНР, у тилах – проти повстанців, зокрема махновців. Білогвардійцям, при підтримці військових кораблів Антанти, удалося у серпні зайняти Херсон, Миколаїв, Одесу. Південна група виявилася повністю оточеною, без зв’язку зі штабом 12-ї армії, з недостатньою кількістю боєприпасів. За рішенням Реввійськради Південна група 29 серпня почала пробиватися з району Голта – Бірзула – Вапнярка на північ, щоб з’єднатись з основними силами Червоної Армії, відсталь до яких була 600 км ворожих тилів. Просуваючись з боями, Південна група 17 вересня вийшла з оточення і з’єдналася з частинами Червоної Армії в районі Житомира.

Денікінський режим в Україні

Денікін на захоплених його військами територіях відновлював дореволюційний режим. Виступаючи під прапором "єдиної і неділимої" Росії, він не визнавав української нації. Ліквідуючи все, що нагадувало Українську Державу, Денікін поділив територію України на три окремі області: Харківську, Київську і Новоросійську (з центром в Одесі). Управління областями було доручено так званим головноначальствуючим - генералам з необмеженими повноваженнями: Харківською – Май-Маєвському, Київською - Драгомирову, Новоросійською - Шіллінгу. На чолі губерній стояли губернатори, на чолі повітів - повітові начальники, на селах поновлювалася волосна й сільська адміністрація царських часів. Для придушення опору робітників і селян створювалася "державна стража" - своєрідна жандармерія і контррозвідка. Для ведення пропаганди й агітації та шпигунства були організовані "Освідомче агентство" (Осваг) і "освідомчо-агітаційні" пункти на місцях. На зайнятих територіях денікінці передусім поновлювали приватну власність, повертали промислові підприємства і землі колишнім власникам. Не будучи впевненими в міцності й тривалості білогвардійського режиму, власники розпродавали заводське устаткування, майно з маєтків тощо. До повної розрухи були доведені кам'яновугільні шахти й залізорудні копальні, металургійні заводи Донбасу й Криворіжжя, цукрова й харчова промисловість. Унаслідок розвалу економіки збільшувалося безробіття, катастрофічно погіршувалося життя – зростали ціни на хліб і товари першої необхідності, ширилася спекуляція, частішали епідемічні захворювання, зокрема тиф. Денікінці змушували селян повертати в поміщицькі маєтки конфісковане радянською владою майно, сплачувати великі контрибуції. На селах лютували загони, які катували, убивали, вішали активістів, реквізували хліб, коней, фураж та ін. Селяни, що засіяли поміщицьку землю, зобов’язані були зібрати врожай і одну третину хліба, половину сіна, одну шосту частину картоплі та інших овочів віддати поміщикові. Крім того, з кожної десятини врожаю селянин мусив здати як одноразовий податок на утримання армії 5 пудів зерна. В Україні Денікін проводив великодержавну політику, поновлював національний гніт. Він прямо заявляв, що ніякої України знати не хоче. Книги й газети українською новою не тільки не видавалися, а й вилучалися з книгарень і бібліотек. Навіть написані українською мовою вивіски було наказано зняти. Школи з українською мовою викладання були закриті, припинено діяльність Академії наук. В установах були зняті портрети Т.Г.Шевченка, а в Києві його бюст був скинутий денікінцями. За короткий час денікінці влаштували в Україні 400 єврейських погромів.

Боротьба в тилу денікінських військ

Реставрація денікінцями дореволюційних порядків, їхня великодержавна політика й жорстокий ре-жим викликали незадоволення й обурення широких мас населення України. Повернення за допомогою військової сили поміщикам земель і захист їхніх інтересів зумовили несприйняття селянами влади Денікіна і їхню активну участь у повстанському русі. Саме це сталю однією з головних причин краху денікінщини в Україні. В антиденікінському русі в Україні і в його керівництві брали участь різні політичні сили. Найбільш організовано діяли більшовики, які спиралися на матеріальні ресурси Радянської Росії, а також добре організовану підпільну партійну структуру. В Україні на початку липня 1919 р. ЦК КП(б)У створив Зафронтове бюро, яке очолював секретар ЦК С.Косіор. Воно організовувало й керувало партійним підпіллям і повстансько-партизанським рухом, узгоджувало їх діяльність з бойовими операціями Червоної Армії. Зафронтове бюро відправило в Україні в підпілля понад тисячу більшовиків. Найбільш гострою формою боротьби з денікінцями був масовий повстансько-партизанський рух, який безперервно наростав і посилювався. Військовий відділ ЦК КП(б)У та Зафронтбюро для безпосереднього керівництва цим рухом організовували губернські й місцеві ревкоми у Полтавській, Київській, Катеринославській та Херсонській губерніях, створили 12 повстанських штабів, влаштували бази зброї і боєприпасів. 28 липня 1919 р. ЦК КП(б)У створив Військово-революційну раду і Головний штаб повстанських військ всієї Лівобережної і частини Правобережної України. Розташувались вони в Кременчуці. Командуючим повстансько-партизанськими військами було призначено Г.Колоса – працівника політвідділу 14-ї армії. Про широкий розмах повстансько-партизанського руху на Україні свідчить те, що з серпня по грудень 1919 р. повстанці з боями займали міста: тричі Новомосковськ, двічі – Чигирин, Синельникове, Полтаву, Козятин, Канів, Ізюм, один раз – Павлоград, Черкаси, Лозову, Кременчук, Костянтиноград, П’ятихатки. У ніч на 16 вересня 1919 р. у селі Баштанці та сусідніх селах Миколаївського повіту на Херсонщині піднялося повстання, у якому взяли участь понад 4 тис. озброєних селян. Денікінці зазнали поразки. Баштанка була проголошена республікою. Лише 12 листопада 1919 р., після запеклих, майже місячних боїв, які вели перекинуті з фронту військові частини генерала Слащова, денікінці захопили Баштанку. Вони спалили 350 дворів і розстріляли 852 повстанців. У повстансько-партизанському русі проти денікінщини поряд з радянськими повстансько-партизанськими загонами, керованими більшовиками, діяли й загони, які очолювалися анархо-махновцями, боротьбистами, лівими есерами-борбистами й українськими соціал-демократами та есерами. Боротьбисти після захоплення 31 серпня 1919 р. Києва денікінцями пішли в підпілля і створили свій “Всеукраїнський ревком”, до якого ввійшли В.Блакитний (Елланський), П.Любченко, Г.Михайличенко та ін. і який після визволення від денікінців мав сформувати боротьбистський уряд України, що протистояв би більшовицькому урядові. Але в жовтні 1919 р. денікінська контррозвідка викрила боротьбистський ревком, і заарештувала його членів. Г.Михайличенко і В.Чумак були розстріляні. Боротьбисти змогли створити свої ревкоми й повстанські загони в повітах Полтавщини й Катеринославщини. Українські соціал-демократи й есери створили у вересні 1919 р. у Кам'янці-Подільському, який тоді перебував у руках Директорії, Центральний український повстанський комітет (Цупком), що й мав організувати і керувати повстанським рухом на зайнятій денікінцями території України. Загони, організовані прихильниками Директорії, діяли переважно на Правобережжі, частково на Полтавщині, у північній частині Херсонщини та Верхньодніпровському і Павлоградському повітах Катеринославщини. Але чи не найбільшого розмаху у тилах білогвардійців набув махновський рух. Після того, як Махно у червні 1919 р. залишив Червону Армій і відбув у Великий Токмак, а потім перейшов Дніпро, він знову став організовувати повстанські загони. На початку серпня загони Махна перебували в районі станції Помічної і Новоукраїнки. У районі Нового Бугу махновці зіткнулися з частинами 58-ї радянської дивізії, які відступали від Катеринослава і Миколаєва, і більшість бійців цієї дивізії перейшла на бік повстанців. На бік махновців перейшли й інші червоні частини, у цілому понад 10 полків. Повстанські загони під командуванням Махна стали називати себе Революційною повстанською армією України (махновців). У наказі №1 від 5 серпня Махно як головне стратегічне завдання армії ставив боротьбу за повне звільнення трудящих України від будь-якого поневолення. 1 вересня на нараді командирів махновської армії було обрано новий склад Військово-революційної ради, до якої ввійшли Махно, Білаш, Волін, Калашников, Лащенко та ін. Командуючим армією було обрано Н.Махна, начальником штабу - В.Білаша. Було вирішено реорганізувати повстанські загони в регулярні корпуси, полки, батальйони, сотні, роти, взводи і напіввзводи. Зберігався принцип виборності командирів. За рішенням Військово-революційної ради армія поділялася на 4 корпуси. У вересні в районі Єлисаветграда, станцій Помічної і Новоукраїнки між махновцями й денікінцями розгорілися кровопролитні бої, унаслідок яких махновські загони через відсутність набоїв змушені були відступити в район Умані, яка була в руках армії Директорії. 20 вересня на станції Жмеринка між О.Чубенком та С.Воліним і С.Петлюрою та Ю.Тютюнником була укладена угода про спільну боротьбу з Денікіним. Махновці займали бойову ділянку фронту і одержували від армії УНР боєприпаси і матеріальне постачання, а також передавали своїх поранених і хворих у шпиталі Директорії. 26 вересня армія УНР від Одеси до Бердичева почала бої з денікінцями й зазнала поразки. Умань була захоплена денікінцями, і махновці опинилися в оточенні. Але Махно поблизу села Перегонівка 27 вересня прорвав фронт денікінців і пішов по їх тилах трьома колонами: ліва рухалася на Катеринослав, центральна - на Олександрівськ, права - на Нікополь. Уже 5 жовтня махновці зайняли Олександрівськ, згодом - Великий Токмак, Бердянськ, Маріуполь, Нікополь. Тили білих військ були зруйновані. За цих умов Денікін змушений був зняти з фронту і кинути проти Махна 3-й армійський корпус генерала Я.Слащова і кінний корпус генерала А.Шкуро. З 20-х чисел жовтня розгорілися запеклі бої, денікінці відбили у махновців Маріуполь і Бердянськ. Махновці відійшли на Правобережжя, де тримали під своїм контролем територію П'ятихатки - Кривий Ріг - Апостолове - Нікополь. 28 жовтня вони зайняли Катеринослав, який став їхнім центром до 19 грудня, коли генералу Слащову вдалося відбити Катеринослав. Махновці відійшли в район Олександрівська й продовжували вести вперті бої з денікінцями. Отже, махновська армія завдала величезної шкоди військам Денікіна, руйнуючи їхні тили і відтягаючи на себе значні сили. Вона користувалася безумовною підтримкою селянства, які поставляли їй бійців і забезпечували її всім необхідним. Це була масова армія, вона налічувала, за різними даними, від 40 до 100 тис. бійців. Отже, махновський рух був масовим селянським рухом.

Контрнаступ Червоної Армії і відновлення радянської влади в Україні

Відчуваючи загрозу Денікіна, більшовицька партія і органи радян ської влади провели значну роботу з зміцнення Червоної Армії. 15 жовтня 1919 р. Політбюро ЦК РКП(б) визнало Південний фронт головним. Ударна група під командуванням А.Мартусевича 11 жовтня 1919 р. перейшла в наступ і в ході запеклих бої в 20 жовтня зайняла Орел, а 26 жовтня – Кроми. У районі Воронежа кінний корпус Будьонного за підтримцки військ 8-ї армії, почавши наступ 13 жовтня, завдав нищівного удару кінним корпусам Мамонтова і Шкуро, 24 жовтня зайняв Воронеж, а 15 листопада – Касторну. Одночасно продовжували наступ війська ударної групи Мартусевича, які в ніч на 18 листопада оволоділи Курськом. Успішний контрнаступ радянських військ в Орловсько-Курському і Воронезькому напрямках створив умови для активних дій 12-ї армії на правому фланзі Південного фронту. 4 листопада її бійці перейшли в наступ і після триденних боїв, 6 листопада, зайняли Чернігів, а 19 листопада вступили у Бахмач. Розгортаючи наступ, радянські війська швидко просувалися вперед. 1-а Кінна армія, створена в листопаді 1919 р., 9 грудня взяла Валуйки і рушила далі на південь. 30 листопада Червона Армія вступила до Сум, 11 грудня 1919 р. – до Харкова. Після зайняття Червоною Армією Харкова денікінські війська відступали у двох розбіжних напрямках: одна частина – до Ростова, друга – до Криму і Одеси. Успішні дії радянських військ на головному напрямку – на Донбас-Ростов – створили сприятливі умови для наступу частин 12-ї армії на Київ і Правобережжя України. 16 грудня 1919 р. червоні війська вступили до Києва, а 30 грудня зайняли Катеринослав. Ударна група у складі 1-ї Кінної армії і 13-ї армії швидкими й рішучими ударами громила денікінців у Донбасі. 26 грудня вона зайняла Луганськ, 27-го –Бахмут, а до початку січня 1920 р. увесь Донбас був очищений від денікінців. 9 січня 1920 р. червона кіннота вступила до Ростова. Унаслідок зайняття Ростова і виходу армій Південного фронту до Азовського моря денікінські війська було роз'єднано. Утворились три окремі частини військ: одна - відійшла на Північний Кавказ, друга - група генерала Слащова - у Крим, третя -генерала Шиллінга - відступала на Одесу. Для розгрому цих сил 10 січня 1920 р. фронти, які діяли на Півдні, було реорганізовано. Південний фронт дістав назву Південно-Західного (командуючий О.Єгоров). До його складу були включені 12-а, 14-а і 13-а армії: 12-а армія мала завданням повністю зайняти Правобережжя України і захистити його від можливого наступу польських військ; 14-а армія - розгромити денікінців, що відступали до Одеси; 13-а армія - знищити групу генерала Слащова і зайняти Крим. Південно-Східний фронт було реорганізовано у Кавказький фронт. Його завданням було розгромити білогвардійські війська, які відступали на Північний Кавказ. Війська Південно-Західного фронту силами 14-ї армії протягом січня-лютого 1920 р. зайняли Правобережну Україну, а 7 лютого 1920 р. кавалерійська бригада Котовського вступила до Одеси. Затиснуті в районі від Тирасполя до Дністра, залишки білогвардійських військ групи Шиллінга капітулювали. Проти групи Слащова, що відійшла в Крим, фактично діяла лише 46-а дивізія (начдив Р.Ейдеман) 13-ї армії. Сил у неї було недостатньо, і розгромити білогвардійців, що засіли в Криму, на початку 1920 р. вона не змогла. Білогвардійці закріпилися на півострові. Війська Кавказького фронту до квітня 1920 р. розгромили денікінські війська, що відступили на Північний Кавказ, і 27 березня оволоділи Новоросійськом. Залишки білої армії на кораблях інтервентів були перевезені в Крим. Денікін склав повноваження командуючого і відплив до Константинополя. Головнокомандуючим білогвардійськими військами на Півдні Росії став генерал Врангель. Отже, наприкінці 1919 - на початку 1920 р. унаслідок бойових дій Червоної Армії і широкого повстанського руху денікінські війська було розгромлено і на більшій території України відновлено радянську владу.

Дата добавления: 2015-05-26