Звернемося до найбільш показових етичних концепцій та підходів, що опрацьовувались в межах названих парадигм. 2 страница

Виникнення совісті зумовлено цілим рядом факторів, серед яких першорядне значення, як відзначають етнографи та психологи, має формування потреби перебувати у небайдужому ставленні "до інших", здатність до співчуття (В.Дільтей писав про вміння поставити себе на місце іншої людини), а також потреба людини визначитись в амбівалентній природі своїх почуттів, для яких певною мірою постає характерними неузгодженість, суперечність, несталість, коли, наприклад, людина водночас відчуває і любов, і ненависть, і співчуття, і іронію. Безумовною умовою формування совісті є здатність людини прислухатись до своїх душевних процесів, її внутрішня чутливість та спостережливість, хоча докори сумління можуть діяти й тоді, коли людина хоче свідомо від чогось відійти, забути щось. Якоюсь мірою утаємниченість совісті пояснюється тим, що вона існує і діє не тільки на рівні свідомого, але й на рівні підсвідомого, тобто вона вказує на те, якою мірою моральні принципи, моральні норми та ідеали перетворились на справді органічні чинники внутрішнього регулювання людської поведінки. Тому для формування і розвитку совісті потрібні гарантії свободи, які дає і забезпечує особистості суспільство, багатство її внутрішнього світу, осмислення нею загальнолюдських цінностей, високі моральні вимоги до себе, розвинута здатність самопізнання.

Совість є реальним виявленням характерної для того чи іншого суспільства певної соціально-історичної імперативності, показником того, наскільки глибоко така імперативність вкорінена у внутрішній світ особистості. Совість формується у процесі соціалізації і виховання, де спочатку діють чинники та заборони зовнішнього авторитету, які поступово стають інтимно-особистісним регуляторами людської поведінки (або людськими моральними саморегуляторами).

Етику як науку про мораль цікавлять різні прояви совісті. Різновиди совісті можуть бути визначені на основі певних ознак: за змістом (формальна совість, справжня совість), за формою виявлення (колективна, індивідуальна), за інтенсивністю проявів (активна, приглушена, страждальна). Діапазон форм, в яких реально проявляється дія совісті, є досить широким: це є сумнів, болючі вагання, муки совісті, покаяння, сповідь, докір, самоіронія, сором тощо. Кожна з них по своєму пробуджує, розвиває почуття совісті, але досить часто відчуття сорому відіграє тут вирішальну роль. Сором – прерогатива людини та її унікальна здібність. На думку багатьох етиків, психологів та педагогів саме з почуття сорому починається формування людського Я, яке здатне сприйняти і сприймає голос “іншого Я”. Заглиблюючись у ці питання, ми підходимо впритул до надзвичайно важливого та таємничого у психіці людини – її моральної потреби діяти по-людському з огляду на те, щоби потім не було соромно за свої дії та своє життя. Російський філософ В.Соловйов доповнив розмаїття визначень людини ще одним: людина є “тварина, яка соромиться”, бо вважав, що взагалі вся мораль “виростає із почуття сорому” (Соловьев Вл. Соч. в 2-х т. Т. 1. – М., 1988. – С.225, 234).

Сором вважається найбільш ранньою формою моральної самооцінки як історично, так і психологічно. Християнство вважає саме почуття сорому першим переживанням людини після гріхопадіння. Для сучасних уявлень про сором характерне розуміння його як особливої форми моральної самосвідомості, тісно пов’язаною із совістю, честю, гідністю. К.Маркс влучно назвав сором гнівом, оберненим всередину себе самого. Отже, сором – найінтимніше духовне почуття людини, а тому він потребує особливої делікатності, чутливості з боку інших людей: людина, що очевидно переживає почуття сорому, потребує підтримки і розуміння.

У сучасному суспільстві (в тому числі – українського) найгострішими формами проявів сорому виступають: по-перше, усвідомлення особистістю своєї невідповідності домінуючим у суспільстві моральним цінностям, стандартам, ідеалам; по-друге, це може бути сором за невідповідність свого суспільства нормам високої моральності та цивілізованим формам людського співжиття (у нас, наприклад, може бути соромно за відсутність можливостей реалізувати себе в своїй країні – моральний аспект проблем імміграції); по-третє,, людина переживає почуття сорому, коли йде безцеремонне втручання у її душевні стани і вона відчуває свою незахищеність, небажану відкритість свого “Я” для других людей (буває соромно за відсутність етичної поведінки у політичних діячів, негідний вчинок знайомого і т.д.); по-четверте, людина може соромитись відверто проявляти по відношенню до іншої людини свої теплі почуття, емоції; в таких випадках зникає “накал пристрастей” у спілкуванні, втрачається позитивна аура, надається, тим самим, більший простір негативним елементам буття.

У чому конкретно проявляється моральне значення совісті і як вона сприяє формуванню етичних характеристик людини?

1) Керуючись власним почуттям справедливості і моральними цінностями суспільства, спираючись на совість, людина може розібратись у найскладнішій моральній ситуації і прийняти вірне, морально виправдане рішення.

2) Завдяки совісті людина може протистояти різним аморальним або морально сумнівним спокусам і не порушувати моральні заборони.

3) Голос совісті попереджує про загрозу зла, оберігає від нього, зриває з нього хибні оболонки.

4) Саме у голосі совісті та через совість моральній людині дається здатність інтуїтивного розпізнавання добра і зла.

5) Совість стимулює моральне самовдосконалення особистості, пробуджує моральний “неспокій” (бо “спокійна совість є винахід диявола” говорив великий гуманіст ХХ ст. А.Швейцер). Чим моральніша людина, тим більший у неї внутрішній душевний “неспокій”, сильніше розвинуте почуття совісті, докори сумління.

6) Нарешті, совість розвиває почуття відповідальності перед самим собою як перед моральним суб’єктом, який у своїх діях керується вищими моральними цінностями. Саме совість пробуджує в людині здатність до внутрішнього діалогу та навіть сперечання із самою собою, пробуджує почуття сорому, самоіронії, дозволяє проявляти певну моральну вимогливість людини до себе самої. Тобто, вона свідчить, що особистість досягла якісного стрибка у своєму моральному розвитку – моральної автономії, моральної рефлексії, морального права оцінки і суду над собою.

Коли про людину кажуть, що вона совістлива, сумлінна, цим хочуть підкреслити наявність у неї гострого почуття морального обов’язку, відповідальності, яка пред’являє до себе високі моральні вимоги. Для неї характерна також відсутність поблажливості до себе, самодисципліна, уникання виправдання себе за будь-яких обставин. Якщо совісна людина керується внутрішнім контролем, то несумлінну людину стримує лише зовнішній контроль. В результаті вона постає як емоційно нерозвинена особа, у якої відсутній практичний досвід переживання “докорів совісті”, невдоволеності собою, тощо.

Існує велика кількість самих різноманітних прийомів звільнення від совісті або втечі від неї: її можна „глушити” горілкою або наркотиками, байдужістю до всього (“усе є марнота марнот”, “моя хатина с краю”), невпинною повсякденною життєвою метушнею, йти на компроміс із совістю (“усі крадуть, і я краду”), тощо. Сучасне інформаційне суспільство із його так званим "телеграфним стилем" спілкування породжує небезпеку маніпуляцій суспільною думкою, привчає до "вживання" невиправданого, непродуманого та неякісного інтелектуального продукту, що відкриває доступ до маніпуляцій совістю. Але ХХ століття породило і тип людей, для яких совість постає як поклик. Німецький філософ М.Хайдеггер, аналізуючи таку трактовку совісті, наголошує на спорідненості совісті із істиною. Вона змушує людину вирватися із галасливої буденності у тишу роздумів про свою обмеженість, свою смертність, своє призначення на Землі.

Почуття совісті у стосунках між людьми вимагає визнання і керування такою моральною доброчесністю, як справедливість. Найпростішим буде визначити справедливість як вимогу рівності всіх людей. Етимологія слова „справедливість” вказує на його походження від лат. слова „justitia” – „юстиція”, що означало зв’язок його з юридичним законом. Справедливість, що постає одним із найважливіших принципів регуляції відносин між людьми, в першу чергу асоціюється саме із законом. Отже, справедливість функціонує і у сфері моралі, і у сфері праві, але там і там вона є суттєво різною. Моральна справедливість передбачає рівність людей, які є моральними особистостями; тобто, в моралі рівність передбачає ставлення до кожної людини з позиції того, що вона має право на моральний вибір, має свободу волі та визнає відповідальність за свої вчинки. При тому кожна таким чином осмислена особистість є неповторною, унікальною, невичерпною. Що стосується права, то тут визнається рівність всіх людей перед законом незалежно від того, чи знають вони закони, чи ні.

Поняття справедливості як рівності людей зароджується у первісному суспільстві. Один із дослідників проблем справедливості – Поль Лафарг говорив, що жадоба помсти і почуття рівності складають людські джерела справедливості.

Від Аристотеля бере начало традиція розглядати дві форми справедливості: справедливість розподілу і справедливість, яка урівнює. Справедливість розподілу є поділ благ і обов’язків згідно з їх вкладом кожної людини в загальне суспільне благо. Норми розподілу виробляються суспільством, при тому вони базуються на трьох принципах: „кожному – те ж саме, що й іншим"; „кожному - за заслугами”; „кожному – за потребами”. Для сучасного суспільства визначальним принципом є принцип „кожному – за заслугами”.

Справедливість, яка урівнює людей, являє собою такий розподіл благ у суспільстві, коли не враховуються відмінності між людьми, їх гідність; інколи таку рівність називають "зрівнялівкою". Очевидно, що такого роду справедливість може навіть пригнічувати почуття власної гідності людини, проте вона не залишає місця для заздрощів та конкуренції. Тому оптимальним було б об’єднання цих двох форм справедливості.

Головне для морального поняття справедливості є повага прав і гідності людини, як вона виконує свої обов’язки. Крім цього, моральне поняття справедливості містить в собі вимогу не допускати несправедливість, заборону справедливості ні по відношенню до себе, ні по відношенню до інших. Іншими словами, потрібно виконувати свої обов’язки, щоб була справедливість відносно інших і завжди зберігати почуття власної гідності.

Античні мислителі поставили перед людством одну із найскладніших проблем стосовно справедливості: чому потрібно віддати перевагу у ситуації міжіндивідуального конфлікту – чинити несправедливість самому чи терпіти її. Сократ у діалозі Платона „Горгій” висловився на цей рахунок так: „Я не хотів би ні того, ні другого. Але коли б стало неминучим, або творити несправедливість, або перенести її, я віддав би перевагу, щоб її перенести” (Платон. Соч. в 3 т. Т.1. М., 1968. – С.287). Напевно таке вирішення даної дилеми Сократом можна вважати виправданим, принаймні, для сумлінної людини: ніж творити несправедливість у відношенні інших людей, уже краще самому її перенести, тобто вибрати менше зло.

Етичні категорії гідності і честі займають особливе місце в структурі моральної свідомості, так як вони торкаються глибин внутрішнього світу людини і виступають основою моральної культури особистості. Поняття гідності містить в собі уявлення про цінність індивіда, наскільки у нього яскраво виражене особистісне начало та усвідомлення приналежності до людського роду. У почутті гідності акумульована самоповага особистості, недопустимість посягань на її суб’єктивність, свободу. Право на гідність є невід’ємним правом кожної людини і воно зафіксовано у міжнародних документах, зокрема у “Загальній декларації прав людини”, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН, яка символічно починається: “Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах” (Всеобщая декларация прав человека // Права человека: Сборник международных документов. – М., 1986. – С.22).

Специфіка гідності як етичної категорії в її імперативно-оціночному характері. Людина повинна вести себе з гідністю, тобто – не принижуватись і не дозволяти принижувати себе іншим людям, в які б життєві ситуації вона не потрапляла. Гідність як лакмусовий папір проявляє те, наскільки поведінка людини відповідає очікуванням відповідно до уявлень про статус та цінність людини.

Антиподом гідності виступає пихатість та перебільшена самовпевненість. Межа між самоповагою, моральним задоволенням від виконаних обов’язків та неадекватною самооцінкою дуже крихка, а її порушення викликає напругу у взаємовідносинах, руйнує нормальний моральний клімат. Пихатість, звичайно, не є тотожною виправданій самовпевненості: поза останньою навряд чи людина може діяти належним чином, не губитись у несподіваних ситуаціях. Нормальна, здорова самовпевненість, як правило, стимулює людину до вдосконалення своїх навичок чи-то у професійній сфері, чи-то в сфері між людських стосунків. Такого роду ситуації вже неодноразово спеціально досліджувались у моральній практиці, в результаті чого були вироблені засоби їх вирішення, що були спрямовані на розвиток вміння реально оцінити себе, свої можливості, навчитись дивитись на свої дії з позиції загальнолюдського досвіду і повернути втрачену самоповагу.

У моральній практиці виділяють жіночу та чоловічу гідність, національну гідність, професійну гідність, особисту гідність тощо.

Яким чином проявляється гідність в людських взаєминах та людській життєдіяльності? Гідність реалізується через такі чесноти як ввічливість, порядність, чесність, скромність, вимогливість до себе, самовладання, благородство. Еталоном порядності, моральної досконалості вважається благородство (шляхетність; це є те, що Г.Сковорода називав “аристократизмом духу”). Благородство – якість не вроджена, вона набувається в процесі соціалізації особистості, виховання та самовиховання. Вірогідно, поняття гідності зародилось ще у родовому ладі. Суворі умови життя, суспільна праця, боротьба з ворожими племенами формували повагу до хоробрих, сильних, мужніх людей. Починаючи з рабовласницького суспільства благородство стало привілеєм представників пануючого класу; воно носило становий характер і поступово наповнювалось новим особистісним та моральним змістом. Суб’єктом моральної в регуляції суспільствах давніх цивілізацій стає автономна особистість, а не соціальна група. У процесі формування індивідуальної самосвідомості особистості розвивається почуття власної гідності, честі, яке трималося в тому числі і на сприйнятті індивідом себе як представника певної соціальної верстви або групи. В подальшому історичному розвитку зміст етичних категорій гідності і честі збагачується, рельєфніше у змісті цих категорій проступає взаємовідношення особистості з особистістю (усвідомлення суб’єктних якостей людини) і взаємовідношення особистості і суспільства (визнання соціальної цінності особистості).

Співвідносною щодо категорії гідності виступає етична категорія честі. Поняття честі передбачає визнання гідності людини, оцінка індивіда з точки зору норм певної соціальної групи або цілого суспільства. Тому існують поняття професійної честі, військової честі, рицарської честі, дівочої честі і т.д. На відміну від уявлень про гідність, яке базується на принципі рівності всіх людей, поняття честі оцінює їх диференційовано. Якщо гідність вказує на прояви в людині загальнолюдських характеристик, то честь, якщо вона є, постає виключно моєю, а не колективною (хоча уявлення про неї утворюються в колективному співжитті).

Етимологічно слово “честь” походить від слова “частина”, що вказує на те, що люди з давніх часів уявляли себе частиною конкретного родового колективу. Зародження поняття честі (як і гідності) відносять до родового ладу. В умовах подальшої суспільної диференціації, людської відчуженості поняття честі пов’язувалось з доблестю, благородством. У Давній Греції честь розумілась як суспільне визнання індивідуальної доблесті. Виникає нове поняття – честь Вітчизни, яка у моральній свідомості і на практиці набуває особливого значення; в такому словосполученні сама Вітчизна наділялась суб´єктними характеристиками. При феодалізмі був зроблений ще один крок на шляху ускладнення змісту етичної категорій честі: виник відомий "кодекс лицарської честі”. В ньому містились жорсткі стандарти поведінки – своєрідна системи моральних цінностей. Лицарський кодекс честі включав в себе 7 доброчесностей або вмінь: володіння списом, фехтування, полювання, вміння їздити верхи, плавання, вміння грати у шахи, складати вірші своїй "дамі серця”. Рицар повинен був постійно готовим віддати життя за свого сеньйора або за даму серця. Посвята у лицарі закріплювала за лицарем право на рицарську честь, що могла передаватись спадково.

Сучасні дослідники поняття честі виділяють характерні особливості честі і гідності, розкривають їх як парні категорії, які знаходяться у суперечливій єдності. Наприклад, відзначається й така їх особливість: гідність може належить людині за правом народження чи приналежності до певної соціальної групи, проте честь – це те, чого людина мусить добиватись сама. Єдність протилежностей характерна і для механізмів функціонування цих категорій: гідності має спрямованість свого становлення та руху від зовнішнього визнання до внутрішнього бажання його закріпити, а честь, навпаки, від внутрішнього прагнення людини до суспільного визнання. Честь як форма моральної самосвідомості пов’язана із совістю; за висловом А.Шопенгауера, “честь – це зовнішня совість, а совість – це внутрішня честь”.

В проблематиці етики виділяють ще й інші категорії, що фіксують ті чи інші важливі складові моральної сфери дійсності; це, наприклад, дружба, чесність, щирість, каяття, сміливість, вимогливість, товариськість, прихильність та ін. Проте завдання та обсяги даного посібника не дозволяють нам належною мірою висвітлити ці категорії; для тих, хто бажав би ознайомитись із їх змістом, радимо звернутись до додаткової літератури до теми.

Підведемо підсумки питанню: категорії, що позначають моральні властивості та характеристики людини безсумнівно дозволяють нам звернути увагу на достатньо складні та тонкі явища людської моральності. Знання змісту цих категорій покликане не лише надати нам орієнтації в підходах до морально-етичних сторін життя, а й свідомо спрямовувати свої дії задля виправданих проявів активності в галузі власного морального розвитку.

Висновки.

- В етиці, як і в будь-якій ретельно опрацьованій системі знань, важливу роль відіграють категорії – найбільш важливі та загальні поняття цієї науки, в яких фіксуються та виражаються якісні характеристики моральних явищ і процесів. Звідси випливає важливість вивчення категорій етики, адже саме в них зосереджений найбільш суттєвий зміст морально-етичної проблематики.

- Серед всіх категорій етики центральне місце належить категоріям добра і зла, які самим своїх змістом вказують на вихідні особливості моральності людини – бути в змозі в будь-яких своїх ситуаціях здійснювати життєво важливий вибір чи-то в напрямі позитивного утвердження людського начала буття, чи-то в напрямі його деформацій та руйнування. Всі інші категорії етики базуються на цих двох центральних категоріях.

ТЕМА 4. МОРАЛЬНА КУЛЬТУРА СПІЛКУВАННЯ

Моральні якості особи найяскравіше проявляються у царині живого спілкування, де реалізується духовний потенціал людини. Справжній сенс спілкування як особливої форми міжособистісних взаємин розкривається тоді, коли партнери, постають саме як суб’єкти, котрі здатні засвідчити свої неповторні якості, виявити свою індивідуальність й унікальність. У спілкуванні найважливішою є проблема вибору, морального самовизначення партнерів стосовно одне одного, коли актуалізуються категорії обов’язку і відповідальності, любові й ненависті, співчуття і байдужості, совісті й сорому.

1. Етика комунікацій та морально-психологічні принципи спілкування

2. Комунікативні риси особистості: чесноти і вади

3. Етикет. Особливості ділового етикету

4. Конфлікт та морально-етичні аспекти його вирішення

1. Етика комунікацій та морально-психологічні принципи спілкування

Спілкування як комунікативна діяльність включає багатогранний світ людських стосунків, коли одночасно відбувається обмін діями, вчинками, думками, почуттями, переживаннями, а також звернення людини до власної душі, своїх спогадів, мрій, сумління. Без спілкування неможливий повноцінний розвиток людини, як особистості. Спілкування є формою творчої активності, яка допомагає засвідчити різні грані людського таланту. Відсутність повноцінного спілкування приносить великі втрати людині, викликає значні деформації внутрішнього світу і психічного стану. Кожна людина боляче переносить стан самотності й ізольованості від оточуючих. А. Де Сент-Екзюпері вважав спілкування найвищою цінністю, найбажанішою „розкішшю”.

Вищий сенс спілкування - це самовизначення, самореалізація, самоствердження і взаємозбагачення однієї особи через іншу. Але якщо людина в процесі спілкування вище всіх підносить саму себе, переслідує якісь корисливі цілі, якщо для неї усі інші стають лише засобом для задоволення власних потреб, то таке спілкування постає аморальним, і воно, фактично, не досягає своєї мети. Спілкування, побудоване на грубості, підступності, брехні, приносить великі розчарування, завдає душевних страждань, пекельних мук. Як висловився один із класиків французької екзистенціальної філософії Ж. П. Сартр, „пекло – це інші”.

Спілкування вважається мірилом моральної культури людини. Етика спілкування засвідчує моральність особистості, являється віддзеркаленням індивідуальної моральної свідомості, що є сукупністю конкретних навичок, умінь, установок, почуттів. Окрім моральної свідомості важливою є культура почуттів і культура поведінки. Морально зріла особа із сформованим знанням культурних моделей поведінки, етикетних правил повинна вміти їх адекватно використовувати в кожній конкретній життєвій ситуації.

Спілкування передбачає обмін інформацією, тобто комунікації. Спілкування і комунікації не є тотожними поняттями, бо мають змістовні відмінності. Комунікація (лат. communico – спілкуюсь із кимсь) – це смисловий та індивідуально-змістовний аспект соціальної взаємодії; обмін інформацією у різноманітних процесах соціальної взаємодії. Спілкування ж передбачає не просто обмін інформацією, але й обмін враженнями, душевними переживаннями, почуттями, емоціями, досвідом. Здатність відчувати людина набуває тільки у спілкуванні, яке характеризується власне суб’єкт-суб’єктною спрямованістю. Спілкування за змістом є поняттям більш ширшим і загальним, а комунікація – конкретним, яке означає лише один із його типів, тобто соціальну взаємодію. Комунікація буває вербальною (словесною) і невербальною – безсловесною, (тілесно чуттєвою, мімічною, знаковою, візуальною). Комунікація у вузькому розумінні має однонаправлений характер, бо інформаційне повідомлення може стосуватись будь-кого, в тому числі і технічних засобів, а тому не завжди передбачає суб’єкт-суб’єктної взаємодії. У справжньому спілкуванні кожен із його учасників звертається до свого партнера саме як до суб’єкта – неповторної індивідуальності.

Інколи комунікацію розуміють ширше, по-суті, ототожнюючи її із спілкуванням. Сучасні філософи, опрацьовуючи проблему спілкування в аспекті людської екзистенції (виявляючи найбільш важливі особливості людського способу буття), здебільшого оперують поняттям „комунікації”. Видатний німецький філософ ХХ ст. К.Ясперс протиставляє „екзистенційну комунікацію” повсякденному спілкуванню. Він трактує її як „співвідношення” неповторних індивідуальних екзистенцій, як глибоко інтимне й особистісне спів-буття в істині, за допомогою якого реалізується людська автентичність. Сучасна людина, навіть не усвідомлюючи цього, завжди відчуває різницю між повсякденним поверховим і глибинним екзистенційним існуванням. Концептуальні засади цього досвіду якраз і розкриває у своїй комунікативній філософії К.Ясперс. Доповнюють цю проблематику етичні розробки К.-О. Апеля, зокрема його принцип „ідеальної комунікативної спільноти”, а також праці А.Піпера, що стосуються побудови цілісної системи етичних імперативів. Узагальнений зміст їх напрацювань можна звести до моральної вимоги: „Чини так, ніби ти є членом ідеальної комунікативної спільноти”. Цю вимогу можна назвати "категоричним імперативом" людського спілкування.

Фундаментальні теоретичні підвалини спілкування опрацьовуються сьогодні у сфері багатьох гуманітарних наук, передовсім, психології, педагогіки, соціології, естетики. І це не випадково, бо всезростаюча соціальна мобільність, динамізм життя розширюють спектр людських взаємин. Бурхливий ритм сучасної цивілізації, невпинний розвиток електронних інформаційних засобів з’єднують людей різних країн, материків, різних національностей, конфесійних і культурних орієнтацій. Саме спілкування, а не просто комунікація, здатне поєднати людей у реальну живу спільноту. Потреба людини у спілкуванні стосується насамперед діалогу, безпосередньої зустрічі з іншим реально існуючим „Я”.

Поряд з діалогічним всезростаючого значення набуває спілкування монологічне, коли особа спілкується сама із собою на рівні внутрішніх діалогів, роздумів, спогадів, мрій тощо. Суттєвим у людському спілкуванні є також контакти із навколишнім світом: із природними явищами, представниками живої природи або сакральних пам’яток, мистецьких творів тощо. Чим ширші обрії такого спілкування, тим багатшою є світ особистості, а також потреба у творчій активності і взаємному обміні інформацією із іншими.

Спілкування передбачає не лише інтелектуальний аспект: рівень знань, ерудованість, володіння цікавою інформацією, вміння підтримувати розмову, виявляти кмітливість, формулювати думку, - але включає також чуттєво-емоційний аспект. Емоційною реакцією на спілкування є стан задоволення, або незадоволення, який полегшує або ускладнює процес спілкування. У типовій комунікативній ситуації почуття стримуються, але при загостренні відносин можуть „вибухати”. Як правило це відбувається тоді, коли людина не спроможна впливати на розвиток ситуації в потрібному їй напрямку, а відтак втрачає контроль над собою. Емоція (лат. emoveo - збуджую, хвилюю) – це чуттєва реакція, що виникає внаслідок зовнішніх і внутрішніх подразнень, що спричиняють зміну у психо-фізіологічному стані людини. Почуття постають суб’єктивною реакцією людини на оточуючий світ. Культура почуттів особистості виявляється в адекватності її емоційних реакцій комунікативній ситуації, у здатності реагувати на неї, відповідно її реальному стану, вміння співпереживати тому, із ким відбувається діалог, тощо. Почуття людини формуються та облагороджуються в процесах виховання і навчання, набуття життєвого і суспільного досвіду, врешті – у самовихованні. Культура почуттів шліфується, відточується шляхом змістовного їх наповнення, збагачення, деталізації. Почуття разом із переконаннями визначають моральну позицію особистості. Поняття добра, милосердя, справедливості, що усвідомлені людиною раціонально (за допомогою знань, розуму), в той же час виявляються чуттєво (іраціонально) у формах доброзичливості, прихильності, симпатії, любові тощо. У звичайному ході життя емоції виникають спонтанно, як довільні реакції на різні ситуації, без логічного аналізу чи раціональних обґрунтувань. Але опираються вони на набуті знання, досвід, практику численних спілкувань. Окрім того, людські почуття постають виявом єдності етичного й естетичного у ставленні до інших. Наприклад, вихована і тактовна людина емоційно доброзичливим поглядом чи усмішкою, жестом виявить своє прихильне ставлення до співбесідника. Емоційний контакт є важливою передумовою нормально, результативного спілкування.

До важливих умов людського спілкування слід віднести й певні особливості людей за їх завдатками, психо-фізіологічними характеристиками. Не всім людям потреба і здатність до спілкування притаманна однаковою мірою; це зумовлюється психічними і фізіологічними властивостями індивіда, його певними природними завдатками. Від давніх часів відомі чотири типи людського темпераменту: сангвінік, холерик, меланхолік і флегматик, які визначають відповідний характер, здібності, особливості психологічної реакції особистості. За психологічними особливостями люди поділяються на інтровертів – замкнених на себе, заглиблених в себе, самоспоглядальних, які здебільшого є індивідуалістами, а також на екстравертів – відкритих назовні, спрямованих до контактів, товариських, які є яскраво вираженими колективістами. На здатність до спілкування впливають такі фізіологічні особливості, які відомий вчений фізіолог І.П.Павлов пов’язував із взаємодією в людини двох протилежних нервових процесів: збудження і гальмування. В залежності від співвідношення цих процесів виявляються такі антиподи проявів людської поведінки, як: а) сила і слабкість, б) врівноваженість і неврівноваженість, в) активність, рухливість і повільність, інертність. В конкретних випадках на комунікантів (тих, хто комунікує, або діалогістів, співбесідників) впливає також їх самопочуття, стан здоров’я, настрій, що має властивість змінюватись.

Культура спілкування залежить значною мірою від практичного оволодіння людиною його нормами і правилами. Спілкування можна назвати процесом виховання і самовиховання, коли комуніканти активно впливають один на одного за допомогою як вербальних, так і невербальних засобів. Вербальне (лат. verbum – слово) спілкування здійснюється засобом усної і писемної мови, а також за допомогою електронно-технічних засобів. Мова є засобом передавання думок, ідей, почуттів. Вона пов’язана із мисленням і співвідноситься із загальною культурою людини. Культура мовлення виявляється у вмінні в залежності від комунікативної ситуації використати чи розмовну, чи літературну мову, звернутись до усної, чи письмової форми. Для того, щоби зрозуміло і ясно висловитись необхідно володіти достатнім словарним запасом і вміти мислити логічно ясно і послідовно. Важливо слідкувати за чистотою мови, звільнятись від помилок у вимові слів, від частого вживання слів-паразитів, слідкувати за темпом мови, дикцією, гучністю голосу, його тембром, проте не забувати й про різноманітність мовних комунікацій. Мова має відповідати ситуації, культурному і професійному рівню слухачів.

Дата добавления: 2015-05-26