Звернемося до найбільш показових етичних концепцій та підходів, що опрацьовувались в межах названих парадигм. 5 страница

У конфліктній ситуації обов’язково зіштовхуються різні позиції, відмінні уявлення, ціннісні орієнтири, а тому одна сторона не погоджується із пропозицією іншої. Сукупність мотивів і цілей суб’єктивно усвідомлюються кожною стороною і кожен опиняється перед дилемою. В такій ситуації треба не стільки виконувати чиюсь вимогу, скільки розв’язувати сукупність накопичених проблем. Крайнє загострення суперечностей робить невідкладним завдання здійснення морального вибору за умови складної боротьби мотивів.

Проблеми вимагають вирішення, бо якщо вдавати, що їх не існує, то відносини ще більше напружуються. Конфлікти можуть мати: а) конструктивний і б) деструктивний зміст. Конфлікти розрізняють як зовнішні, коли виникають різні комунікативні протиріччя між людьми, так і внутрішні, коли відбувається глибока внутрішня боротьба на рівні індивідуальної моральної свідомості.

Моральний конфлікт – це суперечливе зіткнення моральних принципів в індивідуальній або ж суспільній свідомості, коли людина мусить вибрати те, що для неї не є прийнятним. Особливістю морального конфлікту є те, що в певній ситуації вибір якоїсь дії, що опирається на певну моральну норму веде до порушення іншої норми. Складність полягає не в тому, що людина може не знати відповідних моральних норм, через що не може зробити правильний вибір і не в тому, що вона не бажає виконувати певну вимогу моралі, а у зіткненні цих суперечливих вимог. Вибір власне треба зробити між рівними для даної людини цінностями, які є для неї взаємовиключними. Джерелом внутрішнього конфлікту є складність, різнохарактерність власних особистісних мотивів, які підпорядковані один одному. Для морального конфлікту властива боротьба індивідуальних моральних цінностей, норм, приписів, які особистість визнає для себе беззаперечними.

Зовнішній конфлікт проявляється у формі гострих моральних суперечностей між людьми. Для зовнішнього конфлікту характерне заперечення правильності переконань протилежної сторони, розходження у ціннісних орієнтаціях. Учасники конфлікту приречені на моральні збитки, бо кожен зазнає певних втрат, має поступитись чимось дуже для себе цінним. Кожна сторона хоче, аби було визнано правильною саме його позицію, а це перешкоджає досягненню компромісу. Можна сказати, що „золотим правилом” розв’язання конфлікту є обрання „із двох зол меншого”. Менше зло аж ніяк не стає добром, але воно передбачає компроміс у тому випадку, коли гармонії у даній ситуації досягнути неможливо.

У конфліктній ситуації відбувається тяжка внутрішня боротьба, коли аналізуються усі обставини з тим, щоб зрозуміти і передбачити можливі наслідки даного вибору. В ієрархії цінностей існують цінності „вищі” і „нижчі”, а тому в процесі вибору людина може поступитись „нижчими” заради дотримання „вищих”. Що стосується засобів розв’язання конфліктів, то у практичній етиці існує вчення про ієрархію моральних цінностей, систему переваг, коли особа зважує значення тих, чи інших цінностей і обирає те, що є вагомішим. Загальноприйнятою є практика надання переваги загальних інтересів над особистими, коли людина підпорядковує власні інтереси суспільним. Але це не може бути аксіомою, бо індивідуальна і суспільна мораль можуть перебувати в антагоністичному протистоянні. Адже не кожне суспільство спрямоване на задоволення інтересів особи, тому можливість правильного вибору детермінується наявністю зустрічного руху від людини до суспільства і від суспільства до людини. Готовність особи пожертвувати власними інтересами заради суспільних є більш виправданою, що підтверджується таким гаслом: „Той, хто краще служить суспільству, отримує більшу винагороду”.

У конфліктології сучасній науці про конфлікти опрацьовується теорії етики наслідків, побудованих на необхідності оцінки етичного вчинку з точки зору його потенційних наслідків. Ці теорії вчені зводять до двох основних типів. Одні вважають, що вчинок А буде значно кращим від вчинку В, якщо він спрямований на досягнення вищих цілей. А інші стверджують, що вчинок А можна вважати кращим, ніж вчинок В, якщо його наслідки є більш благотворними. Адже сумніви щодо обрання підходу щодо визначення степені моральності з приводу тих, чи інших дій виникають у людей постійно. Навіть, коли говорити про наслідки, то не завжди можна бути впевненим, які саме із них являються дійсно кращими. В свою чергу, поняття „краще” і „благотворніше” не є однозначними, їх не просто зважити і співвіднести. Це пов’язано із складнощами визначення критерію оцінки вчинків. У конфліктній ситуації правильність вибору підтверджується тим, що при найкращих намірах був отриманий і найкращий результат. Особа, обираючи найбільш прийнятне для себе рішення, все рівно несе моральні збитки, бо гармонія виключена. Зробивши вибір на користь однієї вартості, людина завжди буде жалкувати за тим цінним, котре було втрачено.

Конфлікти у діловій сфері виникають внаслідок антагоністичного протистояння інтересів, конкуруючих позицій, коли необхідно зробити вибір між протилежними пропозиціями на користь однієї із них. Коли сторони не знаходять компромісу, то вдаються до конфронтації і розриву стосунків. Технологія розв’язання конфліктів опирається на вміння адекватно оцінити позиції, знайти правильні аргументи аби пригасити властиву для конфліктів емоційну збудженість опонентів – супротивників у суперечці. За будь-яких обставин учасникам конфлікту необхідно зрозуміти сутність конфлікту, стадію, якої він досягнув, ідентифікувати позиції сторін. Для врегулювання кризової ситуації не замінимими є прийоми контролю над власними емоціями і вміння сконцентрувати зусилля задля можливості слухати інших. При надто експресивному спілкуванні доцільно використовувати методи не рефлексивного слухання – вміння мовчати, не втручаючись у монолог співрозмовника, який зміг би подолати збудження і чіткіше сформулювати думки. У відповідь потрібно аргументувати краще власну позицію і якщо опонент помиляється, то не варто з ним погоджуватись, а продовжувати відстоювати свою позицію, підкріплюючи її відповідними аргументами.

Конфліктні ситуації можуть бути об’єктивними, які виникають з приводу конкретного об’єкта, якого прагнуть, чи хочуть володіти обидві сторони, а також суб’єктивні, спричинені розбіжностями у поглядах на те, що не являється реальним бар’єром для конфліктуючих. Останні здебільшого виникають внаслідок психологічної несумісності людей, їхнього небажання розуміти іншого. Можливі ще і безпредметні конфліктні ситуації, що виникають через якісь уявні розбіжності у поглядах або різне бачення і розуміння одного і того ж фактору чи явища.

Теорія конфліктів розробляє засоби ефективного подолання конфліктних ситуацій за різних обставин і на різних стадіях розвитку конфлікту. Досягнути перемир’я, пригасити протистояння ще не означає завершення конфлікту, який за нових обставин може спалахнути із новою силою. Завершальною стадією вирішення конфлікту являється усунення його справжніх причин, вирішення усієї сукупності суперечностей. Комунікативна етика вважає найважливішим засобом полагодження різних конфліктних ситуацій компроміс. Суть компромісу полягає у здатності прийняти позицію протилежної сторони до певної межі. Компроміс є вирішальним засобом вирішення різних життєвих і ділових ситуацій. Здатність до компромісу високо цінується у бізнесовій сфері. Стратегічно можливі три варіанти шляхів подолання конфлікту: а) м’який; б) жорсткий, в) принциповий. М’який передбачає поступки однієї сторони, яка визнає правильною протилежну позицію і погоджується її прийняти. Жорсткий – це коли одна сторона наполягає, але і друга – не здається. У цій ситуації відносини між опонентами набувають кризового характеру, а тому можливими є конструктивний і деструктивний виходи із конфліктної ситуації. При деструктивному характері розвитку конфлікту можливе відкрите протистояння, що може набрати насильницьких форм. Вирішитись ситуація може швидко, якщо сили однієї сторони вичерпаються, а набрати затяжного характеру. За цих обставин перемир’я може і не наступити. Принциповий спосіб розв’язання конфлікту передбачає і не слабкість, і не силу (твердість), а об’єднує одне і друге через досягнення компромісу.

Учасники конфлікту шляхом компромісу досягають консенсусу – згоди, тобто такої позиції, на яку шляхом поступок пристають обидві сторони. Йдучи на компроміс не можна уникнути моральних збитків. Розрізняють добровільний і вимушений компроміс. Мудрість рішення тримається на строгому розрахунку щодо можливих втрат, а тому емоції і моральні втрати мають відійти на другий план. Компроміс тут не можна зводити до угодовства, чи поразки, бо компроміс скоріше є виявом сили і мудрості в ім’я більшої вигоди. Компроміс для конфліктуючих сторін виключає максималізм – „все або нічого”, бо „поганий мир все ж кращий, ніж війна”. У ділових конфліктах емоційні пристрасті поступаються перед раціонально виваженими інтересами. Конкуруюча сторона завжди прагне знищити іншу, що іноді супроводжується агресією і злочином. Це є аморальним, але, на жаль, реальним і звичайним для нинішнього часу явищем. У вільному цивілізованому суспільстві опонент є суперником, а не ворогом. Стосунки між конфліктуючими мають врегульовуватись згідно цивілізованих правил, а не методами „дикої” війни. У діловій сфері конфлікти – це не зло, а спосіб з’ясування відносин, співставлення різних точок зору, пошук альтернативних методів вирішення справ. Тому вони не тільки можливі, але й необхідні у процесі між людського спілкування.. Різні варіанти бачення, більше пропозицій сприятиме ефективності відносин, розширюватиме горизонти бачення, покращуватиме в цілому перспективу співпраці. Правильне розуміння природи конфлікту передбачає визнання кожною особистістю розбіжностей у поглядах і готовність ознайомитись із різними підходами, іншими точками зору. А це і є основою ефективного і морального спілкування.

Висновки

Культура спілкування являє собою складову частину культури особистості, де знаходять зовнішнє втілення її моральні й естетичні якості. Культурна людина в процесі спілкування використовує правила і норми етикету, які надають її стосункам доцільності і краси. Знання службового етикету сприятиме професійному і кар’єрному росту, налагодженню міцних службових стосунків. Етична культура особистості – це не тільки красиві манери, вдалий візуальний образ, який помітний для всіх. Але зовнішня культура спілкування подібна до вершини айсбергу, яка є помітною (візуальний образ створюють манери, жести, постава, хода, вбрання, зачіска, вираз обличчя, міміка, усмішка, погляд), бо основну частину, дійсно гігантську, творить внутрішній духовний світ людини, її освіченість, інтелігентність, майстерність говорити і слухати, триматись, ставитись до інших, її запити і здатність до пізнання і вдосконалення. Внутрішня духовність і визначає загальну культуру поводження особи із собі подібними, моральність її практичних вчинків у житті, навчанні, трудовій діяльності.

В межах феноменології етичні ідеї активно розроблялись М.Гартманом та в певний період діяльності М.Шелером. Обидва ці мислителі виходили із думки про те, що моральні цінності людьми не вигадуються, що вони закладені в самих буттєвих структурах людського становища в світі. Тобто, самий факт того, що ми є люди, тобто істоти, наділені розумом, здатні до пізнання, вже зумовлює дію таких реальних (буттєвих) механізмів, що змушують нас ставати у моральні взаємини між собою. Коли ми опиняємось в певній життєвій ситуації, то характер цієї ситуації довільно змінити не можна, в ній самій, в її змісті присутні певні ціннісні структури, які ми, звичайно, можемо виконати, а можемо і не виконати, проте в кожному разі нас очікує відповідний результат. Моральна свідомість базується саме на такому, не довільному та не вигаданому характері моральних норм, що виражають етичні цінності. А етика, як філософська наука, повинна демонструвати сутність та онтологічний характер моральних норм. Вона має спрямовуватись на ідеальне значення вихідних понять моралі, відшукуючи, умовно кажучи, інваріантні значення в численних реальних моральних переживаннях, а такі значення володіють внутрішньою очевидністю, яка вловлюється інтуїтивно. Виходить, що зміст вихідних моральних понять не залежить ні від ситуацій життя, ні від часу; тут, в просторі й часі, він лише різноманітно проявляється.

В антропологічній філософії ХХ ст. завдяки зусиллям того ж М.Шелера, якого справедливо вважають засновником філософської антропології, природа моральності визначається провідними суттєвими характеристиками людини. До таких антропологія відносила досить великий спектр явищ людського буття, проте на першому плані перебувала людська здатність розриву із будь-чим частковим, що пов´язує людину із умовами її існування, та виходу на діалог із найпершим буттям, врешті – діалог із Богом. Таке розуміння людини зумовлювало й визнання принципової єдності всіх людей, оскільки здатність перебувати у діалозі із абсолютним, всеохоплюючим началом сущого не може належати окремій людині, це є загальнолюдська якість. Відповідно, вихідною засадою людських взаємин повинна бути єдність, співпраця, солідарність. Лише у такому разі люди можуть виявити свою справжню природу. До цього додавались і міркування з приводу природної недостатності людини, тобто недостатності її генетичних програм для успішного виживання, що повинно надолужуватись культурою, яка, знову-таки, може творитись лише у співпраці та за умов обміну набутим.

До різновидів антропологічної філософії досить часто відносять дуже впливову філософську течію ХХ ст. під назвою екзистенціалізм ("філософія існування"). Представники цієї течії, частина з яких відомі як уславлені письменники (Ж.-П.Сартр, Г.Марсель, А.Камю), намагались доводити, що вирішальне значення та найперший інтерес для людини має її внутрішнє сприйняття явищ власного життя, її внутрішні життєві самовідчуття та переживання, бо все інше так чи інакше є другорядним та похідним від цього. Тому й етична проблематика постала в екзистенціалізмі через такі людські питання, як сенс життя, самореалізація, само ідентифікація. На першому плані в етичних міркуваннях екзистенціалістів опинились питання можливостей людини, що подавались через аналіз свободи: більшість екзистенціалістів стверджувала, що людина початково ні до чого не примушена та не призначена, тому вона здійснює вибір себе самої. В цьому виборі загальні моральні настанови, що функціонують в суспільстві, мають другорядне значення, бо найперша відповідальність людини є її відповідальністю за власну ідентичність. Звідси звучить теза про ситуативний характер морального вибору: слід виходити не із якихось непохитних приписів моралі, а із ситуації, в якій головне завдання – не зрадити собі, не перетворити свою унікальність та неповторність на посереднє існування.

Фрейдистська теорія несвідомого також не обминула етичних проблем. За З.Фрейдом людське суспільство не може існувати без певних норм, що носять характер заборон та вимагають від людини певних обмежень в проявах інстинктів виживання. В давні часи це були "табу", що базувались на містичному страху, але в історичному розвитку до них приєднались свідомо вироблені заборони, що вже мали певні пояснення. Моральні норми належать до свідомо створених заборон, що, утворивши певні культурні традиції, входять в структуру "Над-Я" і завдяки вихованню починають виконувати роль внутрішнього, а не зовнішнього контролю за діями людини. Проте далеко не кожна людина здатна стримати силу впливу несвідомих інстинктів, хоча існують легальні способи їх приборкання. До таких З.Фрейд відносить творчість у різних сферах культури, де, власно, й витрачається глибинна енергія несвідомих потягів; саме тут, в творчості, дозволяється переходити межі моральних норм.

В межах аналітичної філософії найбільш відомою та показовою є етична концепція Дж.Мура, яку часто називають "метаетикою" ("над-етикою"): справа в тому, що Мур вважав найпершим завданням теоретичної етики не аналіз людських вчинків з позиції їх моральних характеристик, а аналіз вихідних етичних понять, до яких він відносив добро і зло. Мораль встановлює норми поведінки, етика їх пояснює та обґрунтовує, а теорія етики ("метаетика") аналізує мову етики – аналізує значення понять. Значну частину своїх етичних праць Дж.Мур присвятив критиці поширених тлумачень етичного, серед яких він спеціально розглянув натуралізм, утилітаризм, метафізичну етику та гедонізм. Мур переконливо доводив, що всі ці теорії не уникають гріха натуралізму, але останній неспроможний дати справжнє пояснення моралі з однієї простої причини: він підміняє моральні поняття та якості певними речами або їх властивостями, стверджуючи, наприклад, що добро є або задоволення, або позитивний результат вчинків, або стан людських взаємин. Проте все це можна назвати добром лише тоді, коли ми знаємо, що є добро саме по собі, бо будь-які речі можуть лише перебувати у відношенні до добра, але не є добром. Більше того, вони ніколи не зможуть бути добром для всіх та за будь-яких обставин, але для етиці нам потрібно відрізняти добро від зла будь-коли. Таке поняття добра – добро будь-коли – Мур називав "внутрішнім (або універсальним) добром". Це поняття було для нього синонімом стратегічного добра, добра-мети на відміну від добра-засобу. Це справжнє та завжди ідентичне собі добро за Дж.Муром ми осягаємо інтуїтивно, оскільки воно не може бути поділене на частинки, тобто піддане аналітиці. Через такий хід думки концепцію Дж.Мура інколи також називають етичним інтуїтивізмом. Зазначимо, що в останньому пункті ми спостерігаємо спів падіння у підходах Дж.Мура із підходами феноменологічної філософії, хоча ці напрями інколи вважають віддаленими один від одного. Зараз аналітичну концепцію етики активно розвиває американський філософ О.Макінтайр.

Під впливом позитивізму та аналітичної філософії виникла прагматична концепція моралі, що підпорядковувала мораль питанням корисності, вигоди, результативності людської діяльності та людських взаємин. Не можна сказати, щоби мораль була зовсім відірвана від питання про успішність людської діяльності, проте досить часто моральні вимоги ідуть всупереч користі та результативності. Наприклад, навряд чи людську самопожертву хтось буде прямо пов´язувати із користю.

Релігійна філософія ХХ – поч. ХХІ ст. як і раніше постає достатньо сильно етично навантаженою, тобто етичній проблематиці тут приділяється серйозна увага. Вихідною тезою всієї релігійної філософії сучасності можна вважати її переконання в тому, що етична сторона людського життя постає найпершою і найважливішою для людини, оскільки від щирої відданості людини моральним заповідям і принципам залежить не лише людська доля, а й стан буття в цілому – як людського буття, так і буття вищого за статусом, тобто духовного, і так само буття космічного, всесвітнього. Це зумовлене перш за все тим, що моральні норми є настановами божества, а духовна природа останнього вимагає чистоти, відкритості, прозорості, позитивного спрямування будь-якої активності, а також єдності внутрішнього духовного стану та зовнішніх проявів активності. Матеріальне тут вважається початково темним, далеким від означених якостей божественного, а тому найтяжчою провиною постає підпорядкування души (і духовного) схильностям матеріального; якщо таке відбувається, душа втрачає чистоту, позитивність, а людина та все, що неї причетне, деформується і деградує. Отже, етика для релігійного світогляду та релігійної філософії майже ототожнюється із онтологією, тобто вона визначає спосіб та якість буття. В сучасних релігійних течіях досить часто наголос робиться на питанні про відношення людини до Бога та етичного. Наприклад, в неотомізмі (оновленій філософії св. Фоми Аквінського) ретельно досліджується як зміст та сенс найперших божественних заповідей, так і їх умови реалізації в людських вчинках. Стверджується, що людина не лише наставляється Богом, а й підтримується Їм у своїх моральних діях, корегується і т. ін. До справжнього боріння за щиру моральність закликає людину протестантська філософія, яка на відміну від неотомізму, лишає людині лише єдину форму зв´язку із Богом – неоглядну та віддану віру. Парадоксально звучить теза деяких протестантських філософів: формою присутності Бога в світі є його відсутність, що, за їх переконанням, породжує явище справжньої релігійності, спрямованої на пошуки сенсу буття. Ці пошуки і стають найпершим моральним діянням людини. Східні релігійні філософські течії наставляють людину на боріння за максимальне самозречення через служіння добру в усіх його проявах (індуїзм, джайнізм, йога). На шлях морального самовдосконалення наставляє людину вчення "живої етики", створене О.Реріх: людина є складним створінням, але її найпершим життєвим завданням є сходження від найнижчих складових своєї сутності (фізичного тіла) до найвищих (ментальне тіло).

В парадигмі філософської культурології (неокантіанство, М.Бахтін, С.Аверінцев, В.Біблер, М.Бубер та ін.) мораль та етика розглядаються як органічні складові культури, як її певне смислове зосередження. На думку культурологів, мораль – це сфера виборювання та створення справжньої території людськості, а тому сутність моралі виражається у типі відношення, яке здатна реально здійснювати людина у своєму ставленні до будь-чого, але перш за все – до іншої людини. Тут на перший план виходять як раз характеристики провідних типів людського відношення, де виділяються та аналізуються: 1) відношення "Я – Ти" як справді гідне людини; 2) відношення "Я – Воно" як спотворене, об´єктивоване відношення, що оречевлює іншу людину, подає її через відчудження; 3) відношення "Я – Інший" як проблематичне відношення, через наповнення якого конкретним змістом виявляється істинна моральність людини; 4) відношення "Ми – Вони", що постає соціально-психологічною характеристикою колективних взаємин. Досить часто морально-етичні якості розглядаються культурологами через людську здатність символізувати дійсність (неокантіанство, М.Іліаде); оскільки символізація постає формою внесення найвищих смислів у дійсність, саме морально-етичні дії роблять смисли реально присутніми в житті. Нарешті, слід відзначити, що в культурології поняттю цінностей надається вагомого значення як ядра культури, тому й етику часто подають як сферу практичного вироблення та реалізації найважливіших життєвих цінностей людського суспільства.

Говорячи про етичну проблематику ХХ ст., не можна обминути цілої низки чинників особливого звучання проблем етики та моралі саме в цей час. ХХ ст. справедливо вважають дуже розмаїтим, багатоплановим і суперечливим. Можна сказати, що випробовування, що випали в цей час на долю людини, постали в чомусь небувалими, повчальними, проте й трагічними: дві світові війни, ціла низка революцій, що супроводжувались громадянськими війнами або заходами масового насильства, дії тоталітарних режимів, концтабори, геноцид в тих чи інших регіонах, явища Голокосту, "етнічних чисток", утвердження масової культури, що пропагує своєрідний культ насолод, екологічна криза, ціла низка масштабних техногенних катастроф, поширення тероризму, виникнення нових захворювань людини, шалені масштаби поширення наркотичної залежності, комп´ютерного ескейпізму та ін., - все це є ознаками і "надбаннями" ХХ століття. Тому можна не дивуватися з приводу того, що, з однієї сторони, тут не могло не відбутися загострення інтересу до морально-етичних проблем, а, з іншої сторони, так само не могло не відбутися поширення морального релятивізму, цинізму, морального лицемірства та ін. Варто звернути увагу, наприклад, на те, що сьогодні є рідкісним виключенням ситуація, коли якійсь політичний діяч відверто проголошує свої цинічні або людиноненависницькі погляди; як правло, ситуація виглядає зовсім інакше: із високих трибун такі люди оперують гаслами свободи, демократії, щастя людини, а потім самі під такими красивими гаслами розгортають діяльність, що за суттю та змістом знищує ці гасла або постає із ними несумісною. Проте слід пам´ятати, що такого роду явища не проходять для людства безкарно. Якщо придивитись до ситуації, що підводила до другої світової війни, то можна було побачити щось подібне, бо в ті часи люди майже повністю були дезорієнтовані внаслідок морального цинізму політиків та вождів. Результат таких дій відомий. Коли афіняни стратили Сократа, перед тим стративши своїх найкращих морських стратегів, то внаслідок того, що як одна справа, так і інша супроводжувалась моральним лицемірством, Афінський союз держав почав стрімко втрачати свої позиції і врешті занепав. Можна згадати також і ганебний кінець Радянського союзу, який часто називають останньою світової імперією: тут також ступінь моральної розбещеності та загального лицемірства в 70-ті – 80-ті роки ХХ ст. набув надзвичайних масштабів. В цілому ситуація тут повинна бути осмислена так: оскільки мораль є виразом і проявом суто людського способу буття та людського типу взаємин, то масова деградація моралі означає втрату людськості у соціальних взаємодіях. Тоді такі взаємодії починають вибудовуватись на якихось інших засадах, що врешті приводить до зламу попереднього стану справ із середини суспільства.

Описані вище події ХХ ст., а особливо друга світова війна та ті страхіття, що були нею породжені (концтабори, відвертий політичний терор, масове знищення мирного населення, етнічний терор та геноцид проти євреїв, слов´ян, циган), інколи тлумачаться в соціально-гуманітарних науках як криза цивілізаційних засад сучасного людства та як поштовх до пошуків нових гуманістичних принципів людських взаємин. Ці пошуки розгортались наприкінці ХХ ст. дещо суперечливо: з однієї сторони, етика включила в поле свого розгляду принципово нові проблеми сучасності (наприклад, проблеми відношення до евтаназції, до неповносправних та душевно хворих людей, до людей інших релігійних конфесій та ін.) та утворила нові напрямки етичної думки (екологічну етику, біоетику, етику ділового спілкування, бізнес-етику, етику міжнародних стосунків та ін.), а, з іншої сторони, в наш час спостерігається поширення поверхового ставлення до морально-етичних норм, їх подальша релятивізація та навіть відкидання. Досить проблематичним сьогодні є ставлення до етики з боку філософського постмодернізму – однієї з новітніх філософських течій, що сформувалась у 70-ті – 80-ті роки ХХ ст. По сьогоднішній день ставлення до філософського постмодернізму є неоднозначним, хоча при тому превалює критичне чи насторожене відношення, що викликане в тому числі й тим, що не існує чітких ознак постмодернізму, так само як не існує і визнаного кола осіб, що є його представниками. З іншої сторони, більшість дослідників вважають постмодернізм закономірною реакцією на деякі особливості сучасної соціально-культурної ситуації та вважають певні його тези хоча й неприйнятними, проте виправданими. Що це за тези? – Перш за все, філософи-постмодерністи стверджують, що наш час – це час не вторинної і навіть не третинної культури, а посткультури: наприклад, давньогрецька культура була вторинною щодо культур попередніх потужних цивілізацій, культура європейського Відродження була вже третинною, але в наш час ми вже не маємо можливості дістатись до перших реалій світу та людини внаслідок шалених соціально-історичних нашарувань, що напрацьовані людством. Тому ми вже втратили не те щоби відчуття дійсності, ми вже нею й не цікавимося, оскільки всі наші дії просякнуті умовними знаковими процедурами. Коли ми намагаємося щось написати, наприклад, в галузі художньої літератури, ми більше думаємо про вже написане, ніж про те, про що насправді ми хотіли би написати. Більше того, в наш час майже будь-яка грамотна людина може написати роман, повість, оповідання, вірш, отже, писання вже не є покликанням, а лише прагненням досягнути якоїсь мети.

Друга вихідна теза філософського постмодернізму звучить так: оскільки знаково-семантична та знаково-символічна діяльність постає тепер вирішальною в людських взаєминах, а реальність недосяжна для освоєння та осмислення, то єдине, на чому тримається така діяльність – це цінності, які визначається виключно співвідношенням певних знаково-текстових структур. Тому будь-яка знакова діяльність визначається через вписування в контексти, гіпертексти, інтерпретації. Отже, текст не прочитується (оскільки його зв´язок із реальністю втрачається), а створюється навіть в процесах його читання. Тому все вирішує вільний герменевтичний дискурс, тобто накручування сенсів та значень навколо певного первинного тексту. Відповідно, й морально-етичні норми не можуть мати не те щоби єдиного, а й навіть певного значення.

Третя теза стверджує, що між окремими жанрами та видами текстової та культурної діяльності не може існувати чітких та певних меж: все є умовним і відносним, а єдино значущим постає вже не зміст текстів чи знаково-символічних форм, а та дія, той акт, що намагається представити те, чого представити не можна; його часто називають "перформенс" (вистава, дійство) або "інсталяція" (встановлення). В обох випадках йдеться про певні, інколи досить умовні або епатажні дії, що повинні викликати реакцію з боку тих, хто за ними спостерігає.

Торкнемося окремих конкретних ідей представників постмодернізму. Праця німецького філософа П.Слотердайка "Критика цинічного розуму" вважається своєрідним маніфестом постмодернізму. Автор вважає, що вихідні ідеї класичної філософії приховували в своїх підвалинах прагнення влади та панування. Непомітно ці ідеї привели до загальнокультурної та цивілізаційної кризи, за умов розгортання якої класичні моральні настанови виконують роль "моральних транквілізаторів". Сьогодні, на думку П.Слотердайка, мужність мислити полягає в тому, щоби відмовитись від розуму і сприйняти дійсність поза готовими настановами, що виявились марними. Французький культуролог Поль де Мен також стверджує, що такі категорії класичної метафізики, як благо, єдине, істина більше не підтримують культуру. За таких умов Одо Марквард вважає за потрібне звичну моральну максиму "Я на цьому стою, і не можу інакше" замінити іншою: "Я на цьому стою, але можу як завгодно". В тому ж дусі Франсуа Ліотар проголошує, що істина не виголошує точних настанов, а діє. І взагалі, оскільки між розумом і реальністю, між суб´єктивним та об´єктивним не існує чітких меж, поняття істини втрачає будь-яке нормативне значення (Жіль Дельоз). Єдино реальними лишаються прямі бажання індивіда та цінності; саме вони лежать в основі його поведінки.

Поставимо запитання: які уроки ми можемо винести із перегляду численних концепцій, що подають сутність етичного та врешті підводять до заперечення будь-якої значущості моральних норм, міркувань, теорій в житті сучасної людини? – Перш за все огляд класичних етичних концепцій дозволяє зробити певні виправдані висновки:

- необхідність моральних норм, їх усвідомлення та свідоме запровадження сягає досить давніх часів людської історії, проте немає сумніву в тому, що вони пов´язані із принциповим розрізнянням людської поведінки від дій будь-яких живих істот: людина як творець та осереддя соціально-культурного процесу поставала зовсім в інших якостях, функціях, характеристиках, а тому не могла діяти на основі інстинктів життя, як вроджених, так і набутих;

- звідси стає зрозумілим і те, що при певній умовності, історичній та регіональній варіативності моральних норм та етичної свідомості, останні не вигадуються і не є цілком довільними: під ними стоять певні цілком реальні вимоги до дій, вчинків, способів людських взаємодій, що окреслюються в конкретних ситуаціях життя людини і суспільства;

- ці цілком об´єктивні структури моральних регулятивів людського життя по-різному конституюються в конкретному суспільстві, по-різному усвідомлюються, виражаються, закріплюються в суспільній практиці, що дозволяє зрозуміти як великі відмінності в моральних нормах різних культур та етносів, так і те, що в своїх конкретних формах ці норми можуть досить далеко відходити від об´єктивних моральних структур та навіть їм суперечити;

- в останньому випадку, коли спостерігається суттєве розходження між свідомими настановами щодо правил та норм моралі та вимогами об´єктивних моральних структур, коли в суспільстві намагаються будь-що утримати певні моральні імперативи недоторканими, незмінними, можуть врешті відбутись зміни із такими деструктивними для даного суспільства наслідками, що й поховати взагалі певну соціальну систему (як це відбулось із падінням культури та соціального устрою Стародавнього Єгипту, культури Майя, імперії Радянського Союзу та ін.);

Дата добавления: 2015-05-26