Концепція еволюції Ж. Б. Ламарка та Ч. Дарвіна

Розвиток природознавства у другій половині XVIII століття пов’язаний із формуванням уявлень про природне виникнення світу, загальну мінливість матерії та властивий їй внутрішній рух. Ці уявлення розвивали як філософи, так і натуралісти.

Серед найбільш відомих авторів розглянутого періоду, які розвивали у своїх працях ідеї еволюції, слід назвати французького натураліста Ж. Бюффона (1707 – 1788), англійського натураліста, лікаря Еразма Дарвіна (1731 – 1802) — діда Ч. Дарвіна, російського вченого-енциклопедиста М. Ломоносова (1711 – 1765), петербурзького академіка К. Вольфа (1734 – 1794) й ін.

Але найяскравішою фігурою розглянутого періоду є французький натураліст Жан Батист Ламарк – автор першої цілісної концепції еволюції, яка відобразила рівень розвитку біологічних наук і філософської думки ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. Свої еволюційні ідеї найбільш повно Ж. Б) Ламарк виклав у праці “Філософія зоології»”, яку було опубліковано у 1809 р.

Основою еволюційної концепції Ж. Б. Ламарка є його природничо–наукові уявлення й філософські погляди.

Проаналізувавши практику вчених – ботаніків і зоологів, а також спираючись на власні ботанічні й зоологічні дослідження, Ламарк наводить докази існування явища змінюваності видів. Одним із таких доказів є наявність “сумнівних видів”, щодо визначення яких систематики відчувають труднощі. Останнє є результатом того, що між видами існують поступові переходи. Наявність цих переходів доводить, що види перебувають у постійному русі, тобто поступово змінюються, перетворюючись на інші види. Зрештою, Ж. Б. Ламарк дійшов висновку, що всі живі форми – рослини і тварини – справжні витвори природи, тобто вони не існували споконвіку, а виникли в певний час.

Основним змістом концепції є уявлення про напрям і рушійні сили еволюції.

Ламарк виділяє два основних напрями еволюції: градацію і пристосувальну диференціацію видів.

Градація – це східчасте підвищення рівня організації. Пояснюючи суть цього напряму, Ламарк підкреслює, що першими живими організмами, які виникли з неживої матерії, були найпростіші живі тіла. Подальший розвиток життя відбувався від простого до складного. Такий процес підвищення рівня організації має східчастий характер (“сходи істот”).

Пристосувальна диференціація видів. Розкриваючи сутність цього напряму, Ламарк звертає увагу на те, що процес східчастого підвищення рівня організації можна простежити лише від класу до класу. Усередині класів градацію порушує вплив зовнішнього середовища, у результаті чого спостерігається процес пристосувальної диференціації видів залежно від різних умов існування. Виділяючи цей напрям, Ламарк постулює пристосувальний характер видоутворення.

Отже,видоутворення, за Ламарком,відбувається шляхом безпосереднього пристосування до середовища.

Виділивши два напрями еволюції, Ламарк формулює уявлення про чинники (рушійні сили) еволюції, відповідальні за ці напрями. Їх, як і напрямів, також два.

Перший чинник — тенденція (прагнення) до вдосконалення. Намагаючись виявити причини еволюції, Ламарк насамперед зупиняється на питанні про причини градації. На думку Ламарка, у живій природі існує фатальна неминучість, яка штовхає організми до підвищення своєї організації. Остання є наслідком тенденції до вдосконалення, яке відображає “порядок речей”, вкладений Богом у матерію при її створенні.

Другий чинник — прямий вплив середовища.Порушення правильної градації усередині класів є наслідком впливу різних зовнішніх умов, які змушують види змінюватися відповідно до змін зовнішнього середовища.

Схемапрямого впливу середовища така:

а) організми, що розвиваються, зазнають впливу зовнішнього середовища;

б) під впливом зовнішнього середовища виникають адекватні йому зміни, тобто пристосувальні, або доцільні, із чого випливає, що доцільність споконвічна;

в) зміни,які постійно виникають, успадковуються наступними поколіннями.

Отже, Ламарк вводить у науку постулат про успадкування набутих змін. При цьомувідповідь організму на вплив зовнішніх умов відрізняється деталями й визначається організацією живих істот: вона неоднакова в рослин, нижчих і вищихтварин (тварини,які мають розвинуту центральну нервову систему).

У рослин і нижчих тварин пристосування виникають унаслідок безпосереднього впливу фізико-хімічних чинників зовнішнього середовища.

Вищі тварини, на думку Ламарка, здатні до “внутрішнього почуття” й виявлення “волі”. Тому змінюваність вищих тварин Ламарк уявляє так:

· змінюються умови середовища;

· під впливом цих змін у тварин змінюються потреби;

· під впливом змінених потреб змінюється поведінка й виникають нові звички;

· у зв’язку з новими потребами і звичками тварини вправляють одні органи і не вправляють інші;

· відповідно до нових потреб і звичок та під впливом тривалого вправляння або за відсутності такого відбувається зміна органів (органи, які постійно задіяні, посилено розвиваються — наприклад, шия жираф, — тоді як за тривалої відсутності вправлянь вони атрофуються). У цьому сутність першого “закону Ламарка”;

· усі зміни,які виникли в такий спосіб, із часом успадковуються (другий “закон Ламарка”).

Отже, прямий вплив середовища і є тим чинником, який відповідає за пристосувальну диференціацію видів (виникнення видів шляхом пристосування до середовища).

Подальший розвиток науки, економіки визначили історичні передумови дарвінізму, що охоплюють 3 чинники – наукові, соціально–економічні й умови формування теорії еволюції.

Наукові передумови. Незважаючи на те, що офіційне природознавство розглянутого періоду перебувало на метафізичних позиціях, наука, накопичуючи фактичний матеріал, готувала об’єктивні умови для кінцевої перемоги еволюційної теорії. Особливо значний об’єм матеріалу було накопичено в галузі біології, зокрема:

Систематика). У зоологів і ботаніків утверджується провідний метод дослідження систематиків – порівняльне вивчення філогенетичних груп за сукупністю ознак. У цю ж епоху формуються уявлення про історичний розвиток і філогенетичні зв’язки живої природи у вигляді філогенетичного дерева.

Порівняльна анатомія. Багато авторів розвивають ідею єдності плану будови організмів, відповідно до якого всі тварини (або рослини) чи принаймні їх більш-менш великі групи побудовані за єдиним структурним планом і що відмінності між ними, якими б глибокими вони не були, є лише варіаціями цього загального плану. Стосовно рослин ці ідеї розвивав німецький поет і натураліст Ф. Ґете (1749 – 1832), а стосовно тварин – французькі зоологи й порівняльні анатоми Ж). Сент–Ілер (1772-1844) і Ж). Кюв’є (1769 – 1832).

Порівняльна ембріологія. Найбільший внесок у розвиток цієї науки належить російському академіку XIX століття Карлу Беру (1792 – 1876). Порівнявши будову зародків різних класів хребетних, він прийшов до таких важливих висновків, які сформулював у роботі “Про історію розвитку тварин” (1828):

а) зародки різних класів хребетних виявляють велику подібність на ранніх стадіях розвитку; у ході ембріогенезу ступінь подібності слабшає, і зародки все більше розходяться у своєму розвитку;

б) зародки вищих форм тварин схожі на зародки нижчих форм;

в) “сходження” зародків хребетних за стадіями розвитку відбувається паралельно до “сходження” їх за класами.

Ці закономірності ембріонального розвитку одержали згодом назву закону Бера, або закону ембріологічної подібності.

Клітинна теорія ( М. Шлейден, 1838; Т. Шванн, 1939). Обґрунтування клітинної теорії також є однією з наукових передумов теорії еволюції, оскільки її основою є положення про те, що всі організми, як рослини, так і тварини, починаючи з нижчих і закінчуючи вищими, складаються з найпростіших елементів – клітин.

Біогеографія. Матеріал, зібраний у цій галузі, свідчив про те, що розподіл тваринного й рослинного світу на земній кулі важко пояснити тільки з позицій сучасних кліматичних, ґрунтових та інших умов існування.

Екологія. У цей період з’являються дослідження, які заклали фундамент екології. До них належать роботи російських зоологів М. О. Северцова (1827 – 1885) і К.Ф. Рульє (1814 – 1858). Вони розвивали ідеї еволюції, підкреслюючи зв’язок організмів із навколишнім середовищем.

Геологія. Вирішальне значення для інтерпретації даних геології того періоду мала робота англійського геолога Чарльза Лайєля (1797 – 1875) “Основи геології”, яка заклала фундамент сучасної геології. У своїй роботі вчений стверджував, що земна кора змінювалася протягом тривалих проміжків часу (десятків і сотень мільйонів років) повільно й поступово. При цьому всі зміни Земної кори завжди відбувалися й відбуваються під дією тих самих факторів: клімату, води, вулканічних вивержень тощо.

Палеонтологія. Вивчення викопних рослин і тварин свідчило про існування в далекому минулому інших форм, які суттєво відрізнялися від сучасних рослин і тварин.

Хімія також зробила певний вклад у розуміння єдності природи. Було виявлено, що жива матерія складається із тих же хімічних елементів, що й нежива. Це підтверджено завдяки успішному синтезу перших органічних речовин з неорганічних.

Фізика доповнила картину єдності світу – йдеться про закон збереження й перетворення енергії.

Соціально-економічні передумови дарвінізму. До них належать ті загальні соціально–економічні тенденції, які охопили Європу у ІІ половині XIX століття:розвиток капіталізму супроводжувався не тільки інтенсифікацією промисловості, ай прискореним розвитком сільського господарства.

Умови формування еволюційної теорії. Ч. Дарвін і А. Уоллес. Більш як 20 років Ч. Дарвін працював над своєю теорією. У 1858 р., коли робота була наполовину завершеною, Дарвін одержав рукописний нарис “Про прагнення різновидів до необмеженого відхилення від первісного типу” від англійськогозоолога й мандрівника Альфреда Уоллеса (1823 – 1913). У цьому нарисі А. Уоллес коротко виклав ідею боротьби за існування й природного добору, тобто основну ідею еволюційного вчення Ч. Дарвіна. Про обидві роботи (нарис Уоллеса та статтю Ч. Дарвіна “Про зміну органічних істот у природному стані”) було повідомлено на засіданні товариства натуралістів ім. К. Ліннея, а в серпні 1858 р. статті обох авторів було надруковано в журналі товариства. Однак справжньої популярності теорія природного добору набула у 1859 р. після виходу у світ основної праці Ч. Дарвіна — монографії “Походження видів шляхом природного добору, або збереження обраних порід у боротьбі за життя”.

Продовжуючи “розбудовувати храм” своєї теорії еволюції, Ч. Дарвін опублікував ряд монографій, у яких виклав теорію штучного добору, проблему походження людини й результати своїх численних ботанічних спостережень та експериментів, присвячених формуванню складних пристосувань у рослинному світі, та інші роботи.

Після смерті Ч. Дарвіна А. Уоллес визнавпріоритет його праць, назвавши еволюційнутеорію “дарвінізмом”.

Дата добавления: 2015-05-26