Форми державного устрою

Форма державного устрою - це національна й адміністративно-територіальна будівля держави, що розкриває характер взаємин між його складовими частинами, між центральними місцевими органами державного управління, влади.

Форма державного устрою показує: з яких частин складається внутрішня структура держави; яке правове положення цих частин і які взаємини цих органів; як будуються відносини між центральними і місцевими державними органами; у якій державній формі виражаються інтереси кожної нації, що проживає на цій території.

За формою державного устрою всі держави можна розділити на три основних групи:

унітарна; федеративна; конфедеративна.

Унітарна держава - це єдине цільне державне утворення, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, що підкоряються центральним органам влади й ознаками державної незалежності не володіють. Унітарна держава характеризується наступними ознаками:

•унітарний устрій припускає єдині, загальні для всієї країни вищі виконавчі, представницькі і судові органи, що здійснюють верховне керівництво відповідними органами;

•на території унітарної держави діє одна конституція, єдина система законодавства, одне громадянство;

•складові частини унітарної держави державним суверенітетом не володіють;

•унітарна держава, на території якої проживають невеликі по чисельності національності, широко допускає національну і законодавчу автономію;

•усі зовнішні міждержавні відносини здійснюють центральні органи, що офіційно представляють країну на міжнародній арені;

•має єдині збройні сили, керівництво здійснюються центральними органами держ. влади.

До унітарних держав відносяться: Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія, Україна.

Федерація - являє собою добровільне об'єднання раніше самостійних державних утворень в одну союзну державу. Найбільш загальні риси, характерні для більшості ф. держав:

1. Територія федерації складається з територій її окремих суб'єктів: штатів, кантів, земель, республік та ін. 2. У союзній державі верховна виконавча, законодавча і судова влада належить федеральним державним органам. 3. Суб'єкти федерації мають право прийняття власної конституції, мають свої вищі виконавчі, законодавчі і судові органи. 4. У більшості федерацій існують союзне громадянство і громадянство федеральних одиниць. 5. При федеральному державному устрої в парламенті мається палата, що представляє інтереси членів федерації. 6. Основну загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях здійснюють союзні федеральні органи. Вони офіційно представляють федерацію в міждержавних відносинах (США, Бразилія, Індія, ФРН і ін.).

Конфедерація - це тимчасовий юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення загальних інтересів. При конфедеративному пристрої держави - члени конфедерації зберігають свої суверенні права, як у внутрішніх, так і в зовнішніх справах.

Конфедерація характеризується наступними рисами: •конфедерація не має своїх загальних законодавчих, виконавчих і судових органів, у відмінності від федерації; •конфедеративний пристрій не має єдиної армії, єдиної системи податків, єдиного державного бюджету; •зберігає громадянство тих держав, що знаходяться в тимчасовому союзі; •держави можуть домовитися про єдину грошову систему, про єдині митні правила, про міждержавну кредитну політику на час існування союзу.

Як правило конфедеративні держави не довговічні, або вони розпадаються, або перетворюються у федерацію: Німецький союз (1815 - 1867), Швейцарський союз (1815 - 1848) і США, коли в 1781 році була законодавчо затверджена конфедерація.

Форми державного правління - являє собою структуру вищих органів державної влади, порядок їхнього утворення і розподіл компетенції між ними.

Форми державного правління поділяються на:

•монархічні (одноособові, спадкоємні) та •республіканські (колегіальні, виборні)

Монархія - це така форма правління, при якій верховна влада одноособова і переходить, як правило, у спадщину. Основними ознаками класичної монархічної форми управління є:

• існування одноособового глави держави, що користується своєю владою довічно спадкоємний порядок наступності верховної влади;

• представництво держави монарха за своїм розсудом;

• юридична безвідповідальність монарха.

Монархія виникла в умовах рабовласницького суспільства. При феодалізмі вона стала основною формою державного правління. У свою чергу монархія поділяється на:

абсолютну, обмежену (парламентську), дуалістичну, теократичну, парламентську

Абсолютна монархія - така форма правління, при якій верховна державна влада за законом цілком належить одній особі. Основною ознакою абсолютної монархії є відсутність будь-яких державних органів, що обмежують компетенцію монарха.

Конституційна монархія являє собою таку форму правління, при якій влада монарха значно обмежена представницьким органом. Звичайно це обмеження визначається конституцією, затверджуваної парламентом. Монарх же не в праві змінити конституцію. Формально вона не втратила свого значення і сьогодні (Англія, Данія, Іспанія, Норвегія, Швеція й ін.).

При дуалістичній монархі ї державна влада носить двоїстий характер. Юридично і фактично влада розділена між урядом, сформованим монархом, і парламентом. Уряд у дуалістичних монархіях формується незалежно від партійного складу в парламенті і не відповідальний перед ним. Монарх при цьому виражає переважно інтереси феодалів, а парламент представляє буржуазію й інші шари населення. Подібна форма правління існувала в кайзерівській Німеччині (1871 - 1918 р.), зараз у Марокко.

Республіка - це така форма правління, при якій верховна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний строк.

Загальними ознаками республіканської форми правління є: існування одноособового і колегіального глави держави;виборність на певний строк глави держави й інших верховних органів державної влади;здійснення державної влади не по своєму велінню, а з доручення народу;юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;обов'язковість рішень верховної державної влади.

Нараховується кілька основних різновидів республіканського правління. У свою чергу вони поділяються за формою державного устрою на: парламентарні та президентські.

Парламентська республіка - різновид сучасної форми державного правління, при якій верховна влада в організації державного життя належить парламенту. У такій республіці уряд формується парламентським шляхом з числа депутатів, що належать до тих партіям, що мають у своєму розпорядженні більшість голосів у парламенті. Уряд несе відповідальність перед парламентом у своїй діяльності. У випадку втрати довіри більшості членів парламенту, уряд або іде у відставку, або через главу держави домагається розпуску парламенту і призначення дострокових парламентських виборів. Як правило, глава держави в подібних республіках обирається парламентом або спеціально утвореною парламентською колегією. Глава держави в парламентарній республіці має повноваження: обнародує закони, видає декрети, призначає главу уряду, є верховним головнокомандуючим збройними силами та ін.

Головною функцією парламенту є законодавча діяльність і контроль за виконавчою владою. Президентська республіка - один з різновидів сучасної форми державного правління, що поряд з парламентаризмом з'єднує в руках президента повноваження глави держави і глави уряду.

Найбільш характерні риси президентської республіки:

• позапарламентський метод обрання президента і формування уряду;

• відповідальність уряду перед президентом, а не перед парламентом;

• більш широкі, ніж у парламентській республіці, повноваження глави держави.

Класичною президентською республікою є Сполучені Штати Америки. Характерним для всіх президентських республік, незважаючи на їхню розмаїтість, є те, що президент сполучає повноваження глави держави і глави уряду і бере участь у формуванні кабінету ради міністрів (Франція, Індія). Президент наділяється й іншими важливими повноваженнями: як, правило, він має право розпуску парламенту, є верховним головнокомандуючим, повідомляє надзвичайний стан, затверджує закони шляхом їхнього підписання, призначає членів Верховного Суду.

Однією з сучасних форм державного правління є так звана змішана — парламентарно-президентська, або президентсько-парламентарна — форма республіканського правління, яку іноді не зовсім вдало називають «напівпрезидентською республікою». Типовою ознакою такої форми правління є поєднання елементів президентської і парламентарної республік, сильної президентської влади та ефективного

контролю парламенту за діяльністю уряду. Як і в президентській республіці, тут глава держави обирається, як правило, на загальних виборах і юридично та реально наділяється великими повноваженнями, особливо у сфері виконавчої влади, іноді навіть очолює її. Уряд формується, як і в парламентарній республіці, за участю тією чи іншою мірою парламенту й несе політичну відповідальність як перед президентом, так і перед парламентом. Подвійна політична відповідальність уряду — основна ознака змішаної республіканської форми правління. Ще однією важливою ознакою цієї форми правління є дуалізм виконавчої влади: президент здійснює загальне керівництво урядом, який очолює прем'єр-міністр. За змішаної республіканської форми правління президент має більше повноважень, ніж глава держави у президентській республіці. Він наділяється, зокрема, ще й правом розпуску парламенту за настання певних обставин і правом законодавчої ініціативи, чого немає у президентській республіці.

89. Форми, інститути і тенденції розвитку демократії. Р. Даль про розвиток демократії. Функції демократії реалізуються через її форми та інститути. Форма демократії - це її зовнішнє вираження. Форм демократії можна назвати чимало, але основні з них такі:

1. Участь народу в управлінні державними і суспільними справами. Здійснюється у двох формах: Пряма - представницька демократія. Непряма - безпосередня демократія - форма народовладдя, при якій влада здійснюється через виявлення волі представників народу у виборних органах чи певних соціальних груп (парламенти, органи місцевого самоврядування) 2. Формування та функціонування системи органів держави на основі демократичних принципів законності, гласності, виборності, змінюваності, поділі компетенції, які запобігають зловживанню службовим становищем і суспільним авторитетом.

3. Юридичне (конституційне) закріплення системи прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, їх охорона і захист відповідно до міжнародних стандартів. Форми демократії знаходять свій прояв у її інститутах.

Інститути демократії — це легітимні і легальні елементи політичної системи суспільства, які безпосередньо створюють демократичний режим у державі через втілення в них принципів демократії. Передумовою легітимності інституту демократії є його організаційне оформлення і визнання громадськістю; передумовою легальності — його юридичне оформлення, узаконення. За вихідним призначенням у вирішенні завдань політики, влади та управління відрізняють інститути демократії: структурні (сесії парламентів, депутатські комісії, народні контролери) і функціональні (депутатські запити,накази виборців)

За юридичною значущістю прийнятих рішень відрізняють інститути демократії:

імперативні (мають остаточне загальнообов'язкове значення для державних органів, посадових осіб, громадян: референдум конституційний та законодавчий, вибори, накази виборців), консультативні (мають дорадче, консультативне значення для державних органів, посадових осіб, громадян: референдум консультативний, всенародне обговорення законопроектів, мітинги, анкетування)

У системі інститутів безпосередньої демократії найважливіше місце належить виборам.

Вибори — форма безпосередньої участі громадян в управлінні державою шляхом формування вищих представницьких органів, органів місцевого самоврядування, їх персонального складу. Громадяни демократичної держави мають право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Громадянин може виражати свою волю свободно при додержанні рівності. Свобода виборця реалізується за допомогою таємного голосування і потребує встановлення гарантій проти тиску на нього.

На основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування в Україні обираються населенням: Президент, Верховна Рада, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування. Виборча система може бути мажоритарною, пропорційною та змішаною (мажоритарно-пропорційною).

Особливим інститутом демократії є референдум як один із засобів демократичного управління державними справами.

Референдум - засіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення. Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократії, проводиться з метою забезпечення народовладдя - безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами.

Референдуми за предметом проведення: конституційний, законодавчі, консультативний.

Референдуми за ступенем обов'язковості проведення: обов'язковий, факультативний.

Предметом референдуму можуть бути питання: що мають істотне значення для визначення політики держави ззовні (міжнародні-правові питання); що мають істотне значення для вдосконалення системи управління усередині (адміністративно-правові питання).

За територією проведення референдум може бути: загальнонаціональним, місцевим.

Аналіз політичної теорії, теорії демократії засвідчує утвердження позитивної взаємозалежності між стійкістю, цілісністю демократичного процесу, з одного боку, і здатністю людей формувати громадські асоціації, що гуртують їх навколо спільних цілей та активно залучають до вирішення суспільно-політичних проблем, – з іншого. Як зауважує Р. Даль, демократія вимагає свободи вираження, необхідної для ефективної участі вполітичному житті. Щоб прислухатися до думки інших, зрозуміти її, потрібно, перш за все, цю думку почути. „Для того, аби стати компетентними в питаннях суспільного устрою, громадяни повинні мати можливість виражати свої погляди, вчитися одне у одного, брати участь у дискусіях, знати висновки експертів, міркування претендентів на політичні посади, а також думки людей, чиїм оцінкам вони довіряють, одержувати інформацію й з інших джерел”. неодмінною умовою формування громадянського суспільства, його розвитку та функціонування є альтернативні джерела інформації, джерела, непідконтрольні урядові та які не служать інтересам якоїсь однієї групи

Відомий американський політолог Р. Даль зазначає, що хоч участь громадян у суспільних справах тут була дуже високою, важко з певністю стверджувати про ступінь суспільної зацікавленості та участі у народних зборах різних суспільних прошарків. Неоднаковим був, очевидно, і їхній вплив на прийняття рішень. Політика була жорстокою грою, у якій гору часто брали особисті амбіції, родинні й товариські інтереси, а незгодних піддавали десятилітньому остракізмові. Є підстави думати, що збори відвідувала лише меншість громадян, а бідняки не мали на них істотного впливу. Окрім цього, саме громадянство було дуже обмеженим. Навіть за часів найвищого розквіту демократії правами участі у народних зборах користувалися щонайбільше 40-50 тис. громадян, у той час коли в Афінах налічувалося 340-350 тис. мешканців. Жінки, раби і чужоземці були позбавлені права участі у суспільних справах. Та все ж це був перший досвід інституціалізованого, заснованого на законі, демократичного правління, до того ж узагальненого теоретично. Тому він став важливим загальнолюдським здобутком, вихідним пунктом аналізу феномену демократії.

Дата добавления: 2015-05-26