Принцип розподілу влади у Конституції України 1996 р., 2004 р.: основні колізії та дебати

Хоча принцип розподілу державної влади був проголошений в Україні ще в 1990 р. у Декларації про державний суверенітет, реальне розмежування всіх гілок влади знайшло втілення лише в Конституції України, прийнятій в 1996 році. Вона не тільки сформулювала поділ влади як один із принципів конституційного ладу держави (ст. 6), а й закріпила його через перерозподіл повноважень між вищими владними інституціями. Це зроблено двома способами:

1. наділення гілок влади самостійними повноваженнями;

2. створення системи стримувань і противаг між суб'єктами владних відносин (Верховною Радою, Президентом, Кабінетом Міністрів і Конституційним Судом).

Розподіл влади - це не тільки юридичний і організаційний, але и соціально-політичний принцип, який дозволяє гармонійно поєднати такі аспекти соціального життя, як влада і свобода, закон і право, держава і суспільство під кутом зору самоцінності людини та забезпечити і гарантувати належність влади народу.

Виходячи з вищенаведеного, спробуємо проаналізувати, наскільки нова конституційна модель розподілу влади в Україні відповідає потребам суспільства и держави, дотримуючись при цьому таких засад:

- влада не повинна концентруватися в одному органі, тобто має бути розмежована (розподілена);

- розмежування виражається в розподілі компетенції, взаємному контролі у виробленні системи стримувань і противаг, збалансованості, рівновазі через процес у ладнання та погодження.

Сформований Конституцією механізм стримувань і противаг містить характерні ознаки президентсько-парламентської (змішаної) республіки, що передбачає переважання жорсткої моделі розподілу влади. На практиці така модель розподілу влади, по суті, спричиняє конкуренцію вищих органів держави, насамперед органів законодавчої та виконавчої влади. Особливістю практичної реалізації ідеї жорсткого розподілу влади з чіткою системою стримувань і противаг е доповнення у вигляді структури взаємодії та взаємообмежень вищих органів держави, а звідси - трьох розподілених влад. Тобто, розподіл влади - це не застиглий стан відокремлених структур, а працюючий, дійовий механізм, який досягає певного рівня єдності у складному процесі погодження і спеціальних правових процедур (передбачених, зокрема, і на випадок конфлікту та екстремального стану в суспільстві).

Державна влада здійснюється через органи влади, державно-владні повноваження яких розподілені таким чином, що вони е самостійними у реалізації своєї компетенції у встановлених конституційних межах. Тому закономірним є виділення в Конституції не окремих гілок влади, а їх конкретних суб'єктів - державних органів та їх систем. Верховна Рада (законодавча гілка влади) приймає закони і контролює їх до держання; Кабінет Міністрів, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні

адміністрації (виконавча гілка влади) організовують (у широкому розумінні виконання законів, у тому числі и шляхом видання підзаконних актів; діюча в країні система судових органів на чолі з Верховним Судом (судова гілка влади) -здійснює правосуддя; Конституційний Суд - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Постать Президента в системі державної влади України має певний інтегруючий (об'єднуючий) характер щодо гілок влади з огляду на правовий статус - він не входить до жодної з них. На цьому наголошують і автори Коментарю до Конституції України, підготовленого інститутом законодавства Верховної Ради: "статус Президента України, як він визначений в цій статті Конституції (ст. 102), дає підставу вважати його втіленням (уособленням) держави і державної влади в цілому, а не якоїсь її окремої гілки, що зумовлене колом повноважень, його роллю та місцем у політичному житті суспільства".

Конституційна реформа за станом на 31 грудня 2004 року юридично репрезентована Законом № 2222–IV «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року. В основу даного Закону було покладено законопроект № 4180 про внесення змін до Конституції України в остаточній редакції Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України по опрацюванню проектів законів України про внесення змін до Конституції України від 21 червня 2004 року.

Ключова теза конституційних змін — це перехід від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської. Згідно з законом, який має офіційний номер 2222-15, глава держави позбувається низки повноважень (насамперед — у кадровій політиці), і вони переходять або до Верховної Ради, або до Кабміну. Уряд теж формуватиметься парламентом, хіба що міністрів оборони та закордонних справ все ще призначатиме Президент.

Під посилену Верховну Раду було запроваджено новий виборчий механізм — парламентаріїв обиратимуть за суто партійною, або ж пропорційною, системою. У цьому є свої позитиви. Зросте роль партій. Суспільство буде бачити їхню роботу або у владі, або в опозиції. Це пришвидшить політичну структуризацію українців.

Згідно ст. 83-й Конституції України: «за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради.» Керівника уряду, згідно з законом 2222-15, призначає вже не Президент, а коаліція, яка формується у Верховній Раді за результатами виборів. Якщо раніше парламент давав згоду на затвердження Прем'єра, висунутого главою держави, то тепер гарант Конституції зобов'язаний вносити до Верховної Ради ту кандидатуру, яку своїми консультаціями визначить парламентська більшість.

Щодо інших учасників Кабінету Міністрів, то Президент майже не матиме на них прямого впливу. Верховна Рада призначає всіх міністрів, за винятком двох — закордонних справ та оборони, вони залишаться в руках Президента. Парламент має право відправляти у відставку хоч окремого урядовця, хоч (за певних умов) цілий Кабмін.

Чимало повноважень переходить від Президента до Прем'єр-міністра. Зокрема, внесення до Верховної Ради подання на призначення голів Антимонопольного комітету, Держкомтелерадіо та Фонду держмайна. Прем'єр звертатиметься до Парламенту, аби той призначив окремих міністрів. Окрім того, від Президента до уряду перейде право реорганізовувати центральні органи виконавчої влади та призначати їх керівників.

Перехід влади на інші рівні концентрує Президента на трьох функціях: по-перше, він залишатиметься гарантом Конституції, по-друге, керуватиме безпекою держави, по-третє — її зовнішньополітичним блоком.

Попри це, за оновленого варіанта Конституції Президент зберігає за собою чимало «старих» повноважень, як-от: призначення та звільнення Генпрокурора та голови Нацбанку (за згодою ВР), формування половини ради НБУ, Нацради з питань телебачення та радіомовлення, призначення третини суддів Конституційного Суду тощо. А серед найвагоміших повноважень Президента — призначення за поданням Прем'єра голів державних адміністрацій.

Стаття 90 Конституції України визначає що Президент України, має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом одного місяця у Верховній Раді не сформовано коаліцію депутатських фракцій.

Парадокс конституційної реформи полягає також у тому, що, розмиваючи надалі в строкатому парламентському середовищі відповідальність за стратегічні рішення в країні, реформа демонструє різко зрослу політичну вимогливість до тактичних парламентських маневрів і операцій. З одного боку, за поточну внутрішню та стратегічну зовнішню (визначення засад) політику України відповідатимуть паралельно Кабінет Міністрів і Верховна Рада України. З іншого – для належного виконання даної ролі в парламенті запроваджується безпрецедентна фракційна дисципліна.

Згідно змін внесених до Конституції України, а саме стаття 81 визначає імперативний депутатський мандат. Підставою для припинення повноважень депутата передбачається: «не входження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України зі складу такої фракції». Повноваження народного депутата припиняються достроково за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій. Реформа встановлює також вимогу несумісності депутатського мандата парламентарія з іншими забороненими Конституцією видами діяльності. В свою чергу, невиконання вимог щодо несумісності є підставою для примусового припинення депутатських повноважень.

Судова система залишилася за реформою практично неушкодженою. Одне з найсуперечливіших положень політреформи — повернення прокуратурі функцій загального нагляду. Стаття 121 оновленої Конституції додає до функцій прокуратури п'ятий пункт — «нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів із цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими і службовими особами». Часткове повернення прокурорського нагляду за здійсненням прав і свобод громадян пояснюється не так українською правовою нерозвиненістю, скільки низьким рівнем доходів українського населення. Дійсно, захист прав, свобод та інтересів в судах залишається для багатьох пересічних громадян України поки що дорогою й казуїстичною процедурою.

Втілені зміни виводять український політикум, а також саму державу на виключно новий рівень державного будівництва. Згідно внесених змін до Конституції розподіл політичних сил в управлінні державою окреслив нові правила функціонування державного апарату. Значна частина змін стосується перерозподілу повноважень Президента України між Верховною Радою та Кабінетом Міністрів. Запроваджені зміни покликані унеможливити узурпацію влади з боку Президента, обмежити вплив волі Президента на формування української правової доктрини. Президент України відповідає за визначення зовнішньополітичного курсу держави і за оборонну функцію, а внутрішнє управління державою здійснюватиме Парламент і Кабінет Міністрів.

Дата добавления: 2015-05-26