Філософія Стародавнього Світу. Філософія Античності. Зародження основних парадигм осмислення людини та світу

Тема 2

Архе (з грец. arche - початок, походження) - термін давньогрецької філософії: 1) відправна точка, початок чого-небудь у просторовому або часовому розумінні; 2) початок як причина чого-небудь.

Дао (з кит. — Бог, слово, логос, шлях) - одне з найважливіших понять китайської філософії, центральне поняття даосизму; означає невидимий всюдисущий закон природи, людського суспільства, поведінки і мислення окремого індивіда, невіддільний від матеріального світу і такий, що ним керує. Дао – закономірний шлях виникнення, розвитку і зникнення всіх речей і одночасно матеріальна праоснова їх існування.

Лі -одна з головних категорій китайської філософії, яка виражає ідею упорядкованого початку, якості, що притаманна всім речам.

Космос (з грец. kosmos — упорядкованість, будова) – філософська категорія, що фіксує уявлення про світ як упорядковану та структурно організовану цілісність.

Макрокосм – Всесвіт, універсам, світ.

Мікрокосм (з греч. mikrоs малий і kоsmos – Всесвіт) – складова частина світу. З часів пізньої античної філософії цим поняттям позначається також людина як віддзеркалення, центр сили і розуму світу, творіння космосу.

Сансара (з санскр. sarnsara – походження, протікання) – основний термін індійських світоглядних текстів для позначення реінкарнації, повторних народжень, які припускають, що безтілесний початок індивіда після розпаду однієї тілесної оболонки поєднується з іншою та набуває відповідні результатам попереднього існування ментальні, перцептивні здібності.

Буття – категорія, що фіксує основу існування для світу в цілому та для окремої особистості. У структурі філософського знання виступає предметом онтології, в теорії пізнання розглядається як базис для будь-якої можливої картини світу і всіх інших категорій.

Символ (з грец. symbolon – знак) – ідея, образ чи об’єкт, який має власний зміст та одночасно представляє в узагальненій, нерозгорнутій формі інший зміст.

Атом (з грец. atomos – неділиме) - найдрібніші складові частки матерії, з яких складається все суще, в тому числі і душа, створена з дрібних часточок атому. Атоми вічні, вони не виникають і не зникають, а перебувають в постійному русі; вони відрізняються за формою та величиною, порядком та положенням.

Натурфілософія (з лат. natura - природа і філософія) - система умоглядних і часом фантастичних уявлень про природу.

Стихійна діалектика – перший етап розвитку діалектики (Геракліт, Демокріт, Платон), це була наївні діалектика, яка поєднувалася з такими ж наївними матеріалізмом та ідеалізмом.

Небуття -поняття, що означає заперечення буття, його відсутність, тотожне поняттю “ніщо”.

Субстанція (з лат. substantia — сутність) - філософське поняття для позначення об’єктивної реальності в аспекті внутрішньої єдності всіх форм її саморозвитку.Незмінна основа всього існуючого, протилежна всьому мінливому й випадковому; матерія, природа.

Ідея – поняття, уявлення, що відбиває у свідомості людини дійсність і виражає водночас її ставлення до навколишнього світу.

Естетика (з грец. aisthetikos – чуттєвий) – філософська дисципліна, якавивчає природу всього багатоманіття форм навколишнього світу, їх будову та модифікацію. Естетика орієнтована на виявлення універсалій у чуттєвому сприйнятті виразних форм реальності. Термін «естетика» був введений у середині XVIII ст. німецьким філософом-просвітником Н.Баумгартеном.

Етика (з грец. ethika: ethos — звичаї, характер, образ мислення) – наука про суть, походження і розвиток моралі; сукупність принципів і норм поведінки, узвичаєних у певному суспільному середовищі або професійній групі.

Свідомість – одне з фундаментальних понять філософії, психології, соціології, яке протистоїть у контексті суб’єкт - об’єктної опозиції поняттю буття як суб’єктивне об’єктивному. Вищий рівень психічної активності людини як соціальної істоти; цілеспрямоване і творче відображення об‘єктивної дійсності у формі образів й понять.

Елеати – представники давньогрецької філософської школи (Зенон, Прменід) VI-V ст. до н.е., яка протиставляла мислення чуттєвому сприйняттю, висунула вчення про ілюзорність усіх помітних змін і відмінностей між речами, про незмінну сутність справжнього буття.

Матеріалізм (з лат. materialis — матеріальний) - філософський напрям, який вважає, що світ за своєю природою матерільний, що матерія існує сама по собі, поза й незалежно від свідомості, що матерія, буття є первинним, а свідомість, мислення – вторинним, похідним, а світ і його закономірності пізнаванні.

Ідеалізм (з фр. idealisme — ідея) - філософський напрям, який на противагу матеріалізму вважає ідею, свідомість, дух первинними, а природу, буття, матерію їх похідними. Термін введений у XVIII ст. для інтегрального визначення філософських концепцій, орієнтованих в інтерпретаціях світобудови та світопізнання на семантичне і аксіологічне домінування духовного. Вперше термін «ідеалізм» вжив Лейбніц при оцінці філософії Платона.

Космоцентризм – наріжний принцип античної філософії, уявлення про світ як гармонійну, закономірну єдність богів, людей і природи.

Ейдос (з грец. eidos - вигляд, образ) - термін давньогрецької філософії. Платон використовував його в різноманітних значеннях, зокрема як синонім терміну «ідея», що розглядався як ідеальний прообраз речі. Аристотель використовував ейдос у значенні форми, що виступає в єдності з матерією.

Адживіка – одне з неортодоксальних давньоіндійських учень, яке заперечує існування душі.

Стоїки – представники філософського вчення, яке виникло в кінці IV ст. до н.е. на базі елліністичної культури, у зв’язку з розповсюдженням космополітичних та індивідуалістичних ідей та розвитком техніки на основі математичного знання.

Анамнезис (грец. anamnesis - пригадування) – термін платонівської філософії, який означає стан людської душі, яка згадує про бачене нею у світі потойбічному.

Стоїцизм - напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зо­середжуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя.

Апорія (з грец. ароrіа — непрохідність, безвихідь) — проблема, що важ­ко піддається вирішенню, пов'язана із суперечністю між даними спостере­ження і досвідом та їх аналізом у мисленні; суперечність у міркуванні, ко­рені якої перебувають за межами логіки. Відкрив А. Зенон з Елеї (апорії руху — Ахілл і черепаха, простір і час). Поняття А. близьке за змістом до антиномії.

Атараксія (з грец. ataraxia - спокій, незворушність) - поняття давньогрецької етики про душевний спокій як мету й форму поведінки, до якої повинна прагнути людина.

Атман — дух, душа, активне свідоме начало в індійській ведичній тра­диції.

Досократики – умовна назва групи діячів початкового періоду філософії Давньої Греції (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Геракліт, Піфагор, Демокріт тощо), що розробляли натурфілософію до Сократа.

Атомісти – філософська школа античної філософії (Демокріт, Левкіпп), яка уявляла світ і людину як взаємодію маленьких матеріальних часток (атомів).

Брахман — світова душа, духовне абсолютне начало в індійській веди­чній філософії.

Буддизм — одна з трьох світових релігій (поряд з християнством та іс­ламом). Виходячи з положення, що життя є страждання, в основі якого ле­жать бажання, буддизм пропонує свій шлях подолання страждань. Учить про перевтілення душі (сансара), про закон відплати за вчинені проступки (карма). Метою життя буддиста є досягнення нірвани — злиття з божественною першоосновою Всесвіту.

Веданта – одна з ортодоксальних систем індійської філософії, релігійно-філософське вчення, що виникло на базі упанішад та займає важливе місце у філософії індуїзму.

Веди – древні пам’ятки індійської літератури, написані ведичною мовою в кінці ІІ- поч. І тис. до н.е. Веди складаються з чотирьох збірок: Рігведа – книга гімнів; Самаведа – книга «Веда мелодій, пісень»; Яджурведа – «Веда жертовних формул»; Атхарваведа – книга возвань та заклинань.

Веданта – одна з ортодоксальних систем індійської філософії, релігійно-філософське вчення, що виникло на базі упанішад та займає важливе місце у філософії індуїзму.

Епікурейці – послідовники філософської школи Епікура. Дотримувалися принципу виваженого ставлення до подій зовнішнього світу та отримання чуттєвих насолод

Нус (з грец. - думка, розум) - одне з основних понять давньогрецької філософії, що означало узагальнення всіх актів свідомості й мислення, усіх смислових, розумових і мислительних закономірностей, що їм підпорядковані космос і людина. Поняття Н. найповніше розкрито у філософії Анаксагора.

Піфагореїзм— напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизу­вав та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей.

Жень – центральне поняття в релігійно-філософському вченні Конфуція, що означає специфічну ознаку способу буття людини, людський початок у ній і її покликання.

Кініки – представники давньогрецької філософської (сократівської) школи, послідовники Антисфена та висловлювали настрої демократичних верств рабовласницького суспільства; вважали основою щастя приналежність до суспільних норм.

Мудрість - позатеоретична форма світоглядного філософського осмислення дійсності і розв'язання практичних питань на основі життєвого досвіду і розуму.

Теократизм – суспільний і державний лад, при якому вся політична влада належить духовенству, а церковний апарат одночасно є і державним апаратом.

Неоплатонізм — напрям античної філософії, який систематизував учен­ня Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.

Софісти – давньогрецькі мислителі V ст. до н.е., які вперше поставили людину у центр філософського пізнання (людина – міра всіх речей). Суб'єктивізували і релятивізували істину, не гребували різ­ними засобами, щоб збити з пантелику суперника.

Утопія (з грец. – неіснуюче місце) – термін, яким позначають ідеальні, науково обґрунтовані проекти взірцевого суспільного устрою.

Тріада (з грец. trias - трійка, трійця) – троїчність, триступеневість розвитку. Уперше використовується Платоном та неоплатоніками, а широкого розповсюдження отримує в німецькій філософії.

Дата добавления: 2015-05-26