Кінг С. 3 страница

— Ми обрані.

— Лодсам ханті, — відгукнулись вони.

— Дихай глибоко, — сказала Роза і ніжно поцілувала Енді в щоку. — Я зустріну тебе на іншому боці.

«Можливо».

— Ми щасливці.

— Каханна різоне ханті.

А тоді всі разом:

— Ми Правдивий Вузол, і ми…

Але на той момент Енді вже їх не чула. Срібляста хмарка сіла їй на обличчя, і якою ж вона була холодною, холоднющою. Коли Енді зробила вдих, та мрячна штука ожила і почала кричати всередині неї. Якась дитина, явлена із туману, — вона не знала, чи то був хлопчик, чи дівчинка, — борсалася, намагаючись вибратися, але хтось різав. Це Роза різала, в той час як решта, стоячи тісним колом (вузлом) навкруг неї, світили десятками ліхтариків, осяваючи це уповільнене мордування.

Енді спробувала підхопитися з шезлонга, але в неї вже не було тіла, яким вона могла б підхопитися. Її тіло пощезло. На його колишньому місці лишився тільки біль у формі людського єства. Біль помираючої дитини і її власний.

«Наберися його, — ця думка була наче холодна ганчірка, прикладена до тієї палаючої рани, якою стало її тіло. — Це єдиний наскрізний шлях».

«Я не можу, я тікала від цього болю все своє життя».

«Можливо, й так, але ти вже цілком поза можливістю втечі. Наберися його. Проковтни його. Прийми дух або помри».

Правдиві стояли зі здійнятими вгору руками, виспівуючи древні слова: «Саббатха ханті, лодсам ханті, каханна різоне ханті». Вони дивилися, як у тому місці, де в Енді Стайнер були груди, сплющилася її блузка, як, наче закриваючи рота, зітхнула і вляглася її спідниця. Вони дивилися, як перетворилося на опалово-склисте її обличчя. Втім, очі її залишилися плавати, немов крихітні повітряні кульки на тонесеньких ниточках нервів.

«Але вони скоро теж пропадуть, — подумав Волоський Горіх. — Вона не досить сильна. Я от гадав був, що є ймовірність, що вона сильна, але я помилився. Вона може ще повернутися разів зо два, але потім її пересмалить у наступнім циклі. Не залишиться нічого від неї, крім одягу». Він намагався згадати власне Навернення, але зміг пригадати лише, що тоді був повний місяць і замість автомобільних фар світило багаття. Було багаття, форкання коней… і той біль. Чи можна насправді пам’ятати біль? Він так не думав. Знаєш, розумієш, що біль був і що ти від нього страждав, але це зовсім не те саме.

Знов оприявнилося суще лице Енді, немов лице якогось духа над столиком медіума. Перед її блузи сповнився рельєфними опуклостями, набухла її спідниця разом із поверненням у цей світ її стегон і сідниць. Катована Енді пронизливо верещала.

— Ми Правдивий Вузол, і ми тривкі, — виспівували вони в перехресних променях фар своїх домів на колесах. — Саббатха ханті. Ми обрані. Лодсам ханті. Ми щасливці, каханна різоне ханті.

І так вони продовжуватимуть, допоки все не закінчиться. У той бік чи в інший, але це не триватиме надто довго.

Енді знову почала щезати. Її плоть перетворилась на матове скло, крізь яке Правдиві бачили її скелет і кістляву усмішку черепа. У тій усмішці мріли кілька срібних пломб. Звільнені від тіла очі скажено оберталися в її очницях, яких більше не було. Вона так само кричала, але тепер цей звук уже стоншився, став власним відгомоном, так ніби він долітав звіддаля якогось довжелезного коридору.

Роза вирішила, що вона вже здалася, саме це вони робили, коли біль ставав надто сильним, але ця бейбі виявилася міцною. Вона вихором повернулася до буття, крик її не вщухав. Її новоявлені руки вчепилися в Розу й зі скаженою силою потягнули її до себе. Роза подалася вперед, ледь зауважуючи біль.

— Я знаю, чого ти бажаєш, медова лялечко. Повертайся, і ти це матимеш.

Нахилившись ротом до рота Енді, вона почала пестити верхню губу Енді своїм язиком, поки та губа не перетворилася на імлу. Але очі залишилися, поглядом вчепившись в очі Рози.

— Саббатха ханті, — виспівували вони. — Лодсам ханті. Каханна різоне ханті.

Енді повернулася назад, вирощуючи собі обличчя навкруг невідчепних, сповнених болю очей. Потому з’явилося її тіло. Якусь мить Роза ще могла бачити кістки її рук, кісточки пальців, що вчепилися в неї, а тоді вони знову одяглися у плоть.

Роза знову її поцілувала. Навіть серед свого болю Енді їй відповіла, і Роза дихнула своєю власною субстанцією прямо в горло цій молодій жінці.

«Я хочу цю. А все, що я хочу, я отримую».

Енді почала щезати знову, але Роза відчувала, як вона проти цього бореться. Переймає контроль. Підживлюючись тією верескливою життєвою силою, яку вона вдунула їй у горло, і навіть ще глибше — в легені, замість того, щоб відштовхнути її.

Уперше прийняла дух.

Найновіша соратниця Правдивого Вузла провела ту ніч у ліжку Рози О’Гери, де вперше у своєму житті знайшла в сексі щось інше, окрім жаху і болю. Їй саднило горло від того крику, яким вона була заходилася на садовому шезлонгу, але вона кричала знову, в той час як нове відчуття — насолода, що мало не дорівнювала болю її Навернення — проймала її тіло, котре, здавалося, знову ось-ось розтане до прозорості.

— Кричи скільки завгодно, — сказала Роза, поглянувши вгору з-між її стегон. — Вони удосталь чули криків. Як добрих, так і поганих.

— То секс для всіх такий? — Якщо так, що вона проґавила! Що той проклятий батько у неї вкрав! А люди думали, це вона злодійка.

— Такий він для нас, коли ми приймаємо дух, — сказала Роза. — Це все, що тобі треба знати.

Вона опустила голову і розпочала знову.

Близько півночі Мітка Чарлі з Бабою Росіянкою сиділи на східцях «Баундера»[28] Мітки Чарлі й курили траву, передаючи косячок одне одному. З «ЕрфКрузера» Рози знову полинули крики.

Чарлі й Баба, вишкірившись, скинулися очима.

— Декому таке подобається, — зауважила Баба.

— А чом би й не бі, коли лесбі? — мовив Чарлі.

Енді прокинулася з першим світлом дня і з головою, що замість подушки лежала на грудях Рози. Вона почувалася абсолютно інакшою; інакшою вона абсолютно не почувалася. Підвівши голову, вона побачила, що Роза дивиться на неї тими своїми неймовірними сірими очима.

— Ти врятувала мене, — промовила Енді. — Ти змусила мене знову прийти у світ.

— Я не змогла б цього зробити сама. Ти сама хотіла приходу. «У більш як єдиному сенсі цього слова, медова лялечко».

— Те, що ми робили після… ми не зможемо більше такого робити, чи як?

Роза похитала головою, усміхаючись.

— Ні. І це добре. Деякі переживання абсолютно неможливо перевершити. Крім того, сьогодні повертається мій мужчина.

— Як його ім’я?

— Він зветься Генрі Ротменом, але це лише для мугирів. Його справжнє ім’я Татко Крук.

— Ти кохаєш його? Кохаєш насправді, авжеж?

Роза посміхнулася і, притягнувши Енді до себе, поцілувала. Але не відповіла.

— Розі?

— Так?

— А я… я так само людина?

На це Роза відповіла точно так, як одного разу Дік Хеллоран відповів юному Денні Торренсу, і таким самим холодним тоном:

— Тобі це не байдуже?

Енді вирішила, що байдуже. Енді вирішила, що вона вже вдома.

Мама

Плутанина кошмарних сновидінь — хтось, розмахуючи молотком, переслідує його безкінечними коридорами, якийсь ліфт, що сам собі їздить, живоплоти у формі ожилих тварин намагаються його оточити — і насамкінець єдина ясна думка: «Краще б мені було вмерти».

Ден Торренс розплющив очі. Крізь них у його болючу голову, загрожуючи займанням мозку, стрельнуло сонячне світло. Похмілля було — всім похміллям похмілля. Лице в нього аж сіпалося. Ніздрі були цілком забиті, окрім крихітної, ніби голкою проколотої дірочки в лівій, крізь яку можна втягнути бодай цівку повітря. У лівій? Та ні, це ж права. Він міг би дихати ротом, але той тхнув смородом віскі й сигарет. Шлунок справляв враження заповненої всяким непотребом свинцевої кулі. «Похмільний сміттєживіт», — називав це скорботне відчуття котрийсь із його старих друзів по п’янках.

Поряд із ним гучне хропіння. Попри протестуючий скрик шиї, Ден повернув голову в той бік, і чергова нестерпно болюча блискавка прохромила йому скроню. Він знову розплющив очі, проте лише трішечки; будь ласка, не треба більше того сліпучого сонця. Поки що ні. Він лежав на голому матраці, кинутому на голу підлогу. Гола жінка горілиць розпласталася поряд нього. Ден опустив очі й побачив, що він також гольцем голий, як із фрески знятий.

«Її звуть… Долорес? Ні. Деббі? Це вже ближче, але не зовсім…»

Діні. Її ім’я Діні. Він познайомився з нею в барі, який називається «Молочний Шлях», і все розгорталося доволі безтурботно, поки не…

Він силувався пригадати, проте один погляд собі на руки — обидві напухлі, шкіра на кісточках пальців правої здерта і взялася струпами — спонукав до думки, що згадувати йому не хочеться. Та хіба це мало якесь значення? Базовий сценарій завжди залишався незмінним. Він дедалі п’янішає, хтось щось не те каже, а потім хаос і класична барна кривава бійня. Якийсь небезпечний собака живе в його голові. Поки тверезий, він може тримати його на шворці. Коли нап’ється, шворка зникає. «Рано чи пізно я когось вб’ю». Хтозна, чи не зробив він цього вже минулого вечора.

«Агов-но, Діні, помняцькай ми в пахвині».

Невже він насправді таке говорив? Він не на жарт перелякався, що дійсно таки говорив. Дещо з учорашнього почало йому зараз надходити, і навіть оцього «дещо» було вже занадто. Грав у «вісімку» на більярді. Хотів було хвацько підкрутити биткову кулю, але кіксонув, і та, вимазана крейдою мала сучка, тільки черкнула через край столу і покотилася, підскакуючи, аж до джукбоксу, з якого якраз звучала — та що ж іще інше з нього могло грати — кантрі музика. Пригадалося, начебто Джо Діффі[29]. Навіщо він так несамовито крутонув того кия? Тому що був п’яний, а ще тому, що в нього за спиною стояла Діні, нижче краю столу Діні якраз мняцькала йому отого в пахвині, і він приндився перед нею. Всяко добра була забава. Але потім той парубок у кашкеті «Кейс»[30] і химерній шовковій ковбойській сорочці взяв та й розреготався, і в тім була його помилка.

Хаос і кривава барна бійка.

Ден торкнувся свого рота і відчув надуті сосиски там, де були ще нормальні губи, коли він учора вдень виходив із того закладу, де міняють чеки на готівку, з більш як п’ятьма сотнями баксів у передній кишені штанів.

«Всі зуби в мене принаймні, здається…»

Раптом йому різко булькотнуло в шлунку. Відригнулося повен рот якоїсь кислої гидоти зі смаком віскі, і він проковтнув її назад. Аж запекло, поки вона падала на місце. Скотившись із матраца, він укляк на колінах, мало не втратив рівноваги, підводячись на ноги, а потім став, хитаючись, серед кімнати, яка погойдувалася в лагіднім танго. Його мучило похмілля, розривалася голова, кишки були забиті всяким дешевим харчем, яким він закидався учора ввечері, аби лиш якось трамбувати пійло… але крім того він також все ще залишався п’яним.

Підхопивши з підлоги свої труси, він, з чіпко затиснутими в одній руці трусами, пішов зі спальні, не те щоби зовсім кульгаючи, але явно надаючи перевагу лівій нозі. Йому туманно пригадалося — картина, що ніколи, як він надіявся, цілком не проясниться в пам’яті, — як ковбой у кашкеті «Кейс» кидає стілець. Це було вже тоді, коли він з Діні-помняцькай-ми-в-пахвині йшли звідти геть, не те щоби бігом тікали, але регочучи, немов навіжені.

Знов відригнулося з його нещасного нутра. Цього разу в супроводі спазму, що вчувся, ніби чиясь рука у слизькій гумовій рукавичці. Це звільнило всі пускачі блювоти: оцтовий запах круто зварених яєць у великому скляному слоїку, смак і дух підгорілих шкварок зі свинячої шкірки, вигляд смаженої в олії картопляної стружки, потопаючої в наточеному ніби з кровоточивого носа кетчупі. Усе те лайно, що він його пхав учора собі до рота між чарками. Він збирався трохи зблювати, але ті самі картини не переставали надходити, крутячись на якомусь кошмарному призовому колесі з вікторини.

«Що ми маємо для нашого наступного конкурсанта, Джонні? Ну, Бобе, це велика тареля, повна чудових МАСНИХ САРДИН!»[31]

Ванна кімната була навпроти, по той бік крихітних сіней. Її двері стояли прочинені, сидіння унітаза підняте. Ден рвонув уперед, упав на коліна і видав із себе потужний потік жовто-коричневої рідини прямо на плаваючий кавалок лайна. Відвернувшись убік, він потягнувся до важеля змиву, намацав, натиснув. Стрімко ринула вода, але звичайних звуків стікання до каналізації по тому не почулося. Він знов поглянув туди і побачив дещо тривожне: лайно, ймовірно його власне, спливало поверх моря напівперетравлених барних закусок до забризканих сечею берегів унітаза. За мить до того, як йому перелитися, додавши завершеності банальним жахам цього ранку, щось в унітазовому горлі прокашлялося і всю ту масу всмоктало геть. Ден знову вирвав, потім сів навпочіпки, спершись спиною на стіну ванної, похиливши свою стугонливу голову, чекаючи, поки наповниться бачок, щоби змити знову.

«Більше ніколи. Присягаюся. Більше ніякого алкоголю, ніяких барів, ніяких бійок».

Сотий раз обіцянка самому собі. Чи, мо’, й тисячний.

Одне було напевне: йому треба забиратися з цього міста, бо інакше йому світить ускочити в халепу. Нічого неймовірного нема в припущенні, що вскочить він у серйозну халепу.

«Джонні, який головний приз у нас для сьогоднішнього переможця? Боб, це ДВА РОКИ В ШТАТНІЙ В’ЯЗНИЦІ ЗА НАПАД І ПОБИТТЯ З ЗАВДАВАННЯМ УШКОДЖЕНЬ!»

І… аудиторія в студії шаленіє.

Унітазний бачок затих, завершивши своє шумливе заповнення. Він потягнувся до важеля, щоби змити «Плоди Похмілля, Частину Другу», а потім зупинився, зазираючи до чорної діри у своїй короткотерміновій пам’яті. Чи пам’ятає він власне ім’я? Так! Деніел Ентоні Торренс. Чи знає він ім’я тієї ціпки, що хропе на матраці в кімнаті? Так! Діні. Прізвища він не пригадував, але цілком імовірно, що вона його йому зовсім не називала. А ім’я поточного президента він знає?

Дена вжахнуло, що не знає, спершу ні. У цього парубка хвацька, як у Елвіса, зачіска і ще він грає на саксі — доволі поганенько. Але як його звати?..

«А чи знаєш ти, де саме ти зараз?»

Клівленд? Чарлстон? Як не те, то інше[32].

З усією розкішною ясністю ім’я президента зринуло йому в голові, коли він уже натискав важіль змиву унітаза. І Ден був не в Клівленді й не в Чарлстоні. Він у Вілмінгтоні[33], що в штаті Північна Кароліна. Працює санітаром у шпиталі Благодатної Діви Марії. Чи працював. Настав час рухатись далі. Якщо він переїде до якогось іншого місця, якогось доброго місця, можливо, йому вдасться кинути пити і розпочати все спочатку.

Він підвівся і подивився у дзеркало. Ушкодження були вже не такими й страшними, як він боявся. Ніс набряклий, але наразі не зламаний — принаймні йому так гадалося. Кірка засохлої крові над здутою верхньою губою. Був синець на правій вилиці (ковбой у тракторному кашкеті, мабуть, був шульгою) з кривавим відбитком каблучки в центрі нього. Ще один забій, цей величенький, розповзся у суглобовій западині його лівого плеча. Цей, як йому пригадувалося, був від більярдного кия.

Він зазирнув до аптечної шафки. Серед макіяжних тюбиків і безладдя флакончиків із безрецептурними засобами знайшлося три слоїки тих, що продають тільки за приписом лікаря. Найперше — «Дифлюкан», який зазвичай виписують при грибкових інфекціях. Побачивши його, Ден знов порадів, що він обрізаний. Другим був «Дарвон суміш 65». Відкоркувавши флакон, він побачив там із півдюжини капсул і три з них поклав собі до кишені для пізнішого застосування. Останній рецепт було виписано на «Фіорицет», і цей флакончик, на щастя, виявився майже повним.[34] Ден проковтнув три пігулки, запивши їх холодною водою. Від нахиляння до раковини біль у його голові став ще гіршим, але він подумав, що полегшення настане вже незабаром. Створений проти мігрені й головного болю при внутрішньочерепному тиску, «Фіорицет» був гарантованим убивцею похмілля. Ну… майже гарантованим.

Він уже мало не причинив дверцята аптечки, але вирішив наостанок ще раз озирнути її вміст. Посовав усе те лайно, що там лежало. Вагінального колечка немає. Можливо, воно лежало у неї в сумочці. Він сподівався, що так, бо сам гумок при собі не носив. Якщо він її трахав — хоча напевне він цього не пам’ятав, але, мабуть, таки так — він робив це незагнузданим.

Одягнувши труси, він почалапав назад до кімнати, де на мить затримався у дверях, дивлячись на жінку, яка привела його вночі до себе додому. Розчепірені руки і ноги, все на видноті. Вчора увечері у своїй тісній шкіряній сукенці до середини стегна, обрізаному топіку, в сандаліях на коркових підборах і сережках-кільцях вона виглядала, як богиня Західного світу. Зараз, уранці, він побачив обвисле біле тісто її майбутнього пивного черевця і друге підборіддя, що вже почало намічатися під першим.

Він побачив дещо гірше: зрештою, вона не була жінкою. Можливо, не малоліткою (прошу, Боже, тільки не сцикавкою кримінального віку), але їй напевне було не більше двадцяти, а можливо, й менше вісімнадцяти років. На одній стіні висів тремтливо дитячий плакат «КІСС»[35], на якому Джин Сіммонс вивергав із себе вогонь. На іншій — гарнюнє кошеня з настраханими очима вчепилося в гілку дерева. ЧІПКО ТРИМАЙСЯ, БЕЙБІ — радив напис на цьому плакаті.

Він мусив звідси вшиватися.

Їхній одяг жужмом валявся в ногах матраца. Він виплутав свою майку з її трусиків, насмикнув її собі через голову, потім вліз у джинси. І, не довівши наполовину догори блискавку, застиг, раптом второпавши, що його ліва передня кишеня зараз значно пласкіша, аніж вона була вчора вдень, коли він виходив з того закладу, де чеки перетворюють на готівку.

«Ні. Цього бути не може».

У його голові, яка лишень почала на найдрібнішу крихточку почуватися краще, знову застугоніло наввипередки з серцем, що набрало темпу, а коли він сягнув рукою до кишені, та виринула звідти всього лиш з десятидоларовою банкнотою і двома зубочистками, одна з яких встромилася йому під ніготь, у самісіньке чутливе м’ясо під ним. Він це ледь завважив.

«Ми ж не пропили п’яти сотень доларів. Жодним чином не могли. Ми б померли, якби випили так багато».

Його портмоне залишилося на своєму місці, у задній кишені. Він його витяг, плекаючи безнадійну надію, але де ж пак. У якийсь момент він певне переклав десятку, яку зазвичай тримав у ньому, до передньої кишені. Передня кишеня складніша для барних щипачів, що наразі здавалося гірким жартом.

Він подивився на розпластану навзнак на матраці хропучу дівчину-жінку і вже було зробив порух до неї, збираючись струсонути, розбудити і запитати, що вона зробила з його клятими грошима. Придушити її, аби прокинулася, якщо цього буде треба. Але якщо вона його обібрала, чому тоді вона привела його до себе додому? Та й чи не було там чогось іще? Якоїсь іншої пригоди, після того, як вони полишили той «Молочний Шлях»? Тепер, коли в голові почало прояснюватися, йому зринула згадка — туманна, але, ймовірно, правильна — про те, як вони ловлять таксі до залізничного вокзалу.

«Любий, я знаю хлопця, який там тусується».

Вона насправді таке казала чи це все тільки його уява?

«Вона це казала, гаразд. Я у Вілмінгтоні, Білл Клінтон[36] президент, і ми поїхали на залізничний вокзал. Де дійсно знайшовся якийсь хлопець. Того типу, що воліє робити свій бізнес у чоловічому туалеті, особливо якщо покупець має трохи опрацьоване обличчя. Коли він спитав, хто на мені повправлявся, я сказав йому…»

— Я сказав йому, щоби не пхав носа до чужого вулика, — пробурмотів Ден.

Коли вони з ним увійшли туди вдвох, Ден мав на меті купити хіба що грам, аби лиш його краля залишалась щасливою, але не більше, і тільки якщо там не розбодяжено уполовину манітолом[37]. Може, кокс і личить Діні, але то був не його кайф. Ден чув, як його називають «анацином[38] багатіїв», а він був далеким від багатства. Але потім хтось вийшов з одної з кабінок. Якийсь бізнесового типу чолов’яга з кейсом, що постукував йому об коліно. І коли той містер Бізнесмен пішов до рукомийників, збираючись помити собі руки, Ден побачив, що по його обличчю повзають мухи.

Трупні мухи. Містер Бізнесмен був ходячим мерцем, сам того не знаючи.

Тому замість зайти з маленької, він пішов з великої. Хоча він тоді міг би й передумати в останню мить. Така ймовірність існувала; він так небагато чого пам’ятав.

«Утім, мух я пам’ятаю».

Авжеж. Вони йому запам’яталися. Алкоголь притлумлював сяйво, нокаутував його до несвідомого стану, але Ден не мав певності, що мухи взагалі бодай якось стосувалися його сяйва. Вони з’являлися, коли з’являлися, хоч по п’яні, хоч йому тверезому.

Він знову подумав: «Я мушу звідси вшиватися».

Він знову подумав: «Краще б мені було вмерти».

Звільна схропнувши, Діні відвернулася від безжального ранкового світла. Якщо не рахувати матрац на підлозі, загалом кімната була позбавлена меблів; у ній не було навіть бодай якогось комода із секонд-хенду. Двері стінної шафи були відчинені, і Ден міг бачити більшу частину вбогого гардероба Діні — одягом було напхано два пластикових кошики для праної білизни. Кілька речей, що висіли на плічках, мабуть, були її барно-вихідним вбранням. Він побачив червону майку з написом лелітками на грудях СЕКСІ ДІВЧИНКА і джинсову спідничку з по-модному обстріпаним подолом. Там стояли дві пари кросівок, дві пари балеток і одна пара ремінних туфель на високих підборах типу «трахни мене». Проте сандалій на корковій платформі не вбачалося. І жодних ознак його стоптаних кросівок «Рібок» також, до речі.

Ден не міг пригадати, щоби, зайшовши до хати, вони скидали з себе взуття, але, якщо так, то це могло статися, коли вони були у вітальні, яка йому пригадувалася — ледь-ледь. Там також могла знайтися її сумочка. Він міг віддати їй на зберігання ту решту своєї готівки, що могла ще лишитися. Малоймовірно, але не неможливо.

Він проніс свою болісну голову крізь короткий передпокій до, як йому здавалося, єдиної іншої кімнати в цій квартирі. У дальнім кінці була кухонька, вигоди якої становили портативна плитка і запхнутий під робочу стійку маленький холодильник. У житловій зоні містилася з явленими світу тельбухами набивки, підперта з одного кінця парою цеглин канапа. Дивилася вона на великий телевізор із розколеним екраном. Цю тріщину, що йшла посеред екранного скла, було підлагоджено шматком пакувальної стрічки, край якої вже відклеївся і обвис. До стрічки прилипло двійко мух, одна ще слабенько борсалася. Ден зачепився за неї поглядом з хворобливим зачаруванням, відзначивши собі (не вперше), що похмільне око має химерну здатність у будь-якому пейзажі знаходити для спостереження найбридкіші об’єкти.

Перед канапою стояв кавовий столик. На ньому помістилися попільниця, заповнена недопалками, пакетик з білим порошком і журнал «Люди»[39], по якому також була розсипана понюшка. Поряд з ними, завершуючи картину, лежала все ще більш-менш скручена доларова банкнота. Він не знав, скільки вони занюхали, але судячи з того, скільки ще залишилося, свої п’ять сотень доларів він хіба що міг поцілувати на прощання.

«Курва, я ж навіть не люблю коксу. Та й як я його міг нюхати? Я ж ледве дихаю».

Він і не нюхав. Вона нюхала. Він втирав його собі в ясна. Все це почало йому доходити. Він би радо утримався подалі від цих спогадів, але вже було пізно.

Ті трупні мухи у вбиральні, які залазили до рота містера Бізнесмена і вилазили назовні, які повзали по вологій поверхні його очей. Містер Дилер спитав Дена, на що він так дивиться. Ден йому відповів, що ні на що, що це не має значення, давай подивимося, що там у тебе. Виявилося, що в містера Дилера повнісінько товару. У них зазвичай так. Потім насунулася поїздка до неї додому в іншому таксі, Діні тоді вже пирхнула з тильного боку своєї долоні, така пожадлива — чи така спрагла, — що не могла зачекати. Вони вдвох намагалися співати «Містера Робото»[40].

Її сандалії разом з його «Рібоками» вигулькнули перед очі прямо в дверях, а до купи ще й низка нових спогадів. Вона не скидала з себе сандалій вибриком, вони з неї просто спали, бо на той момент його руки міцно тримали її за дупу, а її ноги обплели йому талію. Від її шиї пахло парфумами, а з віддиху — підгорілими свинячими шкварками. Вони лигали їх жменями, перед тим як перейти до більярдного столу.

Взувши кросівки, Ден вирушив до кухоньки, сподіваючись, що в тамтешній єдиній шафці може знайтися розчинна кава. Кави він не знайшов, але побачив на підлозі сумочку. Йому здалося, він пригадує, як Діні жбурнула її на канапу і розреготалася, коли зрозуміла, що не поцілила. Половина мотлоху з неї висипалося, включно з червоним гаманцем зі штучної шкіри. Він згріб усе знову до сумочки і поніс її на кухню. Нехай він збіса добре розумів, що його гроші тепер живуть у кишені дизайнерських джинсів містера Дилера, душа його певною мірою наполягала, що бодай щось іще може залишитися, просто тому, що він украй потребував, аби щось лишилося. Десяти доларів вистачить на три чарки або дві шестизарядні упаковки пива, але сьогодні явно знадобиться більше.

Виловивши її гаманець, він його розкрив. Там лежало кілька фотокарток — парочка знімків Діні з якимсь парубком, що виглядав занадто схожим на неї, щоби не бути її родичем, парочка Діні з немовлям на руках і одне фото, де Діні у випускній сукні стояла поряд з якимсь вовкозубим хлопцем у кошмарному синьому піджаку. Грошове відділення було пухкеньким. Це втішало Дені надією, поки він його не розтулив і побачив пачку харчових купонів[41]. Малася там також і деяка готівка: дві двадцятки і три десятки.

«Це мої гроші. Те, що від них залишилося, принаймні».

Він все чудово розумів. Ніколи він не віддав би свою тижневу заробітну плату на збереження якійсь ужертій в дупу зйомній кралі. Це її гроші.

Так, але хіба кокс не був її ідеєю? Хіба не вона є причиною того, що він зустрів цей ранок банкрутом і в той же час з важким похміллям?

«Ні. Похмілля в тебе просто тому, що ти п’яниця. А без грошей ти, бо побачив отих трупних мух».

Можливо, воно й так, але якби вона не наполягла, що їм потрібно з’їздити на вокзал, догнатися, він не побачив би тих трупних мух.

«Їй напевне необхідні ці сімдесят баксів, щоби купити собі їжі».

Правильно. Банку арахісового масла та банку суничного джему. А ще буханець хліба, щоби було на що все те намазувати. Для всього іншого вона має харчові купони.

«Або щоб заплатити за квартиру. Гроші їй можуть бути потрібні на це».

Якщо їй необхідні гроші на квартплату, вона могла б комусь впарити цей, бодай і надколотий, телевізор. Можливо, його взяв би той її дилер — де крек, там і колеться і все таке. Сімдесяти доларів далебі недостатньо для місячної плати за квартиру, міркував він, навіть за таку паскудну, як ця.

«Це не твої гроші, доку».

То був голос його матері, останній з усіх, які б йому хотілося почути за такого дикого похмілля й з такою страшенною потребою випити.

«Відчепися нахер, ма», — промовив він голосом тихим, проте душевним.

Він узяв гроші, запхнув їх собі до кишені, поклав її портмоне назад до сумчоки і обернувся.

Позаду нього стояв хлопчик.

На вигляд йому було роки півтора. Одягнутий у майку «Атланта Брейвз»[42]. Майка сягала йому аж до колінок, але знизу все одно виглядав підгузок, бо він був завантажений і звисав малюкові ледь не до щиколоток. Денове серце скажено стрибнуло в грудях, а в голові бабахнуло так, немов сам Тор вгатив по ній своїм молотом. Якусь мить він був абсолютно впевненим, що зараз його розіб’є інсульт, вхопить інфаркт або і те, й інше одночасно.

Потім він зробив глибокий вдих і видихнув.

— Звідки це ти сюди прийшов, малий герою?

— Мама, — промовив хлопчик.

Що, до речі, абсолютно мало сенс (Ден також прийшов зі своєї мами), але не було надто допоміжним. У його гудучій голові намагався сформуватися якийсь жахливий умовивід, але він не мав жодного бажання з ним погоджуватися.

«Він бачив, що ти забрав гроші».

Можливо, й так, але це не умовивід. Якщо хлопчик бачив, як він їх забрав, то й що з того? Йому й двох років нема. Діти такого віку сприймають, як належне, все, що роблять дорослі. Якби він побачив, що його мама ходить по стелі і з кінчиків її пальців вистрілює вогонь, він сприйняв би й таке.

— Як тебе звуть, герою?

Голос у Дена пульсував в одному ритмі з серцем, яке все ще ніяк не могло заспокоїтися.

— Мама.

«Справді? Інші хлопці з цього матимуть неабияку розвагу, коли ти станеш старшокласником».

— Ти прийшов від сусідів? Чи звідкілясь далі по коридору?

«Прошу, скажи «так». Бо умовивід ось який: якщо цей хлопчик син Діні, тоді вона ходить тусуватися по барах, залишаючи його замкненим у цій задрипаній квартирі. Самого».

— Мама!

А тоді хлопчик примітив на кавовому столику кокаїн і подріботів туди, промоклий підгузок матнею метлявся йому між ніг.

— Цукейки!

— Ні, це не цукерки, — сказав Ден, хоча чому ні, звісно ж, це і є цукерки: цукерки для носа.

Не звертаючи уваги, хлопчик потягнувся рукою до білого порошку. І тоді Ден помітив синці в нього на плечі. Такі, як ото залишають по собі чиїсь жорстокі пальці.

Він ухопив хлопчика за талію і між ногами. Вихнувши дитиною вгору і геть від столу (з намоклого здавленого підгузка йому крізь пальці залопотіла на підлогу сеча), Ден побачив у себе в голові коротку, проте нестерпно яскраву картинку: схожий на Діні парубок з тієї фотокартки у її портмоне хапає цього хлопчика і трясе. Залишаючи на ньому сліди своїх пальців.

Дата добавления: 2015-05-29