Кінг С. 1 страница

К41 Доктор Сон: роман / Стівен Кінг; пер. з англ. та ком. О. Красюка. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2014. — 640 с.

ISBN 978-966-14-6280-8 (укр.)

ISBN 978-1-4767-2765-3 (англ.)

Найочікуваніше продовження найстрашнішого бестселера Стівена Кінга «Сяйво»!

Минуло багато років після жахливих подій, які відбулися у зловісному готелі в горах… Денні вже дорослий, але привиди й досі не дають йому спокою. Доля зводить його з дівчинкою Аброю, яка має надзвичайні здібності — її «сяйво» сильніше за всіх. Але на неї полюють чудовиська в людській подобі, яким потрібні життя та дар дитини. І тільки Ден здатний захистити її від потвор, якщо переможе власних демонів.

УДК 821.111(73)

ББК 84.7СПО

Перекладено за виданням:

King S. Doctor Sleep: A Novel / Stephen King. — New York: Scribner, 2013. — 544 р.

Переклад з англійської та коментарі

Олександра Красюка

Дизайнер обкладинки IvanovITCH

Коли я ще грав свої доволі примітивні партії на ритм-гітарі у гурті, що звався «Рештки на глибокому дні», незрідка разом із нами виступав Воррен Зівон[1]. Воррен любив майки сірого кольору та фільми на кшталт «Царини павуків»[2]. Він наполягав, аби в тому розділі наших концертів, що зветься «на біс», саме я співав його фірмову пісню «Лондонські вовкулаки». Я заперечував, кажучи, що негодящий. Він мене переконував, що навпаки. «Тональність соль-мажор, — казав Воррен, — і голоси, вий щосили, від щирого серця. Найголовніше — грай, як Кіф».

Мені ніколи не грати, як Кіф Ричардс[3], хоча я завжди щосили старався, і з Ворреном поруч мене, який, регочучи, мов скажений, підпирав мене голосом нота в ноту, я завжди отримував шалений кайф.

Воррене, це моє виття для тебе, де б ти зараз не був. Я за тобою сумую, друзяко.

**

Ми зупинились на поворотному пункті. Півзаходи не давали нам нічого.

Велика книга Анонімних Алкоголіків[4]

**

Якщо нам судилося жити, ми мусимо бути вільними від злоби. (Вона є) сумнівною розкішшю нормальних чоловіків і жінок.

Велика книга Анонімних Алкоголіків

Вступні заснування

СТРАХ — сліпо тікай, раз атасна халепа.

Старовинна приказка Анонімних Алкоголіків

Скринька

Другого дня грудня одного з тих років, коли певний арахісовий фермер із Джорджії керував бізнесом у Білому Домі, у Колорадо згорів упень один з уславлених курортних готелів[5]. «Оверлук» було оголошено втраченим назавжди. Після проведеного розслідування пожежний інспектор округу Хікарілля[6] визнав причиною несправний котел. Коли стався цей інцидент, готель стояв закритий на зиму і в ньому були присутніми лише четверо осіб. Врятувалися троє. Доглядач готелю в період міжсезоння Джон Торренс загинув під час безуспішних (і героїчних) спроб скинути в котлі тиск пари, який завдяки несправному запобіжному клапану піднявся до руйнівно високого рівня.

Серед тих, хто врятувався, були дружина і малий син доглядача. Третім був шеф-кухар «Оверлука» Ричард Хеллоран, який, покинувши свою сезонну роботу у Флориді, приїхав перевірити, чи все гаразд із Торренсами, бо, як він пояснив, «потужне прозріння» підказало йому, що їхній родині загрожує небезпека. Обох уцілілих дорослих під час вибуху було тяжко поранено. Тільки дитина залишилася неушкодженою.

Фізично принаймні.

Від корпорації, яка володіла «Оверлуком», Венді Торренс із сином отримали відшкодування. Сума була не захмарною, проте достатньою, щоб їм протриматися ті три роки, поки пані Торренс через свою ушкоджену спину не була здатна працювати. Юрист, з яким вона консультувалася, сказав, що, якщо їй стачить волі витримати жорстку гру, вона може отримати набагато-багато більші гроші, бо зазначена корпорація надзвичайно прагне уникнути слухання в суді. Але вона, як і зазначена корпорація, бажала тільки одного — забути про ту трагічну зиму в Колорадо. «Я видужаю», — сказала вона й так і зробила, хоча ушкоджена спина мучила її до кінця життя. Потрощені хребці й поламані ребра зрослися, але скаржитися ніколи не припиняли.

Вініфред і Деніел Торренси жили якийсь час на Середньому Півдні, а потім перекочували ще південніше, до Тампи. Подеколи з Кі-Весту[7] провідати їх наїжджав Дік Хеллоран (той, що з «потужним прозрінням»). Головним чином, щоб відвідати Денні. Між ними зберігався доволі міцний зв’язок.

Якось рано-вранці в березні 1981 року Венді зателефонувала Діку й запитала, чи не зможе він приїхати. «Денні, — сказала вона, — розбудив мене серед ночі й наказав не заходити до ванної кімнати».

А після того він взагалі відмовився розмовляти.

Прокинувся він тому, що захотів пісяти. Надворі дув сильний вітер. Було тепло — у Флориді майже завжди так, — але йому не подобався сам цей звук, і ніколи не подобатиметься, гадав він. Цей звук нагадував йому про «Оверлук», де несправний котел був найменшою з небезпек.

Вони з матір’ю жили в доволі тісній орендованій квартирі на другому поверсі. Денні вийшов із маленької кімнати, що сусідила з кімнатою його матері, і рушив по коридору. Вітер задував поривами, і помираюча пальма поряд з їх будинком вигримувала листям. Звучало скелетно. Вони завжди залишали двері ванної кімнати відчиненими, коли ніхто не користувався душем або унітазом, бо клямка там була поламана. Цієї ночі двері стояли зачиненими. Утім, не тому, що у ванній наразі перебувала його мати. Завдячуючи травмам обличчя, отриманим нею в «Оверлуку», вона тепер хропла — делікатними такими схлипами «кхір-кхір», — і він чув зараз ці звуки з її спальні.

«Ну, вона зачинила двері випадково, от і все».

Проте він уже тоді все чудово зрозумів (бо й сам був обдарований потужним прозрінням й інтуїцією), але інколи мусиш пересвідчитися. Інколи мусиш побачити. Це було те, що йому відкрилося в «Оверлуку», в готельному номері на другому поверсі.

Сягнувши рукою, що здавалася занадто довгою, занадто витягнутою, занадто безкостою, він клацнув клямкою і прочинив двері.

Як то він уже знав, там була та сама жінка з Номера 217. Вона сиділа гола на унітазі, розчепіривши ноги з набухлими мертвотно-блідими кульшами. Її зеленуваті груди звисали, мов пара спущених гумових м’ячів. Під черевом стирчав жмут сивого волосся. Очі в неї були також сиво-сірого кольору, як у сталевих дзеркал. Вона побачила його, і губи її розтягнулися в посмішці.

«Заплющ очі, — колись, за давніх-давен, був радив йому Дік Хеллоран. — Якщо побачиш щось погане, заплющ очі і скажи собі, що нічого такого там нема, а коли розплющишся, воно пропаде».

Проте це не подіяло тоді, у Номері 217, коли йому було п’ять років, не подіє воно й тепер. Він це розумів. Він чув її запах. Запах гниття.

Ця жінка — він знав її ім’я, її звали місіс Мессі, — важко зіп’ялася на свої синюшні ноги, так само тягнучи до нього руки. Плоть з цих рук звисала, майже стікала донизу. Вона посміхалася так, як то роблять, побачивши старого друга. Або, скажімо, якусь добру їжу.

З виразом на обличчі, який помилково можна було сприйняти за незворушність, Денні м’яко причинив двері й відступив на крок. Він дивився, як клямка смикнулась раз… другий… ще посмик… а тоді втихла.

Тепер уже восьмирічний, він до певної міри навіть у жаху був здатен на раціональне мислення. Почасти тому, що в якомусь закутку в глибині його мозку жило очікування саме такого. Хоча він завжди думав, що тим, хто нарешті з’явиться, буде Горес Дервент. Або бармен, той, котрого його батько називав Ллойдом. Утім, він вважав, що ще до того, як це трапилося, він мусив би здогадатися, що з’явитися має саме місіс Мессі. Бо з усієї нечисті в «Оверлуку» вона була найгіршою.

Раціональна ділянка в його мозку запевняла, що вона — це лише якийсь фрагмент неспогадного сновидіння, що послідкував за ним з його сну по коридору аж до ванної кімнати. Та ділянка наполягала, що, якщо він знову відчинить двері, за ними нічого такого не виявиться. Звісно, там нічого не буде, оскільки він зараз не спить. Але інша частина його єства, та частина, що сяяла, знала краще. «Оверлук» його не відпустив. Щонайменше одна з його мстивих примар послідкувала за ним аж до самої Флориди. Одного разу він уже був натрапив на цю жінку, вона тоді лежала, розкинувшись у ванні. Потім вона вибралась звідти і намагалася його задушити своїми риб’ячо-драглистими (але жахливо сильними) пальцями. Якщо він зараз відчинить двері ванної, вона закінчить ту справу.

Він дозволив собі компроміс, притулившись вухом до дверей. Спершу там нічого не було. Потім він дочув легесенькі звуки.

Мертві нігті дряпали деревину.

Денні наче несвоїми ногами пішов до кухні, виліз на стілець і попісяв у раковину. Потім він розбудив матір і сказав, щоб та не заходила до ванної кімнати, бо там ховається дещо погане. Зробивши ці справи, він повернувся до ліжка і глибоко зарився під ковдри. Йому хотілося залишатися там завжди, встаючи лише для того, щоби попісяти в раковину. Тепер, коли матір він попередив, у нього не було жодного бажання з нею розмовляти.

Його матері був знайомий цей його нерозмовний стан. Таке вже траплялося після того, як Денні був ризикнув завітати до Номера 217 в «Оверлуку».

— А з Діком ти поговориш?

Лежачи в своєму ліжку, дивлячись на неї, він кивнув. Мати зателефонувала, попри те, що була тільки четверта ранку.

Дік приїхав під кінець того ж дня. Він з собою дещо привіз.

Подарунок.

Після того як Венді подзвонила Діку — вона зробила це так, щоби почув син, — Денні знову занурився в сон. Хоча тепер йому було вісім років і він уже ходив до третього класу, він так само смоктав собі великий палець. Їй було боляче таке в ньому бачити. Вона підійшла до дверей ванної кімнати і зупинилася, дивлячись на них. Вона відчувала страх — її налякав Денні, — але їй було туди треба, і вона не мала наміру скористатися кухонною мийкою, як це зробив він. Картина того, який вона матиме вигляд, балансуючи на краєчку робочої стійки з дупою, завислою за вінця керамічної раковини (навіть якщо нема нікого, хто міг би це побачити), змусила її наморщити носа.

У руці вона тримала молоток зі свого маленького вдовиного ящичка для інструментів. Натискаючи клямку і прочиняючи поштовхом двері ванної кімнати, вона тримала його піднятим. Звісно, ванна кімната виявилася порожньою, але кільце унітазного сидіння було опущене. Вона ніколи не залишала його в такій позиції, перед тим як піти до ліжка спати, бо знала — якщо туди забреде бодай на десять відсотків несонний Денні, він напевне забуде підняти кільце і геть його обпісяє. А ще там був запах. Поганий запах. Такий, ніби пацюк здох десь між стінами.

Вона зробила крок досередини, потім ще два. Помітила якийсь порух і крутнулася вихором, з піднятим молотком, готова вдарити, хто б

(що б)

там не ховався за дверима. Але то була лише її власна тінь. Лякається власної тіні, інколи фиркають люди, але хто має більше на це право за Венді Торренс? Після того, що вона бачила, крізь що пройшла, вона знала, що тіні можуть бути небезпечними. Вони можуть мати зуби.

Нікого не було у ванній кімнаті, але на унітазному сидінні був якийсь блідий мазок, і ще один на шторі душу. Екскременти, перше, що їй подумалось, але ж лайно не жовто-синюшне. Венді придивилася зблизька і побачила шматочки плоті й гнилої шкіри. На килимку біля ванни воно теж було, у формі людських ступень. Їй подумалося, що сліди ці надто маленькі — надто делікатні, — щоби бути чоловічими.

— Ох, Господи, — прошепотіла вона.

Закінчилося тим, що вона все ж таки скористалася кухонною раковиною.

Венді витрутила свого сина з ліжка опівдні. Вона спромоглася згодувати йому трохи супу і півсендвіча з арахісовим маслом, але потім він знову заліз до ліжка. Як і перше, він не розмовляв. Хеллоран приїхав невдовзі по п’ятій годині, сидячи за кермом свого тепер древнього (але ідеально доглянутого і сліпуче наваксованого) червоного «Кадилака». Венді не відходила від вікна, чекаючи й виглядаючи, як колись вона, стоячи біля вікна, було чекала і виглядала свого чоловіка з надією, що Джек прийде додому в доброму гуморі. І тверезий.

Вона кинулася вниз сходами і відкрила двері якраз тієї миті, коли Дік вже збирався натиснути кнопку дзвінка з позначкою ТОРРЕНС 2А. Він простягнув руки, і вона враз кинулася йому в обійми, бажаючи, щоб вони не розкривалися щонайменше годину. А краще дві.

Він відсторонив її, тримаючи за плечі на відстані витягнутих рук.

— Ви маєте гарний вигляд, Венді. А як наш маленький чоловічок? Він заго’орив?

— Ні, але з вами поговорить. Принаймні, навіть якщо не говоритиме вголос, ви зможете…

Замість того, щоби закінчити фразу, вона виставила палець пістолетом і націлила його Діку в лоба.

— Нема потреби, — заперечив Дік.

Його усмішка продемонструвала новий набір фальшивих зубів. Тієї ночі, коли вибухнув котел, «Оверлук» позбавив його більшості з попереднього комплекту. Себто молотком, який зруйнував зубні протези Діка і забрав у Венді здатність ходити ритмічно, без накульгування, розмахував Джек Торренс, але вони обоє розуміли, що насправді тоді діяв «Оверлук».

— Він дуже потужний, Венді. Якщо захоче мене заблокувати, йому це запросто. З досвіду знаю. Крім того, краще буде, якщо ми з ним побалакаємо ротами. Краще для нього. А тепер розкажіть мені про все, що тут у вас трапилося.

Все розповівши, Венді повела його до ванної кімнати. Плями там вона залишила, щоб він побачив їх на власні очі, як той патрульний коп, що зберігає недоторканним місце злочину перед приїздом команди криміналістів. А тут таки стався злочин. Злочин проти її хлопчика.

Дік довго дивився, нічого не торкаючись, а потім кивнув:

— Нумо, давайте подивимося, чи прокинувся Денні, чи він в по’ядку.

Денні ще спав, але на серці у Венді полегшало від виразу радості на обличчі сина, коли він побачив, хто сидить біля нього на ліжку і трусить його за плече.

(«привіт, Денні, а я привіз тобі подарунок»)

(«сьогодні не мій день народження»)

Венді дивилася на них, розуміючи, що вони балакають, але не знаючи про що.

Дік промовив:

— Вставай, золотко. Ми прогуляємося з тобою по пляжу.

(«Діку, вона повернулася, місіс Мессі з Номера 217 з’явилася тут»)

Дік знову струснув його за плече:

— Говори вголос, Дене. Ти лякаєш свою ма.

Денні промовив:

— А який мені подарунок?

Дік усміхнувся:

— Отак вже краще. Мені подобається це чути, і Венді також.

— Так, — це було все, що вона наважилась вимовити. Інакше б вони почули тремтіння в її голосі й занепокоїлися. Цього вона не хотіла.

— Поки нас не буде, ви могли б зробити у ванній чистку, — сказав їй Дік. — Ви маєте кухонні рукавички?

Вона кивнула.

— Добре. Надягніть їх.

До берега було дві милі. Стоянку оточували незграбно розмальовані пляжні спокуси — кіоски з продажу тортів-мурашників[8], ятки з хот-догами, сувенірні крамнички, — але зараз, під самий кінець сезону, усякий бізнес там майже вщух. Пляж майже цілком належав тільки їм. Поки вони їхали сюди з квартири, Денні тримав на колінах свій подарунок — якийсь загорнутий у сріблястий папір довгастий, доволі важкенький пакунок.

— Ось побалакаємо троха, і тоді можеш його розпаковувати, — сказав Дік.

Вони вирушили просто вздовж прибою, там, де пісок був твердим, мерехтливим. Денні йшов повільно, бо Дік уже доволі постарішав. Колись він помре. Можливо, навіть скоро.

— Мене вистачить ще на кілька років, — промовив Дік. — Нехай це тебе не турбує. Розкажи мені тепер про минулу ніч. Нічого не пропускаючи.

Це не забрало багато часу. Найважчим виявилося добирати слова, щоб пояснити той жах, який він переживає зараз і як той переплітається з удушливим відчуттям упевненості: тепер, коли вона його знайшла, вона вже ніколи не залишить його у спокої. Але оскільки це був Дік, він не мав потреби в словах, хоча й знайшов деякі.

— Вона прийде знову. Я знаю, вона повернеться. Вона приходитиме й приходитиме, аж поки мене не дістане.

— Ти пам’ятаєш, як ми познайомилися?

Хоча й здивований такою переміною курсу, Денні кивнув. Саме Хеллоран показав і розказав усе, що треба, йому і його батькам у їхній перший день в «Оверлуку». Здавалося, це було так давно.

— А пам’ятаєш, як я вперше заговорив усередині твоєї голови?

— Звичайно ж, я пам’ятаю.

— І що я тоді сказав?

— Ви спитали мене, чи хочу я поїхати з вами до Флориди.

— Так, правильно. А як тобі почувалося, коли ти взнав, що ти більше не самотній? Що ти не єдиний такий на світі?

— Стало просто чудово, — відповів Денні. — Просто чудовезно.

— Йо, — погодився Хеллоран. — Йо, звісно, так.

Вони пройшли далі, трохи помовчавши. Маленькі пташки — мати Денні називала їх цвіріньками[9] — забігали у хвилі й спурхували назад.

— Ти коли-небудь чудувався з того, як я завше з’являюся тоді, коли я тобі потрібний? — поглянув він униз, на Денні, і посміхнувся. — Аніже. Ніколи. Та й чому б? Ти був усього лиш дитинчам, але зараз ти троха постаршав. А в деяких смислах став набагато старшим. Слухай сюди, Денні. Цей світ має змогу якось тримати все в рівновазі. Я у це вірю. Є така приказка: «Коли учень готовий, учитель об’явиться». Я й був твоїм учителем.

— Ви значно більший за це, — сказав Денні. Він узяв Діка за руку. — Ви мій друг. Ви врятували нас.

Дік це проігнорував… або вдав, ніби проігнорував.

— Моя бабця теж мала сяйво — ти пам’ятаєш, я тобі про це вже був розказував?

— Йо. Розказували, ви розказували, що вели з нею довгі розмови, навіть не відкриваючи ротів.

— Так і було, правильно. Вона мене навчила. А її навчила її прабабця, давно, ще у рабські часи. Колись, Денні, настане твоя черга стати учителем. Учень з’явиться.

— Якщо мене спершу не дістане місіс Мессі, — промовив Денні понуро.

Вони підійшли до лавки. Дік сів.

— Далі я вже не насмілююся. Можу не повернутися назад. Сідай поряд мене. Хочу розповісти тобі одну історію.

— Не хочу я ніяких історій, — заперечив Денні. — Вона повернеться, як ви цього не второпаєте? Вона повертатиметься знову, і знову, і знову.

— Закрий свого рота й відкрий вуха. Отримаєш деякі настанови.

Після цих своїх слів Дік вищирився, демонструючи блискучі нові зуби.

— Гадаю, тобі дійде. Ти далебі не дурник, золотко.

Мати матері Діка — та, що мала сяйво — жила у Клірвотері[10]. Вона була Білою Бабунею. Не тому, що належала до білої раси, звісно, а тому, що була доброю. Батько його батька жив у штаті Міссісіпі, у сільському містечку Данбрі неподалік від Оксфорда[11]. Його дружина померла задовго перед тим, як народився Дік. Для людини його кольору в той час і в тій місцевості цей чоловік був заможним. Він володів поховальним салоном. Дік зі своїми батьками відвідував його чотири рази на рік, і малий Дік Хеллоран ненавидів ті гостини. Енді Хеллоран сповнював його жахом, і малий називав його — тільки подумки, бо вимовити таке вголос означало заробити собі стусан по губах — Чорним Дідом.

— Ти знаєш про паскудників дітей? — запитав Дік у Денні. — Отих, що шукають дітей для сексу?

— Щось ніби таке, — промовив Денні насторожено. Звичайно, він знав, що не можна балакати з незнайомцями, і ніколи не сідати з кимсь таким до машини. Бо вони можуть зробити з тобою своє дільце.

— Ну, старий Енді був чимось більшим за просто паскудника дітей. Він був ще й клятим садистом.

— А що це?

— Це той хто радіє, коли комусь робить боляче.

Денні кивнув, миттєво зрозумівши.

— Як Френкі Лістроун у школі. Він мучить дітей, роблячи їм «індіанські опіки» та «голландські тертушки»[12]. Якщо когось він не може змусити заплакати, тоді перестає. А якщо може, тоді він не перестає нізащо.

— Це погано, але там було гірше.

Дік запав у те, що випадковому перехожому здалося б мовчанкою, але його розповідь продовжила розгоратися серією картинок і фраз, що їх зв’язували. Денні побачив Чорного Діда, високого чоловіка в костюмі чорнішому, ніж він сам, якогось особливого фасону

(федорі)[13]

капелюсі на голові. Він побачив, як у нього пуп’янками слини завжди мокріли кутики рота і які в нього почервонілі, в припухлих повіках очі, ніби він втомлений або щойно подолав ридання. Він побачив, як він садовить Діка — молодшого, ніж тепер Денні, либонь, такого віку, як Денні був тієї зими в «Оверлуку», — собі на коліна. Якщо вони були не самі, він міг його хіба що полоскотати. Якщо самі, він клав свою руку Діку між ноги і стискував йому яєчка, аж поки Дікові не здавалося, що він ось-ось зомліє від болю.

— Тобі подобаєсся? — сопів дідо Енді йому у вухо. Він тхнув сигаретами і віскі «Білий Кінь». — Свіссно, шо так, кожному хлопу се подобаєсся. Та якщо тобі навіть і не подобаєсся, ти нікому не росскажеш. А якшо росскажеш, я зроблю тобі боляче. Я тебе спалю.

— Свята срака, — промовив Денні. — Це капець.

— Були ще й інші штуки, — сказав Дік, — але я розкажу тобі лиш про одну. Після того як вмерла його дружина, дідо найняв одну жінку, щоб поралася по хаті. Щоби прибирала й готувала їжу. В обідній час вона зразу метала на стіл все разом, від салату до десерту, бо саме так подобалося Чорному Діду. Десертом завше був або пиріг, або пуддін. Він завжди лежав або в маленькій тарілочці, або на блюдечку поряд з твоєю великою тарілкою, щоб ти міг на нього дивитися і хотіти його, поки копирсаєшся у тих, інших, помиях. Дідо твердо й непорушно тримався цього правила — щоб ти дивився на десерт, поки не доїси смаженого м’яса з вареними овочами й картоплею пюре все, до останнього шматочка. Ти мусив навіть підчищати підливу, що була глевкою і доволі несмачною. Якщо не вся підлива була доїдена, Чорний Дідо тицяв мені шматок хліба і казав: «Повимачуй оцим, Дікі-Пуцьвіріньку, зроби, щоб тарілка сяяла, ніби її собака облизав». Це він так мене називав, Дікі-Пуцьвіріньок. Іноді я не міг змусити себе доїсти ніякою силою, отже, тоді я не отримував пирога або пуддіна. Він забирав мій десерт і з’їдав його сам. А іноді бувало таке, що я міг через силу доїсти весь обід, аж тут бачу — він топче недопалок сигарети в мій кусень пирога або в мій ванільний пуддін. Йому було зручно таке робити, бо він завше сидів поряд мене. Він вважав це вельми вдалим жартом. «Упс, промазав у попільницю», — зазвичай вигукував він. Мої ма і тато ніколи не намагалися покласти цьому край, хоча мусіли розуміти, що навіть якщо це й жарт, то небезневинний, щоб таким чином розігрувати малу дитину. Вони теж просто робили вигляд, ніби це жарт.

— Це дуже, дуже погано, — сказав Денні. — Ваші рідні мали б стати на ваш захист. Моя мама завжди стає. І тато мій став би також.

— Вони буялисся його. І мали підстави буятисся. Енді Хеллоран був поганим, поганим мотосцикилем[14]. Він приказував: «Нумо, Дікі, об’їж кругом, воно те’ не втруїть». Якщо я було відкушу шматочок, він наказує Нонні — так звали його доморядницю — принести мені свіжий десерт. Якщо я не куштував, той так там і стояв. Виходило так, що я ніколи не міг завершити свій обід, бо мені шлунок аж вивертало.

— Вам треба було переставити той пудинг або пиріг по інший бік своєї тарілки, — сказав Денні.

— Я пробував, аякже, не дурником народився-бо. Він просто переставляв його назад, кажучи, що десерт мусить бути правобіч. — Дік помовчав, дивлячись на воду, де вздовж роздільної лінії між небом і Мексиканською затокою повільно сунувся довгий білий корабель. — Іноді, коли я залишався з ним сам на сам, він мене кусав. А одного разу, коли я сказав, що, якщо він не облишить мене в спокої, я все розкажу татові, він загасив сигарету мені об босу ступню. Він сказав: «Розкажи їм ще й про сеє, й побачиш, чи на добро воно тобі піде. Твій татусь давно знає про мої звички і ніколи й слова не вимовить, бо він миршавець і хоче отримати ті гроші, що я їх тримаю в банку, коли я помру — чого я не збираюся робити скоро».

Денні слухав зачаровано, з широко розплющеними очима. Він завжди вважав найстрашнішою в світі, найстрашнішою з можливих історією казку про Синю Бороду, але ця була гіршою. Бо вона була правдою.

— Іноді він казав, що знає одного поганого чоловіка на ім’я Чарлі Менкс, і якщо я не робитиму те, чого він від мене бажає, він подзвонить по міжміському Чарлі Менксу і той приїде у своїй крутій машині й забере мене у те місце, де тримають поганих дітей[15]. А потім дідо пхав руку мені між ноги і починалося те стискання. «Атож, нікому ти й слівцем не прохопишся, Дікі-Пуцьвіріньку. А якщо скажеш, тоді приїде друзяка Чарлі й відвезе тебе до всіх інших дітей, яких він уже покрав, і житимеш ти там, аж поки не помреш. А коли помреш, ти потрапиш до пекла, де тіло твоє горітиме вічно. За те, що наговорив. І то байд’же, чи тобі хто повірить, а чи ні, наговір є наговором». Я таки довго вірив старому курвалеві. Я навіть не розказував моїй Білій Бабуні, тій, що із сяйвом, бо боявся, що вона подумає, ніби я сам винен. Якби я був тоді старшим, я б розумів краще, але ж я був усього лиш дитиною. — Він зробив паузу. — Та було й ще дещо інше. Ти знаєш, що то було, Денні?

Денні надовго задивився в обличчя Діка, зондуючи думки і картинки, що ховалися за його лобом. Нарешті він сказав:

— Ви хотіли, щоб ваш батько отримав ті гроші. Але він їх так і не отримав.

— Так. Чорний Дідо всі їх залишив якомусь притулку для негритянських сиріт в Алабамі, і я можу закластися, що знаю чому. Але тут це ні до чого.

— А ваша добра бабуня так ні про що й не знала. Вона так і не здогадувалася?

— Вона розуміла, що там щось відбувається, але я все те хував подалі, затаєним, тож вона до мене з цим не в’язла. Тільки сказала мені, що, коли я буду готовим побалакати, вона буде готовою мене вислухати. Денні, коли Енді Хеллоран помер — у нього стався крововилив у мозок — я почувався найщасливішим хлопцем у світі. Мама сказала, що мені не конче тра’ їхати на похорон, якщо хочу, я можу залишитися з бабунею Розою — моєю Білою Бабунею, — але мені хотілося поїхати. Ще й як хотілося. Я хотів на власні очі побачити, що мій старий Чорний Дідо насправді мертвий. Того дня йшов дощ. Навкруг могили усі стояли під чорними парасольками. Я дивився, як його труна — я не мав сумнівів, що найбільша і найкраща з його крамниці — опускається в землю, і думав про всі ті рази, коли він крутив мені яєчка, і про всі ті сигаретні недопалки, погашені в моєму пирогу, а один з них мені об ногу, і як він керував за обіднім столом, наче отой божевільний король у тій п’єсі Шекспіра. Але більше всього я думав про Чарлі Менкса — якого дідо, певна річ, сфабрикував на порожньому місці — і про те, як Чорний Дідо так ніколи й не зміг подзвонити Чарлі Менксу по міжміському, щоби той приїхав вночі й відвіз мене своєю крутою машиною жити разом з іншими вкраденими хлопчиками й дівчатками. Я зазирнув за край могили («Хай хлопчик подивиться», — сказав мій тато, коли мама спробувала відсмикнути мене назад) і простежив його труну до самого дна тієї сирої ями. Я тоді подумав: «Тут ти вже на шість футів ближче до пекла, Чорний Дідо, а дуже скоро опинишся цілком там, і я надіюся, диявол надає тобі тисячу гарячих своєю палаючою рукою».

Дік поліз рукою собі в кишеню штанів і видобув пачку «Марлборо» із заткнутою за целофан книжечкою сірників. Вставивши до губ сигарету, він потім змушений був ловити її сірником, бо й рука в нього тремтіла і губи тремтіли також. Денні був приголомшений, побачивши сльози, що забриніли Діку в очах.

Зрозумівши вже, куди хилиться ця історія, Денні запитав:

— Коли він повернувся назад?

Дік глибоко затягнувся, а потім видихнув дим крізь усміхнені губи.

— Тобі не тра’ було зазирати мені до голови, щоби це второпати, еге ж?

— Так.

— За шість місяців. Одного дня я прийшов додому зі школи, а він лежить на моєму ліжку голий, зі своїм настовбурченим плюсклим, напівзогнилим прутнем. І каже: «Ходи-но сюди, сідай на цю штуку, Діку-Пуцьвіріньку. Ти мені тисячу пообіцяв, а я тобі дві тисячі дам». Я заверещав, але нікому було почути мого крику. Мама і тато, вони в мене обоє працювали, ма в ресторані, а тато на друкарському пресі. Я вибіг і захрьопнув двері. І чую, що Чорний Дідо підводиться… чалап… через кімнату… чалап-чалап-чалап… а далі я почув…

— Нігті, — прошепотів Денні майже всуціль відсутнім голосом. — Дряпають двері.

— Якраз це. Я не заходив туди знову аж до самого вечора, поки додому не прийшли мама з татом. Він пропав… але там залишилися покидьки.

— Авжеж. Як і в нашій ванній. Бо він уже розкладався.

— Якраз це. Я сам поміняв постіль, я вмів уже, бо ма показала мені, як це робиться, ще за два роки до того. Сказала тоді, що я вже занадто дорослий і не потребую більше хатньої робітниці, що хатні робітниці — то для маленьких білих хлопчиків і дівчаток, як ті, за якими вона сама доглядала, поки не отримала роботу управительки у стейк-хаусі Беркіна. Приблизно за тиждень бачу я клятого Чорного Дідо в парку, сидить верхи на гойдалці. Він був одягнений у свій костюм, але той був весь покритий якоюсь сірою паддю — пліснявою, що наросла на ньому там, під землею, в труні, я гадаю.

Дата добавления: 2015-05-29