Кінг С. 27 страница

«Засяй», — подумав він і потягнув їх усі.

Пікап Біллі Фрімена уже від’їхав миль за шість чи сім від автозаправки, рухаючись у західному напрямку крізь темряву сільського Вермонту, коли Крук відчув перший біль. Це було так, ніби маленькою срібною дужкою йому окільцювало ліве око. Кільце було холодним, давило. Крук підняв руку, щоб його торкнутися, але ще до того воно встигло сковзнути правіше, заморозивши йому перенісся, наче уколом новокаїну. А тоді охопило також і праве око. Відчуття, ніби при очах металевий бінокль.

Або на очах кайданки.

Тепер в нього почало дзвеніти у лівому вусі, і раптом задерев’яніла ліва щока. Він повернув голову й побачив, що дівчинка на нього дивиться. Широко розплющеними очима, не змигаючи. Вони анітрішки не здавались причмеленими. Більше того, вони не здавались її очима. Вони виглядали старшими. Мудрішими. І такими ж холодними, як зараз його обличчя.

(«зупини машину»)

Крук одягнув на голку ковпачок і відклав шприц, але так само тримав у руці пістолет, який був витяг з-під сидіння, коли вирішив, що вона занадто довго затримується в тій сральні. Він його підняв, збираючись націлити на старого, щоб змусити її перестати робити те, що вона оце здумала робити, але відразу ж у його руці з’явилося відчуття, ніби її занурили в крижану воду. Пістолет важчав: п’ять фунтів, потім десять фунтів, які відчувалися, ніби всі двадцять п’ять. Щонайменше двадцять п’ять. І поки він силувався його підняти, його права ступня прибралася з педалі газу «Ф-150», а ліва рука повернула кермо так, що пікап знесло з дороги і він покотився по м’якому узбіччю, поступово сповільнюючись, з правими колесами понад самісіньким рівчаком.

— Що це ти робиш мені?

— Те, на що ти заслуговуєш. Татку.

Пікап врізався у повалену березу, розколовши її надвоє, і зупинився. Дівчина і старий були пристебнуті ременями, але Крук про свій забув. Його кинуло вперед, на кермо, надавивши клаксон. Поглянувши вниз, він побачив, що автоматичний пістолет старого повертається в його руці. Дуже повільно повертається в його бік. Такого не мусило статися. Наркотик мусив її вгамувати. Чорт, наркотик її і вгамував був. Але щось відбулося у тому туалеті. Хто там не є за цими холодними очима, він, курва, абсолютно тверезий.

І жахливо сильний.

Розо! Розі! Ти потрібна мені.

— Не думаю, щоб вона тебе почула, — промовив голос, що не був голосом Абри. — У тебе є деякі здібності, сучий ти виблядку, але я не думаю, щоби ти мав бодай якийсь талант до телепатії. Я думаю, коли тобі потрібно побалакати зі своєю коханкою, ти користуєшся телефоном.

Докладаючи всіх своїх сил, Крук почав повертати «Ґлок» назад, на дівчину. Тепер той, здавалося, важить п’ятдесят фунтів. Жили на шиї в Крука випнулися тросами. Краплі поту виступили в нього на чолі. Одна набігла в око, пекуча, і Крук її зморгнув.

— Я… застрелю… твого дружка, — сказав він.

— Ні, — сказала особа в Абриному тілі. — Я тобі не дозволю.

Але Крук бачив, що вона вже втомлюється, і це подарувало йому надію. Він вклав все, що мав, у націлення дула на груди Ріп Ван Вінкла[371], і вже майже досяг бажаного, коли пістолет знову почав розвертатися назад. Тепер він почув, що мала сучка почала задихатися. Чорт, він теж. Вони хекали разом, немов марафонці, що наближаються до фінішу пліч-о-пліч.

Проїхала якась машина, не вповільнюючи швидкості. Жоден з них її не помітив. Вони дивилися один на одного.

Крук опустив ліву руку до правої, щоб обома тримати пістолет. Тепер той повертався трохи легше. Він перемагає її, хвала Богові. Але його очі. Господи!

— Біллі! — закричала Абра. — Біллі, допоможи зараз трішки!

Біллі пирхнув. Очі його розплющились.

— Що…

Крук на мить відволікся. Сила, яку він був зібрав, послабшала, і пістолет відразу ж почав повертатися назад на нього. Руки в нього були холодними, холодними. Ті металеві кільця вдавлювалися йому в очі, загрожуючи перетворити їх на желе.

Пістолет вистрелив уперше, коли був між ними, пробивши дірку в приладовій панелі зразу ж понад радіоприймачем. Біллі стрепенувся, прокидаючись цілком, змахнувши руками обабіч себе, як та людина, що виривається з якогось кошмару. Одною він поцілив Абрі в скроню, другою в груди Круку. Кабіну пікапа заповнював синій дим і запах горілого пороху.

— Що це було? Що це збіса таке бу…

Крук загарчав:

— Ні, сучко! Ні!

Він хитнув пістолет назад на Абру і зразу ж відчув, що її контроль зсунувся. Це той удар в скроню. Крук побачив збентеження і страх в її очах і дико зрадів.

«Мушу вбити її. Не можу подарувати їй другого шансу. Але тільки не пострілом в голову. В живіт. І тоді я висмокчу її ду…»

Біллі плечем двигонув Крука в бік, пістолет смикнувся вгору і знову вистрелив, цього разу пробивши дірку в даху просто в Абри над головою. Перш ніж Крук устиг його знов опустити, величезні руки вхопили його за зап’ястя. У нього вистачило часу усвідомити, що його суперник приклав зараз лише дрібку сили з тієї, що мається під його орудою. Паніка відімкнула величезні, либонь, навіть незнані резерви. Цього разу, коли пістолет повернувся на Крука, його зап’ястки хруснули, мов пучечки гілочок. На мить він побачив одне чорне око, що дивилося вгору на нього, і в нього вистачило часу на єдину думку:

(«Розі, я кохаю те..»)

Сліпучо-білий спалах, потім темрява. За чотири секунди від Татка Крука вже не залишилося нічого, крім його одягу.

Духоголовий Стів, Червона Баба, Кривий Член і Скнара Ґ грали якусь хаотичну партію в канасту[372] в «Баундері», який був спільним житлом Брудного Філа й Скнари, коли почали лунати крики. Всі четверо були на нервах — всі Правдиві перебували в напруженні, — тож зразу кинули свої карти і побігли до дверей.

Всі висипали зі своїх кемперів і автодомів подивитися, в чому справа, але всі зупинилися, побачивши Розу Циліндр, яка стояла в яскравому жовто-білому світлі ліхтарів, що оточували «Оверлук Лодж». Очі в неї були безумні. Вона смикала себе за волосся, немов пророк зі Старого Заповіту, мордуючись якимсь злим видінням.

— Та курв’яча мала сука вбила мого Крука! — пронизливо лементувала вона. — Я вб’ю її! Я ВБ’Ю ЇЇ І З’ЇМ ЇЇ СЕРЦЕ!

Зрештою вона впала на коліна, ридаючи собі в долоні.

Весь Правдивий Вузол стояв ошелешений. Ніхто не знав, що казати або робити. Нарешті Тиха Сарі пішла до неї. Роза з силою відштовхнула її геть. Сарі упала на спину, підвелася і негайно знов повернулася до Рози. Цього разу Роза поглянула вгору і побачила свою самозвану втішницю, жінку, яка цього неймовірного вечора також втратила когось їй дорогого. Вона обняла Сарі так сильно, що Правдиві навкруг них почули, як в тієї затріщали кістки. Але Сарі не пручалася, і невдовзі обидві жінки, допомагаючи одна одній, підвелися на рівні. Роза перевела погляд з Тихої Сарі на Велику Мо, потім на Важку Мері й Мітку Чарлі. Було таке враження, ніби вона їх уперше побачила.

— Ходімо, Розі, — промовила Мо. — У тебе стався шок. Тобі треба ля…

— НІ!

Вона відступила від Тихої Сарі й ляснула себе долонями по обличчю таким потужним подвійним сплеском, що з голови в неї злетів циліндр. Вона нахилилася його підняти, а коли знову роззирнулася навкруги на Правдивих, трохи здорового глузду вже повернулося до її очей. Вона подумала про Дизеля Даґа і ту команду, яку була послала зустріти Татка з дівчинкою.

— Мені треба зв’язатися з Дизом. Сказати, щоб він з Філом і Енні розвертались назад. Нам треба бути разом. Нам треба прийняти духу. Багато духу. Щойно ми зарядимося, ми дістанемо ту курву.

Вони тільки дивилися на неї, з обличчями стривоженими, непевними. Вигляд тих переляканих очей і тупих роззявлених ротів її збісив.

— Ви сумніваєтеся в мені? — Тиха Сарі підібралася їй під бік. Роза відштовхнула її з такою силою, що Сарі знову мало не повалилася. — Хто сумнівається в мені, нехай вийде наперед.

— Ніхто не сумнівається в тобі, Розі, — почав Духоголовий Стів, — але, може, нам варто облишити це. — Він говорив обережно й намагався не зустрітися з Розою очима. — Якщо Крук дійсно пропав, це значить п’ятеро мертвих. Ми ніколи не втрачали п’ятьох за один день. Ми ніколи не втрачали навіть дв…

Роза зробила крок вперед, і Стів миттю відступив назад, зіщулившись так, що плечі прикрили йому вуха, наче дитина, яка чекає удару.

— Ви хочете тікати від одної духоголової дівчинки? Після всіх цих років ви хочете підібгати хвости й тікати від якоїсь мугирки?

Ніхто їй не відповів, Стіву хотілося цього найменше, але Роза побачила правду в їхніх очах. Вони дійсно боялися. Вони мали багато добрих років. Жирних років. Років легкого полювання. Тепер вони наштовхнулись на когось, хто має не тільки екстраординарний дух, але й знає про них, хто саме вони такі і що вони роблять. Замість мститися за Татка Крука — який опліч Рози провадив їх крізь добрі й погані часи, — вони бажали забрати собі між ноги хвости і зі скавчанням бігти геть. Цієї миті їй хотілося вбити їх усіх. Вони це відчули і посунулися, човгаючи, далі, звільняючи перед нею простір.

Всі, окрім тихої Сарі, яка дивилася на Розу, немов загіпнотизована, з відпалою щелепою. Роза вхопила її за хирляві плечі.

— Ні, Розі! — пискнула Мо. — Не роби їй боляче!

— А ти як, Сарі? Мале дівчисько винна у вбивстві жінки, яку ти кохала. Ти теж хочеш втекти?

— Ніп, — відповіла Сарі. Очі її дивилися вгору, в Розині очі. Навіть зараз, коли геть усі дивилися на неї, Сарі здавалася лише трохи істотнішою за тінь.

— Ти бажаєш відплатити?

— Тап, — сказала Сарі. А тоді: — Віплапипи.

У неї був тихесенький голос (майже безголоса) і дефекти мовлення, але вони всі почули її, і всі зрозуміли, що вона сказала.

Роза озирнулася на решту.

— Для тих з вас, які не бажають того, чого бажає Сарі, які хочуть просто впасти на пузо і поплазувати геть…

Вона повернулася до Великої Мо і вхопила жінку за її пухку руку. Мо перестрахано вискнула і спробувала вирватись. Роза утримала її при місці й підняла її руку так, щоби бачили всі. Рука була поцяткована червоними плямками.

— Від цього ви зможете відплазувати?

Бурмочучи, вони зробили ще пару кроків назад.

Роза сказала:

— Воно в нас.

— Більшість з нас здорові! — вигукнула Ніжна Террі Пікфорд. — Сама я здорова! Ані цяточки на мені! — Вона простягнула свої гладесенькі руки на оглядини.

Роза обернула погляд свої палаючих, повних сліз очей на Террі.

— Зараз. Але чи це надовго?

Ніжна Террі нічого не відповіла, але відвернула обличчя.

Роза, обнімаючи однією рукою Сарі, обдивилася всіх.

— Горіх казав, що та дівчинка може бути нашим єдиним шансом на позбавлення від цієї хвороби, перш ніж вона інфікує нас усіх. Хтось тут знає щось краще? Якщо хтось знає, нехай скаже.

Ніхто не виступив.

— Ми почекаємо, поки повернуться Діз, Енні й Брудний Філ, потім ми приймемо духу. Найбільше духу, ніж будь-коли. Ми спорожнимо балони.

Здивовані погляди і ще більш збентежене бурмотіння були відповіддю на це. Чи вони думають, що вона сказилася? Нехай думають. Не тільки кір роз’їдає Правдивий Вузол; його їсть страх, а це набагато гірше.

— Коли ми будемо всі разом, ми пройдемо крізь цикл. Ми станемо сильніші. Лодсам ханті, ми обрані — хіба ви забули це? Саббатха ханті, ми Правдивий Вузол, і ми тривкі. Кажіть за мною. — Її очі металися по них. — Кажіть же!

Вони проказували, з’єднавши руки, ставши в коло.

— Ми Правдивий Вузол, і ми тривкі.

Трохи рішучості з’явилося в їхніх очах. Трохи віри. Тільки в півдюжини з них вже проявилися плямки, врешті-решт; час іще мався.

Роза з Тихою Сарі вступили в коло. Террі з Бабою роз’єднали руки, щоб дати їм місце, але Роза повела Сарі в центр кола. Під світлом ліхтарів тіла обох жінок відкидали численні тіні, наче шпиці в колесі.

— Коли ми станемо сильними — коли станемо знову одним цілим, — ми знайдемо її і вхопимо її. Я вам кажу це як ваш лідер. І навіть якщо її дух не вилікує хворобу, що пожирає нас, це буде кінцем тієї гнилої…

І тут дівчинка заговорила в голові Рози. Роза не могла бачити лютої усмішки Абри Стоун, але могла її відчути.

(«не завдавай собі клопоту приїжджати до мене, Розо»)

На задньому сидінні Джонового «Сабурбена» Ден Торренс ясно промовив Абриним голосом чотири слова:

— Я приїду до тебе.

— Біллі? Біллі?

Біллі Фрімен дивився на дівчину, яка балакала не зовсім як дівчина. Він придивився, підібрався, потім придивився знову. Провів долонею собі по обличчю. Повіки в нього були важкими, а думки якимись ніби склеєними докупи. Він нічого не міг второпати. Зараз був не день, і вони, хай йому чорт, точно не були більше на Абриній вулиці.

— Хто стріляв? І хто насрав мені в рота? Господи-Ісусе.

— Біллі, ти мусиш прокинутися. Ти мусиш…

«Ти мусиш повести машину», — ось що хотів сказати Ден, але Біллі Фрімен не збирався нічого нікуди вести. Не зараз, ні. Очі в нього знову відпливли, заплющуючись розсинхронізованими повіками. Ден послав Абрин лікоть в бік старому і так знову привернув його увагу. На певний час принаймні.

Фари затопили світлом кабіну пікапа, наближався ще один автомобіль. Ден затамував Абрин подих, але й ця машина промчала повз них, не стишуючи швидкості. Можливо, якась жінка сама, можливо, торговець якийсь поспішає додому. Недобрий самаритянин, хто б він не був, і це було добре для них, але втретє їм може так уже не пощастити. Сільські люди здебільшого привітні. Не кажучи вже про те, що цікаві.

— Не засинай, — сказав він.

— Хто ти насправді? — запитав Біллі, намагаючись навести фокус на дитину, але це було неможливо. — Бо ти говориш голосом аж ніяк не Абриним.

— Складно пояснити. Наразі просто намагайся зосередитися на тому, щоб не заснути.

Ден виліз із машини й обійшов її до водійських дверей, дорогою кілька разів зашпортавшись. Її ноги, що здалися такими довгими в день їхнього знайомства, були такими збіса коротенькими. Він тільки й надіявся, що в нього не буде достатньо часу, щоб до них звикнути.

На сидінні лежав одяг Крука. Його парусинові туфлі стояли на брудному підложному килимку, з них звисали шкарпетки. Кров і мозок, що заляпали було його сорочку і піджак, вициклилися з дійсності, але залишили по собі вологі плями. Ден зібрав усе це і, після коротких роздумів, додав туди ще й пістолет. Йому не хотілося з ним розлучатися, але якщо їх зупинять…

Він поніс згорток наперед пікапа і поховав його під наметом старого листя. Потім вхопив уламок поваленої берези, в яку був урізався «Ф-150», і затягнув його на місце поховання. Це була важка робота Абриними руками, але він упорався.

Виявилося, що він не може просто вступити в кабіну; йому довелося підтягуватися туди, вхопившись за кермо. А коли нарешті опинився за кермом, ступні його ледве-ледве не сягали педалей. Гадство.

Біллі видав знаменитого хропака, і Ден знову штовхнув його ліктем. Біллі відкрив очі й озирнувся довкола.

— Де ми? Той парубок мене чимсь підтруїв? — А тоді: — Гадаю, я ще трішки посплю.

У якийсь із фінальних моментів смертельної боротьби за пістолет так і не відкрита Круком пляшка «Фанти» упала на підлогу. Ден нахилився, підняв її, потім затримав Абрині пальці на кришці, загадавши, що буває з газованою водою, коли її добряче струснути. Звідкілясь до нього заговорила Абра:

(«невже»)

і вона усміхалася, але ця усмішка не була злою. Ден подумав, що це добре.

«Ви мусите не дати мені заснути», — промовив голос устами Дена, тому Джон з’їхав по відгалуженню на «Фокс Ран», припаркувавшись там якомога далі від «Кола»[373]. Там вони з Дейвом, підтримуючи з двох боків, водили туди-сюди Денове тіло. Він був наче п’яний у кінці важкого для себе вечора — раз у раз його голова падала на груди, щоби потім знову підсмикнутись угору. Обидва чоловіки по черзі розпитували його, що трапилося, що відбувається зараз і де це відбувається, але Абра лише хитала Деновою головою.

— Крук уколов мене в руку, перед тим як дозволити мені піти до вбиральні. Все решта в тумані. А тепер шшш, мені треба зосередитись.

Під третє широке коло навкруг Джонового «Сабурбена» рот Дена розплився в усмішці, і він видав характерне для Абри хихотіння. Дейв повз їхнього човгаючого, спотикливого підопічного запитально подивився на Джона. Джон, знизавши плечима, похитав головою.

— Невже, — промовила Абра. — Газировка.

Ден нахилив пляшку і зняв кришку. Оранжевий струмінь під високим тиском вдарив Біллі в обличчя. Він кашляв і відпльовувався, проте наразі сонливості як не було.

— Господи, дитино! Навіщо ти це робиш?

— Це ж подіяло, хіба не так? — Ден вручив йому все ще шипучу воду. — Решту влий собі в горло. Вибач, але тобі не можна більше засинати, як би тобі цього не хотілося.

Поки Біллі, перехиливши пляшку, поглинав содову, Ден нахилився і знайшов важіль регулювання сидіння. Він потягнув його однією рукою, одночасно смикаючи іншою за кермо. Сидіння стрибнуло вперед. У результаті Біллі хлюпнув «Фантою» собі на підборіддя (і пробурмотів фразу з тих, що їх дорослі зазвичай не промовляють у присутності юних дівчаток з Нью-Гемпширу), але тепер Абрині ноги сягали до педалей. Ледь-ледь. Ден рушив пікап заднім ходом і так повільно задкував, виводячи його навскоси на дорогу. Коли вони вже опинилися на асфальті, він з полегшенням зітхнув. Застрягти в канаві при глухому вермонтському шосе, це не вельми просунуло б уперед їхню справу.

— Ти знаєшся на тому, що зараз робиш? — запитав Біллі.

— Так. Робив це все життя… хоча була невеличка перерва в часі, коли штат Флорида забрав у мене права. Я на той час перебував у іншому штаті, але є одна така дрібничка, що зветься принципом юридичної взаємності. Заборона п’яницям подорожувати по всій нашій великій країні.

— Ти Ден.

— Винний по всіх пунктах, — сказав той, вдивляючись поверх керма. От аби була якась книжка, на яку можна було б сісти, але оскільки книжки він не має, йому залишається робити все, що змога, і то якомога краще. Він ввімкнув першу передачу і поїхав.

— Як ти забрався всередину неї?

— Не питай.

Крук був казав щось (чи тільки подумав, Ден не знав, як саме це було) про дачні дороги, і приблизно через чотири милі по шосе № 108 вони побачили путівець з прибитим до сосни дерев’яним щитом, на якому був напис: ЩАСЛИВА МІСЦИНКА БОБА І ДОТ. Якщо це не була дачна дорога, то їх взагалі не існувало. Ден завернув туди, руки Абри раділи гідропідсилювачу керма, і ввімкнув дальнє світло. За чверть милі далі просіку перегороджував важкий ланцюг, на якому висіло далебі менш благодушне застереження: ЗАБОРОНЕНО. Ланцюг — це добре. Це означало, що Боб і Дот цього вікенда не влаштовують у своєму щасливому містечку якоїсь виїзної вечірки, а чверть милі поодаль від шосе достатньо для забезпечення їм приватності. Був там іще один бонус: кульверт, з якого струменіла вода.

Він вимкнув фари і двигун, потім обернувся до Біллі.

— Бачиш оту трубу? Піди, змий «Фанту» собі з обличчя. Добре вмийся. Тобі треба позбавитися сонливості, якомога краще протверезіти.

— Я не сонний, — сказав Біллі.

— Недостатньо. Намагайся на намочити собі сорочку. А коли це зробиш, причеши волосся. Тебе чекає вихід на публіку.

— Де ми?

— Вермонт.

— Де той парубок, що мене викрав?

— Мертвий.

— Із чортами упокій! — вигукнув Біллі. І потім, після миті роздумів: — Як щодо тіла? Де воно?

Пречудове питання, але не те, на яке Денові хотілося відповідати. Чого йому хотілося — щоб усе це закінчилося. Все це виснажувало і дезорієнтувало, як тисяча чортів.

— Зникло. Це все, що тобі достатньо знати.

— Але ж…

— Не зараз. Вимий собі обличчя, потім пройдися кілька разів туди-сюди по дорозі. Помахай руками, глибоко подихай, щоби був ясний, як скло.

— У мене голова, як та курва, болить.

Дена це не здивувало.

— Коли повернешся, наша дівчинка, мабуть, знову стане дівчинкою. Отже, тобі доведеться кермувати. Якщо достатньо протверезієш, щоб пристойно виглядати, поїдеш до найближчого міста, де є мотель, і зупинишся в ньому. Ти подорожуєш зі своєю онучкою, второпав?

— Йо, — сказав Біллі. — Моя онука. Аббі Фрімен.

— Щойно там оселишся, подзвониш на мій мобільний.

— Бо ти будеш там… там, де решта тебе зараз.

— Правильно.

— Це ж закреп тями вищої проби, друзяко.

— Так, — сказав Ден. — Безумовно, так воно й є. І наша справа розкріпити цей закреп.

— Окей. Яке тут найближче місто?

— Не маю уявлення. Я не хочу, щоб ти вскочив у якусь халепу на дорозі, Біллі. Якщо ти не провітриш собі мозок достатньо, щоб зі швидкістю миль двадцять-тридцять за годину повести машину, а потім оселитися в мотелі без того, щоб хлопець на реєстрації викликав копів, вам з Аброю доведеться провести ніч у кабіні цього пікапа. Без комфорту, але в безпеці.

Біллі прочинив двері з пасажирського боку.

— Дай мені десять хвилин. Я зможу справити за тверезого. Робив таке й раніше. — Він підморгнув дівчинці за кермом. — Я працюю у Кейсі Кінгслі. Ненавидить пияцтво, пам’ятаєш?

Ден дивився, поки він підійшов до кульверта і став там на коліна, а потім заплющив Абрині очі.

На парковці торговельного центру біля Ньюінгтона[374] Абра заплющила Денові очі.

(«Абро»)

(«я тут»)

(«ти не спиш»)

(«типу того»)

(«нам треба знову обернути колесо ти зможеш мені допомогти»)

Цього разу вона могла.

— Відпустіть мене, хлопці, — промовив Ден. Голос у нього вже був власним. — Зі мною все гаразд. Мені так здається.

Джон з Дейвом його відпустили, готові підхопити знову, якщо він похитнеться, але цього не відбулося. Що відбулося, це обмацування себе ним: волосся, обличчя, груди, ноги. Потім він кивнув.

— Йо, — сказав він. — Я тут. — Він роззирнувся. — Де це ми?

— Ньюінгтонський торговельний центр, — відповів Джон. — Приблизно миль за шістдесят від Бостона.

— Окей, гайда знову в дорогу.

— Абра, — промовив Дейв. — Що з Аброю?

— З Аброю все добре. Повернулася туди, де вона мусить бути.

— Вона мусить бути вдома, — оголосив Дейв, і то більш ніж з однією ноткою обурення. — У своїй кімнаті. Спілкуватися в мережі зі своїми друзями або слухати тих тупих хлопчаків, «Довколишніх», з «ай-Пода»[375].

«Вона і є вдома, — подумав Ден. — Якщо тіло людини — це її дім, то вона саме там».

— Вона зараз з Біллі. Біллі про неї подбає.

— А як щодо того, який її викрав? Той Крук?

Ден затримався біля задніх дверей Джонового «Сабурбена».

— Він не мусить вас більше турбувати. Про кого ми мусимо турбуватися, це про Розу.

Мотель «Корона» містився вже за кордоном Вермонту, в Краунвіллі, штат Нью-Йорк. Це був ветхий заклад з блимаючою неоновою вивіскою на фронтоні, на якій прочитувалося: ВІЛ НІ НОМЕ И та БАГАТО КА ЕЛ НИХ КА АЛІВ! Близько тридцяти парковочних місць, де стояли тільки чотири машини. Чоловік за конторкою був обпливаючою горою жиру, з зав’язаним на потилиці у хвіст волоссям, кінець якого сягав десь половини його спини. Він просмикнув подану йому Біллі картку «Віза» і видав їм ключі від двох номерів, не піднімаючи очей від телевізора, де дві жінки на червоному оксамитовому дивані захоплено обмацували одна одну.

— Вони сумісні? — запитав Біллі. А потім, знову глянувши на тих жінок: — Тобто суміжні?

— Йо, йо, всі суміжні, лише двері відкрити.

— Дякую.

Він проїхав повз ряд ґанків до номерів двадцять три й двадцять чотири і припаркував пікап. Абра згорнулася на сидінні, поклавши голову собі на руку, і міцно спала. Біллі відімкнув кімнати, ввімкнув світло і відчинив поєднуючі їх двері. На його око, номери були пошарпані, проте не цілком вбогі. Все, чого йому зараз хотілося, це їм обом нарешті тут зупинитися і йому заснути. Бажано, годин на десять. Він рідко почувався старим, але зараз почувався древнім.

Абра ледь-ледь прокинулася, коли він клав її на ліжко.

— Де ми?

— Краунвілл, штат Нью-Йорк. Ми в безпеці. Я буду в сусідньому номері.

— Я хочу до тата. І до Дена.

— Скоро. — Сподіваючись, що він щодо цього правий.

Її очі заплющились, потім повільно розплющились знову.

— Я говорила з тією жінкою. З тією сукою.

— Справді? — Біллі уявлення не мав, про що мова.

— Вона знає, що ми зробили. Вона це відчула. І їй це болить. — Сталевий вогник зблиснув на мить в Абриних очах. Біллі подумав, що це — як побачити промінчик сонця в кінці холодного, хмарного лютневого дня. — Я рада.

— Спи, серденько.

Тим холодним зимовим світлом все ще було осяяне її бліде, втомлене обличчя.

— Вона знає, що я прийду по неї.

Біллі хотів було прибрати волосся, що впало їй на очі, а потім подумав — а якщо вкусить? Мабуть, це було глупство, але… цей вогник в її очах. Його мати іноді такою бувала, якраз перед тим, як дати волю своєму норову і відшмагати когось із дітей.

— Тобі стане краще вранці. Мені й самому хтілося б повернутися цієї ж ночі — я певен, твій тато того самого хтів би, — але я не годний вести машину. Щастя вже, що я аж сюди її довів і не злетів з дороги.

— Мені б хотілося поговорити з мамою і татом.

Власні мати і батько Біллі — аж ніяк не кандидати на звання «Батьків року», навіть у найкращі свої моменти — давно померли, і йому хотілося тільки заснути. Він тоскно подивися крізь прочинені двері на ліжко в сусідньому номері. Скоро, але поки ще ні. Він витяг свій мобільний і розкрив його. Той продзвонив двічі, і далі Біллі вже говорив з Деном. За кілька митей він передав слухавку Абрі.

— Твій батько. Гайда, то й гайда.

Абра вхопила телефон.

— Тату? Тату? — сльозами почали наповнюватися її очі. — Так. Я… перестань, тату, цілком в порядку. Просто така сонна, що ледве можу… — Очі її розширилися від раптової думки. — А з тобою все гаразд?

Вона слухала. Очі Біллі почали склеюватися, але він із зусиллям їх розплющив. Тепер дівчина вже гірко ридала, і він трохи ніби зрадів. Сльози пригасили той вогник в її очах.

Вона віддала слухавку назад.

— Це Ден. Він знову хоче побалакати з вами.

Він узяв телефон і слухав. Потім сказав:

— Абро, Ден хоче знати, як ти гадаєш, чи нема тут інших поганців. Достатньо близько, щоби дістатися сюди цієї ночі?

— Ні, я гадаю, Крук збирався зустрітися з декількома іншими, але вони все ще дуже далеко звідси. І вони не зможуть вирахувати, де ми — вона широчезно позіхнула, — без нього їм це нікому сказати. Скажіть Дену, що ми в безпеці. І ще скажіть йому, щоб він переконав у цьому мого тата.

Біллі переказав ці слова. Коли він закінчив розмову, Абра вже згорнулася на ліжку, підтягнувши коліна до грудей, і тихо сопіла. Біллі дістав з шафи ковдру і вкрив її, потім підійшов до дверей і перевірив ланцюжок. Подумав і для певності підставив під дверну ручку стілець. «Хто про безпеку дбає, біда того обминає», — любив приказувати його батько.

Роза відкрила сейф під підлогою і витягла один із балонів. Так і стоячи на колінах між передніми сидіннями «ЕрфКрузера», вона його зірвала і нахилилася ротом над шиплячим ковпачком. Нижня щелепа відвисла в неї аж до грудей, а дно її голови перетворилося на чорну діру, з якої стирчав єдиний зуб. Її очі, зазвичай високоглядні, зараз спливли вниз і затьмарилися. Її обличчя перетворилося на скорбну посмертну маску, з-під якої явно проступав череп.

Вона прийняла духу.

Закінчивши, вона поклала назад балон і сіла за кермо свого автодому, дивлячись прямо вперед. «Не завдавай собі клопоту приїжджати до мене, Розо… я сама приїду до тебе». Ось що вона сказала. Ось що вона наважилася сказати їй, Розі О’Гера, Розі Циліндр. Отже, тоді не просто сильна; сильна і мстива. Сердита.

— Нумо, вперед, дорогенька, — промовила вона. — І залишайся сердитою. Що ти будеш сердитішою, то нерозважливішою ти будеш. Приїзди побачитися зі своєю тітонькою Розою.

Щось тріснуло. Вона подивилася вниз і побачила, що відломила нижню половину керма «ЕрфКрузера». Дух надавав силу. Руки в неї кровили. Роза відкинула геть зазублену пластикову дугу, піднесла долоні собі до обличчя й почала їх облизувати.

Розділ шістнадцятий

Те, що було забуто

Тієї ж миті, як Ден закрив телефон, Дейв промовив:

— Давайте заберемо Люсі й поїдемо по Абру.

Ден похитав головою.

— Вона сказала, що з нею все гаразд, і я їй вірю.

— Але ж вона була під наркотиком, — сказав Джон. — Її судження може бути не найкращим зараз.

— Вона була достатньо розсудливою, щоб допомогти мені подбати про того, що вона називає його Круком, — сказав Ден, — і я їй в цьому довірився. Дамо їм виспати з себе те, чим їх був накачав той покруч. На нас чекають інші справи. Важливі справи. Ви мусите мені тут бодай трішки довіряти. Доволі скоро ви побачитеся зі своєю донькою, Девіде. Але зараз краще вислухайте мене уважно. Ми підкинемо вас до квартири вашої бабці-тещі. Ви мусите привезти вашу жінку в шпиталь.

— Я не знаю, чи вона повірить мені, коли я розкажу їй, що трапилося сьогодні. Я не знаю, наскільки я зможу бути переконливим, коли сам ледве в це вірю.

Дата добавления: 2015-05-29