Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Кінг С. 24 страница




Абра прослизнула в дім і замкнула двері. Біллі не дістав ні «Ґлока», ні свого мобільного телефону з бардачка — поки ще ні, — але дверцята його теж не прикрив. Він не знав, чи це те саме, що Ден називає сяйвом, але мав якесь нехороше передчуття. Абра мусила б залишатися у своєї подружки.

Варто було їй дотримуватися плану.

 

 

 

«Вони їздять у кемперах і «Віннебаго»», — казала Абра, і саме «Віннебаго» заїхав на парковку, якою закінчувалася автомобільна дорога до Клауд-Гепа. Ден сидів і дивився з рукою в пікніковому кошику. Тепер, коли час нарешті настав, він почувався досить спокійним. Він повернув кошик так, щоби один його торець дивився на новоприбулий автодім, і великим пальцем відклацнув запобіжник «Ґлока»[347]. Двері «’Баго» відкрилися, і звідти один по однім вироїлися гадані викрадачі Абри.

А ще вона казала, що в них кумедні імена — як піратські клички, — але ці, на око Дена, мали вигляд звичайних людей. Чоловіки були бадьорого літнього типу, таких завжди бачиш, як вони поперджують там і там у своїх кемперах і автодомах; жінка була молодою, тієї приємної загальноамериканської зовнішності, що змусила його згадати про чирлідерок, які примудряються зберігати фігуру через десять років після закінчення школи, а може, й після пари народжених ними дітей. Вона могла бути дочкою одного з цих чоловіків. На мить він відчув сумнів. Тут, врешті-решт, туристична місцина, і в Новій Англії якраз розпочався сезон для споглядальників осіннього листя. Він надіявся, що Джон з Дейвом утримаються від вогню; жахливо буде, якщо це просто невинні прої…

Та тут він побачив гримучу змію з іклами в роззявленій пащі на лівій руці в жінки і шприц в її правій руці. Чоловік, що поспішав, тулячись попліч неї, теж тримав шприц. А той, що ішов попереду, мав за поясом щось дуже схоже на пістолет. Вони зупинилися якраз між березових стовпів, що позначали вхід на пікнікову галявину. Передовий позбавив Дена усіх залишків сумнівів, які в нього ще могли залишатися, коли витяг свій пістолет. Той не був схожим на звичайний. Занадто тонкий, щоби бути звичайним пістолетом.

— Де дівчинка?

Рукою, що не ховалася в пікінковому кошику, Ден показав на Гоппі, м’якого кролика.

— Оце найближче до неї, куди вам бодай колись світить дістатися.

Чоловік з кумедним пістолетом був коротуном із «вдівецьким» трикутником волосся понад сумирним бухгалтерським обличчям. М’яка подушка добре годованого черева звисала в нього над ременем. Він був у широких бавовняних штанах і майці з написом: БОГ НЕ ВИРАХОВУЄ З ПРИЗНАЧЕНОГО ЛЮДИНІ ТЕРМІНУ ЖИТТЯ ГОДИНИ ПРОВЕДЕНІ НА РИБОЛОВЛІ.

— Маю питання до тебе, медовий мій, — промовила жінка.

Ден скинув угору брови:

— Нумо, питай.

— Ти не втомився? Чи не хотілося б тобі лягти поспати?

Йому схотілося. Враз його повіки стали важкими, немов противаги на спускних вікнах. Рука, що тримала пістолет, почала розслаблюватися. Ще б дві секунди, і він запав би в сон, захропів, поклавши голову на порізаний ініціалами пікніковий стіл. Але якраз в ту мить пролунав крик Абри:

(«ДЕ КРУК? Я НЕ БАЧУ КРУКА!»)

 

 

 

Ден сіпнувся, як то бува з людиною, чимсь раптом наляканою на межі сну. Рука в пікніковому кошику спазматично смикнулась, «Ґлок» вистрелив, і спурхнула хмара решток лозаника. Куля пішла бозна-куди, але люди з «Віннебаго» здригнулися, і сонливість відлетіла геть з Денової голови, як ілюзія, якою вона й була. Жінка з татуюванням змії і чоловік з кумедно-старосвітським чубчиком сивого волосся зіщулено поткнулися назад, але той, що тримав чудного вигляду пістолет, кинувся вперед з криками: «Хапаймо його! Хапаймо його!»

— Оце хапайте, людолови уїбанські! — заволав Девід Стоун. Виступивши з лісу, він почав розсівати кулі. Більшість з них полетіли ген в нікуди, але одна поцілила в шию Горіху, і лікар Правдивих повалився на соснову підстилку, шприц викотився йому з пальців.

 

 

 

Лідерство в Племені накладало обов’язки, але також дарувало приємні бонуси. Одним з таких був Розин гігантський «ЕрфКрузер», імпортований з Австралії за запаморочливо шалені гроші, а потім ще перероблений на ліве кермо. Іншим було ексклюзивне, коли їй того хотілося, користування дамським душем у кемпінгу «Пролісок». Після місяців у дорозі нічого не було кращого за довгий гарячий душ у великій, облицьованій кахлями кімнаті, де можна розчепірити руки і навіть кружляти, танцюючи, якщо найде такий душевний стан. Де гаряча вода не закінчується за чотири хвилини.

Роза любила вимкнути світло і приймати душ у темряві. Вона з’ясувала, що так їй найкраще думається, і саме з цієї причини вона поспішила в душ, щойно отримала тривожний дзвінок собі на мобільний о першій дня за Гірським часом[348]. Вона ще вірила, що все йде добре, але вже почали проростати деякі сумніви, як ті кульбабки на перед тим бездоганному моріжку. А якщо та дівчина ще кмітливіша, ніж їм гадалося… або якщо вона запевнить собі чиюсь допомогу…

Ні. Не може такого бути. Вона духоголова, це напевне — духоголовіша за всіх духоголових, — але ж вона всього лиш дитина. Мугирська дитина. У будь-якому разі, все, що могла наразі зробити Роза, це чекати розвитку подій.

Після п’ятнадцяти освіжаючих хвилин вона вийшла, висушилася, обмоталася пухнастим лазневим простирадлом і вирушила назад до автодому зі своїм одягом в руках. Едді Коротун і Велика Мо прибирали на барбекю-майданчику після чергового прегарного обіду. Не їх провина, що ні в кого нема апетиту після того, як ще у двох Правдивих з’явилися ті кляті червоні плямки. Вони їй помахали. Роза було задерла руку, щоб помахати їм у відповідь, та тут в її голові вибухнув динамітний заряд. Вона повалилася, штани і сорочка випали їй з руки. Її лазневе простирадло розчахнулося.

Роза це ледь зауважила. Щось трапилося з рейдерською командою. Щось погане. Щойно почало прояснюватися їй в голові, вона почала ритися в кишені своїх зжужмлених штанів, нашукуючи мобільний. Ще ніколи в житті вона не шкодувала так сильно (і так гірко), що Татко Крук не здатний до дальньої телепатії, але — за кількома винятками, такими, як вона сама — цим даром, схоже, володіли тільки духоголові мугирі, такі, як та дівчина в Нью-Гемпширі.

Едді й Мо кинулися до неї. Слідом за ними бігли Довгий Пол, Тиха Сарі, Мітка Чарлі й Арфіст Сем. Роза вдарила по клавіші швидкісного набору на телефоні. За тисячі миль звідси Крук озвався вже на половині гудка.

— Алло, ви подзвонили Генрі Ротмену. Я не можу поговорити з вами зараз, але якщо ви залишите свій номер і коротке повідомлення…

Трясця її курві-матері, голосова пошта. Що означало — його телефон або вимкнутий, або поза доступом. Роза могла закластися, що останнє. Гола, навколішках на землі, п’яти уп’ялися їй ззаду в кульші, рукою, вільною від телефону, вона ляснула себе по лобі.

«Круче, де ти? Що ти робиш? Що відбувається?»

 

 

 

Чоловік у широких штанях і майці вистрелив зі свого пістолета в Дена. Чвахнуло стиснутим повітрям, і раптом в спину Гоппі встряла коротка стріла. Ден підняв свій «Ґлок» з руїн пікнікового кошика і теж вистрелив. Парубок в широких штанях отримав кулю в груди і поточився назад, крекнувши, і в той же час крізь сорочку в нього на спині бризнули дрібні краплини крові.

Єдиною, хто залишився на ногах, була Енді Стайнер. Вона обернулася, побачила остовпілого Дейва Стоуна і кинулася на нього, стискаючи в кулаку шприц, як кинджал. Її зав’язане в хвіст волосся метлялося, наче маятник. Вона верещала. Для Дена все ніби уповільнилося і набуло прозорої чіткості. Йому вистачило часу побачити, що пластиковий ковпачок так і стирчить на голці, і подумати: «Що ж воно за клоуни такі, ці люди?» Відповідь, звісно, була, що зовсім вони ніякі не клоуни. Вони мисливці, абсолютно не звиклі до спротиву з боку своєї здобичі. Але ж, зрозуміло, діти зазвичай були їхньою ціллю, і до того ж ті, що не мали жодних підозр.

Дейв застигло дивився на виючу гарпію, що летіла на нього. Ймовірно, його пістолет був порожнім; чи ще більш імовірно, перший спалах виснажив його власну норму. Ден підняв свій пістолет, але не вистрелив. Надто великими були шанси промазати в татуйовану леді й поцілити в Абриного батька.

Аж раптом з лісу вискочив Джон, вдарившись у спину Дейву, штовхнувши того на набігаючу жінку. Її крики (люті? відчаю?) вибило з неї шквалом ґвалтовно витуреного повітря. Вони обоє покотилися. Шприц відлетів убік. Коли Татуйована Жінка поповзла рачки по нього, Джон вгатив їй збоку в голову прикладом оленячої рушниці Біллі. То був збурений адреналіном удар з усієї сили. Хруснула її зламана щелепа. Обличчя її з’їхало наліво, одне око вибалушилося з очниці у злостивому здивуванні. Вона розпласталася і перекинулась на спину. Кров дзюрила з кутиків її рота. Пальці в неї стискалися й розтискалися, стискалися й розтискалися.

Джон випустив рушницю і обернувся до Дена, ошелешений.

— Я не хотів бити її так сильно! Господи-Ісусе, я був такий наляканий!

— Подивись-но на того, кучерявого, — сказав Ден. Він підвівся на рівні, і власні ноги вчувались йому занадто довгими і не зовсім своїми. — Поглянь на нього, Джоне.

Джон подивився. Горіх лежав у калюжі крові, одною рукою вчепившись собі в розірвану шию. Він стрімко зациклювався. Його одяг опадав, потім знов надимався. Кров, що текла йому крізь пальці, зникала, потім знов виникала. І з пальцями теж робилося те саме. Цей чоловік перетворився на якусь скажену рентгенограму.

Джон зробив крок назад із руками, притиснутими до носа й рота. У Дена так і тривало те відчуття уповільненості й абсолютної ясності бачення. Вистачило часу побачити, як кров Татуйованої Жінки і жмутик її білявого волосся на прикладі помпової «Ремінгтон»[349] також то з’являються, то зникають. Це нагадало йому, як маятником метлявся її кінський хвостик, коли вона

(«Дене де Крук? ДЕ КРУК???»)

бігла на Абриного батька. Вона розказувала йому, що Баррі зациклюється. Тепер він зрозумів, що вона мала на увазі.

— З тим, що в рибальській майці, відбувається те саме, — сказав Девід Стоун. Голос в нього лише на якусь волосину тремтів, і Ден подумав, що тепер він знає, звідки походить принаймні частка сталевого характеру його дочки. Але він не мав часу думати про це зараз. Абра повідомила йому, що тут у них не вся команда.

Він метнувся до «Віннебаго». Двері так і були відкритими. Він забіг по сходинках і кинувся на вкриту килимом долівку, примудрившись добряче вгатитися головою об стовпчик, на якому тримався обідній стіл, аж іскри яскраві йому сипонули по всьому полю зору. «Чомусь ніколи такого не трапляється в кіно», — подумав він, перевертаючись, очікуючи, що його зараз підстрелить, припечатає ногою або вколе шприцом той, що залишився охороняти тили в ар’єргарді. Той, якого Абра називає круком. Схоже на те, що вони врешті-решт не були такими безмежно тупими й самозаспокоєними, як думалося.

У «Віннебаго» було пусто.

На вигляд було пусто.

Ден підвівся на рівні й кинувся через кухоньку. Проминувши зім’яте частим використанням розкладне ліжко. Краєм мозку він відзначив собі, що в цьому автодомі, попри працюючий і зараз кондиціонер, смердить хай Господь милує. Він побачив шафу, але її двері стояли відсунуті на своїй рейці, і всередині не було нікого, тільки висів одяг. Він нахилився, дивлячись, чи не виглядають внизу чиїсь ноги. Нема ніг. Він пройшов у хвіст «Віннебаго» і зупинився збоку від дверей туалету.

Подумав: «Знову те лайно, наче в кіно», і різко їх відкрив, одночасно пригнувшись. У клозеті «Віннебаго» було пусто, і його це не здивувало. Будь-хто, якби спробував там ховатися, вже був би мертвий. Сам сморід би його вбив.

(«може хтось тут дійсно був помер може цей Крук»)

Раптом повернулася Абра, вся в паніці, транслюючи такий потужний сигнал, що його власні думки розсіялися геть.

(«ні це Баррі помер ДЕ КРУК ЗНАЙДИ КРУКА»)

Ден полишив «Віннебаго». Обидва чоловіки, які були приїхали по Абру, вже пропали; тільки їх одяг залишився. А жінка — та, що намагалася його всипити — ще була тут, але і їй лишалося недовго. Вона встигла підповзти до пікнікового столика з розваленим плетеним кошиком на ньому і тепер лежала, спершись на одну з лавок, обернута до Дена, Джона і Дейва своїм свіжоперекривленим обличчям. З носа і рота в неї текла кров, збігаючись у червону борідку. Перед її блузи вже весь просяк. У той час як підходив Ден, шкіра в неї на обличчі розчинилася і одяг запав всередину, на риштовання її скелета. Не підтримувані більше на її плечах, спали петлями бретельки бюстгальтера. З м’яких тканин в неї залишилися тільки очі, дивлячись на Дена. Потім її шкіра виткалася знову, і одяг напнувся тілом. Спалі бретельки ліфчика врізались їй у руки, на лівій бретелька передавила змію так, що та була вже не в змозі вкусити. На кістках пальців, що вчепилися в розтрощену вилицю, виросла долоня.

— Ви нас уграли, — промовила Енді Зміїне Жало. Голосом ледь розбірним. — Нас розвела купка мугирів. Повірити в таке не можу.

Ден показав на Дейва:

— Цей мугир — батько тієї дівчинки, яку ви приїхали ловити. Просто на той випадок, якщо тобі цікаво.

Зміїне Жало спромоглася на болісну усмішку. Зуби в неї обпливали кров’ю.

— Ти думаєш, мені на це дрібно не насрати? Для мене він звичайний чмир з хером надроченим. Навіть у Папи Римського він є, і кожному з вас байдуже, аби лиш в когось його увіпхати. Їбучі мужики. Аби лиш виграти, авжеж? Завжди лиш аби ви…

— Де інший ваш? Де Крук?

Енді закашлялася. Кров струменіла з кутиків її рота. Колись вона була загубилася, а потім вона знайшлася. У темному кінотеатрі вона знайшлася, і знайшла її богиня з грозовою хмарою темного волосся. Тепер вона помирає, але вона не поміняла б ані секунди. Роки між президентом колишнім актором і чорним президентом були гарними роками; а одна та казкова ніч з Розою була ще кращою. Вона просвітлено всміхнулася до цього високого, гарного на вигляд. Усмішка давалася боляче, але вона все одно на неї спромоглася.

— О, він. Він у Ріно[350]. Трахає мугирських дівоньок.

Вона знову почала зникати. Ден почув шепіт Джона Далтона:

— Ох, Боже мій, тільки подивіться на це. Внутрішньомозковий кровообіг. Я насправді можу це бачити.

Ден чекав, чи повернеться знову Тату Жінка. Врешті-решт вона повернулася, з довгим стогоном крізь стиснуті й закривавлені зуби. Зациклювання, схоже, завдавало їй більше болю, ніж той удар, що до нього спричинився, але Ден подумав, що зможе цьому зарадити. Він відвів руку жінки від її потрощеної вилиці й устромив туди свої пальці. Він відчув, як від цього зсунувся весь її череп; це було як штовхнути сильно розтрощену вазу, що тримається купи на кількох уривках клейкої стрічки. Цього разу Тату Жінка видала більше, ніж просто стогін. Вона завила і слабенько шкребнула Дена, який не звернув на це уваги.

— Де Крук?

— У Енністоні! — проверещала Зміїне Жало. — Він вийшов у Енністоні! Прошу, не робіть мені більше боляче, татусю! Будь ласочка, не треба, я зроблю все, що ви хочете!

Ден згадав, як Абра розповідала, що ці монстри робили з тим хлопчиком в Айові, як вони закатували його і, Богу лише відомо, скількох іще, й відчув майже неприборкуване бажання зовсім відірвати нижню половину обличчя цієї убивчої курви. Бити її по кровоточивому, потрощеному черепу її власною щелепою, поки не зникнуть разом і щелепа, і череп.

А потім — абсурдно, зважаючи не ситуацію — він згадав того хлопчика у майці «Брейвз», як він тягнувся по залишки коксу, розсипані на глянсовій обкладинці журналу. «Цукейки», — сказав тоді він. Ця жінка не мала нічого спільного з тим хлопчиком, нічогісінько, але запевняти себе в цьому було марно. Його гнів раптом випарувався, залишивши його з відчуттям нудоти, слабкості й порожнечі.

«Не робіть мені більше боляче, татусю».

Він підвівся, витер руки собі об сорочку і, наче сліпий, вирушив до «Ріви».

(«Абро ти там»)

(«так»)

Вже не так панічно, і це було добре.

(«треба щоб мама твоєї подружки зателефонувала в поліцію і сказала їм що ти в небезпеці Крук у Енністоні»)

Втручати поліцію у справу, яка по суті є надприродною, це було останнім, чого Ден хотів, але наразі він не бачив іншого вибору.

(«я не…»)

Перш ніж вона встигла договорити, її думку перебило потужним вереском жіночої розлютованості.

(«ТИ МАЛЕ КУРВИЩЕ»)

Раптом у Деновій голові знову опинилася та жінка в капелюсі, цього разу не як елемент сновидіння, а в’яв, у глибині поза його очима спалахнув її образ: істота неймовірної вроди, яка була зараз голою, її вологе волосся лежало в неї на плечах зміями Медузи Горгони. Але тут її рот роззявився і вся краса зруйнувалася. Там була тільки темна діра з єдиним випнутим пожовклим зубом. Майже іклом.

(«ЩО ТИ НАРОБИЛА»)

Ден похитнувся і сперся рукою об перший пасажирський вагон «Ріви», щоб утриматися на ногах. Світ усередині його голови обертався. Жінка в капелюсі зникла, і раптом навкруг нього згромадилися занепокоєні обличчя. Люди питалися, чи все з ним гаразд.

Він пригадав, як Абра намагалася пояснити, як обертався світ того дня, коли вона побачила фотографію Бреда Тревора в «Енністонському шоппері»; як зненацька Абра почала дивитися на світ очима жінки в капелюсі, а жінка у капелюсі дивилася її очима. Тепер він зрозумів. Те саме відбувається знову, і його заразом тепер теж взяли покататися.

Роза лежить на землі. Вона бачить широкий шматок неба вгорі. Люди, що скупчилися навкруг неї, це, безсумнівно, її плем’я убивць дітей. Це те, що зараз бачить Абра.

Питання в тому, що бачить зараз Роза?

 

 

 

Зміїне Жало зациклилася, потім повернулася назад. Як же це нестерпно боляче. Вона подивилася на чоловіка, що укляк навколішках біля неї.

— Чи можу я щось для вас зробити? — запитав Джон. — Я лікар.

Попри весь біль, Енді розсміялася. Це той лікар, що належить до тих людей, які ось лишень щойно застрелили на смерть лікаря Правдивих, і він тепер пропонує допомогу. Як би такого розцінив Гіппократ?

— Пустити кулю в мене, сракоголовий. Це єдине, що мені приходить на ум.

Неінтересний, той, що особисто вистрелив у Горіха, приєднався до того, що назвався лікарем.

— Ви на це заслужили, — сказав Дейв. — Чи ви думали, я отак просто дозволю вам захопити мою доньку? Закатувати і вбити її, як ви це зробили з тим бідним хлопчиком у Айові?

Вони про це знають? Звідки вони про це знають? Але це не має значення зараз, принаймні для Енді.

— Ви, люди, ріжете свиней і корів і овець. Хіба ми робимо щось інакше?

— На мою скромну думку, вбивство людських істот дещо інша річ, — сказав Джон. — Називайте мене глупуватим і сентиментальним.

Рот Зміїного Жала був повен крові й чогось іще, грудкуватого. Зубів, мабуть. Це також не мало значення. Наприкінці це мусить бути м’якшим, аніж те, через що пройшов Баррі. У всякому разі, це мусить кінчитися швидше. Але ще одну річ треба було прояснити. Просто, щоб вони знали.

— Це ми людські істоти. А ви… ви всього лише мугирі.

Дейв усміхнувся, але очі його дивилися жорстко.

— А хіба це не ви зараз лежите на землі, з волоссям в грязюці і в заляпаній кров’ю сорочці. Я сподіваюся, пекло здасться достатньо гарячим для вас.

Зміїне Жало відчула наближення наступного циклу. Якщо пощастить, цей буде останнім, але поки що вона міцно трималася за свою фізичну форму.

— Ви не розумієте, як воно було зі мною. Раніше. Чи як тепер з нами. Нас усього купка, і ми хворі. У нас…

— Я знаю, що у вас, — перебив її Дейв. — Сраний кір. Я сподіваюся, він роз’їсть весь ваш жалюгідний Вузол зсередини і назавжди.

Зміїне Жало відповіла на це:

— Ми не вибирали, ким нам бути, так само, як і ви не вибирали, ким вам бути. У нашій шкурі ви робили б те саме.

Джон повільно похитав головою.

— Ніколи. Ніколи.

Вона почала зациклюватися. Але спромоглася ще на чотири слова.

— Їбучі мужики. — Фінальний ковток повітря і погляд на них з її зникаючого обличчя. — Їбучі мужики.

А потім вона пропала.

 

 

 

Ден вирушив до Джона з Дейвом, повільно й обережно, спираючись дорогою, щоб утримати рівновагу, на пікнікові столики. Сам того не усвідомлюючи, він підібрав Абриного м’якого кролика. У голові в нього прояснювалося, але це було суперечливе покращення.

— Ми мусимо вертатися до Енністона, і то швидко. Я не можу торкнутися Біллі. До цього міг, але тепер він пропав.

— Абра? — перепитав Дейв. — Що з Аброю?

Дену не хотілося на нього дивитися — лице в Дейва було оголене страхом, — але він себе примусив.

— Вона пропала теж. А також та жінка в капелюсі. Вони обоє зникли з трансляції.

— Що це може означати? — Дейв ухопив Дена за барки обома руками. — Що може це означати?

— Я не знаю.

Це було правдою, але йому було лячно.

 

 

Розділ чотирнадцятий

 

Крук

 

 

«Побудь зі мною, Татку, — сказав тоді Баррі Хінець. — Нахилися ближче».

Це було якраз по тому, коли Зміїне Жало ввімкнула перший з порнофільмів. Крук сидів з Баррі, навіть тримав його за руку, поки цей помираючий чоловік страдницьки перетерплював свій черговий цикл. А коли він повернувся…

«Послухай мене. Вона слідкувала, авжеж. От тільки коли почалося це порно…»

Пояснювати тому, хто не до діла з локалізацією, було важко, особливо, коли той, хто пояснює, смертельно хворий, але Крук ухопив суть. Трахомудрі штукарі біля басейну шокували дівчинку, як на це й сподівалася Роза, але вони досягли більшого, ніж просто змусити її відсахнутися і припинити шпигувати. Впродовж кількох секунд Баррі локалізовував її місцеперебування ніби з подвійною потужністю. Вона так само їхала в карликовому потязі з батьком туди, де вони збиралися влаштувати свій пікнік, але її шок породив інший примарний образ, сенсу в якому ніби не малося. Там вона перебувала у туалеті, мочилася.

— Може, ти побачив якийсь спогад, — сказав Крук. — Могло так бути?

— Йо, — сказав Баррі. — Мугирі часто думають всяке ідіотське лайно. Найбільш імовірно, нічого в цьому нема. Але на мить було таке відчуття, ніби вона двійня, розумієш?

Крук не зрозумів, зовсім, але кивнув.

— От тільки, якщо в цьому щось є, вона може провадити якусь власну гру. Подай мені мапу.

У Джиммі Арифметики в ноутбуку мався весь Нью-Гемпшир. Крук тримав комп’ютер перед Баррі.

— Отут вона зараз, — сказав Баррі, постукавши по екрану. — Їде зі своїм татусем до тієї місцини, Клауд-Глен.

— Геп, — поправив Крук. — Клауд-Геп.

— Яка нахер різниця. — Баррі пересунув палець північно-східніше. — А ось звідси надійшов той примарний сплеск.

Крук повернув до себе комп’ютер і подивився крізь краплину безсумнівно інфікованого поту, яку Баррі залишив на екрані.

— Енністон? Це ж її рідне місто, Баррі. Вона, мабуть, по всьому ньому позалишала свої психосліди. Як часточки відмерлої шкіри.

— Звісно. Спогади. Мрії. Оте всяке ідіотське лайно. Як я й казав.

— І воно пропало тепер.

— Йо, але… — Баррі вхопив Крука за зап’ясток. — Якщо вона дійсно така потужна, як каже Роза, дійсно може так бути, що вона веде з нами гру. Перекидається голосом далеко, типу.

— Ти коли-небудь натрапляв на духоголових, які б уміли це робити?

— Ні, але завжди щось трапляється вперше. Майже безсумнівно, що вона зараз зі своїм батьком, але це тобі вирішувати, чи майже безсумнівно є достатнім для…

Тут Баррі почав знову зациклюватись, і всяке значуще спілкування припинилося. Крук залишився перед непростим вибором. Це була його місія, і він був упевнений, що впорається з нею, але це був план Рози і — що ще важливіше — Розина нав’язлива ідея. Якщо він напартачить, покарання не забариться.

Крук поглянув собі на годинник. Третя дня тут, у Нью-Гемпширі, перша година у Сайдвіндері. У «Проліску» якраз закінчується обід, отже, Роза буде доступна. Це підштовхнуло його до рішення. Він зателефонував. Він майже не сумнівався, що вона насміхатиметься, обзиватиме його старою бабою, проте аж ніяк.

— Ти ж розумієш, ми не можемо більше абсолютно довіряти Баррі, — сказала вона. — Але я довіряю тобі. Що тобі підказує твоє нутро?

Нутро йому нічого не підказувало, ні в той бік, ні в інший; саме тому-то він їй і подзвонив. Так їй і сказавши, він чекав.

— Залишаю рішення за тобою, — сказала вона. — Тільки не напартач.

«Дякую за нема що, Розі-милочко», — так він подумав… а потім надіявся, що вона цього не вловила.

Закривши телефон, він так і сидів, похитуючись з боку на бік в такт руху автодому, вдихаючи запах хвороби Баррі, гадаючи, скільки ще мине часу, поки перші плямки почнуть проявлятися на його власних руках, ногах і грудях. Нарешті він пройшов на перед і поклав долоню на плече Джиммі.

— Коли будемо в Енністоні, зупини.

— Навіщо?

— Бо я виходжу.

 

 

 

Коли вони від’їжджали від автозаправки «Заправся & мчи» на енністонській Нижній Головній вулиці, Татко Крук дивився їм услід, задавлюючи в собі сильне бажання послати короткодистанційну думку (все, на що він був здатним в екстрасенсорній комунікації) Енді Зміїне Жало, поки вона не викотилася за межі його діапазону: «Вернися, забери мене, сталася помилка».

От тільки, якщо навпаки?

Коли вони зникли з поля зору, він швидким, пожадливим поглядом окинув печально короткий ряд автомобілів на продаж біля сусідньої з заправкою автомийки. Не має значення, що з’ясується в Енністоні, йому в будь-якому разі знадобиться транспорт, щоб покинути це місто. У портмоне в нього було більш ніж достатньо готівки, щоб купити щось, що довезло б його до заздалегідь обумовленої точки зустрічі на I-87 поблизу Олбані; проблемою залишався час[351]. Оформлення придбання автомобіля забере не менш ніж півгодини, а це може бути занадто довго. Поки він не упевниться, що тривога була фальшивою, йому доведеться імпровізувати, покладаючись на силу власної переконливості. Вона його поки ще ніколи не зраджувала.

Крук не пошкодував часу, щоби зайти до «Заправся & мчи» і купити собі кашкет «Ред Сокс». Коли ти в країні «Бостонсоксії», одягайся як «бостонсоксівці». Порадившись із собою щодо сонячних окулярів, він відкинув цю ідею. Дякувати телебаченню, підтягнутий чоловік середнього віку в темних окулярах певну частину населення завжди призводить до думок про найманого вбивцю. Вистачить і самого кашкета.

Він пройшов по Головній вулиці до бібліотеки, де Абра з Деном якось проводили свою військову раду. Йому вистачило зайти не далі фойє, щоби знайте те, що він шукав. Там, під написом ПОДИВІТЬСЯ НА НАШЕ МІСТО, висіла мапа Енністона з ретельно позначеними кожною вулицею і провулком. Він освіжив собі в пам’яті, де міститься вулиця їхньої дівчини.

— Крута вчорашня гра була, еге ж? — звернувся до нього якийсь чоловік з цілим оберемком книжок.

Якусь мить Крук не мав жодного уявлення, про що той каже, та потім згадав про свій новий кашкет.

— Авжеж, звісно, — погодився він, не відводячи очей від мапи.

Він зачекав, поки піде фанат «Соксів», перш ніж самому залишити фойє. Кашкет був гарною ідеєю, але він не мав жодного бажання обговорювати бейсбол. Він вважав його тупою грою.

 

 

 

Ричленд-корт була короткою вуличкою з приємними будинками в стилях «Соляна скриня» та «Кейп-Код», яка закінчувалася розворотним майданчиком[352]. Ідучи з бібліотеки, Крук прихопив з собою число безкоштовної газети «Енністонський шоппер» і стояв тепер, зручно прихилившись до дуба на розі, прикидаючись, ніби її читає. Дуб затуляв його від вулиці і, либонь, це було добре, бо там, на її половині, стояв припаркований червоний пікап, за кермом якого сидів якийсь чоловік. Машина була стара, із чимсь схожим на культиватор та іншим ручним знаряддям у кузові, отже, чоловік цей міг бути садівником — це така вулиця, де люди можуть собі дозволити їх наймати, — але якщо так, чому він так просто сидить?

Дитину глядить, може?

Крук відчув раптову радість від того, що він достатньо серйозно сприйняв Баррі й зіскочив тут. Питання стоїть, що робити тепер? Він міг зателефонувати Розі, але в їхній останній розмові не спливло нічого такого, чого він не міг би виловити у звичайній «Магічній кулі-8»[353].

Він так і стояв напівприхований гарним старим деревом, метикуючи про свої наступні дії, коли втрутилося те провидіння, що надавало перевагу Правдивим над мугирями. В одному з будинків трохи далі по вулиці прочинилися двері, і звідти вийшли дві дівчинки. Очі в Крука були не менш гострими, ніж в однойменного з ним птаха, і він зразу ж ідентифікував їх як двох із тих трьох дівчат, що були на комп’ютерних фотографіях Біллі. Та, що в коричневій спідниці, це Емма Дін. Та, що в чорних штанях, — Абра Стоун.

Він кинув погляд на пікап. Водій, так само старий, був сидів, куняючи за кермом. Зараз він сидить прямо, очі світяться, завзятий. Насторожі. Отже, вона дійсно їх морочила. Крук усе ще не знав напевне, котра з цих двох дівчат духоголова, але був упевнений щодо іншого: люди у «Віннебаго» мчать до примарної мети.

Крук дістав мобільний, але лише мить потримав телефон у руці, дивлячись, як дівчинка у чорних штанях вирушила хідником вздовж вулиці. Дівчинка у спідниці якусь секунду дивилася їй услід, а потім повернулася до будинку. Дівчинка в штанях — Абра — почала переходити Ричленд-корт, і в цей момент чоловік у пікапі задер руки в жесті «що відбувається?». Вона відповіла йому піднятими великими пальцями: «Не переймайся, все окей». У Круку здійнялося відчуття тріумфу, гаряче, як ковток віскі. Відповідь є. Абра Стоун, ось хто духоголова. Ніяких сумнівів щодо цього. Її охороняють, а охоронець якийсь старий хрін з цілком годящим пікапом. Крук мав упевненість, що куди-куди, а до Олбані ця машина його з певною юною пасажиркою довезе.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-29; Просмотров: 406; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.127 сек.