Кінг С. 22 страница

— Я запитав, чи вона та маленька дівчинка, яка подеколи пише на моїй дошці. Вона не відповіла словами, але прозвучала музична фраза на піаніно. Якась стара мелодія з «Бітлз», я гадаю.

Дейв кинув погляд на Джона.

— Ви йому про це розповіли!

Джон похитав головою.

Ден продовжив:

— Два роки тому я отримав від неї повідомлення на своїй дошці, де було написано: «Вони вбивають хлопичка-бейсболіста». Я не зрозумів, що воно означає, і не певен, що це тоді також розуміла Абра. Тоді-то воно могло й закінчитися, але потім вона побачила оце. — Він показав на сторінку «Енністонського шоппера» з усіма тими фотопортретами розміру не більшого за поштові марки.

Решту розповіла Абра.

Коли вона закінчила, Дейв сказав:

— Отже, ви полетіли до Айови, покладаючись лише на слова тринадцятирічної дівчинки.

— Вельми особливої тринадцятирічної дівчинки, — зауважив Джон. — З вельми особливими талантами.

— Ми думали, все те вже минулося. — Дейв кинув на Абру звинувачувальний погляд. — Окрім хіба що невеличких передчуттів, ми думали, вона все це переросла.

— Мені так жаль, тату. — Голосом не більшим за тихесенький шепіт.

— Може, їй не варто про це жаліти, — сказав Ден, сподіваючись, що голос у нього звучить не так сердито, як він почувався всередині себе. — Вона приховувала свої здібності, бо розуміла, що вам з вашою дружиною хотілося, щоб вони зникли. Вона їх приховувала, бо вона любить вас і хотіла бути доброю дочкою.

— Це вона сама вам розповіла, я гадаю?

— Ми про це ніколи навіть не балакали, — сказав Ден. — Але в мене теж була мати, яку я дуже любив, і саме тому я робив так само.

Абра подарувала йому нестеменно вдячний погляд. Опустивши знов очі, вона послала йому думку. Дещо таке, що їй ніяково було промовити вголос.

— Також вона не хотіла, щоб знали її друзі. Вона вважала, що вони перестануть її любити. Почнуть її боятися. І щодо цього вона також була права, мабуть.

— Не випускаймо з уваги головну тему, — сказав Джон. — Так, ми літали в Айову. Ми знайшли в містечку Фрімен той спиртовий завод, саме там, де Абра казала, він мусить бути. Ми знайли тіло хлопчика. І його рукавицю. Він написав ім’я свого улюбленого бейсболіста в її «кишені», але його власне ім’я — Бред Тревор — є на її ремінці.

— Його було замордовано. Так ви кажете. Якоюсь бандою мандрівних психопатів.

— Вони їздять у кемперах і «Віннебаго», — сказала Абра. Голосом низьким, примрійним. Промовляючи це, вона дивилася на загорнуту в рушник рукавицю. Вона боялася її й водночас хотіла взяти її до рук. Ці два протилежні почуття надійшли Денові так ясно, що йому аж занудило в шлунку. — У них кумедні імена, імена, як у піратів.

Дейв, мало не жалібно, запитав:

— Ти дійсно впевнена, що хлопчика замордували?

— Та жінка у капелюсі злизувала його кров собі з долонь, — сказала Абра. Вона все ще сиділа на сходах. Але тепер кинулася до батька і сховала обличчя в нього на грудях. — Коли їй треба, в неї з’являється такий спеціальний зуб. У кожного з них.

— Той хлопчик насправді був такий, як ти?

— Так. — Голос Абри звучав приглушено, але зрозуміло. — Він умів бачити крізь долоню.

— Що це означає?

— Це якими будуть деякі подачі, він міг їх відбивати, бо їх наперед бачила його долоня. І коли його мати щось було загубить, він прикладав долоню собі до очей і дивився крізь неї, де та загублена річ. Я так думаю. Цієї частини я достеменно не розумію, але іноді й сама використовую долоню подібним чином.

— І саме тому вони його вбили?

— Я впевнений у цьому, — сказав Ден.

— Заради чого? Якогось роду екстрасупервітамін? Ви хоч самі розумієте, як смішно це звучить?

Ніхто не відповів.

— І вони знають, що Абра за ними стежить?

— Знають, — підняла голову Абра. Щоки в неї горіли і були мокрими від сліз. — Вони не знають, як мене звуть і де я живу, але вони знають, що я існую.

— Тоді нам треба звертатися до поліції, — сказав Дейв. — Або, можливо… я гадаю, у такого роду справі нам краще звернутися до ФБР. У них може бути проблема з тим, що спершу вони нам не повірять, але якщо там є тіло…

Заговорив Ден:

— Я не казатиму вам, що це негарна ідея, поки ми не побачимо, що Абра зможе зробити з цією рукавицею, але вам варто дуже ретельно помислити про наслідки. Для мене, для Джона, для вас і для вашої дружини, але найбільш за все для Абри.

— Я не вбачаю, якого роду неприємності для вас з Джоном можуть…

Джон неровово засовався в своєму кріслі:

— Продовжуйте, Девіде. Хто знайшов тіло? Хто його викопав, а потім закопав знову, але після того, як забрав речовий доказ, який криміналісти беззаперечно вважатимуть украй важливим? Хто провіз цей доказ через половину країни, щоб якась восьмикласниця могла скористатися ним, наче спіритичною планшеткою?

Хоч як йому цього не хотілося робити, але Ден також приєднався. Вони напосілися на Девіда разом, і в інших обставинах йому це було б огидно, але не зараз.

— Ваша родина вже переживає кризу, містере Стоун. Ваша бабця-теща помирає, ваша дружина в розпачі й виснажена. Це потрапить до газет, це бомбою вибухне в інтернеті. Мандрівний клан убивць проти юної дівчинки з надприродними здібностями. Її захочуть запросити на телебачення, ви скажете ні, і це лише розпалить їхню спрагу. Ваша вулиця перетвориться на надвірну студію, Ненсі Грейс[324], либонь, оселиться з вами по сусідству і десь тиждень чи два всі медії на всю силу своїх легенів волатимуть «дурисвітство». Пам’ятаєте «татуся хлопчика на повітряній кулі»?[325] Те саме чекає вас. А тим часом ті люди будуть робити своє.

— То хто ж зможе захистити мою дівчинку, якщо вони з’являться по неї? Якийсь лікар і санітар із хоспісу? Чи, може, ви взагалі прибиральник?

«То ти ще не знаєш про сімдесятитрьохрічного доглядача громадського парку, що чатує на твоїй вулиці», — подумав Ден, не втримавшись від усмішки.

— Я потроху і той, і інший. Послухайте, містере Стоун…

— Дивлячись на те, які великі друзі ви з моєю дочкою, гадаю, вам краще звати мене Дейвом.

— Гаразд, хай буде Дейв. Мені здається, ваш наступний крок залежить від вашого бажання або небажання ризикнути і перевірити, чи повірять їй правоохоронні органи. Особливо, коли вона їм скаже, що «Люди Віннебаго» — це вампіри, що живляться висмоктуванням життів.

— Господи, — промовив Дейв. — Я не можу розповісти такого Люсі. Їй зірве дах. Їй зірве й дах, і стелю.

— Здається, це і є відповіддю на питання, дзвонити чи не дзвонити до поліції, — зауважив Джон.

На довгу мить запанувало мовчання. Десь у будинку цокотів годинник. Десь надворі гавкав собака.

— Той землетрус, — запитав Дейв раптом, — той невеличкий землетрус. То була твоя робота, Аббі?

— Я майже впевнена, — прошепотіла вона.

Девід обняв доньку, потім випростався і зняв рушник з бейсбольної рукавиці. Він потримав її в руках, розглядаючи.

— Вони поховали його з нею, — мовив він. — Вони його викрали, замордували, а потім закопали його з його бейсбольною рукавицею.

— Так, — сказав Ден.

Дейв обернувся до дочки:

— Ти дійсно бажаєш торкнутися цієї речі, Абро?

Вона простягнула руки:

— Ні. Але все одно дай мені її.

Девід Стоун повагався, а потім подав рукавицю. Взявши її до рук, Абра подивилася в «кишеню».

— Джим Томей, — правильно промовила вона, хоча Ден заклався би всіма своїми заощадженнями (після дванадцяти років постійної роботи і постійної тверезості він таки дещо мав), що Абра ніколи не стикалася раніше з цим ім’ям. — Він належить до Клубу шестисотенників[326].

— Правильно, — підтвердив Дейв. — Він…

— Тихо, — сказав Ден.

Вони дивились на неї. Вона піднесла рукавицю собі до обличчя й понюхала «кишеню». (Ден, пам’ятаючи про комах, мусив себе стримувати, щоб не скривитись). Вона сказала:

— Не Баррі Кібець, а Баррі Хінець. Тільки він не китаєць. Вони його так звуть, просто тому що в нього трохи зизуваті очі. Він їхній… їхній… я не знаю… чекайте…

Вона притулила рукавицю собі до грудей, наче дитя. Почала дихати швидше. Раптом в неї відкрився рот і вона застогнала. Наляканий Дейв поклав їй на плече долоню. Вона його відштовхнула: «Ні, тату, ні!» Вона заплющила очі й обняла рукавицю. Вони чекали.

Нарешті очі в неї розкрилися, і вона сказала:

— Вони їдуть по мене.

Ден підхопився, упав біля неї на коліна і поклав свою долоню на обидві її.

(«скільки їх декілька чи всі вони»)

— Тільки декілька. Баррі разом з ними. Тому я й можу це бачити. Там їх ще троє. Можливо, четверо. Одна з них леді з тату змії. Нас вони називають мугирями. Ми мугирі для них.

(«а та жінка у капелюсі»)

(«ні»)

— Коли вони дістануться сюди? — спитав Джон. — Ти знаєш?

— Завтра. Їм треба зупинитися спершу і забрати… — вона зробила паузу. Очі її блукали по кімнаті, не бачачи її. Одна руки вслизнула з-під Денової долоні й почала терти губи. Інша рука вчепилася в рукавицю. — Вони мусять… я не знаю… — Сльози почали сочитися з кутиків її очей, не печалі сльози, а сльози зусиль. — Це ліки? Це… чекайте, чекайте, відпусти мене, Дене, я мушу… ти мусиш мене…

Він прибрав свою руку. Коротке трісь, і синій іскровий розряд в наелектризованому повітрі. Піаніно заграло якісь безладні пасажі. На низенькому столику біля дверей у коридорі затанцювали, постукуючи, кілька статуеток «Гуммель»[327]. Абра сковзнула рукою до рукавиці. Очі її широко розчахнулись.

— Один з них крук! Один лікар, і це їхнє щастя, бо Баррі хворий! Він хворий!

Вона дико вирячилася на них, потім розсміялася. Від цього сміху волосся на потилиці в Дена стало дибки. Він подумав, що так мусять реготати божевільні, коли їм вчасно не зробили укол. Це було все, що він міг зробити, аби лиш не зривати з неї рукавицю.

«У нього кір! Він підчепив кір від Діда Фліка, і скоро він почне зациклюватися! Це той хуїв хлопець! Йому, ма’ть, ніколи не робили щеплень! Ми мусимо повідомити Розу! Ми мусимо…»

Дену цього було достатньо. Він зірвав рукавицю в Абри з долоні й пожбурив її через кімнату. Піаніно замовкло. «Гуммелі» дренькнули востаннє й застигли, одна статуетка на самому краєчку столика, за мить від падіння. Дейв дивився на свою дочку з роззявленим ротом. Джон підвівся на рівні, але, схоже, не був у змозі зробити й кроку.

Ден узяв Абру за плечі й сильно струснув.

— Абро, нумо, геть звідти.

Вона глипала на нього величезними, плаваючими очима.

(«вертайся назад Абро все гаразд»)

Її зіщулені плечі, підняті майже до вух, поступово розслабилися. Її очі знов його бачили. Вона повільно видихнула і впала назад у розкриті батьківські обійми. Комір її майки був темним від поту.

— Аббі? — запитав Дейв. — Абба-Доцю? З тобою все гаразд?

— Так, але не називай мене так. — Вона втягнула повітря і знову випускала його з себе довгим видихом. — Боже, оце був пал. — Вона поглянула на батька. — Тату, це не я кинула бомбу словом на «х», то був один з них. Я гадаю, то був крук. Він ватажок тих, що сюди їдуть.

Ден сів на канапу поряд з Аброю.

— Ти точно нормально почуваєшся?

— Так. Тепер вже так. Але я ніколи більше не хочу торкатися тієї рукавиці. Вони не такі, як ми. Вони на вигляд, як люди, і, я гадаю, колись вони були людьми, але тепер у них думки ящерів.

— Ти сказала, що в Баррі кір. Ти пам’ятаєш це?

— Баррі, так. Той, що вони його називають Хінцем. Я все пам’ятаю. Мені так хочеться пити.

— Я принесу тобі води, — сказав Джон.

— Ні, щось таке, щоб було солодке. Будь ласка.

— Там, у холодильнику, є кола, — сказав Дейв. Він погладив Абру по волоссі, потім по щоці, потім ззаду по шиї. Так, ніби перевіряючи, що вона дійсно тут.

Вони чекали, поки з бляшанкою коли не повернувся Джон. Абра вхопила її, жадібно почала пити, потім відригнула.

— Перепрошую, — промовила вона й захихотіла.

Ден ніколи в житті не радів так чийомусь хихотінню.

— Джоне. Кір для дорослих серйозніша хвороба, так?

— Ще б пак. Може призвести до пневмонії, навіть до сліпоти, через рубцювання роговиці.

— І смерті?

— Авжеж, але зрідка.

— У них все інакше, — сказала Абра, — бо я не думаю, що вони взагалі коли-небудь хворіють. Тільки от Баррі захворів. Вони мусять зупинитися, забрати якусь посилку. Там, мабуть, ліки для нього. Такі, що ними роблять заштрики.

— Що ти мала на увазі, кажучи про зациклення? — запитав Дейв.

— Я не знаю.

— Якщо Баррі хворий, це їх зупинить? — запитав Джон. — Може, вони розвернуться і поїдуть назад, туди, звідки виїхали?

— Я так не думаю. Вони можуть бути вже всі хворими від Баррі, і вони це розуміють. Їм нема чого втрачати, а виграти вони можуть все, так каже Крук. — Вона ще випила коли, тримаючи бляшанку обома руками, потім по черзі обвела поглядом усіх трьох чоловіків, зупинившись на своєму батьку. — Вони знають нашу вулицю. І можуть знати моє ім’я, врешті-решт. Навіть можуть мати фотографію. Я не впевнена. У Баррі в голові повний безлад. Але вони вважають… вони думають… якщо я не можу підхопити кір…

— Тоді твій екстракт може їх зцілити, — промовив Ден. — Або принаймні вийти на користь іншим, як щеплення.

— Вони не називають це екстрактом, — сказала Абра. — Вони називають це духом.

Дейв сплеснув долонями, один раз, різко.

— Все, годі. Я дзвоню в поліцію. Цих людей буде заарештовано.

— Ти не можеш. — Абра заговорила безживним голосом п’ятдесятилітньої жінки в депресії. «Роби, що хочеш, — ніби проказував цей голос. — Моя справа тебе попередити».

Він дістав з кишені мобільний, але замість того щоб його розкрити, запитав:

— Чому ні?

— Вони мають добру історію, чому вони подорожують у Нью-Гемпшир і купу ідентифікаційних речей. А ще вони багаті. По-справжньому багаті, як-от багаті банки, чи нафтові компанії, чи «Волмарт». Вони можуть поїхати геть, але вони повернуться. Вони завжди повертаються по те, що вони бажають. Вони вбивають людей, які стають їм поперек шляху, і людей, які намагаються їх виказати, а якщо виникає потреба відкупитися від неприємностей, саме це вони й роблять. — Вона поставила бляшанку на кавовий столик і обхопила батька руками. — Прошу, татусю, не розказуй нікому. Я краще поїду з ними, ніж дозволю їм вчинити щось лихе мамі або тобі.

Озвався Ден:

— Але зараз їх тільки четверо чи п’ятеро.

— Так.

— Де решта? Ти тепер знаєш?

— У якомусь місці, що називається кемпінг «Проліс». Чи, може, «Пролісок». Вони ним володіють. Там неподалік є місто. Це в ньому той супермаркет «Сем». Місто називається Сайдвіндер. Роза там і всі Правдиві. Так вони самі себе називають… Дене? Що трапилося?

Ден не міг відповісти. Принаймні на якусь мить він втратив мову. Йому пригадався голос Діка Хеллорана, що виходив з мертвого рота Еліанор Улей. Він спитав у нього, де ті порожні демони, і тепер його відповідь стала цілком зрозумілою.

«У твоєму дитинстві».

— Дене? — це вже питав Джон. Ніби дуже здалеку. — Ти білий, як полотно.

Все тепер набуло химерного сенсу. Він же знав від самого початку — ще до того, як його в очі побачив, — що готель «Оверлук» зле місце. Його нема більше, згорів ушент, але хто насмілиться сказати, що й зло також вигоріло дотла? Звісно, не він. У дитинстві його відвідували візитери з потойбіччя, які врятувалися.

«Цей кемпінг, яким вони володіють… він стоїть там, де стояв той готель. Я це розумію. І раніше чи пізніше я буду змушений туди повернутися. Це я розумію також. Мабуть, раніше. Але спершу…»

— Зі мною все гаразд, — промовив він.

— Хочеш коли? — спитала Абра. — Цукор вирішує багато проблем, я так вважаю.

— Пізніше. Зараз маю одну ідею. Це лише схема, проте, можливо, працюючи всі разом, учотирьох ми зуміємо перетворити її на певний план.

Енді Зміїне Жало припаркувалася на стоянці для ваговозів у відпочинковій зоні при платній автомагістралі поблизу Вестфілда в штаті Нью-Йорк[328]. Горіх пішов на торговельний майданчик купити соку для Баррі, який зараз лежав із гарячкою і мав вельми болюче горло. Поки вони чекали його повернення, Крук зателефонував Розі. Вона відповіла на перший же гудок. Він якомога швидше все їй доповів і замовк у чеканні.

— Що я це чую там у вас за звуки? — запитала вона.

Крук зітхнув і одною рукою почесав собі щетинисту щоку.

— Це Джиммі Арифметика. Він плаче.

— Скажи йому, щоб замовк. Скажи йому, що не місце плаксіям у бейсболі.

Крук передав її побажання, оминувши специфічне Розине почуття гумору. Джиммі, який саме витирав вологою ганчіркою обличчя Барі, зумів приглушити свої гучні і (Крук мусив це визнати) дражливі схлипи.

— Так уже краще, — сказала Роза.

— Що ти хочеш, щоб ми робили?

— Дай мені секунду, я спробую подумати.

Сама ідея того, що Роза мусить спробувати подумати, Круку здалася майже такою ж тривожною, як ці червоні плями, що тепер висипали по всьому обличчю і тілу Баррі, але він робив, як йому було сказано, тримаючи «айфон» біля вуха, але не кажучи ні слова. Він облививася потом. Гарячка це чи просто тут так парко? Крук огледів собі руки, чи нема червоних цяток, і не побачив жодної. Поки що.

— Ви їдете за графіком?

— Загалом так. Навіть випереджаємо трохи.

Почувся швидкий подвійний стук у двері. Енді визирнула надвір, потім відчинила.

— Круче? Ти ще тут?

— Так. Горіх повернувся щойно з соком для Баррі. У нього дуже болить горло.

— Попий, — сказав Горіх Баррі, відкручуючи ковпачок. — Це яблучний. Просто з кулера, ще холодний. Це тобі добряче мусить вгамувати стравохід.

Баррі підвівся на одному лікті й ковтнув з приставленої йому Горіхом до губ маленької скляної пляшечки. Крукові подумалося, що йому важко на це дивитися. Колись він бачив ягнят, яких отак напувають з пляшечки, як вони п’ють отаким же «я-саме-неспроможне» манером.

— Круче, він спроможний говорити? Якщо він у змозі, передай йому слухавку.

Крук відсунув Горіха ліктем вбік і сів біля Баррі.

— Роза. Вона хоче побалакати з тобою.

Він було спробував потримати слухавку в Баррі біля вуха, але Хінець її в нього забрав. Чи сік, чи то аспірин, який Горіх змусив його проковтнути, схоже, додали йому сил.

— Розі, — прокрякав він. — Вибач мені за це, любочко. — Він послухав, киваючи. — Я знаю. Я вловлю. Я… — Він послухав ще. — Ні, поки ще ні, але… йо. Я зможу. Я зроблю. Авжеж. Я тебе теж люблю. Він тут. — Він передав телефон Круку і відкинувся на штабель подушок, виснаживши свій тимчасовий приплив енергії.

— Я тут, — промовив Крук.

— Він ще не почав зациклюватися?

Крук кинув погляд на Баррі.

— Ні.

— Дяка Богові за маленькі дарунки. Він каже, що все ще здатен її локалізувати. Маю надію, він правий. Якщо він не зможе, ви мусите знайти її самі. Ми обов’язково мусимо отримати цю дівчинку.

Крук розумів, що Розі бажається захопити ту дитину — можливо, Джуліанну, можливо, Емму, можливо, Абру — з її власних причин, і йому цього було достатньо, але на кону стояло дещо більше. Можливо, подальше тривання Правдивих. Під час консультації пошепки в задньому відсіку «Віннебаго» Горіх сказав Крукові, що ця дівчинка, можливо, ніколи не мала кору, проте її дух все одно може їх захистити, завдяки щепленням, які їй мусили робити ще немовлям. Ставка не безсумнівна, але до чорта краща за відсутність будь-якої ставки.

— Круче? Скажи ж мені щось, любасику.

— Ми її знайдемо. — Він кинув погляд на комп’ютерного мудрагеля Правдивих. — Джиммі звузив розкид до трьох можливих кандидатур, всі в межах одного кварталу. Ми маємо фотографії.

— Це пречудово. — Вона зробила паузу, а коли заговорила знову, її голос понизився, пом’якшав і, либонь, на найдрібніше макове зерня набув тремтливості. Круку була ненависна сама думка, що Роза боїться, але він подумав, що так і є. Не за себе, а за Правдивий Вузол, захищати який є її обов’язком. — Ти ж знаєш, я ніколи б не відрядила тебе з хворим Баррі, якби не вважала це абсолютно життєво необхідним.

— Йо.

— Дістань її, причмель її нахер, привези її сюди. Окей?

— Окей.

— Якщо решта вас захворіє, якщо ти вважатимеш, що варто взяти чартерний реактивний літак і прилетіти з нею сюди…

— Ми так і зробимо.

Хоча Крука пересмикнуло від такого припущення. Будь-хто з них нехворий виходить з літака після приземлення вже хворим — немічний, рівновага порушена, тягне блювати, слух як громом прибитий на місяць чи й надовше. І звичайно ж, переліт залишає по собі паперовий слід. Що недобре для пасажирів, які ескортують викрадену, накачану наркотою дівчину. Тим не менш: хіба сам плануєш путь, як чорти тебе женуть.

— Час вже вам знову вирушати в путь, — сказала Роза. — Ти піклуйся там за мого Баррі, великий чоловіче мій. І про решту всіх також.

— Чи всі в порядку там, на твоєму кінці?

— Авжеж, — відповіла Роза і вимкнулася, перш ніж він устиг запитати ще щось. Подеколи не обов’язково бути телепатом, щоб здогадатися, що хтось бреше. Навіть мугирям це відомо.

Він кинув телефон на стіл і різко сплеснув долонями.

— Окей, давимо на газ і рушаємо. Наступна зупинка Стербридж, Массачусетс[329]. Горіху, ти продовжуєш глядіти Баррі. Наступні шість годин кермуватиму я, потім сядеш ти, Джиммі.

— Я хочу додому, — промовив Джиммі Арифметика понуро. Він збирався сказати ще щось, але, перш ніж устиг, гаряча рука вхопила його за зап’ясток.

— Ми не маємо тут вибору, — сказав Баррі. Очі його гарячково блищали, але дивилися тверезо, розумно. У цей момент Крук ним дуже пишався. — Жодного вибору, зовсім, наш комп’ютерний хлопчику, тож поводь себе як чоловік. Правдивий Вузол понад усе. Завжди.

Крук сів за кермо і повернув ключа.

— Джиммі, — мовив він. — Посидь біля мене. Хочу дрібку потеревенити.

Джиммі Арифметика сів на пасажирське сидіння.

— Ці три дівчинки, якого вони віку? Ти знаєш?

— І це, і ще багато всякого-різного. Я гакнув і їхні шкільні дані, коли викачував фотокартки. Хто вівці, тих і стрижуть, правильно? Дін і Кросс по чотирнадцять. Та, що Стоун, на рік молодша. Вона перескочила через один клас у початковій школі.

— Я вважаю, що тут є натяк на дух, — сказав Крук.

— Йо.

— І всі вони живуть по сусідству.

— Правильно.

— Я вважаю, що це натякає на приятельські стосунки.

Очі Джиммі все ще лишалися припухлими від сліз, проте він розсміявся:

— Йо. Дівчатка, сам розумієш. Всі три, мабуть, мажуть собі губи однаковою помадою і мліють від тих самих гуртів. До чого ти ведеш?

— Ні до чого, — сказав Крук. — просто інформація. Інформація — сила, чи як там кажуть.

За дві хвилини «’Баго» Духоголового Стіва вже знову вигулькнув на автостраду Iнтерстейт-80. Коли спідометр встановився на шістдесяти п’яти милях, Крук ввімкнув круїз-контроль і дозволив машині самій їх везти.

Ден виклав, що мав на думці, і чекав, що відповість на це Дейв Стоун. Довший час той просто сидів біля Абри, похиливши голову, зі зчепленими між колін руками.

— Тату? — погукала Абра. — Прошу, скажи що-небудь.

Дейв підвів очі й сказав:

— Хто хоче пива?

Ден із Джоном перекинулися зачудованими поглядами і відхилили пропозицію.

— Ну, тоді я сам. Що я хотів би насправді, це подвійну порцію «Джека»[330], але мушу застерегти, попереджаючи пропозиції з вашого боку, джентльмени, що цідити віскі цього вечора не є вельми гарною ідеєю.

— Я принесу, тату.

Абра кинулася до кухні. Вони почули «цмок» відривної кришки і шипіння вуглекислого газу — звуки, що підкинули Денові чимало спогадів, багато з них зрадливо приємних. Вона повернулася з бляшанкою «Coors»[331] і високою пільзнерівською склянкою.

— Можна, я наллю?

— Нумо, спробуй.

Ден із Джоном у мовчазному захопленні дивилися, як Абра, нахиливши склянку, наливає до неї пиво по стіночці, щоб мінімізувати піну, діючи з негаданою вправністю доброго бармена. Вона вручила склянку батькові, поставивши бляшанку на тацю поряд з ним. Дейв зробив глибокий ковток, зітхнув, заплющив очі, потім розплющив їх знову.

— Оце добре, — промовив він.

«Не маю сумнівів», — подумав Ден і помітив, що на нього дивиться Абра. Її обличчя, зазвичай таке відкрите, було непроникним, і якусь мить він не міг прочитати думки поза ним.

Дейв сказав:

— Те, що ви пропонуєте, божевільне, але в ньому є свої принади. Головною серед них був би шанс побачити цих… істот… на мої власні очі. Гадаю, мені це потрібно, бо попри все, що ви мені розповіли, я не вважаю за можливе в них повірити. Навіть з цією рукавицею і з тим тілом, що, як ви кажете, знайшли.

Абра відкрила рота щось сказати. Батько зупинив її піднятою рукою.

— Я вірю, що ви в це вірите, — продовжував він. — Ви всі троє. І я вірю, що якась група небезпечно ненормальних осіб може — я кажу може — полювати на мою дочку. Я би беззаперечно підтримав вашу ідею, містере Торренс, якби в ній не було участі Абри. Я не використовуватиму мою дитину як наживку.

— А ви й не мусите, — сказав Ден. Він згадував, як присутність Абри на вантажному подвір’ї поза спиртовим заводом перетворила його на щось на кшталт натренованого на пошук трупів пса в людській подобі і як погострішав його зір, коли Абра відкрила свої очі всередині його голови. Він навіть був плакав її слізьми, хоча тест на ДНК цього, либонь, не показав би.

— Що ви маєте на увазі?

— Вашій дочці не конче потрібно бути з нами, щоби бути з нами. Вона в цьому унікум. Абро, в тебе є подружка, до якої б ти могла піти в гості завтра після школи? Можливо, навіть залишитися в неї ночувати?

— Звичайно, Емма Дін.

За збудженими іскорками в її очах Ден побачив, що вона вже зрозуміла, до чого він веде.

— Погана ідея, — сказав Дейв. — Я не залишу її непильнованою.

— Абра перебувала під пильним наглядом весь час, поки ми були в Айові, — сказав Джон.

Брови Абри злетіли вгору, в неї трішки відкрився рот. Ден був радий це бачити. Він був певен, що вона могла в будь-який час понишпорити в його мозку, якби схотіла, але вона зробила так, як він її тоді попросив.

Ден дістав свій мобільний і натиснув швидкий набір.

— Біллі? Чому б тобі не зайти, не приєднатися до нашого веселого гурту?

За три хвилини Біллі Фрімен переступив поріг дому Стоунів. На нім були джинси, червона фланелева сорочка з полами, що метлялися ледь не до колін, і картуз Тінітавнської залізниці, який він скинув, перш ніж поручкатися з Дейвом і Аброю.

— Ти йому колись допоміг зі шлунком, — промовила Абра, обернушись до Дена. — Я пам’ятаю це.

— Отже, ти все-таки рилася в моєму мозку.

Вона спалахнула.

— Не навмисне. Ніколи. Іноді так просто трапляється.

— А то я не знаю.

— З усією до вас повагою, містере Фрімен, — почав Дейв, — проте ви трохи застарий для ролі тілоохоронця, а тіло, про яке ми тут балакаємо, це ж моя дочка.

Біллі задер полу сорочки, показавши великий пістолет у потертій чорній кобурі.

— Кольт один-дев’ять-один-один[332], — сказав він. — Повний автомат. Вінтажний, з Другої світової війни. Він теж старий, але свою роботу зробить.

— Абро? — запитав Джон. — Як ти вважаєш, можуть кулі вбити тих істот чи тільки дитячі хвороби?

Абра не відривала очей від пістолета.

— О, так, — сказала вона. — Кулі подіють. Вони не примарні люди. Вони такі ж реальні, як ми.

Джон подивився на Дена й сказав:

— Я так гадаю, в тебе зброї нема?

Ден похитав головою і подивився на Біллі.

— Маю ще оленячу рушницю, можу її тобі позичити, — сказав Біллі.

— Цього… може бути недостатньо, — сказав Ден.

Біллі помислив.

— Окей. Я знаю парубка одного, там, у Медісоні[333]. Він купує і продає потужніше знаряддя. Деякі речі набагато потужніші.

— О Господи, — промовив Дейв. — Що далі, то гірше. — Але більше не сказав нічого.

Ден запитав:

— Біллі, ми могли б зафрахтувати потяг на завтра, якщо нам захочеться на заході сонця влаштувати пікнік у Клауд-Гепі?

— Звичайно. Люди так повсякчас роблять, ’собливо після Дня праці, коли ціна знижується.

Абра усміхнулася. Цю її усмішку Ден уже бачив раніше. Це була її лиха усмішка. Він загадався, чи не передумали б оті з Правдивого Вузла, якби знали, що їхня ціль має таку усмішку в своєму репертуарі.

— Добре, — промовила вона. — Добре.

— Абро? — Дейв виглядав спантеличеним і трохи наляканим. — Що?

Абра проігнорувала батька наразі. Заговоривши натомість до Дена.

— Вони заслужили на таке за те, що вони зробили хлопчику-бейсболісту.

Вона витерла собі рот складеною в чашечку долонею, ніби хотіла стерти ту усмішку, але коли прибрала руку, усмішка залишилась на місці, крізь стоншені губи проглянули вершечки її зубів. Вона стиснула пальці в кулак.

— Вони заслужили на це.

Дата добавления: 2015-05-29