Соціологічні концепції злочину

Онтологія злочину: теоретичні проблеми визначення поняття злочину

Влада і право: сила влади і влада сили

Історично закон і влада виникають як взаємозалежні поняття, оскільки вони немислимі одне без одного. Якщо розглядати право як систему норм, встановлених владою, то ця залежність стане зрозумілою. З моменту свого зародження держава та право логічно і онтологічно зв’язані між собою, об’єктивно потребують одне одного, взаємообумовлені, діють і розвиваються разом, тому окреме їх існування і функціонування неможливе. Призначення державної влади і права у тому, що вони виступають засобом упорядкування суспільних відносин, покликані забезпечувати необхідні умови життєдіяльності людей, слугувати для них способом (формою) спільного задоволення інтересів, узгодження й акумулювання колективної волі. Якщо держава виникає з необхідності підтримання порядку, то право створює юридичні механізми для цього. Але без права влада не може бути реалізована. Лише за допомогою права соціальна група, яка прийшла до влади, може забезпечити свої інтереси, своїй волі надати загального значення, зробити її обов’язковою для виконання усіма членами суспільства.

Історична та юридична практика свідчить, що взаємодія держави та права нерідко буває суперечливою. Відносна самостійність держави від суспільства дозволяє йому приймати протиправні рішення, в тому числі й шляхом видання протиправних законів (згадаємо хоча б 30-ті роки).

Існують правові заходи політики, проте некоректно говорити про політичні основи права. Право – феномен не політичний. Політикою є лише правотворча діяльність держави та її продукти – закони та інші нормативні акти державної влади.

Право необхідне владі для здійснення своєї суверенності, легальності, легітимності, публічності, утвердження своєї моноцентричності. Право закріплює (ніби фіксує) політичну владу, використовується державою для керівництва соціально-економічними процесами, регулювання політичних відносин, боротьби з негативними явищами у суспільному житті.

Відносна самостійність права дозволяє йому впливати на політику держави та діяльність політичних інститутів, до певної міри гарантувати суспільство від узурпаторської політичної влади.

Соціологічний напрямок з’явився внаслідок розчарування, втрати інтересу до суто біологічних аспектів вивчення злочин­ності. Спочатку він мав характер стихійного протесту гнітючої більшості криміналістці проти такого підходу до цієї проблеми, а з часом набув характеру різкої критики деяких положень антро­пологів. Після з’їзду Міжнародної спілки криміналістів у 1889 р. цей напрямок оформився організаційно й загалом кон­цептуально. Для нього було характерне сполучення криміналь­но-правової доктрини та соціологічного бачення злочинності.

Кримінологи-соціологи цікавилися, передусім, залежністю між злочинним і соціальним середовищем. Серед причин зло­чинності вони називали, передовсім, соціальні обставини, що коре­няться не стільки в порочному індивіді, скільки в порочному суспільстві. Основні принципи соціологічного напрямку: злочин — явище соціальне; злочинцями не народжуються, ними стають під упливом несприятливого середовища.

Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезенто­ваний теоріями соціальної дезорганізації та диференціального зв’язку.

Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному рівні та ставить психологію злочинця в за­лежність від процесу функціонування суспільства загалом.

Теорію диференціального зв’язку розробив французький учений ГабмельТард (1843-1904). На відміну від Ч. Ломброзо,упраці «Закони наслідування» Г. Тард пояснює звикання до злочинної поведінки дією психологічних механізмів навчання та насліду­вання. Обидві його праці «Закони спадкоємства» й «Філософія по­карання» (1890 р.) були надруковані в Парижі. Злочинців він на­зивав своєрідним «соціальним експериментом» і висловлювався, що юридичні диспозиції мають будуватися на психологічній основі, а не на ршних покараннях за однакові злочини, що вважав несправедливим і спрощеним. Функція суду, на його думку, має зводитися до встановлення винуватості чи невинуватості обвину­ваченого, а ступінь його відповідальності має визначати спеціальна медична комісія.

87. Походження і розвиток інституту покарання

Традиційно першим і головним засобом у боротьбі зі злочинністю завжди було кримінальне покарання. Власне держава не змогла б забезпечувати нормальну і стабільну життєдіяльність суспільства без цього кримінально-правового інституту. Тому довгий час покарання залишалося єдиним і найбільш надійним засобом боротьби зі злочинністю. Змінювалися лише види і система покарань залежно від того, в якій суспільно економічній формації перебувало суспільство.

Покарання - це завжди кара, дія держави до особи, яка вчинила злочинне діяння. Покарання історично обґрунтовувалося релігійними вимогами про кару або відплату. Так, у Біблії сказано: «Я стягну кров вашу за вас, від всякого звіра стягну її і від руки людини, від руки всякого брата його стягну душу людини. Хто проллє людську кров, того кров проллється людиною». У Евангелії написано: «Мені помсту і аз віддам», в Корані: «Правовірні, закон відплати встановлений вами за вбивство: вільний повинен померти за вільного, і слуга за слугу...». У основі індійської релігії лежить також вчення про подяку — відплату за всі благі і погані вчинки (Карма).

Погляд на покарання як на відплату був характерний і для видатних філософів. Так, І. Кант стверджував, що «лише право відплати (jus talionis), але неодмінно перед судом може ясно вказати і кількість,і якість (розмір) покарання...»[1, с. 307].

Г. Гегель також вважав, що «із злочинцем повинно бути вчинено так, як він сам вчинив» [4,с. 144]. Ще в IV столітті до н.е. Платон трактував суть кримінального покарання: «Кожен, хто відбуває покарання, повинен стати прикладом для інших, якщо він покараний правильно, аби стати кращим і так отримати для себе користь і стати прикладом для інших» [9, с. 128]. Зазначені висловлювання, відображені і сьогодні в кримінальному

законодавстві, оскільки покарання має на меті не тільки кару за вчинений злочин, але і виправити засудженого й попередити вчинення злочинів, як ним, так і іншими членами суспільства.

Стародавня практика боротьби із суспільно небезпечними проявами характеризувалась численними видами позасудової розправи, в основі якої знаходилась кровна помста. Але з появою держав і посиленням державної влади формується і розвивається інститут кримінального права та п карання, що застосовується в межах кримінального законодавства. Жорстокість кримінальних покарань стародавності пояснювалась однозначністю давно сформованих звичаїв, органічно пов’язаних із суворими умовами виживання.

Дата добавления: 2015-05-26