Знання та ресурсна теорія

Передумовою економічного розвитку є підвищення ефективності використання економічних ресурсів. Використання наявних ресурсів за допомогою існуючих технологій в умовах певного соціально-економічного середовища перетворює їх у джерело забезпечення суспільства необхідними матеріальними та духовними благами. Згідно з технологічною парадигмою неокласичної теорії, виробниче використання ресурсів є елементом процесу створення додаткової вартості. Ресурси поділяються на три основні групи: матеріальні; трудові, у тому числі інтелектуальні; природні. Значення кожного виду ресурсів для економіки змінюється залежно від рівня розвитку технологічного способу виробництва. З початку 1990-х років у світовій теорії і практиці стратегічного управління формувався і розвивався так званий ресурсний підхід в управлінні фірмою.

Ресурсна теорія (resource-based theory) — одна з теорій існування фірми в економіці — отримала застосування в стратегічному менеджменті завдяки роботам К.Вернерфельта, Р.Румельта, Дж.Барні, Д.Тіса та ін. Дана теорія виявляє зв’язки і пояснює фактори конкурентних переваг, їх динаміку. Мета ресурсної концепції — пояснити створення, використання й відновлення конкурентних переваг в рамках ресурсів фірми.

Ключовими положеннями ресурсної теорії вважаються такі:

1) існують системні розбіжності між фірмами, що викликані відмінностями у ресурсах, якими управляє фірма, і які необхідні для реалізації стратегії;

2) ресурси нерівномірно розподілені серед фірм, що є причиною конкурентних переваг чи вразливості компанії;

3) ресурси відносно стабільні. Якщо конкурентні переваги фірми ґрунтуються на володінні якимось ресурсом, то фірма намагається блокувати чи уповільнити поширення таких ресурсів. У теоретичних концепціях постіндустріального суспільства, економіка якого ґрунтується на широкому застосуванні наукового знання, роль творчої особистості та інтелектуальних ресурсів стає провідною. Зазначене підтверджується такими характеристиками сучасного способу виробництва: надзвичайно швидкий темп, широкі масштаби та глибина змін у розвитку науки і техніки мають революційний вплив на всю господарську систему, різні галузі матеріального виробництва і сфери послуг, що проявляється у змінах їх співвідношення, структурі зайнятості, технологічних процесів і форм організації виробництва. Для створення суспільного багатства знання та інформація стають вагомішими за матеріальні фактори. Використання цих нових факторів забезпечує зростання ефективності виробництва та збільшення суспільного продукту. Відмінності між фірмами та країнами у сферах володіння інтелектуальними ресурсами зумовлюють нерівномірність розподілу суспільного багатства; у структурі суспільного виробництва збільшується питома вага високотехнологічного сектору, у складі виробленої продукції зростає частка доданої вартості за рахунок інтелектуальної складової, змінюється характер людської праці на користь творчої та інтелектуальної діяльності; разом із процесами дематеріалізації виробництва, що об’єктивно зумовлено формуванням сучасного постіндустріального суспільства, основним фактором конкурентоспроможності економіки стає рівень її технологізації, а основним ресурсом добробуту кожної країни чи корпорації стає творчий та інтелектуальний потенціал людини (працівника).

Отже, як у теоретичному, так і в практичному плані першочергову важливість набуває визначення знання, що стає найважливішим фундаментальним ресурсом суспільного розвитку. Слід зазначити, що зниження ролі і значення в сучасній економіці традиційних факторів виробництва (матеріалів, землі, фінансових ресурсів) було відзначено ще в останній чверті ХХ століття.

Так, у 70-80-х роках ХХ століття в Японії Т. Сакайя, один із розробників стратегії виведення японських товарів на зовнішній ринок, першим відзначив, що традиційні фактори виробництва вже не визначають ту цінність, яку споживачі визнають за тим або іншим продуктом. Зокрема, у 1985 році в книзі " Вартість, створювана знанням, або Історія майбутнього" Т. Сакайя писав: "Я вважаю, що нині ми вступаємо в новий етап цивілізації, на якому рушійною силою є цінності, створювані знанням, і саме тому я називаю цей етап суспільством, що базується на створюваних знанням цінностях". Е. Тоффлер у середині 80-х років ХХ століття зазначав, що більшість компаній "третьої хвилі" вже не збільшують свої прибутки за допомогою "вижимання поту" зі своїх співробітників; головного значення набули інформація і творчість.

Отже, вже до початку ХХІ століття була помічена і теоретично обґрунтована пріоритетність нематеріальних ресурсів у формуванні конкурентних переваг підприємств. Проте слід зазначити, що система наукових поглядів на сутність нематеріальних ресурсів ще остаточно не сформувалася, тому що цей вид ресурсів з’явився і виділений у самостійний порівняно недавно. Це, зокрема, й обумовлює відсутність усталеного і загальноприйнятого понятійно-категорійного апарату в цій сфері науки. Розгляд інтелектуальних ресурсів як фактора економічного зростання дозволяє відзначити їхні істотні особливості в порівнянні з матеріальними факторами суспільного виробництва, що не дозволяє ставити їх в один ряд з останніми. Правильніше було б сказати, що це другорядний фактор, який стоїть поза матеріальними факторами виробництва і визначає їхню якість.

З точки зору економічної теорії, особливості інтелектуальних ресурсів полягають у такому:

1) формування інтелектуальних ресурсів забезпечується комплексом галузей, що порівняно недавно посіли самостійне місце поруч з галузями реального сектора економіки і цілком залежать від нього;

2) взаємодія галузей інтелектуального забезпечення виробництва з реальним сектором економіки не вміщається в звичайну схему ринкових відносин. Формування освітнього і культурного потенціалу населення і нагромадження знань завжди були прерогативою держави і різного роду суспільних інститутів;

3) вартісна оцінка інтелектуальних ресурсів на макрорівні як фактор економічного зростання надзвичайно ускладнена, якщо взагалі можлива;

4) витрати на них мають характер довгострокових інвестицій, віддача від яких може бути отримана набагато пізніше, ніж від інших видів капіталовкладень. Один з авторів ресурсної теорії фірми

Р.Хол розподілив нематеріальні ресурси підприємства на дві групи:

1) нематеріальні активи;

2) можливості.

Нематеріальні активи — ресурси, що не мають матеріальної форми, зафіксованої в документах підприємства вартістю, якою володіють. Відмінною рисою нематеріальних активів є документально підтверджене право підприємства на володіння ними в результаті їхнього придбання або розробки. Право володіння захищене законом. До нематеріальних активів підприємства відносять, наприклад, торговельні марки, ліцензії, патенти, копірайти, контракти. Чим більш р0звинутою є економіка країни, тим більша кількість видів нематеріальних активів зустрічається в практиці діяльності підприємств, тим більш розвинутою є законодавча база, що регулює їхнє використання. Можливості підприємства — ресурси, що не мають матеріальної форми та документального оформлення і не володіють зафіксованою в документах підприємства вартістю.

До можливостей, зокрема, відносять репутацію підприємства, репутацію виробленого товару, знання працівників підприємства, його корпоративну (організаційну) культуру. Зокрема, репутація підприємства — колективне сприйняття клієнтами, конкурентами, потенційними працівниками, кредиторами, галузевими аналітиками й іншими публічними інститутами якості управління підприємством, якості його продукції і послуг, інновацій, вартості довгострокових інвестицій, фінансової стійкості, здатності залучати, розвивати й утримувати талановитих людей, відповідальності перед суспільством і навколишнім середовищем та використання корпоративних активів.

Організаційна культура — переконання, знання, способи мислення і звички, відповідно до яких працівники представлені в організації як результат того, що вони одержали мову, цінності, звички поводження і думки". Організаційна культура дедалі більше розглядається як продукт переконань вищого управлінського персоналу.

Ресурсний підхід до знань означає, що знання самі по собі не мають цінності. Вони набувають її тільки будучи втіленими в діях. Економічна концепція ресурсів, виявляючи їх релевантність для досягнення цілей, виходить з визначення якісних і кількісних характеристик ресурсів і відповідного їм найбільш ефективного напряму організаційного розвитку. Вона дозволяє уявити складні багатоланкові процеси у вигляді безлічі взаємозалежних простих логічних ланцюгів типу "ресурс — процес — результат", у яких у міру зростання складності конструкції статус елементів варіюється. Результат, досягнутий на попередньому рівні, може розглядатися як ресурс для наступного етапу дослідження проблеми і т. ін. Знання економічно доцільне лише тоді, коли воно може зробити свій внесок у досягнення мети. Він можливий лише за орієнтації знання на дію в прямій або непрямій формі. Орієнтація на дію в прямій формі означає, що носій знання здатен перетворити його на конкретні дії, що ведуть до досягнення власних цілей або цілей третьої сторони. Орієнтація на дію в непрямій формі відбувається за умови, коли носій знання розуміє, що інші індивіди за допомогою його знання можуть розпочати цілеспрямовані дії. Пов’язані зі знанням дії стосуються комбінації факторів виробництва і їхніх використань для цілей організацій.

Фактори, що впливають на виникнення знань організації, представлено трьома групами:

1) використання внутрішнього потенціалу (персонал, технології і процеси, фінанси);

2) ефективна взаємодія із зовнішнім середовищем (клієнти, конкуренти, бізнес-партнери, регулюючі органи);

3) відновлення і розвиток (інноваційна активність, досягнення науково-технологічного прогресу).

Схожого погляду на знання організації дотримується П.Друкер, на думку якого "знання саме по собі не є корисним у бізнесі,… воно є ефективним тільки в тій мірі, у якій воно робить внесок у життя за межами бізнесу — у світ ринків та споживачів". Організація здатна створювати інтегрувати, накопичувати знання. Знання як унікальний ресурс невичерпні, але, будучи продуктом інтелектуальної праці, вони можуть продаватися та купуватися, і, на відміну від інших товарів, залишаються власністю свого виробника. Поширення інформаційних технологій якісно змінило систему відносної цінності ресурсів, поставивши на перший план інтелект та фінанси, які стали найбільш мобільними. Це, у свою чергу, змінило характер співпраці між розвинутими країнами і тими, що розвиваються: творче освоєння одних іншими за допомогою безпосередніх інвестицій у реальний економічний сектор почало поступатися місцем руйнівному освоєнню території шляхом вилучення фінансових та інтелектуальних ресурсів. Потрапивши під такий вплив, країни, що розвиваються, безповоротно втрачають не лише важливі інтелектуальні ресурси розвитку, але й саму здатність їх виробляти, відновлювати. Це повністю позбавляє їх будь-якої економічної перспективи. Невідворотне відставання цих країн виникає не лише через вимивання із них найцінніших у нових умовах ресурсів, але й через падіння рівня віддачі від традиційних ресурсів і технологій, якими ці суспільства володіють. Адже найважливішим, з точки зору практичної політики, результатом кожного нового етапу розвитку людства, є відносне знецінення всіх "старих" технологій та продуктів, їх застосування залежно від поширення нових. Тому основною тенденцією стає зниження світових цін на сировину і на продукти відносно низької інтелектуальної праці.

Наприклад, США, які активно "скидають" за кордон вже не стільки екологічно, скільки "інтелектуально брудні", тобто надто прості виробництва, максимально застрахували себе від негативних наслідків свого ж технологічного ривка. Важливим аспектом використання інформаційних ресурсів є так званий ефект мережевої взаємодії, який обумовлений тим, що багато одиниць сучасної техніки (комп’ютери, факси, телефони) працюють у межах розгалуженої мережі. Мережі характеризуються задовільним зовнішнім ефектом — екстерналією: чим більше елементів в мережі, тим більше користі і відповідного економічного ефекту кожного окремого апарата. Виникає задовільний зворотний зв’язок, коли власники вже існуючих апаратів зацікавлені в розширенні цієї мережі і отримують прирощення ефекту від розширення. Наприклад, чим більше вузлів в інтернеті, тим краще. Те саме можна сказати й про програмне забезпечення. В умовах економіки знань ефект масштабу набуває нових форм. Традиційно ефект масштабу проявляється в тому, що із збільшенням масштабу зменшуються витрати на виробництво одиниці продукції, але при цьому зростають витрати, пов’язані з координацією більш складних процесів. Мережевий ефект взаємодії породжує нове явище зростаючої граничної корисності і зростаючої граничної продуктивності. Чим більший масштаб діяльності, тим більша ефективність використання додатково залучених ресурсів. Особливо яскраво ефект масштабу проявляється в межах мережі, яка використовує вироблені нею стандарти. Стандарти в економіці знань стають основним фактором конкурентоспроможності.

Наприклад, існує конкуренція стандартів на відеозапис в побутових відеокомп’ютерах, на програмне забезпечення для широкого кола користувачів (типу Word, Excel та інші), систем персональних комп’ютерів та інших аналогічних товарів масового попиту. Мережева структура сприяє підвищенню компетентності членів організації завдяки можливості спілкуватися "світлим головам", на чому наголошує Б.Гейтс: "Коли ж набирається критична маса людей з високим IQ, що працюють рука в руку, потенціал компанії злітає просто до небес". Пріоритетна увага з боку сучасної компанії до знання й інформації як до головних факторів виробництва, не випадкова. Сьогодні різні комбінації природних ресурсів, праці і капіталу розглядаються у виробництві як другорядні.

Так, наприкінці 1970-х років господарські відносини країн- лідерів успішно сформували систему нелімітованих ресурсів, причому невичерпність їх (землі, води, корисних копалин) полягає не в пошуку і розробці нових родовищ, а в скороченні потреби в них. В.Іноземцев зазначав: "З 1973 по 1985 рік валовий національний продукт постіндустріальних країн збільшився на 32%, а споживання енергії — на 5%; тільки між 1975 і 1987 роками при зростанні валового продукту більш ніж на 25% американське сільське господарство скоротило споживання енергії в 1,65 раза. При збільшеному в 2,5 раза національному продукті Сполучені Штати імпортують менше чорних металів, ніж у 1960 році, з 1973 по 1986 рік споживання бензину новим американським автомобілем знизилося з 17,8 до 8,7 л/100 км" 18. В іншій своїй роботі, він говорить про те, що "очікується, що в найближчі роки у виробництво будуть запущені моделі, що споживають усього лише 2,1 літра бензину на 100 кілометрів". На сьогодні ці прогнози справдилися. Також у названій роботі відзначається, що в результаті впровадження технологій у країнах-учасниках Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) за період з 1973 по 1985 рік валовий національний продукт збільшився на 32%, а споживання енергії на 5. Динаміка розвитку господарської системи країн Заходу в 80—90-ті роки супроводжувалася абсолютним скороченням енергопостачання. Крім того, уряди європейських країн ухвалили довгострокову програму, згідно з якою протягом найближчих трьох десятиліть господарські потреби в природних ресурсах з розрахунку на 100 дол. отриманого національного доходу повинні знизитися в 10 разів — до 31 кілограма в порівнянні з 300 кілограмами в 1996 році 20. На сьогодні багато сировинних ресурсів виключаються з виробництва за рахунок ефективніших синтетичних замінників. Даний факт лише підтверджує пріоритетний характер розвитку самовідродження знання, підвищення попиту на знаннємісткий продукт та інтелектуальний капітал як форму втілення і засіб реалізації даного знання. Досить переконливим є і той факт, що якщо після Другої світової війни вартість матеріалів і енергії у витратах на виготовлення мідного дроту для телефонії досягала 80%, то під час виробництва оптоволоконного кабелю ця частка скорочується до 10%, а частка матеріалів вартості мікропроцесорів, що застосовуються у сучасних комп’ютерах, не перевищує 2%. Ефективність нових винаходів наочно демонструє такий факт: "Мідний кабель, прокладений по дну Атлантичного океану в 1966 році, міг використовуватися для 138 рівнобіжних викликів, а оптоволоконний кабель, інстальований на початку 90-х, здатний обслуговувати одночасно понад 1,5 мільйона абонентів". Характеризуючи знання, як визначальний фактор виробництва,

В. Іноземцев також вказує на такі його властивості: "Тут суперечливо сполучаться справжня безмежність з рідкістю вищого рівня, об’єктивний характер з безпрецедентним суб’єктивізмом, невідтворюваність з тиражованістю; їх неекономічна мотивація викликає очевидні і цілком економічні по своїй суті наслідки".

Дата добавления: 2015-05-26