Грошово-кредитне регулювання

Цілі грошово-кредитного регулювання

Грошово-кредитні (монетарні) важелі є одними з основних інструментів економічної політики держави. Сутність державного регулювання економіки за допомогою грошово-кредитних інструментів полягає у впливі на грошову пропозицію та ціну кредиту.

Грошово-кредитна політика — це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабіль­ності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Здійснення державою продуманої грошово-кредитної політики передбачає розмежування її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль грошово-кредитної політики має бути підпорядкованою загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави: стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін. Тактичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом і пропозицією грошей. Визначаючи тактичні й оперативні завдання грошово-кредитної політики потрібно враховувати необхідність її диференціації залежно від конкретної макроекономічної ситуації.

Вибір напрямків грошово-кредитної політики, її цілей і механізмів має враховувати і зовнішньоекономічні фактори функціонування економіки, ступінь інтегрованості країни у світовий економічний простір. Останнє передбачає необхідність узгодженості грошово-кредитної та валютної політики.

Суб’єктом грошово-кредитної політики є держава в особі цент­рального банку й відповідних урядових структур — міністерства фінансів, скарбниці, органів нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, установ зі страхування депозитів та інші.

Банківська система

Функціонування економіки можливе лише при наявності фінансових коштів. Кредитно-фінансове обслуговування суб’єктів економіки є найважливішою функцією банківської системи. Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України (НБУ) та інших банків, у тому числі державних (Зовнішньоекономічний банк України, Ощадний банк України) та комерційних банків різних видів і форм власності.

Банки — це установи, функцією яких є кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучених коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредит­них ресурсів, касове та розрахункове обслуговування економіки, виконання валютних та інших банківських операцій, передбачених законодавством. Комерційні банки створюються на акціонер­них або пайових засадах юридичними та фізичними особами.

Національний банк України

Національний банк України (НБУ) є централь­ним банком України, особливим централь-
ним органом державного управління.

НБУ є економічно самостійним органом, який здійснює витрати за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а в деяких випадках — також і за рахунок Державного бюджету. Національний банк є юридичною особою, має відокрем­лене майно, що є об’єктом права державної власності і перебуває в його повному господарському віданні.

Національний банк не відповідає за зобов’язаннями органів державної влади та інших банків, а органи державної влади і банки не відповідають за зобов’язаннями НБУ, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов’язання.

Планові доходи та витрати НБУ відображаються в кошторисі його доходів і витрат. Цей кошторис повинен забезпечувати мож­ливість виконання Національним банком його функцій.

Вищим органом управління НБУ є Рада Національного банку України. Керівним органом НБУ є Правління Національного банку України. Очолює Правління НБУ Голова Національного банку України.

НБУ є підзвітним Президенту та Верховній Раді в межах їхніх конституційних повноважень.

Регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків

НБУ встановлює банкам нормативи обов’язкового резервування коштів, керуючись такими вимогами закону: по-перше, розмір обов’язкових резервів визначається для всіх банків однаково: у процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів у національній та іноземній валюті; по-друге, для різних видів зобов’язань можуть встановлюватися різні норми обов’язкових резервів; по-третє, рішення про підвищення норм резерву набирає чинності не раніше ніж через 10 днів після його опублікування.

Диференційовані ставки обов’язкових мінімальних резервів встановлено у вигляді процентів від сум залучених коштів залеж­но від джерел їх формування за такими нормативами, %:

· кошти державних і позабюджетних фондів, включно з переданими на баланс банків за окремими фінансовими угодами — 60;

· кошти місцевих бюджетів і державних страхових організацій — 40;

· кошти на розрахункових і поточних рахунках юридичних осіб — 25;

· вклади населення й депозити, залучені на строк до 6 місяців — 20.

Валютне регулювання

Основним об’єктом валютного регулювання є відповідна корекція курсу національної грошової одиниці. Валютне регулювання на національному рівні здійснюється на базі принципів і методів, що визначаються Міжнародним валютним фондом (МВФ) та регіональними союзами, до яких входять окремі країни. Суб’єктами валютного регулювання в Україні є Кабінет Міністрів і Національний банк.

Кабінет Міністрів визначає ліміт зовнішнього державного боргу, бере участь у розробці платіжного балансу, забезпечує формування і є розпорядником Державного валютного фонду. До компетенції НБУ у сфері валютного регулювання належить: видання нормативних актів щодо ведення валютних операцій; видача та відкликання ліцензій на здійснення операцій з валютними цінностями, здійснення контролю за діяльністю банків, які отримали таку ліцензію; установлення лімітів відкритої валютної позиції для банків, що купують та продають іноземну валюту.

Для регулювання валютного курсу залежно від моделі валютної політики використовуються методи девальвації та ревальвації національної грошової одиниці.

Девальвація — це дії відповідних державних органів, що мають на меті зниження обмінних курсів валюти власної країни. Таке зниження спрямовується, з одного боку, на стимулювання експорту та споживчого попиту на внутрішньому ринку, а, з другого, — на підвищення конкурентоспроможності та поліпшення торговельних позицій країни на світовому ринку.

Ревальвація має протилежний зміст. Вона пов’язана з діями, спрямованими на підвищення курсу національної валюти. Ревальвацією стимулюється товарний імпорт, приплив іноземних інвестицій.

Регулювання курсу гривні здійснюється проведенням дисконт­ної та девізної валютної політики. Сутність дисконтної валютної політики полягає у зниженні або підвищенні Національним банком процентних ставок за кредит з метою регулювання попиту на позичковий капітал. Цей напрямок валютного регулювання входить до арсеналу опосередкованих методів. Підвищення процентних ставок, завдяки збільшенню попиту на іноземну валюту, веде до зростання її курсу; зменшення процентних ставок дає зворотний ефект.

Прямий вплив на курс національної грошової одиниці здійснюється інструментами девізної політики. НБУ здійснює девізну валютну політику на підставі регулювання курсу гривні до іноземних валют через купівлю та продаж іноземної валюти на фінансових ринках (валютну інтервенцію).

Дата добавления: 2015-05-26