Підсистема поведінки. 16 страница

Хибність такого підходу очевидна. Адже слід визначити, що у людини завжди є і буде здатність особистої оцінки, інтерпретації інформації. Особистісний компонент є складовою саме людського "Я". Людина крім знань, які може зберігати машина, володіє інтуїцією, вірою, відчуттями та іншими властивостями, притаманними лише людині. У перспективі раціональним, сприйнятним має бути досягнення гармонійної єдності між розвитком знання і технологій, з одного боку, і здатністю до адекватного розвитку темпів пристосування людини до власних результатів діяльності – з іншого.

73. Екологічні проблеми сучасної цивілізації

Перехід людства від використання примітивних знарядь праці до техногенної цивілізації поряд із позитивними призвів до значних негативних наслідків. Зокрема, він виявився деструктивним стосовно природи. Екосистема (від гр. oinos – оселя, середовище) планети – атмосфера, гідросфера, літосфера і біосфера – зазнала руйнівного впливу людини.

Найбільше страждає атмосфера Землі. Руйнування атмосфери під впливом різних технологічних процесів катастрофічно відображається на організмі людини. Сьогодні наука фіксує понад 3000 видів хімічних речовин, які негативно впливають на розвиток людини і призводять до значних змін в організмі.

Так, якщо в середині 40-х років XX ст. було зафіксовано 0,7% неповноцінних дітей серед новонароджених, як наслідок впливу різного роду мутагенних процесів, то на зламі тисячоліть ця цифра перевищує 10%, що змушує говорити про небезпеку для повноцінного розвитку генофонду людства.

За інформацією ООН, в атмосферу щорічно викидається 110 млн т оксиду сірки, 70 млн т оксиду азоту, 180 млн т оксиду вуглецю, 90 млн т неочищених отруйних газів, 700 тис. т фреонів (сполук важких металів), 500 тис. т свинцю тощо.

Значної шкоди організмові людини завдає отруйний тютюновий дим, який у 4 рази шкідливіший, ніж вихлопні гази автомобіля. Підраховано, що тютюновий дим забруднює повітря у сотні тисяч разів більше, ніж будь-який металургійний чи хімічний комбінат. Курець вдихає повітря, забруднення якого в сотні разів перевищує гранично допустимі межі. Адже цей дим містить близько 200 особливо отруйних речовин.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, від хвороб, спричинених палінням, щорічно помирає 1,5 млн осіб, а витрати на лікування хвороб, пов'язаних з курінням, сягають 100 млрд дол. щорічно.

У житті людини важливу роль відіграє гідросфера. Вода є головною складовою будови будь-якого біологічного організму, джерелом кисню. Але ставлення до неї не краще, ніж до інших елементів навколишнього природного середовища. Світовому океану відводиться роль гігантського звалища більшої частини промислових і радіаційних відходів. Особливо жахливі показники забруднення його нафтою. За даними науковців, нафтовою плівкою покрито майже 1/4 поверхні Світового океану.

Гострою є проблема забезпечення людства прісною водою. Частина запасів прісної води в Світовому океані дуже незначна – всього близько 4%. Але 70% прісної води знаходиться в льодах Антарктиди, Гренландії та на гірських вершинах. Близько 30% запасів становлять підземні води. На ріки та озера припадає лише 0,02% всієї прісної води. Різко зростає споживання води. Підраховано, що в стародавні часи витрати води на душу населення становили 12–18 літрів за добу, а сьогодні – 200–400 літрів. Значно зростає використання води в промисловості.

Небезпеку для здоров'я становить надзвичайне забруднення води. Мільйони людей планети вживають воду, насичену шкідливими для організму речовинами, що призводить до різного роду важких захворювань.

Дедалі чіткіше проявляється негативний вплив науково-технічного прогресу на ґрунт. Він поповнюється нехарактерними для нього фізичними, хімічними та біологічними складовими. Забруднювачі через рослинні або тваринні продукти харчування потрапляють в організм людини.

Небезпечною за своїми наслідками є ерозія ґрунтів, тобто руйнація верхніх, найбільш родючих шарів ґрунту. Нераціональна господарська діяльність призвела до того, що щорічно із сільськогосподарського обороту вибуває 3% оброблюваної землі, тобто 50–70 тис. км2 ріллі.

Техногенна цивілізація призвела до зневажливого, навіть злочинного ставлення суспільства до біосфери, тобто до світу активного життя, яке становить нижню частину атмосфери, гідросферу і верхню частину літосфери. Протягом активного матеріально-економічного розвитку суспільство знищило 70% лісів.

Протягом року з планети зникає близько 11 млн га лісів. Роль лісів у природі надзвичайно важлива. Адже, не дивлячись, що ліси займають всього 7% земної поверхні, в них зосереджено 60% наявних видів рослин. Біомаса лісів становить 90% всієї біомаси суходолу. В зв'язку з масовою вирубкою лісів різко зросли темпи вимирання цілих видів тварин. Під загрозою знищення перебуває 1200 видів. За рік вимирає на планеті в середньому 25–ЗО видів, у тому числі І один вид або підвид хребетних тварин.

З наведених прикладів зрозуміло, що суспільство деструктивно впливає на природу, незважаючи на її важливу роль як необхідної і постійної умови розвитку людської спільноти. Але слід усвідомлювати, що страждає не лише природа. Будь-які зміни в зовнішньому світі негайно відбиваються на самій людині:

здоров'ї, психічному стані, повноцінності способу життя. Отже, в епоху техногенної цивілізації чітко проявляється екологічна криза, яка негативно впливає на долю людини, суспільства в цілому.

Вчені пропонують деякі шляхи запобігання екологічної катастрофи. їх можна звести до таких основних напрямків діяльності:

1. Невідкладна розробка і втілення в життя заходів з перевиховання сучасних і майбутніх поколінь з метою переорієнтації відносно загальнолюдських цінностей, зокрема, ролі природи в житті людини.

Має формуватися ставлення до природи не як до сировинної бази, енергетичних джерел, не як до об'єкта матеріального використання взагалі. Слід згадати трепетне ставлення попередніх поколінь (приблизно до XIX ст.) до природи як до колиски людства, як до джерела духовної наснаги. Необхідно, щоб кожна людина усвідомила духовне, а не матеріальне значення природи. Піднести природу до рангу загальнолюдських цінностей – першочергове завдання виховання людини. Кожний повинен відчувати свою, особисту відповідальність за стан навколишнього природного середовища і робити все можливе для його збереження.

2. Науковий пошук принципово нових форм матеріально-технічної діяльності суспільства. Це мають бути такі форми, які б максимально сприяли нормалізації відносин між людиною і природою. Мова йде перш за все про розробку і впровадження "чистих" і безпечних джерел енергії (геліоенергетики, біоенергетики, вітрової, вторинної енергетики тощо), комп'ютерно-інформаційної техніки, цифрового зв'язку, робототехніки, подальшу розробку та переробку безпечних штучних матеріалів.

3. Подальша розробка і впровадження в життя законодавчої, правової бази відносно збереження природного середовища. Особливо важливо, щоб закони і "діяли". В Україні прийнято закон про охорону навколишнього середовища. Але, на жаль, дотримання його здебільшого носить формальний характер, що нерідко призводить до екологічних катастроф. Необхідний посилений законодавчий і громадський контроль, щоб будь-яке порушення екологічної системи мало своїм наслідком притягнення винних до кримінально-правової відповідальності.

74. Політика як явище суспільного життя

У пошуках ефективних засобів досягання суспільної злагоди люди використовували різні механізми регуляції відносин між собою. Створювалися, наприклад, такі регулятиви життєдіяльності індивідів та соціальних груп, як традиція, звички, тотем і табу, релігія і мораль, культура, політика, право тощо. Вони взаємодіють між собою. Складається система регулятивів, яка підтримує громадський порядок, злагоду, дисципліну в суспільстві.

Система регулятивів суспільного співжиття має конкретно-історичний характер. Більш складні й розгалужені суспільні відносини потребують більш високого рівня механізму регуляції. Так, в первісному суспільстві досить було інституту тотемізму. Пізніше стали необхідними традиції і звичаї, мораль і релігія.

У класовому суспільстві виникають такі регулятиви, як політика і право.

Політика (від гр. politike – мистецтво управління державою, державна діяльність) – це сфера відносин соціальних спільнот, свідома лінія поведінки соціальної групи щодо інших груп, держави, суспільних явищ) яка відображає становище цієї групи та її інтереси.

Сутність політики проявляється в трьох основних формах життєдіяльності суспільства:

– теоретична і практична діяльність класів, націй, соціальних груп, партій та індивідів, спрямована на завоювання, використання та утримання політичної влади;

– участь в діяльності держави і суспільств^

– теоретична і практична діяльність соціальних груп та індивідів, спрямована на усвідомлення та відстоювання своїх групових інтересів на рівні суспільства.

Політика має складну внутрішню структуру, вона включає:

– сферу політичних відносин;

– політичні організації та установи, цілі, зміст та методи їх діяльності;

– політичні погляди і теорії.

Політика виконує різноманітні функції:

– організаційну – забезпечує практичну участь громадян, партій, соціальних груп у формуванні та роботі органів влади;

– комунікативну – забезпечує консолідацію суб'єктів політичної діяльності;

– мобілізаційну – створює умови для участі в політичних процесах;

– інтегруючу – об'єднує соціальні сили суспільства, підкоряючи їх політичним, суспільним цілям;

– управлінську – спрямовує діяльність соціальних груп на створення ефективних регулятивних механізмів суспільного життя;

– соціально-економічну – прагне до найбільш ефективного функціонування економіки суспільства;

– культурно-виховну та ін.

Політика реалізується в суспільстві засобами влади. Остання складається з влади держави, органів самоврядування, партій і груп, влади політичних лідерів, засобів масової інформації тощо.

Регулятивні можливості політики спрямовуються насамперед на сферу економіки. Матеріальний інтерес проявляється в концентрованому вигляді в політиці. Остання виражає сутність економіки. Але не можна цей факт абсолютизувати. Слід взаємодію економіки і політики розглядати діалектично, враховуючи конкретно-історичний характер розвитку цих явищ суспільного життя.

Політика проникає майже в усі сфери соціального життя – науку і культуру, релігію і мистецтво, філософію і мораль, тому будь-яка проблема набуває політичного забарвлення, якщо її розуміння чи вирішення торкається життєвих інтересів держави, націй, класів, партій тощо, тому у зв'язку з цим слушно говорити про наукову, культурну, соціальну та іншу політику.

Розрізняють внутрішню політику, яка регулює життя громадян всередині держави (взаємовідносини

соціальних груп, націй, верств, класів, партій) і зовнішню політику – міждержавні зв'язки та процеси (взаємовідносини між державами, народами, націями).

75. Політична система суспільства, її структура і функції

Надзвичайно складним і розмаїтим явищем суспільства є його політичне життя. Воно охоплює всі організовані й неорганізовані форми політичної життєдіяльності людей, політичну ідеологію і психологію, політичні інститути та установи, політичні відносини та процеси, політичну поведінку тощо.

Базовим, визначальним елементом політичного життя є політична система.

Політична система – це сукупність і механізм взаємодії державних і політичних інститутів, політичних відносин, а також політичних і правових норм.

Як бачимо, політична система має досить складну структуру. Остання, як правило, піддається змінам залежно від етапів розвитку суспільства. Але водночас, вона є явищем відносно самостійним і суттєво та безпосередньо впливає на всі інші сфери життєдіяльності суспільства – економіку, науку, освіту, мораль тощо. Разом з тим, вона зазнає суттєвого впливу цих сфер.

До основних елементів структури політичної системи належать:

– держава. Це ядро політичної системи. Вона становить сукупність установ і організацій, що здійснюють управління суспільством. Основні ознаки держави: система органів та установ, які виконують функції державної влади, наявність певної території, права, яке закріплює систему державних норм;

– партії і партійні системи. Партія – це організація, що об'єднує громадян одного політичного спрямування. Визначальними рисами партій є їх місце і роль в політичній системі, внутрішня структура та методи діяльності, соціальна база, ідеологія.

Як правило, в суспільстві функціонують декілька партій. В сукупності вони становлять партійну систему, яка використовує певний механізм та методи в боротьбі за владу.

Історичні типи партійних систем: однопартійна двопартійна, або біпартійна (наявність двох основних партій, влада яких чергується), багатопартійна (наявність декількох партій, які беруть участь і здійснюють реальний вплив на органи державної влади;

– громадські організації і рухи. Це соціальні групи, об'єднані певними інтересами, які не прагнуть до участі в діяльності органів державної влади. Але вони прагнуть контролювати прийняття важливих державних рішень, наприклад питань екології, охорони здоров'я, забезпечення належного рівня народжуваності та якісного стану населення тощо;

– політична свідомість та політична культура, які відображають політичне життя суспільства в поглядах, ідеях, традиціях, уявленнях, правилах та нормах поведінки людини, соціальної групи чи нації;

– засоби масової інформації.

Політична система суспільства покликана виконувати такі функції:

– формування цілей та завдань суспільства;

– розробка програм життєдіяльності суспільства згідно з інтересами керівних верств;

– мобілізація ресурсів суспільства відповідно до певних інтересів;

– забезпечення інтеграції всіх суспільних груп навколо загальних соціально-політичних цілей та цінностей, панівної ідеології та культури;

– розподіл цінностей у суспільстві відповідно до інтересів, насамперед, панівних соціальних груп;

– забезпечення цілісного управлінського впливу на суспільні процеси.

Для політичних систем пострадянських країн характерним є не лише наявність легальних інститутів, а й тіньового елементу в них, тобто конкуруючих структур. Складовими тіньової частини політичної системи є політичні клани, клуби, парламентське лобі, оточення перших осіб держави, "мізкові центри" при них тощо. Сюди можна віднести також нелегальну діяльність легальних установ, політичні інтриги та ігри, таємні функції окремих установ чи посадових осіб, земляцькі стосунки тощо. Загалом, такий стан можна кваліфікувати як наявність справжньої конкуруючої структури всередині політичної системи. За певних умов вона може фактично виконувати функції домінуючої політичної системи і перетворитися на альтернативу легальній політичній системі суспільства.

76. Соціально-філософський аспект держави, форм правління, державного устрою, політичних режимів

Основною складовою політичної системи суспільства е держава.

Держава – це сукупність взаємозв'язаних установ та організацій, які здійснюють управління суспільством.

Основні ознаки держави:

– наявність особливої системи органів і установ, що здійснюють функції державної влади;

– територіальний розподіл на райони, округи, штати, губернії та ін., на які поширюється юрисдикція цієї держави;

– наявність права, що закріплює систему норм, затверджених державою.

Щодо першої ознаки, слід підкреслити важливість структуризації державних органів залежно від виконуваних ними функцій. Як правило, має бути три гілки державної влади: законодавча, виконавча та судова. їм відповідають певні органи: органи законодавчої влади (парламент і відповідні органи на місцях), органи виконавчої влади (урядові заклади і установи на регіональному рівні) і, нарешті, органи судової влади, які здійснюють функцію судочинства.

Функції держави:

– регулювання економічних, соціальних, правових відносин;

– забезпечення функціонування політичної системи, що склалася;

– стягування податків;

– представництво інтересів держави в системі міжнародних інтересів;

– придушення опору соціальних груп, що перебувають в опозиції.

Держави розрізняються за формами правління. Форма правління відбиває принципи владних повноважень між різними гілками державної влади.

Основними формами правління є монархія або республіка.

Монархія являє собою необмежену владу однієї людини: короля, царя чи імператора. Ця форма правління характерна для феодального суспільства. Сьогодні майже 40 країн світу є монархіями. Виділяють такі різновиди монархій, як абсолютна і конституційна (Англія, Японія, Швеція, Норвегія та ін.)

Республіка передбачає наявність виборної влади. Історія знає аристократичні республіки, тобто коли влада хоча і виборна, але знаходиться в руках невеликої меншості імущого населення, і демократичні, коли в управлінні державою беруть участь трудящі маси.

Сучасні республіки можуть бути президентськими або парламентськими.

У президентській республіці незалежно від парламенту вибирається президент, який формує уряд. Останній несе відповідальність лише перед президентом. Він не відповідальний перед парламентом (наприклад у США).

У парламентській республіці президент вибирається парламентом. Уряд є відповідальним перед парламентом і очолюється не президентом, а прем'єр-міністром (наприклад, в Італії, Німеччині, Швейцарії та ін.).

Держави розрізняються також за формою державного устрою, тобто за внутрішнім поділом. Держава може бути унітарною, федерацією або конфедерацією.

Унітарна держава – це сукупність єдиних адміністративно-територіальних одиниць, які не мають політичної самостійності (Фінляндія, Франція, Швеція, Японія та ін.).

Федерація – це союз відносно самостійних державних утворень, кожне з яких має свою систему законодавчих, виконавчих та судових органів (США, Індія, Росія, Німеччина та ін.).

Конфедерація – союз, об'єднання, в якому відносини між державами, що входять в нього, будуються j на взаємній договірній основі зі збереженням кожним j з них своєї незалежності.

Держави різняться політичними режимами. Політичний режим – це система прийомів та методів реалізації державної влади, а також ставлення органів і державної влади до правових засад їх діяльності. Існують демократичні і диктаторські політичні режими.

Демократичний режим – побудова державного апарату за принципом розподілу влади, наявність представницьких органів, які вибираються населенням, всезагальне виборче право, функціонування багатопартійної системи тощо.

Диктаторський режим – відсутність системи розподілу влади, монополізація влади, значне обмеження громадянського суспільства, застосування репресій та терору, сувора однопартійність, контроль усіх сфер суспільства, наявність єдиної ідеології.

Отже, держави, як основні складові політичної системи, розрізняються формами правління, формами державного устрою і типами політичних режимів.

77. Громадянське суспільство і правова держава: філософський зміст понять

Громадянське суспільство – це суспільство, в якому спосіб життєдіяльності індивідів, потреби та інтереси задовольняються не державними та політичними методами, а сукупністю природних форм їх життєдіяльності.

Важлива ознака громадянського суспільства – його саморегульованість. Діяльність політичних інститутів та організацій в ньому перебуває під суворим контролем народу або вони зовсім відсутні.

Суттєвою ознакою громадянського суспільства є також економічна і соціальна свобода його індивідів. Останні не відчувають відчуженості від власності, від результатів своєї праці, можуть вільно вибирати різні форми власності, не зазнають обмежень при переході з однієї соціальної групи в іншу, мають право на вираження і захист своїх інтересів.

Ознакою громадянського суспільства є специфічний характер влади. Влада виступає не як влада сили, а як влада авторитету, що спирається на загальнолюдські принципи. Основні функції влади зводяться до захисту соціальних прав та інтересів кожної людини, створення необхідних умов для самореалізації індивіда.

В цілому, можна сказати, така влада має безпосередньо виражати волю самих індивідів, а не волю певних організацій, партій чи об'єднань. Найбільш повно такий стан забезпечує безпосередня, а не представницька демократія, що втілюється в об'єднаннях та організаціях, які діють в різних сферах життєдіяльності суспільства. Механізм розподілу влади в громадянському суспільстві і контроль за її реалізацію здійснюється на основі особистої і громадської ініціативи індивідів, за їх підтримки та довіри.

Важливою ознакою громадянського суспільства є те, що воно в своїй життєдіяльності спирається на природні, органічно властиві права людини. Тобто воно створює необхідні сприятливі умови для найбільш повного задоволення потреб та інтересів кожної особистості, кожної соціальної групи. В таких умовах кожний член громадянського суспільства відчуває і проявляє свою відповідальність за утвердження злагоди і взаємодопомоги в людських відносинах. Громадянське суспільство – це суспільство, в якому повною мірою втілюється принцип соціальної справедливості.

Громадянське суспільство тісно пов'язане з правовою державою. Успішне функціонування, виконання суттєвих принципів громадянського суспільства можливе лише в умовах правової держави. Основною характерною рисою правової держави є беззаперечне панування закону в усіх сферах суспільно-політичного життя.

Правова держава:

– створює закони і одночасно обмежує свою діяльність законами, виконання яких має бути святим;

– забезпечує непорушність свободи індивіда;

– охороняє і гарантує права, інтереси, честь і гідність особи;

– забезпечує реалізацію громадянських прав і свобод людини на рівні міжнародно визнаних норм.

Взаємозв'язок громадянського суспільства і правової держави проявляється в обов'язковій взаємній відповідальності держави та особистості. А це, у свою чергу, передбачає, по-перше, чіткий розподіл влади і, відповідно, чітке функціонування законодавчої, виконавчої і судової гілок влади. По-друге – чітке законодавче закріплення та дотримання політичного і правового статусу особистості.

78. Культура як предмет філософського осмислення

Одним із найбільш популярних і поширених у роздумах про вічні філософські проблеми є слово "культура". Вивченням культури займаються різні науки – історія, археологія, соціологія, антропологія, етнографія, мистецтвознавство. Нараховується декілька сотень визначень культури, десятки теоретичних концепцій та моделей культури.

Найбільш загальним визначенням культури є таке: культура – це все те, що створила людина, сукупність результатів матеріальної і духовної людської діяльності. Але це надзвичайно широке визначення, воно не враховує розмаїття моделей культури. Розглянемо основні з цих моделей.

"Натуралістична" модель (Вольтер, Руссо, Гольбах). Її представники розуміли культуру як одну зі сходинок природної еволюції, що втілює розвиток здібностей "природної" людини. Вони ЗВОДИЛИ культуру до предметно-речових форм її прояву. Завдяки культурі людина стає вищою ланкою в ланцюгу розвитку природи. Німецькі просвітники пов'язували поняття "культура" з особистісним розвитком людини, в центр своєї уваги ставили моральне виховання.

"Класична" модель культури (характерна для XIX ст.). Вона є своєрідним результатом звільнення людини від жорсткої залежності від природного та божественного світів. Тут людина виступає як розумна динамічна істота, яка розвиває свої духовні здібності і є творцем культури. В основі цієї моделі лежать принципи гуманізму, раціоналізму та історизму.

У класичній моделі культура виступає як суто духовне утворення. Це головна, суттєва, визначальна сфера розвитку людини. Про матеріальний аспект культури тут мова не йде. В цілому, класична модель культури у філософії ідеалістична.

У марксистській філософії класична модель культури отримала матеріалістичне тлумачення. Культура розуміється не лише як духовна проблема виховання та освічення індивіда, а також як проблема створення необхідних матеріальних умов для всебічного розвитку людини. При цьому стверджується, що культура є не лише сукупністю результатів трудової діяльності суспільства, а й самим процесом людської діяльності.

У XX ст. виникає криза класичної моделі культури. Криза була викликана, в основному, такими причинами. По-перше, стало очевидно, що у вивченні культури недостатньо посилатися лише на точну наукову об'єктивність. Слід враховувати переживання, смисли, тлумачення, інтереси суб'єктів культури в її дослідженні. По-друге, класична модель втілювала ідеологію європоцентризму, тобто неєвропейські форми культури сприймалися як недорозвинені, неповноцінні. Але бурхливе розширення зв'язків з неєвропейськими культурами, криза колоніалізму показали "некоректність" такого ставлення до цих культур.

"Некласична" (модерністська) модель. Ця модель спрямовує увагу на повсякденне життя людини. Культурну реальність розглядають як культуру окремої особистості, етносу, соціуму, які взаємодіють між собою, і сприймається ця культурна реальність людиною в процесі переживання, а не раціонального осмислення.

Для некласичної моделі характерні песимізм, ідея абсурдності, "темноти" світу, пріоритет особистого над суспільним у житті людини, тенденції небажання упорядкування світу тощо.

Постмодерністська модель. Ця модель пов'язана з думкою, що світ немовби чинить опір впливу на нього людини, що порядок, який існує в Світі, "мститься" людським спробам творчо його переробити, перевести з "нерозумного" стану в "розумний" (класична модель культури). Відмова від перетворення світу спричиняє відмову від спроб його систематизації. Звідси випливає висновок: світ не тільки не піддається людським зусиллям, ай не уміщається ні в які теоретичні схеми.

Поняття "культура" не можна виразити лише шляхом виділення сукупності її ознак, як це спостерігається в кожній з розглянутих моделей культури. Необхідно враховувати її тлумачення залежно від конкретного аспекту розгляду культури, тобто конкретного підходу до осмислення культури.

Аксіологічний (ціннісний) підхід полягає у зосередженості уваги на сфері буття людини, яку можна назвати світом цінностей. Саме до цього світу, на думку прихильників підходу, і прийнятне поняття культури. Культура є сукупністю матеріальних і духовних цінностей, складною ієрархією ідеалів і смислів та їх реалізація в інтересах певного суспільного організму. Головними проблемами аксіологічного підходу є розуміння природи цінностей, їх походження та загальнозначущість.

Діяльний підхід. Культуру розуміють як діалектичний процес реалізації в єдності об'єктивних і суб'єктивних моментів, передумов і результатів. Вона виступає способом регуляції, збереження, відтворення і розвитку суспільства, це "технологія виробництва та відтворення людини і суспільства", основа творчої активності людини, механізм пристосування особистості в суспільстві. Культура – це свого роду "технологія" людської діяльності.

Семіотичний підхід. Оскільки культура є суспільним утворенням, то принципово важливим для її розуміння є розгляд, аналіз ролі знакових систем, що забезпечують соціальну спадкоємність. Крім того, символи, знаки є тими засобами реалізації цінностей та смислів культури, які найбільш доступні для вивчення.

Структуралістський підхід. Культуру розглядають як сукупність соціальних елементів – носіїв ціннісних відносин, що регулюють людську діяльність, тобто сім'ї, шлюбу, звичаїв, символів, текстів ТОЩО, Але особистісний фактор тут не враховується.

"Соціологічний" підхід. Культуру тлумачать як соціальний інститут, що дає змогу розглядати суспільство як стійку цілісність, відмінну від природи. Культуру розглядають з погляду її функціонування в конкретній системі суспільних відносин та інститутів, що визначають ролі і норми поведінки людей у суспільстві.

Гуманітарний підхід. При цьому підході зосереджується увага на вдосконаленні людини як духовно-морального суб'єкта культури. Культуру розуміють як процес, що поєднує всі види людської творчості і який регулюється людиною як членом колективу. Вона охоплює всі сторони життя людини, виступає як процес відтворення людини в усьому розмаїтті її властивостей і потреб.

Всі ці підходи заслуговують на увагу. Адже у кожному з них увага звертається на певний суттєвий аспект культури. Але зберігається необхідність у формуванні узагальненого розуміння культури, тобто у філософському розумінні.

Філософія вивчає культуру не як особливий об'єкт, що досліджується поряд із природою, суспільством, людиною, а як всезагальну характеристику світу як цілого. Культура відображає прагнення до безмежності й універсальності людського розвитку. Для філософії культура – це увесь світ, в якому людина знаходить себе.

79. Наука в системі духовної культури

Наука – це особливий вид пізнавальної діяльності, спрямованої на здобуття, об'єктивних, системно організованих і обґрунтованих знань про світ.

Отже, основною функцією науки є розробка та теоретична систематизація об'єктивних знань про буття. Це система понять про явища і закони матеріального світу та духовної діяльності людей, яка дає змогу передбачати і перетворювати дійсність в інтересах суспільства.

Дата добавления: 2015-05-26