Що таке вербальні договори?

Вербальним контрактом є договір, який набирає обов'язкової сили з моменту проголошення певної словесної формули (verbis contrahitur).

Таких договорів в римському праві було три: stipulatio, dolis dictio і operarum iurata promissio. Найважливішим з них була stipulatio, яка у всій системі римсь­ких зобов'язань посідала перше місце і була записана вже в Законах XII таблиць. Stipulatio — стипуляція — за своєю формою складалася з усного питання і усної відповіді боржника. Спочатку визначені слова були приписані правом. Наприклад, питання: dabis — даєш? Відповідь: dabo — дам.

Кредитор питає: "Обіцяєш ти дати мені сто?" А боржник відпо­відає: "Обіцяю".

Завдяки такій словесній формі контракт вважався здійсненим, і кредитор одержував право на позов; слова зобов'язували боржника. Стипуляція мала величезне значення в римському праві; вона була дуже зручна для кредиторів завдяки своєму односторонньому характеру; боржник повинен був виконати те, що обіцяв; стипуляція для лих­варів мала великі переваги перед іншими формами угод, тому що основа зобов'язання була не виражена і договір був абстрактним. У формі стипуляцїї могла бути здійснена будь-яка згода сторін.

Dolis dictio — усна обіцянка дати придане, яка здійснюється у формі стипуляції.

Operarum iurata promissio — обіцянка раба, який одержав волю, здійснити на користь свого пана дарування чи будь-яке інше зо­бов'язання або надати йому послугу.

10З.Поняття літеральних договорів.

Літеральними (письмовими) контрактами називали договори, які укладалися письмово (litterae — письмо; litterisfit obligatio — зобов'язан­ня, що виникало внаслідок запису, письма).

В Римі вважалось обов'язком громадянина, який вступив в ділові відносини з іншими особами, вести книгу, в яку записувалися гро­шові надходження й видачі. Якщо в книгу вносилася сума, видана кому-небудь, і ця остання особа шляхом відповідного запису в своїй прибутково-видатковїй книзі визнавала одержання цієї суми, то в силу цього запису і виникав договір: боржник зобов'язувався книж­ковим записом.

Із втратою значення прибутково-видаткових книг одержали по­ширення письмові зобов'язання іншого роду — запозичення з прак­тики грецьких або еллїнізованих провінцій: сінграфи (syngrapha) і хірографи (chirographa). Сінграфа — це документ, написаний від імені третьої особи, який свідчив про її борг; складався в присут­ності свідків і підписувався останніми (такий-то винен такому-то 1000 сестерцій).

Проте процедура складання сінграфи була обтяжливою і формалі­зованою: вимагалася присутність свідків, сторони змушені були вик­ладати їм зміст договору, що далеко не завжди відповідало їхнім інте­ресам. Внаслідок цього в період абсолютної монархії сінграфи посту­пово втрачають своє значення, а римляни доходять висновку, що та­кий документ може взагалі складати сам боржник і без свідків. Отже, виникає інша форма літерального контракту — хірограф — боргова розписка, що складається від імені першої особи — боржника — і підписується ним (Я, такий-то, винен такому-то 1000 сестерцій).

Дата добавления: 2015-05-31