Поняття та види деліктів

Поняття громадянської честі.

Повнота цивільної дієздатності і правоздатності передбачає ще стан громадянської честі. Окремі особи, з тих чи інших причин знеславлення, піддавалися громадянському збезчещенню, а отже, і об­меженню в правоздатності. В історії римського права громадянське безчестя відоме в декількох видах.

Повне позбавлення честі в результаті покарання судом, пов'язане з втратою громадянства.

Приниження честі зазнавали у формі jnfamia (ганьба) або turpitudo (аморальність).

Infamia - безчестя якого зазнавали внаслідок засудження за кримінальний злочин, порушення договору доручення, товариства, збереження, де вимагалася надзвичайна чесність; в результаті порушення деяких правових норм, наприклад, якщо вдова вступала в новий шлюб, не дотримавши року жалоби. Infamia зазнавали в результаті преторського едикту або судового рішення. Осо­ба, яка зазнала infamia, позбавлялася права бути обраною на громадські посади (наприклад, у місцеві декуріони), права опікунства, виступати на суді як пред­ставник за інших тощо.

Безчестя у формі turpitudo зазнавали ті особи, певні дії яких, їх спосіб жит­тя вважалися аморальними (наприклад, проституція). Ця форма безчестя була суттєвим обмеженням у,таких галузях як спадкування, одруження та ін.

Римське право знало ще одну форму приниження честі - intestabilis. Зако­ни XII таблиць постановляли: "Хто буде свідком під час укладення угоди і згодом відмовиться від свого свідчення (на випадок спору), нехай зазнає без­честя". Це означало, що така особа надалі взагалі не могла бути свідком і до себе не мала права нікого запрошувати у свідки. А оскільки майже всі угоди стародавнього права здійснювалися за участю свідків, то таке обмеження май­же повністю позбавляло винну особу дієздатності. Однак з поступовим зникненням старих формальних угод ця форма приниження честі втратила своє значення.

Деліктні зобов'язання (ex delicto) виникали з цивільних право­порушень. Цей вид зобов'язань сформувався ще в Законі XII таблиць і пройшов складну трансформацію. Вже тоді було визнано, що приватне правопору­шення породжує обов'язок порушника сплати потерпшому збитки. Приватним правопорушенням (delictum privatum), на відміну від кримінального злочину, вважалася неправомірна дія, яка порушує інтереси окремих приватних осіб. До неї належали також протиправ­ні дії (наприклад, такі, як крадіжка, дія, що призвела до каліцтва).

Приватний делікт має такі дві ознаки: наявність закону, який що-небудь забороняє або наказує під

страхом покарання; умисне порушення закону (dolus) або з необережності (сиіра).

У потерпілого до правопорушника виникало право вимагати шляхом пред'явлення позову відшкодування заподіяних йому збитків (actio геі persecutoriae) або сплати штрафу (actiones poenales) чи винагороди за збитки і штрафу (actiones mixtae), тобто змішані позови.

Як і система контрактів, так і система деліктів мала замкнутий характер, включаючи вичерпний перелік правопорушень.

Деліктом визнавалися і мали наслідком відповідальність тільки ті правопорушення, що в законі визначалися як: особиста образа, крадіжка, неправомірне знищення або пошкодження чужого майна, грабіж.

Для настання деліктної відповідальності вимагалася наявність певного юридичного складу.

фактична шкода, що заподіяна протиправними діями однієї особи іншій;

винна протиправність дій особи, що вчинила шкоду;

визнання законом зазначеної протиправної дії як приват­ ноправового делікту.

Особиста образа (injuria). Цим терміном позначалася будь-яка неправомірна дія, все, що вчинялося не по праву. Вже в Зако­нах XII таблиць згадуються основні види образи (кривди): каліцтво членів (ушкодження кінцівок людського тіла), а також інші особисті образи дією (нанесення побоїв без поранень, образливих ударів). В поняття injuria входило не тільки нанесення образи особі шляхом наклепу, пасквіля, лайки, а й будь-яке заподіяння тілесних ушкоджень аж до вбивства. Образи можна завдати словами і діями.

Преторська практика істотно розширила поняття особистої об­рази, залучивши до нього згадані честь, гідність та інші особисті нематеріальні блага. Однак претори практикували певні розмірів штрафів на свій розсуд залежно від характеру особистої образи. Так, до поняття особистої образи належала не тільки будь-яка об­раза дією, а й будь-яке образливе ставлення до іншої особи, що принижувало її гідність.

Пізніше багато із зазначених протиправних дій переходили до категорії публічних деліктів, тобто кримінальних злочинів, й імпе­раторське законодавство встановило за їх вчинення кримінальну відповідальність. Потім взагалі встановилося правило, відповідно до якого потерпілий міг вимагати визначення і стягнення винаго­роди за нанесення образи чи кримінального переслідування.

Крадіжка (furtum) — будь-яке протизаконне привласнення чужої речі з наміром одержати користь. За правом Юстиніана крадіжка викликає два позови: відшкодування збитків (condictiofurtiva), сплата штрафу і ганьбування обвинуваченого (actio furti). Це поняття охоплювало як крадіжку в точному значенні цього слова, так й інші суміжні посягання на чужий майновий інтерес — привлас­нення, розтрату, не тільки крадіжку речі, а й користування або володіння річчю. Іншими словами, поняття furtum як більш широке порівняно з сучасною крадіжкою охоплювало ряд посягань на чуже майно.

На відміну від особистої образи, об'єктом крадіжки були чужі речі, майно, власність, майновий інтерес. Необхідним елементом крадіжки було створення майнової вигоди за допомогою проти­правного впливу на чужу річ, тобто animus furandi — намір вилучити вигоду протиправним способом і проти волі власника.

Тому римські юристи до furtum відносили не тільки таємне роз­крадання речей, а й привласнення чужої знайденої речі. Навіть втеча раба розглядалася як furtum, оскільки, здійснюючи втечу, він ніби сам себе крав у свого господаря.

Неправомірне знищення або пошкодження чужого майна. Відповідальність за це (підпал, убивство тварини чи раба) була менш суворою — компенсація потерпілому за найвищою ціною на аналогічну річ, або, у разі впертої відмови від здійснення такої компенсації — стягнення силою подвійної суми у неоскаржуваному порядку.

Грабіж — насильне відібрання речі. Шляхом особливого позову потерпілий міг вимагати винагороду за збитки в чотирикратному розмірі.За римським правом грабіж вважався насильною крадіжкою, і до нього застосовували ті самі положення, що й до крадіжки.

Дата добавления: 2015-05-31