Форма заповіту

Прийняття спадщини.

Для прийняття спадщини вимагалися такі умови: а) здатність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини; б) висловлена певним чином воля на прийняття спадщини. Якщо закликані до спадкування спадкоємці не здатні самі прийняти спадщину через свою недієздатність, замість них спадщину приймали їх законні пред­ставники (батьки, опікуни, піклувальники).

Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена одним із двох способів: а) заявою про намір прийняти спадщину; б) фактичним вступом в управління спадковим майном. У праві Юстиніана заява про намір прийняти спадщину могла бути зроблена в будь-якій формі, так само і вступити у фактичне управління спадщиною можна було будь-яким способом, який свідчив про вступ до спадщини, її прийняття. Наприклад, спадкоємець продовжує проживати в будинку, який має перейти йому у спадок, здійснює його ремонт, вимагає від боржників спадкодавця сплати боргів. Всі ці та інші дії свідчать про вступ в управління спадщиною.

Вступ в управління спадщиною свідчить про те, що спадкоємець не лише став наступником померлого в його правах і обов'язках, тобто власником активної частини спадщини, а й зобов'язаний спла­тити борги спадкодавця.

Право прийняття спадщини було суворо особистим правом, яке не переходило до спадкоємців особи, закликаної до спадкування. Але в деяких випадках таким спадкоємцям давалося право прий­няти спадщину, що відкрилась. Такий перехід в спадщину права закликання до спадкування називається трансмісією (transmissio).

Заповіт (testamentum) — одностороннє формальне цивільно-пра­вове розпорядження особи на випадок її смерті, яке містить призна­чення спадкоємця.

форма заповіту. Спадкування за заповітом з'явилося пізніше,ніж спадкування за законом. Але з давніх часів треба було вже додер­жувати певної форми. Римський юрист Гай вказує, що стародавнєримське право знало два види заповітів, які здійснювалися публічно:

на народних зборах — testamentum calatiis comitiis по куріях, під го­ловуванням понтифікса (коміції скликали для цієї мети двічі нарік — 24 березня і 24 травня); перед фронтом армії (testamentum in

procinktu), тобто перед тим же народом. В обох випадках заповідач звертався до зборів в усній формі, виголошуючи чітко визначені слова.

Через багато років після видання Законів XII таблиць з'явився приватний заповіт, який здійснювався через mancipatio: заповідач передавав все своє майно певній довіреній особі (familiae emptor), яка брала на себе обов'язок виконувати розпорядження заповідача.

Ці усні розпорядження називались нункупаціями (nuncupationes) і приєднувалися до манципації. Відносини між заповідачем і третьою особою засновувались на довір'ї і мали той же характер, що ifiducia. Пізніше нункупації, в яких детально викладались окремі положення, були замінені загальною формулою. Ці усні розпорядження могли бути замінені письмовими, внаслідок чого центр ваги змісту перено­сився на них. Заповідач після здійснення mancipatio своє письмове розпорядження пред'являв familiae empor'y і свідкам, виголошуючи певні урочисті слова, після чого воно підписувалося п'ятьма свід­ками, зв'язувалося мотузками і опечатувалося.

В праві Юстиніана за своєю формою заповіти поділялися на публічні й приватні.

Публічні заповіти складались за участю органів державної влади і поділялися на два види:

судовий заповіт (testamentum iudidale). Заповідач приходив у суді висловлював свою волю, яку записували в протокол і збері­гали в суді. Заповідач у письмовій формі пере­давав свою волю імператорові. Публічні заповіти виникли в імператорський період.

Приватні заповіти складалися без участі органів державної влади і могли бути як письмовими, так і усними. Для дійсності цих запо­вітів вимагалася: наявність семи свідків, єдність місця й часу здій­снення заповітного акту, тобто заповітний акт не повинен перери­ватися і порушуватися якимись сторонніми діями. Свідками могли бути тільки повнолітні особи чоловічої статі. Письмовий заповіт підписували заповідачі; за неписьменного заповідача підписувався восьмий свідок.

Окремим видами заповітів були:

заповіт сліпих (потрібна була наявність восьми свідків);

заповіт, складений в селі (потрібна була наявність п'яти свід­ків);

солдатський заповіт (обмежень щодо форми не було);

заповіт під час епідемії (свідки могли перебувати в різних кім­натах із заповідачем).

Змістом заповіту мало бути обов'язкове призначення спадкоємця; можна було призначити кількох спадкоємців; якщо заповідач не визначав конкретно долю кожного спадкоємця, кожний із спад­коємців діставав рівну частку.

Якщо хтось з спадкоємців вибував, його частка розподілялася між іншими спадкоємцями за правом прирощення часток (jus ac-crescendi).

В тому випадку, коли призначений спадкоємець з будь-якої при­чини не одержить спадщину, заповідач з метою попередити спадку­вання за законом міг призначити іншого спадкоємця. Таке умовне підпризначення спадкоємців називається субституцією.

Заповіт може бути недійсним:

з самого початку, якщо в ньому відсутня одна з трьох умов:

правоздатність до здійснення заповітів, призначення спадкоємця і відповідна форма;

пізніше: а) внаслідок capitis deminutio; б) якщо спадкоємець втрачає право або помирає раніше, ніж заповідач; в) якщо заповіт буде знищений самим заповідачем шляхом заяви в суді або перед

трьома свідками; г) якщо буде складений новий заповіт.

Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути скасо­ваний або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем. Він міг скласти новий заповіт, доповнити його або змінити. Пізніше складений заповіт скасовує раніше складений у частині, що суперечить раніше складеному.

Дата добавления: 2015-05-31