Альтернативні підходи до визначення системи фінансового права

Внаслідок змін, що уже сталися в суспільному житті пострадянської України, право трансформувалось з допоміжного, другорядного регулятора суспільних відносин за соціалістичної і в початковий період постсоціалістичної дійсності у найголовніший, справді визначальний регулятор суспільного прогресу в нових історичних умовах. П.С. Пацурківський по-новому формулює та розв’язує основне питання науки фінансового права: чим є фінансове право насправді, творінням природи чи творінням держави, а якщо того й іншого – то яка роль у творенні фінансового права природи та яка роль держави? Після скрупульозного аналізу він зробив висновок про те, що право об’єктивне, його творить природа, під якою він розуміє суспільство як вищу форму природи, а держава творить відповідну цьому праву соціальну «форму, що називається фінансовим законодавством[52]. Звідси і критерії систематизації фінансового права, як і права в цілому, П.С. Пацурківський пропонує шукати не поза правом, а у самому праві.

Парадигмально новим, правовим є також підхід Д.В. Вінницького до розуміння критеріїв виділення фінансово-правових інститутів та їх сутності. Зокрема, він прийшов до висновку, що «Виділення податкового права у правовій системі як самостійної галузі є результатом диференціації правової матерії як за функціональним, так і предметним критеріями»[53]. В іншому місці цієї ж монографії він стверджує, що «відособлення правових спільностей так або інакше викликано своєрідністю функцій, що здійснюються певною ділянкою правової системи»[54]. Зазначимо, що цим самим він поділяє розуміння системоутворюючого критерію у праві, висловлене С.С. Алексєєвим ще у 1975 році[55]. Розглядаючи функції права, Д.В. Вінницький поділяє їх на змістовні та інструментальні. Перші, на його думку, є головними та виступають фактично зовнішнім проявом внутрішньої сутності певного підрозділу права. Основна функція податкового права, як вважає Д.В. Вінницький, полягає у розподілі тягаря публічних витрат. Інструментальні ж функції, на його думку, допомагають сповна розкритися головним. Вони притаманні окремим елементам цих підрозділів права, наприклад, субінститутам, якщо мова іде про інститут права, чи окремим інститутам у випадку, коли йдеться про складний інституту права, яким є, наприклад, податкове право [56]. Тобто, з позицій нашого дослідження найпринциповішим є той факт, що Д.В. Вінницький вбачає за необхідне та можливе класифікувати норми права фінансового за іманентним критерієм, а не зовнішнім відносно права фактором, як це роблять переважна більшість вчених юристів-фінансистів.

Другим системоутворюючим фактором податкового права, як вважає Д.В. Вінницький, є предмет правового регулювання[57]. Під останнім він розуміє суспільні відносини по розподілу тягаря публічних видатків серед членів суспільства, заснованих на принципах рівності, всезагальності, економічної обґрунтованості, що складаються між публічними та приватними суб’єктами[58]. Досліджуючи склад, чи, інакше кажучи, структуру предмета податкового права, Д.В. Вінницький вважає за доцільне скористатися критерієм, який обрав для даної мети російський законодавець[59]. Зокрема, у частині 1 ст.2 Податкового кодексу Російської Федерації виділено п’ять основних груп податкових відносин: 1) відносини по встановленню та запровадженню податків і зборів в РФ; 2) відносини по справлянню податків і зборів; 3) відносини, що виникають в процесі здійснення податкового контролю; 4) відносини, що виникають в процесі оскарження актів податкових органів, дій (бездіяльності) їх посадових осіб; 5) відносини, що виникають у процесі притягнення до відповідальності за здійснення податкового правопорушення[60]. Даний перелік свідчить про те, резюмує Д.В. Винницький, що «законодавець обрав функціональний критерій для поділу відносин, які складають предмет податкового права. Податкові відносини поділені на групи в залежності від того, які функції вони покликані виконувати у системі державного та муніципального оподаткування»[61]. Отже, і другий предметний критерій виділення інститутів фінансового права, трансформований Д.В. Вінницьким у юридичний за змістом фактор, що перебуває в межах правового поля, у порівнянні з розумінням його більшістю інших вчених юристів-фінансистів. Зокрема, відверто про це він говорить в авторефераті своєї докторської дисертації: «…виділення податкового права у системі права є результатом диференціації правової матерії (виділено мною. – В.Л.) одночасно як за функціональним, так і за предметним критеріями»[62].

Тим не менше не дивлячись на спроби окремих науковців України та РФ вийти за межі радянських парадигмальних підходів щодо вивчення фінасово-правових інститутів, нам видається достатньо обґрунтованим висновок про те, що в цілому пострадянська наука фінансового права, як вітчизняна, так і зарубіжна, продовжує залишатись в полоні марксистської парадигми фінасово-правового інституту. Вона переважно розуміє його як детерміновану зовнішнім середовищем – відповідним фінансовим інститутом чи іншим, зовнішнім відносно фінансово-правового інституту чинником – механічну сукупність створених та санкціонованих державою фінансово-правових норм (тобто, норм, залежних від зовнішнього середовища), покликаних регулювати саме це середовище.

Між потенційними можливостями фондової, інституційної та посуб’єктної концепцій фінансово-правового інституту, з одного боку, та потребами систематизації фінансового права, зумовленими новою, пострадянською фінансово-правовою дійсністю, утворилася та продовжує наростати багатомірна невідповідність, протиріччя, які у заданій системі координат стали нерозв’язними, антагоністичними. Історично фондова, інституційна та посуб’єктна концепції фінансово-правового інституту себе вичерпали. Найголовнішим їх недоліком стало виокремлення та абсолютизація у якості критеріїв видалення фінансово-правових інститутів не іманентних фінансовому праву зовнішніх факторів.

Дата добавления: 2015-05-31