Угоди, як акти соціального партнерства, їх види і сторони

Представництво інтересів працівників і роботодавців

Становлення соціального партнерства в Україні, розвиток колективно-договірного регулювання, вирішення колективних трудових спорів пов'язані з появою нових суб'єктів трудового права - організацій роботодавців та їхніх об'єднань. Наймані працівники через профспілки, їхні об'єднання та роботодавці через свої представницькі органі, які трактуються Міжнародною Організацією Праці як "профспілки підприємців", виступають активними учасниками соціального партнерства на різних рівнях. Організації роботодавців та їхні об'єднання поряд з профспілками працівників є суб'єктами колективних відносин. Вони представляють та захищають інтереси роботодавців на загальнодержавному рівні, на галузевому та територіальному рівнях. Вирішуючи широкий спектр соціально-економічних питань, організації роботодавців та їхні об'єднання є суб'єктами не лише трудових, а й цивільних, підприємницьких, господарських, фінансових та інших правовідносин. Отже, необхідно чітко визначити їхню роль у соціально-трудовій сфері, основні цілі, порядок створення, форми та напрямки діяльності, принципи взаємодії з органами державної влади та місцевого самоврядування, профспілками, їхніми °б єднаннями, іншими об'єднаннями громадян. Об'єднання роботодавців визначаються як незалежні від держави, створені на добровільній основі самостійні організації, які можуть мати права юридичної особи. Вони виступають як представники роботодавців у діяльності тристоронніх органів, при проведенні колективних переговорів для укладання угод, здійснення контролю за виконанням угод, участі у вирішенні колективних трудових спорів тощо. Організація роботодавців - це неприбуткова статутна організація, що об'єднує роботодавців на засадах добровільності та рівноправності з метою представництва і захисту їхніх прав та інтересів. Об'єднання організацій роботодавців визначається як неприбуткова статутна організація, яка об'єднує організації роботодавців на засадах добровільності та рівноправності з метою представництва і захисту прав та інтересів організацій роботодавців і роботодавців.

Отже, участю у системі соціального партнерства з метою представництва і захисту прав та інтересів роботодавців і визначається становище організацій роботодавців та їхніх об'єднань як колективних суб'єктів трудового права.

За останні роки в Україні колективно-договірне регулювання трудових відносин набуло якісно нового значення. Закон Украї­ни «Про колективні договори і угоди» став правовою основою для подальшого налагодження і поєднання інтересів роботодав­ців і найманих працівників для «розвитку системи колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин»¹. Колек­тивні договори і угоди фактично є юридичними актами узгод­ження інтересів сторін, їх співробітництва щодо забезпечення прав і гарантій найманих працівників, досягнення злагоди в сус­пільстві.

Акти соціального партнерства є різновидом нормативно-пра­вових договорів, зміст яких охоплює норми права, прийняті за домовленістю сторін на основі попередніх переговорів. Колек­тивні договори і угоди містять зобов'язальні положення, що є обов'язковими для роботодавців та їх об'єднань, представників найманих працівників та їх об'єднань, органів державної вико­навчої влади. Умови колективних договорів і угод діють безпосе­редньо і є обов'язковими для всіх суб'єктів, які перебувають у сфері дії сторін, що їх підписали.

Колективно-договірне регулювання трудових відносин в Украї­ні представлене на державному, галузевому, регіональному та виробничому рівнях і здійснюється у формі колективних угод і колективних договорів. Відповідно колективні угоди з огляду на їх суб'єктний склад, сферу дії, зміст та співвідношення між ни­ми поділяються на:

генеральну угоду, що укладається на державному (всеукраїн­ському) рівні;

галузеву угоду, що укладається на галузевому рівні;

регіональну угоду, що укладається на регіональному (ад­міністративно-територіальному) рівні.

Стаття 3 Закону України «Про колективні договори і угоди» визначає сторони генеральної, галузевої та регіональної угод. Сторонами генеральної угоди виступають професійні спілки, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди, та власники або уповноважені ними органи, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладен­ня генеральної угоди, на підприємствах яких зайнято більшість найманих працівників держави. Відповідно, сторонами галузе­вої угоди є власники, об'єднання власників або уповноважені ними органи, профспілки або об'єднання профспілок та інших представницьких організацій трудящих, які мають відповідні повноваження, достатні для ведення переговорів, укладення уго­ди та реалізації її норм на більшості підприємств, що входять у сферу їх дії.

Практика укладення генеральних, галузевих угод в Україні за­свідчила відсутність об'єднань роботодавців. Так, генеральні уго­ди, що були підписані у 1993 і 1995 роках, укладалися між Кабіне­том Міністрів України та профспілковими об'єднаннями. Наприк­лад, Галузева угода від 29 квітня 1996 р., укладена між Міністерством України у справах молоді і спорту та ЦК профспіл­ки працівників культури України; Галузева угода від 23 травня 1996 р. укладена між Міністерством охорони здоров'я України та ЦК профспілки працівників охорони здоров'я України¹. Отже, сто­ронами цих угод стали суб'єкти, які відповідно до законодавства не можуть ними бути. Основна причина їх неправомірності — відсут­ність об'єднання роботодавців як сторони угоди, їх заміна держав­ними органами виконавчої влади. З огляду на вищезазначене, по­зитивним є укладення Генеральних угод на 1997—1998 роки², 1999—2000 роки¹, 2002—2003 роки², а також на 2004—2005 ро­ки³, їх сторонами, що представляють інтереси роботодавців, які належать не лише до державної форми власності, є Український союз промисловців і підприємців і спеціально створена Конфеде­рація роботодавців України, а стороною Генеральної угоди на 2004—2005 роки стали всеукраїнські об'єднання організацій ро­ботодавців і підприємців.

Законодавство України містить положення, згідно з якими угоди на державному, галузевому, регіональному рівнях уклада­ються на двосторонній основі. Проте практика їх укладення, що сформувалася в Україні, засвідчила одночасне представництво органами державної виконавчої влади інтересів і роботодавця, і держави. Визнання Кабінету Міністрів України та міністерств України сторонами генеральних, галузевих угод має своє об'єк­тивне пояснення. По-перше, Кабінет Міністрів України наділе­ний повноваженнями щодо управління майном, яке є у загаль­нодержавній власності, вирішення питань про створення держав­них підприємств, установ і організацій, надає їм в оперативне управління чи повне господарське відання державне майно, здійснює контроль за ефективністю використання та збереження цього майна, тобто є уповноваженим органом власника. По-дру­ге, у практиці зарубіжних країн поширене укладення колектив­них договорів (угод) як на двосторонній основі, так і тристорон­ній, коли третьою стороною поряд з об'єднаннями власників та професійних спілок виступають державні органи, оскільки пи­тання, що вирішуються на колективно-договірному рівні, стосу­ються інтересів суспільства загалом та держави. Така відособле­на роль Кабінету Міністрів України як органу державної вико­навчої влади, а не лише роботодавця, відображена у змісті

Генеральної угоди на 2002—2003 роки. В цій угоді передбачаю­ться зобов'язання роботодавців і профспілок та окремо визначені обов'язки Кабінету Міністрів України як вищого органу держав­ної виконавчої влади. Наприклад, Кабінет Міністрів України зобов'язується передбачити в проектах державного бюджету на 2002 та 2003 роки виділення коштів на фінансування видатків на охорону праці відповідно до Закону України «Про охорону праці». Згадані угоди укладалися на тристоронній, а не двосто­ронній, як це передбачено в Законі України, основі.

Існують суперечності у Законі України «Про колективні дого­вори і угоди» щодо визначення сторін угоди на регіональному рівні. Ними є місцеві органи державної влади або регіональні об'єднання підприємців, якщо вони мають відповідні повнова­ження, і об'єднання профспілок чи інші уповноважені трудовим колективом органи. У цьому випадку, як бачимо, законодавець виводить державні органи з об'єднань підприємців і визнає їх са­мостійною стороною угоди, вказуючи, що остання укладається або з підприємцями, або з органами державної влади. Тобто фор­мально регіональна угода укладається також на двосторонній ос­нові, але фактично наявні три суб'єкти правовідносин, які на­ділені правом укладення угоди. Така позиція не сприяє визна­ченню територіальної сфери дії угод, встановленню їх сторін та й компетенції останніх.

Отже, законодавцю потрібно внести зміни до трудового зако­нодавства України, якими встановити тристороннє укладення угод що передбачає участь представників найманих працівни­ків, роботодавців та держави.

Сторону роботодавців у соціальному партнерстві представля­ють:

на державному (всеукраїнському) рівні — об'єднання орга­нізацій роботодавців зі всеукраїнським статусом;

на галузевому рівні — організації роботодавців та їх об'єднан­ня, що об'єдналися в межах відповідних галузей чи кількох га­лузей;

на адміністративно-територіальному рівні — організації робо­тодавців та їх об'єднання, що об'єдналися в межах Автономної Республіки Крим, в межах областей та міст Києва і Севастополя;

на виробничому рівні — роботодавець в особі його органів, створених на основі статутів (положень).

Мета правового регулювання умов праці на різних рівнях за допомогою угод є неоднаковою. Угодою на державному рівні ви­значаються основні принципи і норми соціально-економічної по­літики і трудових відносин, угодою ж на регіональному рівні ре­гулюються норми соціального захисту найманих працівників у межах адміністративно-територіальної одиниці. Причому угоди нижчого рівня не можуть погіршувати становище найманих пра­цівників порівняно з генеральною угодою. її положення є обо­в'язковими для застосування під час ведення колективних пере­говорів і укладення колективних договорів та угод нижчого рівня як мінімальні гарантії. Угоди нижчого рівня можуть вста­новлювати вищі порівняно з генеральною угодою соціальні га­рантії, компенсації, пільги.

Зміст генеральних угод охоплює взаємні домовленості сторін щодо встановлення гарантій праці і забезпечення продуктивнос­ті зайнятості, мінімальних соціальних гарантій оплати праці та умов зростання фондів оплати праці, встановлення міжгалузе­вих співвідношень в оплаті праці, регулювання трудових відно­син, режиму роботи і відпочинку, умов охорони праці і навко­лишнього природного середовища, задоволення духовних потреб населення та ін.

У сфері оплати праці сторони можуть встановити перелік мінімальних гарантованих розмірів доплат, надбавок, компенса­цій, що мають міжгалузевий характер, передбачити заходи для зростання реальної заробітної плати, зростання основної частки заробітної плати у середній заробітній платі. Сторони можуть до­мовитися в галузевих (регіональних) угодах щодо мінімальних розмірів ставок (окладів) заробітної плати як гарантії в оплаті праці найманих працівників.

Позитивною рисою генеральних угод, що укладають в Украї­ні, є врегулювання відносин між соціальними партнерами та сприяння його розвитку. Вони передбачають зобов'язання сторін щодо сприяння у прийнятті відповідних нормативно-правових актів, розвитку системи соціальних партнерів, проведенню ко­лективних переговорів і укладенню угод на галузевому і регіо­нальному рівнях та колективних договорів на підприємствах, в установах, організаціях, запровадження системи інформування про стан виконання угод.

31. Укладення угод і їх зміст (ці два питання висвітлені в одній відповіді)

Світовий досвід виробив ефективний засіб досягнення консолідації та соціального миру в суспільстві. Це — соціальне партнерство на державному, галузевому та виробничому рівнях. Така система передбачає обов'язковий діалог, хоч би яким важким він був, між профспілками, урядом та підприємцями. Це — єдина цивілізована альтернатива руйнівним страйкам, які ще більше погіршують економічну ситуацію, посилюють розлад у суспільстві.

Система соціального партнерства почала складатися в Україні на початку 90-х років, у складних умовах переходу економіки від жорсткої командно-планової системи до господарювання на ринкових засадах. На сучасному етапі становлення системи соціального партнерства, коли одна з його сторін — підприємці — ще не сформувалася, саме державі, яка переважно і виступає в ролі роботодавця, та профспілкам належить провідна роль.

Основою цивілізованих відносин профспілок з державою є укладення колективних угод. Поняття «колективна угода» в законодавстві України з'явилося порівняно недавно з прийняттям Закону від 1 липня 1993 року «Про колективні договори і угоди». До цього існували тарифні угоди, які укладалися на міжгалузевому, галузевому, територіальному та виробничому рівнях. Тарифна угода визначалась як договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці та соціальних гарантій.

Закон України «Про колективні договори і угоди» визначив правові засади розробки, укладення та виконання колективних угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і власників. Метою укладення колективних угод є не тільки вирішення питань оплати праці і соціальних гарантій, а й регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.

Законодавець розрізняє поняття колективного договору і угоди, хоча по суті колективний договір є різновидом колективних угод, який укладається на виробничому рівні. Але не зважаючи на спільні риси колективної угоди і договору, таке розмежування викликане наявністю між ними відмінностей і особливостей. Основною відмінністю є те, що колективна угода має специфічну сферу укладення. Відповідно до статті 2 Закону України від 1 липня 1993 року колективна угода укладається на державному, галузевому, регіональному рівнях на двосторонній основі.

Сторонами генеральної угоди виступають професійні спілки, які об'єднались для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди, та власники або уповноважені ними органи, які об'єдналися також для проведення таких переговорів. Оскільки в Україні в даний час більшість найманих працівників зайнято в державному секторі економіки, тому інтереси власника при укладенні Генеральної угоди представляє Кабінет Міністрів України.

Право представляти інтереси трудящих при укладенні Генеральної угоди надається законом об'єднаним з цією метою профспілкам. На відміну від інших видів колективних угод і колективних договорів, при укладенні Генеральної угоди закон визнає лише професійні спілки повноважними представниками трудящих і не містить формулювання «профспілки та інші уповноважені трудовим колективом органи». Такий підхід викликаний відсутністю на державному рівні іншої, крім професійних спілок, організації, що представляє трудящих, яка б була такою масовою, мала б такий досвід роботи і авторитет серед трудящих. Але інші представницькі організації трудящих не позбавляються можливості брати участь в переговорах і укладенні генеральної угоди.

В Україні Генеральна угода була вперше укладена в 1993 році. На той час це був принципово новий документ як за змістом, так і за складом сторін, шо його підписали. Дія угоди була згодом продовжена на 1994 рік.

В листопаді 1994 року між Кабінетом Міністрів України та профспілковими об'єднаннями України розпочалися переговори щодо укладення нової Генеральної угоди. Після узгодження цілого ряду позицій, по яких були розбіжності, Генеральна угода 4 серпня 1995 року була підписана. її підписали Прем'єр-Міністр України та керівники профспілкових об'єднань.

В розділах Генеральної угоди сформульовано норми, що стосуються забезпечення продуктивної зайнятості та соціального захисту населення від безробіття; гарантії оплати праці та її захисту; забезпечення соціальних гарантій, трудових відносин, режиму праці і відпочинку, охорони праці, здоров'я і навколишнього середовища; соціального забезпечення; гарантій у приватизації; соціального партнерства; умов внесення змін і доповнень до угоди, контролю за її виконанням, відповідальності за недотримання її положень тощо.

Сторонами угоди на галузевому рівні є власники, об'єднання власників або інші представницькі організації роботодавців. На підприємствах державної власності інтереси власника представляють міністерства і відомства. Інтереси працюючих представляють галузеві об'єднання профспілок.

Угода на регіональному рівні укладається між місцевими органами державної виконавчої влади або регіональними об'єднаннями підприємців, якщо вони створені і мають відповідні повноваження, і об'єднаннями профспілок чи іншими уповноваженими трудовими колективами органами.

При наявності на галузевому чи територіальному рівнях кількох профспілок чи їх об'єднань або інших уповноважених трудовим колективом на представництво органів, вони повинні сформувати спільний представницький орган для ведення переговорів і укладення колективної угоди. У разі недосягнення згоди у створенні спільного представницького органу угода вважається укладеною, якщо її підписали представники профспілок чи їх об'єднань або інші уповноважені трудовим колективом на представництво органи, до яких входить більше половини найманих працівників галузі, території.

Законодавець послідовно відстоює право інших, крім професійних спілок, організацій трудящих на участь в колективних переговорах і на укладення колективних угод, а також право трудящих самим вирішувати, які організації будуть представляти їх інтереси.

Колективна угода є нормативним актом. її положення діють безпосередньо і є обов'язковими для всіх суб'єктів, що перебувають у сфері дії сторін. Одночасно вона є локальним актом, бо її положення розповсюджуються на певне коло суб'єктів, обмежене сферою дії сторін, які підписали угоду.

Колективна угода є багатоплановим актом, оскільки вона регулює всі відносини на підприємствах, на які поширюється дія угоди. її особливістю є наявність в її змісті нормативних і зобов'язальних положень. Нормативні положення угоди являють собою сукупність локальних норм з основних питань праці, її оплати, умов і охорони праці, соціально-побутових питань. Зобов'язальні положення на відміну від нормативних не мають загального характеру і полягають у виконанні конкретних разових дій, якими вичерпуються. Порівняно з колективними договорами доля зобов'язальних положень в угодах значно менша.

Порядок укладення колективної угоди є досить демократичним. Однією з її сторін виступають уповноважені представники трудящих, хоча їх участь в розробці і укладенні угоди опосередкована через їх представників.

Порядок ведення переговорів, розробки проекту та укладення колективних угод майже не відрізняється від порядку укладення колективного договору. Сторони ведуть колективні переговори, утворюють робочу комісію, яка готує проект угоди, використовують прямі процедури для регулювання розбіжностей тощо. Але колективна угода на відміну від договору не виноситься на схвалення трудовими колективами.

Сторони, що уклали угоду, повинні інформувати громадян через засоби масової інформації про зміну угоди та хід її реалізації. Галузеві та регіональні угоди підлягають повідомчій реєстарції Міністерством праці України в порядку, передбаченому Положенням про порядок повідомчої реєстрації галузевих і регіональних угод, колективних договорів, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 5 квітня 1994 року № 225. Проводиться така реєстрація з метою забезпечення можливості для врахування умов, шо вмішують угоди, під час розгляду трудових спорів. Колективна угода є строковим актом. Вона укладається на визначений термін і набирає чинності з дня її підписання представниками сторін або з дня, зазначеного в угоді.

Угодою на державному рівні регулюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин. Зокрема, стаття 8 Закону України «Про колективні договори і угоди» передбачає включення в зміст угод гарантій праці і забезпечення продуктивності зайнятості, мінімальних соціальних гарантій оплати праці, розміру прожиткового мінімуму, соціального страхування, умов охорони праці та ряд інших питань.

Структура Генеральної угоди законодавчо не визначена, тому це питання вирішується сторонами під час проведення переговорів. Так, Генеральною угодою між Кабінетом Міністрів України і профспілковими об'єднаннями України, шо підписана 4 серпня 1995 року, передбачено 10 розділів з різних питань, що пов'язані з трудовими відносинами.

Чинне законодавство і наука трудового права не дає визначення поняття колективної угоди. З урахуванням наведених вище відправних позицій можна визначити колективну угоду як строкову угоду, яка укладається між власниками та органами, що уповноважені представляти трудящих, на державному, галузевому та регіональному рівнях, про встановлення нормативних положень в сфері праці та соціально-побутових питань, які є обов'язковими для всіх суб'єктів, що перебувають у сфері дії сторін, з метою урегулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів держави, трудящих і власників, а також уповноважених ними органів.

Дата добавления: 2015-05-31