Формування біблійного канону

КАНОНІЧНІ ТА НЕКАНОНІЧНІ КНИГИ

Розділ 2

Християни визнають канон Старого Заповіту і канон Нового Заповіту. Зібрання книг Біблії в один склад відбувалося впродовж тривалого часу. Умови включення тієї чи іншої книги до збірника встановити важко – для кожної книги це питання вирішується окремо, чим займається спеціальна дисципліна ісагогіка. Іудеї мали 24 канонічні книги: Закон – п’ять книг, Пророки – вісім, Агіографи Писання – одинадцять. Перша категорія охоплює П’ятикнижжя, друга – книги Ісуса Навина, Суддів, Самуїла, Царів, Ісаї, Єремії, Єзекиїла й одну книгу дванадцяти малих пророків; третя категорія – Псалтир, Притчі, Іова, Пісня Пісень, Руф, Плач Єремії, Еклезіаст, Есфір, Даниїла, Ездри–Неємії та Хронік – Паралипоменон. Це література у повному складі отримала визнання не раніше ІІ ст. н. е. Так, за часів Христа лише дві частини – Закон і Пророки – складали Біблію синагоги. Серед дослідників старозаповітних текстів й досі тривають дискусії щодо порядку їх формування і принципу канонізації. Зокрема, виникають питання: чому книги Ездри–Неємії і Хронік – Паралипоменон відокремлені від історичних книг – перших пророків; як Даниїла опинилась у складі агіографів; як з’явилися зміни у складі Канону, які мають місце у перекладі 70; що визнається християнськими церквами? Певний час спостерігається доволі вільне використання текстів П’ятикнижжя, де вчені знаходять місця внесені після Ездри (наприклад, гл. ХІV книги Буття та ін.). В період появи (див. зворот) (270 р.до.н.е.) деякі частини П’ятикнижжя, зокрема Вихід (XXXV – XL гл.), не мали ще установленого порядку. Хронологія книги Буття в єврейських і грецьких текстах та у самаритянському П’ятикнижжі, як відомо, має значні розбіжності. У цьому зв’язку є підстави говорити про те, що у І ст. н. е. не існувало остаточно утвердженого (незмінного) тексту Тори.

Зміст історичних книг (перших пророків) було сформовано очевидно Симеоном Праведним на початку ІІ ст. до н. е., хоча окремі дослідники схильні вважати автором остаточної редакції цієї частини Неємію. Але канонічними, у новому розумінні, книги перших пророків були визнані не раніше від складання книг Паралипоменон, тобто половини ІІІ ст. до н. е.. Власне пророчі книги складалися і знаходили канонічне визнання протягом тривалого часу – від епохи Вавилонського полону до кінця ІІІ ст. до н.е. Збірка книг третьої категорії – Псалтир, Притчі, Іова та ін. спочатку не мала навіть установленої назви, а її канонізація відбулась досить пізно. Наприклад, ще в ІІ ст.. н.е. точились гострі суперечки щодо канонічності книг Пісні Пісень, Еклезіаста, Есфір. Таким чином, ще на початку ІІ ст. н. е. цілком сформованого Канону Старого Заповіту не існувало. Тільки батько талмудського іудейства рабин Акіба (помер в 135 р.) чітко й наполегливо висловлювався на користь суперечливих книг. Близько 200 р. Мишна певно визнає 24 книги, але окремі заперечення проти книг Есфір та Еклезіаста лунали ще в ІІІ ст.

Оскільки християнство спочатку поширювалось серед євреїв, які використовували Біблію в перекладі 70, то християнська церква прийняла її у такому вигляді. А втім, грецький переклад 70 певною мірою вже відрізнявся від оригіналу. Редакційні зміни призвели до формування чотирьох категорій книг: Закону, книг історичних, учительських і пророків. Це було завершено додаванням двох (трьох) книг Маккавейських. Книги, які знайшли місце в перекладі 70, але не входили до складу єврейської Біблії, стали називати неканонічними. Проте неканонічні книги використовувалися поряд з канонічними. Різниця між ними мала значення тільки для теологів, а не для маси віруючих. З часом церковна традиція відмовилась від категоричного сприйняття канонічних і неканонічних книг. Кращим досвідом цього є приклад з історії Російської православної церкви, коли синод 1909 р. відмовив Британському біблійному товариству поширювати Біблію без книг, які вважаються неканонічними.

Нова християнська релігія не могла обмежитись Старим Заповітом. Обставини вимагали вже правильного розуміння й тлумачення старозаповітних книг, що особливо загострилося з часом занепаду релігійного ентузіазму. Після Христа виникла необхідність авторитетно закріпити і зберегти питання віри у письмовій формі. Якщо інстинкт самозбереження диктував після полоненому іудейству відданість Закону, як джерелу протидії повсюдного поглинання, то аналогічні мотиви були чинними й для молодої церкви. Релігійно–філософський синкретизм у вигляді гностицизму загрожував розчинити її у своїй системі. Упорядковуючи писемність, церква шукала в її текстах канон для всього нового. Складність ситуації полягала ще й в тому, що у протидії гностицизму християнам необхідно було водночас захищатися від держави і язичницької культури.

До 140 р. християнські громади зібрали майже все, що увійшло до новозавітного Канону. Проте перше визначення канонічних текстів належить Маркіону. Маркіон, антисеміт і гностик, негативно ставився до Старого Заповіту, а із новозавітних книг визнавав євангеліє від Луки, як найбільш грецьке з поміж інших, а також десять послань апостола Павла (крім трьох пастирських і до євреїв). Того часу поступово визначається і обережна канонізаторська робота церкви. Сучасник Маркіона, мученик Іустин, вказує на богослужбове використання текстів, складених «апостолами та їх учнями». Проте залишається нез’ясованим, які євангелія знав і цитував Іустин. З інших творів він називає й високо цінує Апокаліпсис. Його учень Татіан (150–160 рр.) поряд із старим Заповітом цитує пролог четвертого євангелія. Пророки і євангелісти згадуються в актах сцилітанських мучеників (в Нумідії 180 р.), про них говорить Феофіл Антіохійський. А втім, ряд фактів вказують на те, що в першій половині ІІ ст. євангелія, як книга, ще не має належного визнання й відповідного значення. Так, Татіан склав свій Діатессарон – євангельську гармонію – одну євангелію замість чотирьох. Це книга знайшла поширення серед сирійських церков. Проте в другій половині ІІ ст. церква швидко завершує процес канонізації, почасти під впливом боротьби з гностицизмом. Про це свідчать фрагменти Мураторі, Іреней, Тертуліан та Климент Александрійський. В ІІІ ст. вагоме місце займає канонічне визначення Орігена (пом. 254 р.) Він розрізняє загальновизнані книги: чотири євангелія, книги Діянь, 13 послань Павла, Перше послання Петра, Перше послання Іоана, Апокаліпсис та суперечливі: послання до Євреїв, Друге послання Петра, Друге і Третє послання Іоана, Іуди, Якова, Варнави, «Вчення 12 апостолів». Але представник школи Орігена Діонісій Александрійський різко виступив проти Апокаліпсиса, що надовго похитнуло становище цієї книги у східній частині християнського світу. В IV ст. церковний історик Євсевій Кесарійський, наслідуючи Орігена, розділив новозавітні книги також на дві категорії: загальновизнані – чотири євангелії, книгу Діянь, 14 послань Павла, 1–е Івана, 1–е Петра, Апокаліпсис (із зауваженням) та суперечливі або частково визнані – послання Якова, Іуди, Друга послання Петра, Друге і Третє послання Іоана. Окремо він називає неканонічні книги: Діяння Павла, Пастир Ерми, апокаліпсис Петра, послання Варнави, Дідахи, апокаліпсис Іоана (із зауваженнями). Перший офіційний список 26 канонічних книг, без апокаліпсиса, затвердив Лаодикійський собор (360–364 рр.). у свою чергу собори західної частини християнського світу в Гіппоні (393 р.), Карфагені (397 р.), й, зрештою, при папі Геласієві І (493 р.) також затверджують книги новозавітного канону. А втім, константинопольський патріарх Никифор в ІХ ст.. не вважав Апокаліпсис канонічною книгою. Офіційне рішення Католицької церкви щодо канону Святого Письма було прийняте лише на Тридентському соборі XVI ст.

Сьогодні серед християн існує згода щодо 27 книг, які входять до Нового Заповіту, але зберігається розбіжність стосовно деяких книг Старого Заповіту. Католики і православні визнають 46 книг Старого Заповіту (православні включають ще дві книги Ездри, молитву Танасії, книгу Псалмів 151, 3 Маккавеїв), то протестанти приймають 39 книг, і їхній канон відповідає єврейському. Сім книг, які приймають католики і православні, але виключають протестанти, перші називають «второканонічними», а протестанти – «апокрифами». В останні роки напруження між католиками і протестантами у цьому питанні послаблюється, тому численні протестантські видання Біблії вміщують і сім книг «апокрифів» у кінці Біблії або між Старим і Новим Заповітом.

У середньовічну добу П’єр Абеляр (ХІІ ст.) започаткував критичне розуміння Святого Письма. Вже в одному із перших своїх творів «Діалог між іудеєм, християнином і філософом» він певною мірою заперечив безсумнівний авторитет (особливо для єврейської традиції) Закону, сформулювавши тезу, що добрі і благочестиві люди були до закону, тому писаний «закон» не має вирішального морального значення у досягненні досконалості. Надалі, у праці «Sic et non» Абеляр подає безліч текстів Святого Письма, які на будь–яке одне питання – екзегетичне, етичне, історичне – дають різну або навіть протилежну відповідь. Водночас він висловлює думку про необхідність очищення Одкровення, хоча загалом не заперечує його авторитет. Роздуми Абеляра нерідко піднімаються до висоти сучасної істотко–літературної критики. В аналізі «Послання до Римлян» він доводить, що Святе Письмо сформувалось внаслідок взаємодії трьох чинників: Божественного непогрішного натхнення, індивідуального сприйняття цього натхнення окремим автором, усіх обставин формування (епохи, умов передання, компетентності перекладача тощо).

Дата добавления: 2015-05-31