Спроби ревізії канону Нового Завіту

З часу німецької Реформації в досить рішучій формі були висловлені сумніви щодо канонічного достоїнства деяких новозавітних книг. Лютер назвав апокрифами Апокаліпсис і Послання до Євреїв; слідом за ним інші лютеранські богослови назвали сім спірних творів давньої церкви — Друге послання Петра, Друге і Третє послання Іоанна, послання Якова, Іуди, послання до Євреїв і Апокаліпсис надавали лише другорядне значення; не викидали їх з Канону, але визнавали второканонічними.

У такому становищі питання щодо Канону знаходилося до половини XVIII століття. З того часу раціоналізм накопичив безліч заперечень проти істиності, цілісності і вірогідності як окремих книг, так і щодо Св. Писання взагалі. Головними діячами в цьому напрямку були: Землер, Гризбах, Михаеліс і Ейхгорн. Вони зустріли відсіч від католиків, таких як Ян Гус, і від ортодоксальних протестантів таких, як Генгетенберг, Гефернік, Герне, Делич і Каспарі.

Справу старих раціоналістів продовжували — Бертольд, Де–Бетте, Креднер, Рейс і багато хто інші. Вони висловили багато особистих поглядів і в самій раціоналістичній школі спірних; втім, школа визнає за безсумнівно доведену неістинність Послання до Євреїв і неістиність 2–го послання ап. Петра, а крім того, що Євангеліє Іоанна й Апокаліпсис належать двом різним авторам.

Зовсім нову епоху в царині негативного напрямку становлять праці Фр. Хр. Баура і заснованої ним Тюбингенської школи. Баур відкинув і церковні, і колишні раціоналістичні положення, від зовнішньої критики перейшов до внутрішньої, що зосереджує всю увага на дусі, характері і тенденції книги, і завдяки своєї методиці зробив у Каноні великі спустошення. Не можна заперечувати філософську глибину мислення і дивну дотепність, що придушує вченість і непереможну діалектику творця Тюбингенської школи, але слід визнати, що результати, добуті його роботами, не відрізнялися міцністю і стійкістю. Не говоримо, як висловилася з цього приводу ортодоксальна наука; і раціоналісти не прийняли повністю положень Баура, і навіть у самій Тюбингенській школі результати його досліджень були значно обмежені і пом’якшені. Так, школа не визнала безсумнівним і остаточно доведеним неапостольське походження Послань до Колоссян, до Филипян, 1–го до Фессалонікійців і до Филимона. Так само не прийняте положення Баура і про час походження Новозавітних Писань. Баур визнає, що Євангелія і більшість інших новозав. книг з’явилися в другій половині II ст.; але інші вказують на більш раннє походження Новозавітніх Писань.

Представники негативного напрямку не визнають апостольського походження Евангел. Матфея й Іоанна (деякі), а також заперечують з Писань апост. Павла його пастирські послання, до Ефесян і 2–і до Фессалонікійців і всі соборні послання, — разом з першим Петра і першим Іоанна, з найдавніших часів внесених у Канон.

***

Отже, Біблію не створено в одному історичному періоді чи єдиному культурному просторі. Формування старозавітного і новозавітного канонів вимагало певного часу й охопило багато століть. Прикметно, що канонічне визнання книг Святого Письма відбувалося вже після прийняття релігійною громадою тих чи інших текстів. З різних причин включення окремих книг до канону мало випадковий характер, наприклад, Дідахе (Повчання Дванадцяти Апостолів), своєрідний підручник моралі і християнської практики, попри його непохитний авторитет, не було включено в канон; натомість «сумнозвісний» Апокриф зрештою знайшов місце у Біблії. У таких випадках не завжди можна напевно визначити критерії вибору канону. Очевидно, основними елементами, які спонукали церкву зачислити певні книги до офіційного канону й вважати їх натхненними, були: власне зміст книги, автор і використання в літературі та церковному навчанні. Хоча науковці не мають односистемності у визначенні авторства та датуванні послань та інших книг. Невипадково в християнській історії були неодноразові спроби ревізії новозавітного канону, про що зазначалося вище.

Компілятивний характер Біблії та співіснування різних літературних форм у священному тексті ускладнює визначення історіографічної вартості самої Біблії. Проте християнські доктрини не вбачають жодної несумісності між визнанням правди біблійного свідчення і фактором прийняття, що вона (правда) висловлювалася в різних формах, властивих для людського спілкування.

У підсумку варто зауважити, що під каноном і канонічними книгами церква розуміє дві дійсності, пов’язані між собою – канон вказує на офіційний список тих книг, які церква офіційно визнає і приймає. Ці книги служать як пророча і апостольська норма того, що є властиве і дозволене в переданні об’явленої правди та у формуванні християнського життя. Проте канонічність книг не можна ототожнювати з натхненням. З одного боку, канонічність додає до натхнення книг печатку офіційного визнання з боку церкви щодо їх натхнення; з іншого – офіційне визнання канону не виключає, що інші писання теж могли бути писані з допомогою і під проводом Святого Духа, а пізніше їх втрачено. Цей висновок має важливе значення також у з’ясуванні джерел канонічного і церковного права.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. До якого періоду належать перші спроби творення новозавітного канону?

2. На якому соборі «Апокаліпсис» було остаточно включено до канонічних книг?

3. Як вплинула Реформація на розвиток біблійної критики?

4. Дайте визначення поняттю «апокриф».

5. Які з апокрифічних текстів були відомі на території України?

6. На які групи поділяються апокрифічні тексти?

7. Охарактеризуйте зміст апокрифу «Євангеліє дитинства».

8. Яку роль перші біблійні кодекси відводили «Пастиру Герми»?

9. Розкажіть про особливості гностичних апокрифів.

10. Дайте загальну характеристику церковному досвіду канонізації новозавітних текстів.

Дата добавления: 2015-05-31