Не сказано

За нестачу зерна особа, що взяла його на зберігання, повинна була' повернути власникові зерно у подвійній кількості. Таку ж відповідальність несли особи, які, взявши на зберігання чужі речі учірисут-ності свідків, заперечували цей факт: викриті свідками, вони повертали все одержане у подвійній кількості (ст. 124). Цікаво, що аналогічні умови щодо зберігання речей передбачені у стародавньому римському праві — законах XII таблиць.

Особа, що зберігає річ, несе відповідальність перед її власником за пропажу в результаті крадіжки, навіть якщо річ вкрадена разом з майном зберігача. В цьому випадку власникові сплачується вартість речі, а зберігач має право вимагати повернення речі від злодія, якщо його знайде (ст. 125). За безпідставну вимогу повернути річ, яка насправді не була віддана на зберігання, вимагач платить подвійну

вартість речі.

Якщо віддано на зберігання раба, то несли відповідальність лише за його втечу, а не за його смерть. Хоча, можна припустити, що за смерть, яка настала через жорстоке поводження з рабом, все ж таки винного притягали до відповідальності.

Окремий вид зберігання передбачений у ст. 112 зводу законів. Якщо людина, перебуваючи в дорозі, віддала іншій людині за її згодою на зберігання гроші, золото, дорогоцінні вироби, дорогоцінне каміння або інші речі з проханням доставити їх у певне місце, але довірені речі були присвоєні цією людиною, то вона повинна була,сплатити власникові речей їх п'ятикратну вартість.

Цей останній договір, хоч і містить у собі елементи договору зберігання речей, разом з тим має виразні ознаки договору доручення, про який мова йде далі.

Ще один різновид зберігання речей полягав у тому, що особа, яка прийняла речі на зберігання, могла повернути не саме ці речі, а подібні, еквівалентні їм. Щоправда, це було можливо лише за умови зберігання речей, визначених родовими ознаками, тобто кількістю, вагою, числом (зерно, вино, срібло, золото тощо). Цей вид договору зберігання близький до договору позики. Тут речі, видані на зберігання, нібито переходять у власність того, хто їх зберігає. Він ними вільно розпоряджається, а повернути може інші, еквівалентні.

Договір доручення. Це відомий з давніх-давен і досить поширений договір. Суть його полягала в тому, що одна сторона зобов'язувалася що-небудь купити чи продати, найняти, позичити, зробити за рахунок і від імені іншої. Дивно, але в законах Хаммурапі, зокрема у тій їх частині, яка збереглася, немає жодної статті, де мова йшла б про договір доручення, якщо не брати до уваги ст. 112, про яку згадувалось вище. Проте в інших вавилонських документах про цей договір згадано неодноразово: певній особі доручено від імені іншої особи і за її рахунок видати зерно, доставити зерно чи інші продукти у храм, доставити у призначене місце товар, урожай з поля тощо.

Особа, яка прийняла доручення, повинна була звітувати про його виконання.

• Особа, яка дала доручення, іноді намагалась попередити можливі зловживання чи недобросовісність контрагента і для цього давала йому необхідні для виконання доручення кошти на умовах позики. Це давало їй змогу тримати виконавця під дієвим контролем. Договір товариства. У відомому нам тексті законів Хаммурапі цей договір теж прямо не передбачеций. Однак глиняна табличка, знайдена експедицією Пенсільванського університету в руїнах міста Ніппура 1914 р., засвідчує, що в законах Хаммурапі він згадувався.

У відомому тексті законів є тільки ст. 99, де йдеться про порядок розподілу прибутків і збитків між товаришами. Розподілялися вони порівну, "перед богами", тобто у храмі, де за браком інших доказів давали присягу.

З інших документів випливає, що договір товариства укладали з різною метою, наприклад, для спільного надання позики, купівлі корабля, зерна тощо. Оскільки прибутки і збитки розподілялися між товаришами порівну, то звідси випливає, що й доля внесків при створенні товариства була однаковою.. Щоправда, товариші могли замість грошей як внесок надавати свої послуги, зокрема свій кредит, тобто можливість одержати у позику гроші. Так, в одній табличці епохи Першої Вавилонської династії викладені умови договору товариства між чотирма особами з метою купівлі золотої речі для перепродажу. Серед них одна особа була ініціатором і організатором, дві вишукували необхідні кошти і тільки одна особа безпосередньо ці кошти надавала.

За виконання зобов'язання перед іншими особами відповідальність ніс у повному обсязі хто-небудь з товаришів. Потім усі товариші розраховувались між собою, поділяли витрати чи прибутки.

Договір купця, торговця з торговельним агентом (тамкара з ша-маллу). Це був своєрідний вид торговельних відносин, які не можна віднести до якогось з попередніх видів договорів. Йдеться про спеціальні поїздки торговельних агентів. У законах передбачено два різновиди таких договорів: 1) тамкар дає шамаллу грошг для здійснення подорожі з торговельною метою (ст. 100); 2) тамкар дає для продажу зерно, масло, худобу чи інші товари (ст. 104).

Тут є певна подібність з договорами позики чи товариства, але є й значні відмінності, зокрема зовсім іншим є спосіб розрахунків. Так, шамаллу, одержавши гроші на здійснення торговельних операцій, повинен повернути одержані гроші тамкару, іноді ще й відсотки, взявши до уваги витрати під час подорожі, а прибутком поділитися. Якщо жодного прибутку не одержано, то шамаллу змушений був повернути отримані гроші у подвійному розмірі (ст. 101). Звільняли шамаллу від подвійної сплати лише у випадку, коли гроші йому були позичені без відсотків. Тоді він повністю повертав позичені гроші (без подвійного розміру), незалежно від особистих збитків, навіть якщо цих збитків він зазнав від випадкових обставин (ст. 102).

Щоправда, був передбачений і випадок повного звільнення шамаллу від відповідальності — це тоді, коли шамаллу був пограбований у дорозі і втратив усе, що мав'з собою. Після очищувальної присяги у храмі він звільнявся від усякої відповідальності перед тамкаром (ст. 103). Шамаллу, придбавши у тамкара товари і виплативши за них гроші, повинен був взяти від нього розписку. Без розписки при проведенні остаточних розрахунків факт сплати грошей до уваги не брали.

Якщо шамаллу одержав від тамкара гроші чи товари, але заперечував це, то після викриття його тамкаром "перед богом і свідками" він змушений був повернути взяте у потрійному розмірі (ст. 106). Якщо ж, навпаки, тамкар заперечував повернення йому грошей чи товару, то, "розвінчаний перед богом і свідками", він мусив віддати шамаллу все одержане у шестикратному розмірі. \

Зобов'язання з приводу заподіяння шкоди. Вавилонське право визнавало і таку підставу виникнення правових відносин, як зобов'язання з приводу заподіяння шкоди. Йдеться про протиправне завдання шкоди майну або здоров'ю особи. Це зобов'язувало винного у певних, чітко визначених випадках відшкодувати потерпілому збитки. Законодавство передбачало такі випадки.

1. Зобов'язання відшкодувати збитки, завдані іншій особі, через недбале ставлення до іригаційних споруд. Про це записано у ст. 53-55. Ст. 53 проголошує: "Якщо людина полінується укріпити греблю свого поля... і гребля буде прорвана водою, яка затопить землю общини, то ця людина... повинна віддати загублений хліб". Якщо вона не зможе чи не схоче віддати хліб, то, згідно зі ст. 54, цю людину і її майно продати, а срібло розділити між людьми, хліб яких змила вода. Таку ж відповідальність несли й ті особи, які, відкривши водоймище для зрошення свого поля, через необережність затопили сусідське поле. За основу відшкодування брали врожай сусідів. Якщо ж було змите оброблене поле, то винний відшкодовував 10 гур зерна за кожен ган.

2. Відповідальність пастуха, худоба якого паслася на чужому полі без дозволу власника поля. Він повинен був відшкодувати 20 гур зерна за ган землі. Якщо ж пастух знав, що поле засіяне зерном, та ще й мав обов'язок охороняти це поле, то відшкодовував власникові поля по 60 гур з гана (ст. 57, 58).

3. Відповідальність за вирубку дерев у чужих садах. Винний повинен був заплатити власникові саду півміни срібла (ст. 59).

4. Обов'язок власника чи керманича судна, що йшло вгору проти течії і зіткнулося та потопило інше судно, яке течія несла вниз, — відшкодувати вартість потопленого судна і вантажу (ст. 240). Власник потопленого судна повинен був підтвердити священною клятвою вартість свого судна та вантажу.

5. Зобов'язання заплатити іншій особі вартість лікування з приводу заподіяння їй у бійці чи з необережності поранення (ст. 206).

6. Обов'язок відшкодувати господареві вартість раба чи рабині в разі їх випадковбго вбивства — 20 сиклів (ст. 208, 214) або якщо раба вбив бик унаслідок неприйняття необхідних застережних заходів власником бика (ст. 251)

Шлюб, сім'я, спадкове право. Шлюбному обряду передувало укладення певної угоди між нареченим чи його батьком та батьком нареченої. Це були своєрідні заручини. При цьому наречений вручав сім'ї дівчини певну суму грошей — тірхату та шлюбний дарунок самій нареченій чи її сім'ї — біблу (ст. 139,159). Тірхату — це викупна платня за наречену, пережиток прадавнього обряду.

Угода не означала у майбутньому обов'язкового шлюбу: обидві сторони могли від неї відступити. Однак це накладало певну відповідальність — моральну і матеріальну. Так, якщо відмовлявся від шлюбу наречений, то він не міг вимагати повернення ні тірхату, ні шлюбного подарунку (ст. 160). Якщо ж відмовлялася наречена чи її сім'я, то вони повертали все отримане у подвійному розмірі (ст. 160). Коли причиною розірвання угоди з боку сім'ї нареченої були наклепи й намови приятеля нареченого, то спаплюжений наречений отримував біблу і тірхату назад у подвійному розмірі, а наклепник не мав права одружитися з цією дівчиною (ст. 161). Отже, і тірхату, і біблу виступали не як платня за товар, тобто дівчину, як це було в багатьох стародавніх народів, а як своєрідна гарантія укладення шлюбу. Дівчина у вавилонян виступає не як товар, а як рівноправна сторона у шлюбі. Про це свідчить і форма укладення шлюбу: крім традиційного обряду треба було укласти шлюбний договір, у якому передбачено певні права і обов'язки сторін. Без укладення такого договору шлюб вважався недійсним (ст. 128).

Допускали шлюб вільного з рабинею (ст. 170). Дітей від такого шлюбу вважали вільними, так само як від шлюбу вільної з рабом (царським або мушкену). Однак в останньому випадку у разі смерті чоловіка -раба половина його майна переходила до його господаря і тільки другу його половину успадковували дружина і діти.

При одруженні батько давав дочці посаг — шерікту. Шерікту видавали дочці й при посвяті її у жриці., Одержавши посаг, дочка вже не могла успадковувати батьківське майно після його смерті (ст. 183). Шерікту ставало власністю дочки, однак після одруження переходило в користування чоловіка, а після смерті дружини — до її дітей. Якщо дітей не було, то шерікту повертали батькові дружини, а він, у свою чергу, повинен був повернути її чоловікові викупну платню.

Посаг повертали дружині у випадку смерті чоловіка (ст. 171,172), а також у разі розлучення з ініціативи чи з вини чоловіка при відсутності вини з боку жінки та у випадку її безплідності чи хвороби. Посаг залишався чоловікові, коли розлучення було наслідком негідної поведінки

Дата добавления: 2015-05-31